Любитель театрів

Дазай пропонував йому незканонне проникнення, справу, з якою впоралася б дитина, якби знала те, що знають вони, як члени мафії. Чуя відмовив. Він настільки був поглинений життям театру, що захотів взяти у ній безпосередню участь. Працювати зовсім не складно, Чуя обрав місце, ближче до сцени, а тягати коробки з реквізитом, часом, — веселе заняття. «Так-так, туди!», «Ой, тобто, не туди, ти мене заплутав, бовдур!», «Розвертай її хутко, інакше прикінчу!», і подібні розваги.

Стосовно пристрасті Чуї до мистецтва, доглядати за усім самотужки, бо на сцені якраз кульмінаційний момент, діє на Дазая як заспокійливе. Тоді він бачить свого Чую. Того, який довіряє без зайвих слів, щойно виникає потреба. того, який поводиться сентиментально і не соромиться показати це йому. Такого, яким його не бачить жодна інша жива душа. За час, який вони тут працюють, Дазай встиг закохатись у нього наново. Дивно це не зробити, коли він з таким запалом в очах дивиться в твої у секунду, в яку можна відволіктись, з таким захватом повертається назад до перегляду виступу крізь маленьку шпарину у самому центрі залу. Його у ній рідко коли видно — зазвичай, світло туди не потрапляє, і між завісою й першими рядами колосальна відстань. В іншому разі, глядачі не зацікавлені в ньому так, аби пожалітись організаторам. І він прекрасно розуміє, чому.

Це перша вистава у сьогоднішній програмі, балерини у костюмах балерунів — задля передачі усієї трагедії — уже потроху скупчуються на паркеті. Шторки, що перекривають доступ для глядачів, закриті, в повітрі гуляє дух очікування. Для когось — приємного, чи тривожного, а буває — сумного. Зараз переважає, все-таки, нервове. Постановка багатогранна, потребує чимало сил. Артистам треба буде зобразити війну очима митців, таких самих, як вони, які напередодні лиха мирно виконували свою роботу. Всі знають хореографію до найменших дрібниць, та задача завжди у тому, аби відчути те, що ти намагаєшся показати. Й за роки, що ці люди провели під куполом культури, вони навчились жадати найкращого результату, перед усім, для себе. Так, наче від цього залежить щось у їхньому власному життєвому циклі. Інакше це не працює. Тобі або пояснюють це знову, або відпускають, якщо не бачать у очах перспективи. Неважливо, які в тебе довгі ноги чи як вправно ти ними орудуєш.

Всі влаштувались на свої позиції, Чуя заздалегідь встав навпроти своєї шпаринки. Йому трохи неспокійно, адже Дазая досі ніхто не бачив. Запізнюється, пихате він створіння, і конкретно. Та вогники нагорі запалюються, танцюристи витягуються, оголюють білосніжні зуби. Початок навмисно підіймає у грудях радісні хвилі тепла, змушуючи повірити всім серцем у красу цього світу. З-за куліс вибігають діти, хтось відстає, явно не розуміє, що робити з тисячею поглядів, спрямованою на нього, та згодом його підхоплюють старші і запрошують у танок. Професійних рухів поки мінімум — це звичайне життя, до якого всі вони повертаються після виступів.

Чуя щиро зачарований картиною, його аж пробирає на плач. І раптом він натренованим оком помічає, як Дазай швидким кроком — мало не бігом — рухається у його напрямку. Людина, якій він може показатися в такому вигляді. Красива людина, врешті-решт. Волосся незграбно заховане за вуха, налиті кольором вуста розтягуються у привітній посмішці. Чуя ніжно усміхається у відповідь. Йому хочеться затримуватись очима на Дазаї довше, ніж він це робить. Що б не сталось, Дазай на це заслуговує. Він безцеремонно цілує Чую, щойно підходить.

— Нас можуть побачити, якщо ти забув, — попри свої слова, Чуя не зсуває долоні з вічно холодних щік Дазая.

