2

Як тільки ми сіли, і я змогла вимкнути авіа режим, то мені відразу зателефонувала Пайпер.

— Аннабет, ви де? Ми з Джейсоном уже в аеропорту.

— Пайпер, заспокойся. Ми з Талс тільки сіли, а нам ще треба пройти паспортний контроль і забрати багаж. Чекайте на нас біля багажної стрічки, ок?

— Ок, Бет. До зустрічі

— Ага бувай.

Біля паспортного контролю на нас чекав сюрприз. Талс і я були мільйонними клієнтами, тому наші квитки назад до Сан-Франциско були прокачані до першого класу. Після ми вже в піднесеному настрої пішли забирати наш багаж. Пайпс та Джей Джей зустріли нас дуже емоційно. Так що ми всі попадали на землю. Після всіх обіймашок та іншого ми пройшли всі процедури та поїхали до приміського будинку батьків Пайпер, щоб провести залишок літа. Поки ми їхали туди, ми співали, ділилися новинами та дуріли. За кермом сидів Джейсон, і він сказав, що з нами буде його один друг. Ну, я і запитала, що це за друг, але Пайпер тільки загадково посміхнулася і сказала тільки те, що його звати Персей і що він мені сподобається. Їхали ми приблизно годину, якщо не менше. Приміський будинок подружжя МакЛін був дуже красивим. Він був дуже великий, там було шість спальних кімнат (три з яких були гостеві), одна кухня. Дві зали: велика (де ми збиралися їсти тільки тоді, коли народу було багато) і маленька (та, в якій ми сідаємо їсти кожного дня). Було шість ванних кімнат, вітальня та тераса. Зовні будинок був виконаний в античному стилі з іонічним ордером. Ззаду будинку був розташований сад у глибині якого ми з дівчатками ще дітьми збудували будиночок на дереві. Звичайно, щойно ми виросли, то перестали в ньому грати, але це були найкращі часи. Буквально за десять метрів від будинку стояла альтанка, а за нею було місце для багаття. Мені виділили кімнату праворуч від Талії. Моя кімната була велика і одні двері в ній вели у ванну кімнату, другі в коридор, а треті в гардероб. Я розклала речі і спустилася вниз на кухню.

— О, Бет ти вже тут? — Пайпер єдина, кого я знайшла, коли спустилася.

— Як бачиш,— Я знизала плечима— А де Персей?

— Персі зараз у місті, він на вечерю приїде і тоді ми вас познайомимо.

— На вечерю? А чому не раніше? — Мені було цікаво, хто він такий і я хотіла швидше з ним познайомитися.

— Він… працює — вона помітно знітилася — займається двома видами спорту і їздить на змагання.

Я тільки відкрила рота, щоб запитати якими видами спорту він займається, як вона продовжила: — але сьогодні він у місті виступає, тож прийде трохи пізно. Пайпер швидко звернула тему занять цього таємничого Персея і почала далі нарізати овочі до салату.

— Аннабет, — вона повернулась до мене обличчям — можеш з’їздити до міста за продуктами? — отримавши від мене ствердний кивок, Пайпс продовжила: — список он там — дівчина вказала на стільницю біля вхідних дверей, — гроші там же ш.

— Гаразд, тоді я збираюся і їду,— сказала я.

— Дякую, подруго. — Пайпер помахала мені. Я помахала їй у відповідь і побігла нагору збиратися. Я взяла свої золоті сережки сови, рожеву укорочену футболку з написом Morning, прості чорні лосини, білі кросівки Fila та бананку. Ще раз подивившись на себе в дзеркало і вдоволено кивнувши, я спустилася вниз. На виході я зіткнулася з Джейсоном. Він запитав мене, куди я зібралася і я відповіла, що їду в місто за деякими продуктами. Він дивно на мене подивився і сказав:

— До речі, Бет, Персей буде не один.

— Так? — я здивувалася — І хто ж буде разом із ним?

— Наш друг Ніко, пам’ятаєш?

— Ніко? — він кивнув.

— Той хлопчик, який завжди любив «Міфи і магію»?

— Так він, тільки він у цю гру вже не грає, він дуже сильно змінився.

— Прикольно, ну окей, я вже піду.

— Ага бувай.

