Випускний. Кінець

Усі стенди, про які казав Микола, були обліплені кольоровими роздруківками так щільно, що не було помітно дерев’яної основи. Майже всі ліцеїсти, які по волі випадку були в будівлі, знаходилися тут й стояли на деякій відстані від аркушів, не наважуючись їх зняти. Увесь третій поверх відчувався як просочений гнітючою, шоковою атмосферою. Лише підбігши ближче та побачивши, що зображено на щитах, Євген зрозумів цю реакцію і кров його похолола. Це були десятки збільшених еротичних фотографій, чудової якості, на яких зображалися у відвертих позах два парубки. І якщо обличчя одного з них змінили ретушшю й це унеможливлювало впізнання, то другий неймовірно, абсолютно точно був Спартак Суббота, що оголений чи займався сексом з іншим хлопцем, чи знаходився у готовності це зробити. Яновичу не потрібно було довго думати щодо того, що за людина на фото із заретушованою зовнішністю, і чиїх рук це була справа. Внутрішньо здригаючись від розуміння того, що скоріше за все це було насправді та не з ним, Женя рвучко почав зривати безсоромні картинки з ліцейських дощок, дратуючись від безкорисності інших.

— Що встали, як вкопані, прибирайте цю погань! — гримнув він на них, і лише після цього учні заворушилися. Але чутки вже було не спинити.

Сам Суббота також був тут. Він стояв біля одного зі стендів, склавши руки за спину та трохи нахилившись тулубом уперед, наче щоб краще придивитися до зображень. Його обличчя нічого не виражало. Тільки коли Євген в процесі знищення вандалізму присунувся до нього ближче, Спартак повернув до Жені голову та вимовив з розсіяною посмішкою:

— Я не знав, що в нього залишилися ці фотографії.

Очі Субботи були порожніми.

***

Хоча вони встигли прибрати паскудні зображення до того моменту, як на поверсі почали з’являтися вчителі, Янович не тішив себе сподіваннями, що ця історія минеться добре. Так і сталося. Плітки поширювалися зі швидкістю світла, Спартак уникав його та розмов в цілому, Микола, за дорученням вчительки-організаторки, вимагав від Євгена нарешті повернутися до своїх обов’язків та приготуватися відкривати свято, бо урочиста частина повинна була початися з хвилини на хвилину.

Дивом контролюючи внутрішні хвилювання й тривогу, та навіть намагаючись посміхатися, Янович вийшов на сцену грати роль чарівного одинадцятикласника, який обожнює навчання тут, але при цьому оптимістично дивиться в майбутнє, хоча по правді він дивився лише на одного Спартака. Поки завченими словами він декламував вірші про сумне прощання з рідним ліцеєм та оголошував початки нудних промов адміністрації, очі його невпинно слідкували за Субботою. Він бачив, як той сидів в кутку актового залу, і попри те, що в  приміщенні було забагато людей, поряд зі Спартаком залишалися вільні місця, як біля прокаженого. Примітив, як після вітальних слів директор не залишився в актовому залі до самого моменту вручення атестатів та відзнак, як це було зазвичай, а пішов до себе у кабінет, поки у цей час його секретарка підійшла до Субботи, та, за декілька хвилин шепотінь, вийшла разом із ним. Женя нервував. Йому дуже сильно хотілося палити.

Через те, що директор затримувався, організаторка прийняла рішення потягнути час довгим танцювальним номером середньокласників, тож після його початку, Євген нарешті зміг вислизнути на декілька хвилин на ґанок покурити, паралельно підізвавши нишком Миколу.

— Знайшли вже того хто і як це зробив? — нервово запитав Янович, затягуючись похапцем.

— Ні, охоронець божиться, що нічого підозрілого не бачив, по камерах цих стендів не видно. Все виглядало так, наче хлопець розвішував плакати до випускного, тим паче сам розумієш, що сьогодні впускають усіх, скоріше за все це був хтось навіть не з ліцею.

— А зараз що відбувається? — тютюн не допомагав заспокоїтися, гіркий дим лише драв горлянку, але Женя не переставав його вдихати.

— Та що, весь ліцей в шоці,  тільки лінивий це не обговорював, Суббота у директора, там кажуть над ним проводять цілі моральні тортури, — під час цих слів Женя здригнувся і це не пройшло повз уваги Первакова. — А чого це ти так? Хвилюєшся сильно чи що?

— Він мій друг, Колю, мені насрати з ким він там їбався, але не насрати на те, що з ним зараз, — принаймні Євген вірив, що врешті-решт йому стане все одно, як саме Спартак спав з Полудьонним, але натомість в голові все одно прокручувалися ці світлини. Це ранило. — Я піду, вже новий номер потрібно оголошувати. Дякую, що розповів.

Він щиро сподівався, що коли Суббота повернеться до актового залу, то нарешті подивиться на нього та поглядом покаже, що все в порядку, але цього не відбулося. Коли той знову сів на те місце, де сидів раніше, то продовжив дивитися на спинку стільця попереду, не звертаючи ніякої уваги на сцену чи, що важливіше, на самого Яновича.

***

Усе змінилося. На Спартака ніхто з учнів агресивно не нападав, все ще працювали залишки гарного авторитету, але від минулої популярності не залишилося ані сліду. Коли почалося урочисте вручення атестатів та директор позвав Субботу, той підіймався на сцену у повній тиші, допоки Женя своїм прикладом не викликав декілька кволих оплесків. Від промови, традиційним правом на котру нагороджувалися усі медалісти ліцею, Спартак відмовився сам. Серед батьків, що прийшли підтримати нащадків на закінченні старої віхи життя, подружжя Суббот Женя не розгледів, і він підозрював, що вони не прийшли саме по особистому проханню свого сина.