— А ми можемо їх вбити.

— Я просив не робити цього в робочі дні, — він тільки зараз бачить, наскільки у Дазая різні зіниці. І тільки зараз згадує, чому їм так важко дались ці стосунки. Дазай не переймається багатьма речами в житті, хоч Чую поважає, — Як там твій улюблений друг? Чи де ти був? — його голос більше не звучить приязно.

— Я пропустив лише початок, Чуя.

— Ага, разом з двома годинами репетицій.

— Навіщо мені взагалі бути на них присутнім? Це тупо, — Дазай висне на його шиї в надії на поцілунок. Чуя ігнорує це, проте не відштовхує.

— Наша робота починається якраз тоді. В процесі обговорюються технічні питання також, ти це прекрасно знаєш. Ніхто там зайвим не буде.

Чуя роздратований, але припадає губами до його ключиць. Все занадто міцно стоїть, і він занадто багато разів починав цілувати Дазая тоді, коли був на межі зриву, щоб зараз щось змінювалось. Нерівномірність чужого серцебиття змушує його розслабитись. Він хоче забутись у рідній шкірі, тому спускає лямку майки Дазая, розчистивши собі шлях. Дазай по-дивному стривожено видихає. У нього на плечі що, подряпини від чиїхось нігтів?

— Нас все ще можуть побачити, — остання спроба втекти від допиту.

— Ти знову з нею шлявся?

— Та це твої, — Дазай відмахується, наче це звичайна справа. Воно то так є, але цей факт не допомагає.

— Дазай, я пам’ятаю, де залишаю сліди. І в мене немає манікюру.

— А шкода, — Дазай мрійливо роздивляється стелю.

— Ну і якого хуя?

— Це все наркота, Чуя.

— Скажи ще, що перепив, — дійсно, залежність зробила з Дазая страшну людину. не непереборну, — принаймні, не для Чуї — але нестерпну, — Наркота це окрема проблема. Я, мабуть, викину все до чортової матері, коли прийдемо додому. Заманав з цими сюрпризами.

— Ти ж в курсі, що в мене імунітет. Мене вже нічого так сильно не бере, як раніше. Дітей чіпати не буду, не переймайся, — він вибухає специфічним сміхом, а Чуя з кожним словом нагрівається все більше.

Звісно, у нього імунітет. Саме тому усе лайно, яке він коїть під впливом речовин, нічим не відрізняється від того, яке би він робив на тверезу голову. Чуї гірко.

— Що в ній є такого, чого немає в мені, га?

— Мого ставлення як до іграшки. Вона вже вивчила, що не може мені відмовити, а ти не завжди мене хочеш.

— То я гірший за якусь там іграшку?

— Ні, я просто не збираюсь тебе використовувати, — брехня. Це майже жорстоко з боку Дазая, хоча чого Чуя чекав? Це не може вибити його з колій, — Понад усе, я завжди намагався тебе зрозуміти, — брехня.

— Ти намагався зрозуміти?

Чуя переходить на крик, і хвала небесам, що імітація крилатих ракет на сцені переважає його в гучності. Він знає, що Дазай вартий того, аби його почути. Вони безумовно можуть прийти до правильного рішення. Вони — так, Чуя — не може.

Його парадоксально легко перемикає на розуміння, що судячи із глибоких зітхань з ноткою особливої емоції, хтось помер, й помер давно: його лише згадують, ніхто не здивований. Чомусь Чую це тільки сильніше переконує відпустити себе. В той час, як Дазай ошелешено дивиться на нього, він ширше відкриває розсувні двері, що служать запасною опорою, й з усього дуру виштовхує його на сцену черевиком в живіт. Той гарно вливається у частину розстрілу особливо примхливих письменників ворожими солдатами. Настільки, що найближча до нього балерина починає обігравати його появу, як і належить профі. Хтось — йому важко розгледіти бодай щось, аби знати, чи це теж дівчина — робить ефектний різкий випад, та, — голос жіночий — яка першою зрозуміла, що щось не так, стримано вигукує у настояне потом повітря. Дазай, очевидно, втрачає свою спритність, скрючившись на натоптаному дереві, але інстинктивно намагається відповзти від місця, звідки чути грюк дверима, подалі.