Я вискочила за двері перед цим, захопивши гроші та список, які поклала в кишеню. Сіла в таксі, яке зловила дорогою і ми поїхали. Через 15 хвилин ми вже були в центрі Нью-Йорка, я зайшла в торговий центр і відразу пішла в продуктовий відділ і попередньо взявши кошик, тому що продуктів було небагато і пішла купувати все, що було в списку. Знаєте скільки хвилин мені знадобилося, щоб знайти всі продукти і оплатити? 30 страшних хвилин. Жахливо стомлюючих хвилин. Після того, як я все запакувала, я пішла в центр, мені захотілося трохи прогулятися. У центрі міста я побачила якусь товщу людей, а з середини я почула звук, що нагадує мені брязкіт мечів. Я підійшла подивитися. Якось пробралася до джерела звуків і зрозуміла, що це бій на мечах у греко-римському стилі. Зрозуміла я це одразу, бо сама займалася саме цим видом спорту протягом семи років. І тільки коли мені виповнилося чотирнадцять, я з класом їхали в гори, і я піднімалася сама на фунікулері. Моя кабінка була зламана, і я впала на висоті 15 метрів. Після цього у мене почалися проблеми зі здоров’ям, і лікар заборонив мені займатися цим видом спорту. Першого року я впала в депресію. Я дуже любила бої на мечах, і тому було ударом дізнатися, що в мене відбирають єдине, що приносило мені радість. Мама, коли побачила що я майже не їм, моя успішність у школі знизилася, я вже не була тим життєрадісним дівчиськом, яким була раніше, записала мене до психолога. А мене це тільки злило. Єдині, кому я була рада, це мої друзі. Вони не робили з цього трагедію, і тільки вони змогли витягнути мене з депресії. Тільки той бойовий дух, який був у мені, погас. І ось зараз, стоячи тут і дивлячись як ці двоє гарні (ну це так до слова) хлопці борються між собою на мечах, бачачи вогонь у їхніх очах, у мені щось прокинулося. Хлопці закінчили бій, натовп почав аплодувати та розходитися, але не всі. І тут сталося те, до чого мене життя не готувало, а друзі були б проти. Один з них, чорнявий хлопець з очима кольору океану, сказав:

— Ну от, мої друзі, таким легким прийомом я показав вам як правильно обеззброїти супротивника, — натовп схвально загудів — А тепер, на закінчення бонус. Хто хоче зі мною побитися? — він подивився прямо на мене. — Може ви, леді?

—Я? — Ой, відчуваю, що не добре це все скінчиться.

— Так ти, чи ти боїшся? — він скорчив гримасу на обличчі, зображуючи страх. Збоку було чути, що дехто не задоволений, але я їх не чула. Я дивилася прямо в очі цьому нахабі, який знущався з мене. Тут я почула, як хтось вигукнув: — Кинь, вона ж дівчина, слабка стать. Ох, дарма він це сказав. Я зробила найгордіше обличчя, яке вміла, і сказала:

—Риб’ячі мізки, а ти не боїшся програти? — Я розумію, що шкодуватиму про сказані мною слова, але в цей момент я не могла стримати стерву, якої, між іншим, не було до сьогодні, вона була тільки тоді, коли я… ходила… на… спортивну секцію.

— Розумниця, я нічого не боюся. Я вийшла на середину до нього, і він мені дав меч. Меч ідеально ліг у мою руку і я відразу ж стала в бойову позицію. Хлопець перший почав атакувати, але я вміло відбивала всі атаки. І потім я зрозуміла, що так, ми будемо вічно боротися, я захищатися, а він атакувати, і тому я почала бити у відповідь. Але й хлопець не здавався. Він атакував, я відбивала атаку, я атакувала, він відбивав атаку, і так постійно, я зробила випад і його меч пролетів над моєю головою. Якоїсь миті, наші мечі опинилися біля шиї один одного, а самі ми були готові будь-якої миті повалити один одного на землю. Тоді ми й зрозуміли, що бій закінчено. Ми ще буквально три хвилини дивилися один одному в очі. Там відбивався шок. Тільки якщо в його очах відбивався шок тому, що він не очікував, що я так добре володію мечем, то в моїх був шок тому, що я сама від себе цього не очікувала. У моїй крові викид адреналіну вже зменшувався, але я не зомлівала, як це б мало бути, навпаки я відчувала, що той воїн якого я поховала, повертається, але поки що я не знала, подобатися мені це чи ні. «Розбудили» нас лише оплески з натовпу. Я швидко кинула погляд на свою бананку, щоб зрозуміти що вона вібрує. Чорт! Мені дзвонять! Котра година? Я судомно почала шурхати по бананці в пошуках телефону і з другої спроби мені це вдалося. Млинець! Вже друга година дня, а дзвонила мені Пайпс. О, ні, вона ж тепер мене вб’є! Я швидко їй передзвонила і коли минуло три довгі гудки, мені відповіли:

— Алло, Бет? Ти де?

— Алло, та це я. В центрі.

— Все добре? Ти все купила? Коли повернешся?

— Все добре, все купила, повернуся через 15-20 хвилин.

— ОК, бувай. — Я поклала слухавку, і стала дивитися на дорогу, сподіваючись знайти таксі, яке відвезе мене додому. Ззаду мене пролунав голос:

— Розумниця, чи можу я дізнатися твоє ім’я?

— Я обернулася і зустрілася із зеленими очима, в яких зараз хлюпали бісенята.

— Риб’ячі мізки, тобі необов’язково знати як мене звуть.

— Хлопець зморщився. Він побачив, що я щось шукаю і запитав:

— Що шукаєш? — Він зацікавлено глянув на мене.

— Шукаю, як звідси втекти. — Так, сарказм, властивий мені до аварії, наче повернувся. Хлопець хмикнув:

— Таксі шукаєш?

— Так.

— Окей, почекай.

Тепер моя черга зацікавлено ​​дивитись на хлопця. Він трохи постояв, подивився, а потім виставив руку вперед і біля нас одразу зупинилося таксі. Він відчинив переді мною двері, і в жесті, що запрошує, вказав на автомобіль. Я сіла всередину, сказала водієві адресу, та помахавши на прощання хлопцю ми виїхали.