Коли раніше, до цього дня, Янович замислювався щодо майбутнього перебігу подій, він завжди уявляв, як покірно та смиренно буде чекати, поки його хлопець звільниться від безлічі прохань сфотографуватися під час загальної святкової фотосесії. Але зараз дарма було очікувати чергу від усміхнених однокласниць, Спартак їх більше не цікавив. Він стояв осторонь, майже ні з ким не спілкувався та нічого нікому не розповідав, наче повністю прийнявши для себе наслідки ранкових подій, лише іноді, якщо це вимагалося, посміхався тією самою розсіяною посмішкою, але при уважному погляді на нього відчувалася внутрішня відстороненість. Як помітив Євген, парубок був лише на декількох фотографій загального плану, заради пристойності, та попри це все одно чув, як деякі однокласники прохали фотографа видалити Субботу з їх особистих копій світлин.

Женя не міг допомогти. Раз у раз підходячи до Спартака з наміром обговорити ситуацію та його стан, він стикався чи з ігноруванням, чи той просто хитав головою, показуючи, що на розмову не налаштований. Янович не наполягав, скоряючись чужому бажанню, але всередині себе ледве давав собі раду через велике хвилювання за Субботу. Добре, що хоча б він поїхав в ресторан разом з усіма, Женя був за це дуже йому вдячний. Одна справа, коли твоя кохана людина сама не своя, але ти можеш за цим спостерігати, а зовсім інша, коли вона деінде і ти не поруч.

Заклад, який одинадцятикласники обрали для святкового прощання зі своїм останнім шкільним днем, дійсно вражав. Невелика ошатна, світла будівля, розташовувалася в глибині парку серед дубів-велетнів та акуратною газонною травичкою. З однієї зі сторін до ресторану примикав довільний танцювальний майданчик, обабіч якого в вазонах розросталися декоративні квіти, а зверху затишно миготіли гірлянди з десятками лампочок. Але ця краса Євгена не чіпляла. Підіймаючи тости за класного керівника та інших викладачів, за їх незрівнянні людські та професійні якості, натомість отримуючи численні побажання та поради на шляху до повноцінного дорослого життя, Янович час від часу споглядав на Субботу, що сидів з іншого краю столу, та хоч і брав опосередковану участь у святкуванні, але начебто був відмежований від більшості скляним ковпаком мовчазного бойкоту. Жені це не подобалося. Намагаючись будь-яким методом розбити це кляте ігнорування, він раз у раз питав думку Спартака під час колективної розмови, чи заохочував його самому приєднатися до них, але ні серед однокласників, ні у самого парубка він не знайшов підтримки своїх ініціатив.

Десь в середині вечора Янович помітив, що стілець Субботи спорожнів, а сам він зник. Це продовжувалося достатньо, щоб під тиском неспокою Женя зрушив з місця та пішов на вулицю шукати пропажу. Одноосібна пошукова операція в вечірніх сутінках тривала досить довго, але врешті-решт увінчалася успіхом: Євген знайшов того подалі від ресторану, осторонь від галасу. Спартак сидів прямо на траві, спершися спиною об дубовий стовбур та споглядав на сум’яття, що відбувалося зараз на танцювальному майданчику. Янович мовчки присів поряд.

— Цигарки зараз з тобою? — це був другий раз за увесь день, коли Суббота бодай щось сказав в його адресу.

— Так, звісно. Хвилинку, —  Євген нечіткими, трохи п’яними рухами поплескав себе по кишенях, та зрештою вивудив з піджака пачку з запальничкою, взяв собі одну сигарету, а залишок передав Спартаку.

Затягнулися вони в тиші. І тільки коли Євген майже докурив свою цигарку, Спартак почав говорити:

— Я ненавиджу його. Ненавиджу їх усіх. Ненавиджу це суспільство, ненавиджу цей менталітет. Я хочу поїхати звідси. За кордон, куди-небудь. Де ніхто не знає мене, а я не знаю їх. Де всім на всіх наплювати. Я так втомився. Женю, я так втомився, — голос та дихання Субботи трохи змінилися, і раптово Янович зрозумів, що той тихо плаче.

Усе внутрішнє єство Євгена волало про те, що він повинен допомогти. Змінити людей, їх ставлення, розв’язати цю проблему, помститися Полудьонному, чи хоча б підтримати словами так, щоб Спартак перестав, щоб не сумував, щоб знову все було як раніше, але мотиваційні промови застрягали в горлі, обіцянки, що вони з усім впораються і зізнання у коханні, стискалися як бляшанки, та дерли гортань. Женя поклав руку йому на плече, але сказати нічого не міг. Все обернулося зовсім не так, як він уявляв, зовсім не так, як хотів. Зовсім не так.

Чи то від цигаркового диму, чи від зустрічного вітру, чи може від чогось ще, в носі в Євгена защипало, а картинка перед очима почала розпливатися. Різнобарвні сукні однокласниць змішалися у мінливу веселку, ліхтарики над ними під поривами перетворилися на світлових метеликів, що пурхали. Випускний. Ось і закінчилося дитинство.

Кінець.

Дякую кожному, хто дочитав цю історію до кінця. Особлива подяка тим, хто невпинно продовжував підтримувати мене вподобайками та комментарями — ваша заслуга неоціненна, особливо в темний період мого життя.

Дякую Тобі за віру, натхнення, підтримку. Без тебе ця історія не виникла. Знаю, що завжи поруч.

See you later!