Чуя переводить подих. Він чує, що музичний супровід відстає від подій на сцені, які щойно втратили будь-яку організацію. Він перебігом згадує сценарій і розуміє, що це — момент порятунку одного приреченого на покарання найкращим другом. Друг у останню мить натрапляє на очі охоронцю, що від нудьги вирішив прогулятись. Це, здається, вирішальна точка історії, що мала б символізувати несправедливість усього, чого торкається війна. Найпаскудніша година задля раптових перервань, та Чуя точно не знає, як збирається це виправити. Вогонь гніву росте у ньому за згадки Дазая. Великої блядської проблеми, якою він вирішив стати. Чуя повільно виходить з-за ширми.

Він не знаходить нічого ліпшого, аніж просто зосередитись на тому, що почав. Все одно виступ зірвано, все одно його вже не вважатимуть цілковито здоровою людиною. Ну і Дазай. Дазай, Господи, який припиняє повзти, тому що розуміє свою безпорадність. Він виглядає, як песик, якого викинули з дому за пошарпані шпалери: жалюгідно, винувато, обділено. За це Чуя хоче щось йому зламати.

— Не смійте наближатись, інакше буде погано.

Чуя звучить серйозно, та артисти його не слухають. Дівчина з великими щоками тягнеться до Дазая, решта чекає слушного моменту, аби схопити Чую. Це майже смішно, думає Дазай, поки переглядається з розгубленими очима. Танцюристи проти еспера. Комедія.

— Чувак, попустись, не треба різких рухів.

Найвищий з них підходить до Чуї впритул. Заздалегідь вважає, що переміг. Чуя коротко всміхається і застосовує на ньому здатність, відкинувши углиб зали. Більшість панікує, людей пачками виводять назовні. Танцюристи налякано зістрибують зі сцени, частина біжить перевірити постраждалого. Чуя сідлає Дазая, і той мимоволі занурюється у спогади, в яких вони робили це в кращих цілях. Не те щоб Дазай знав, що Чуя планує з ним зробити, а проте дихає загнано. Такого з Чуєю ніколи не було. Навіть якщо врахувати увесь спектр його емоцій, які Дазаю довелось застати. Чуя витягає зі штанів кишеньковий ніж й замахується.

— Ти перестанеш колись мене обманювати?

— Ти ж це жартуєш, правильно?

— Де саме я можу жартувати, Дазай? — він з відстороненим виразом стискає ручку ножа міцніше.

— Чуя, не треба.

— Ти, — в очах Чуї прокидається щось темне, і він в’їжджає кулаком по обличчю Дазая, — ти мене вимушуєш, сука. Не поводься так, наче я це все влаштував.

— Я думав, це не так важливо. Тим паче, мені на неї плювати, — водночас з тим, аби схопитись за підборіддя, Дазай хапається рукою за ніж, не задіваючи Чую, не бажаючи забирати контроль. В глибині душі він хоче сподіватись, що Чуя заспокоїться і все знову стане на місця. Лезо з розмаху проходиться його долонею.

— А що як мені не плювати? Не тільки ти тут маєш почуття.

Дазай стискає яскраво червону рану іншою рукою і скиглить. Нічого не мало так відбуватись. Нічого до цього не вело. Найгірша деталь — йому стає страшно.

— Я мав на увазі що, — він обриває себе. Його все одно не слухають. Мабуть, ефективнішою зброєю буде щирість, — Чуя, ти ж знаєш, що я тебе люблю.

— Ні, не знаю, — в такт словам Чуя робить надріз трохи вище ліктя: очікує, що Дазай намагатиметься його задіяти. прекрасно знає його тіло й без проблем цим користується. Дазай голосно лається. Він мружить раніше широко розкриті очі та, не знайшовши прийнятнішого виходу, притуляє усю руку до майки, — Останнім часом мені здається, що я взагалі тебе не знаю, — Чуя мотає головою, ніби в зневірі у те, що говорить, — Зате ти знаєш, як мені важко спостерігати, як легко ти можеш мене замінити. Твій друг… став тобі ближчим, ніж я, — він впивається пальцями в стегна Дазая. Той мимохіть здригається, — Дазай, я знаю тебе стільки часу… Я знаю тебе краще за себе. Я дозволив тобі стільки речей, скільки не дозволяв рідним батькам. Ти завжди кажеш, що я в тебе на першому місці, але я цього не відчуваю, розумієш?

— Хто б казав. Тебе звідси не витягти, навіть якщо я буду помирати.

Пусті балачки. По-болючому пусті. Невже всі його зусилля даремні? Ця людина ні у що його не ставить. Чуя на новій хвилі гніву задирає майку Дазая, без складнощів відбиває кожен протестуючий рух. Переходить на шепіт:

— Я зірвав виставу заради тебе. Я не затикав тобі рота. Чекав на щось вартісне.

— Ти не хочеш мене бачити, так?

— Ні, — автоматична, на його ж жаль, відповідь, — Просто… Хіба це на мені? Я давно не бачив того, кого я зустрів три роки тому, — в його голосі море розпачу, що змушує Дазая по-справжньому співчувати.

— Мені шкода.

Це не є захисним механізмом чи тактикою задля втечі. Дазай щиро шкодує про все, що коли-небудь зробив з Чуєю. Буквально. Якби він не вліз у його життя, можливо, його хороший партнер зміг би залишитись ним назавжди, не переходити меж професійних стосунків і не встрягати у сумнівні домовленості. Дазай ніколи не мав права торкатись чогось такого живого, як Чуя.

Він отримує сильний удар в живіт — справді сильний, Чуя не відмовляється від використання здібності. Дазай згадує того хлопця, який наважився знецінити можливості Чуї. З ним не говорять, лише проводять рукою голою шкірою. Він відчуває тисячу різних емоцій за раз. Ці долоні, як явище, він любить, силу, спрямовану на нього без його дозволу — ні. Речі, які ці руки вміють робити з його тілом, йому подобаються, але його жахає непередбачуваність і безконтрольність. Йому майже боляче через сироти, що ширяться його шкірою. Від безвиході Дазай торкається Чуї, нарешті задіюючи свою здатність, аби хоча би зменшити тиск. Очі Чуї горять синім вогнем. Його лице кривиться, не розуміючи, який вираз точніше передасть його настрій. Чуя хазяйновито прицілюється, попри вже знесений дах. Дазай хапається за лезо неушкодженою рукою, і її миттєво відкидають. На долоні красується нова рана. Глибша, помічає Дазай. З більшою мотивацією за нею. Чуя замахується так, мовби збирається вдарити кудись в око, дихає важко й часто. Дазай схрещує руки на лиці, не звертає уваги на те, що зі свіжої рани тече кров, прикриваючи голову, в той же момент відчуваючи, як Чуя, на цей раз, навмання обирає точку, в яку б’є. Він починає плакати від болю. І чує чужий плач.

Чуя гарчить, розчарований. Швидко набирає темп і б’є беззупину. Дазай божевільно вивертається, намагається зробити щось, багато шкодує, що сьогодні підпустив Чую до себе, взяв оголений дріт у свої вологі руки. Він міг би вигадати, як вибратись з-під нього та врятуватись, проте з кожною секундою йому стає гірше. Йому складно функціонувати, не те що намагатись обійти людину, яка знає тебе не менше, ніж ти її. Після одного з безладних ударів Дазаю хочеться кричати на усю спорожнілу залу. Звуки одягу, що шуршить на місці їхнього зіткнення щоразу, як Чуя рухається, запах повітря, яке жадібно втягують в червоний ніс, відчуття ваги та незнайомих дотиків на собі — все безжально віддаляється від нього, наче він справді зрадив цілий світ.

Чуя давно закрив очі, тому наосліп підносить ніж до горла Дазая:

— Я тебе вб’ю. Обов’язково. Але скажи, — він змахує рукавом потік сліз, хоча це не зовсім допомагає, — я дійсно настільки приречений? — мовчання, — Тобі нема чого боятися, все одно колись помер би. Не муч мене, Дазай, скажи чесно, — ані звуку, — Так і думав.

Перш ніж щось зробити, Чуя розплющує очі. Ні. Він не був готовий до цього. Він не міг так рано…

— Дазай?

Гіпотетичне викривлене стражданнями чуже обличчя, яке собі уявляв Чуя, на ділі завмерло під неспроможністю м’язів повністю розслабленим. Чуя сподівався дати йому останній шанс. Або останнє слово. Та бодай приготувати самого себе. І тепер він боїться знепритомніти від побаченого. Але за п’ять хвилин він досі доволі капітально тримає себе в руках, натомість відчуваючи дивне збудження через той факт, що тепер Дазай не може нічого зіпсувати. Він не може вплинути на Чую жодним чином. Йому рефлекторно хочеться блювати, — ви б бачили те, у що перетворився живіт Дазая — але Дазай зараз такий беззахисний, і це так схвильовує… Чуя завжди твердіє, коли застосовує багато сили, тому він спокійно може вставити Дазаю одразу. Це схоже на мрію.

Він не переймався про те, чи Дазай розтягнутий — врешті-решт, йому вже не буде боляче, а Чуя у такі піки піднесеності згоден на усе. Тим не менш, його член занадто просто ковзає всередину, і Чуя задається питанням, чи ця його подруга не трахала його чимось сама. Поєдання огиди й зацікавленості дають по тілу саме ту кількість жару, яка потрібна, аби Чуя відчув, наскільки близько він до оргазму. Він відкрито стогне на особливо приємний кут, і ехо його голосу прокочується приміщенням. Точно. Вони тут самі. Ніхто не збирається їм заважати. Він раптово розуміє, що може не витягати без жодних питань, навпаки штовхнутись якомога глибше і закінчити з ідеальним всеосяжним тиском навколо себе. Все здається жахливо яскравим, але мить триває недовго.

Він падає на Дазая й міцно його обіймає. Знову починає плакати. Він лише хотів, аби в них все було добре. Він лише хотів любові. Дазай мав померти лише від його ножа. Це було правильно. Він шепоче ці речі Дазаю тремтячим голосом, поки несе його на руках за трикляті куліси. Чуя абсолютно не впевнений, що робити далі, але Дазай поряд, і як правило, йому від цього легшає, навіть у найгірші часи. Це, певне, саме ці, найгірші. Він вкладає мертве тіло на коробки і до того, як залізти за ним, кидається на губи Дазая. Він засинає на проколотому череві з відчуттям перемир’я. Добре, що вистава закінчилась без фіналу, бо він міг виявитись поганим.

Пізніше за ними прийдуть: хтось небайдужий з залу таки викликав поліцію. І чуя тільки замислено посміхнеться їм. Його попрохають представитись.

— Той, хто не заслуговує на життя. Подбайте про нього. Я був ладен вбивати за його любов.

В усмішці ніяка мускула не ворухнеться, нічого не зміниться. Все відбуватиметься так, як воно було задумано. Чуя випустить в себе увесь магазин зі зброї, яку триматиме найближчий до нього поліцейський. Він не дозволить Дазаю піти на той світ без нього.

На якийсь час театр зачинять, а всі заплановані виступи перенесуть. Друг Дазая помре від нещасливого випадку. Місця живим Дазаю і Чуї тут віднині не знайдеться.