Цей Вельмишановний оголошує холодну війну

Розділ 24 – Цей Вельмишановний оголошує холодну війну

 

На мить усі принишкли. Лиш несамовиті ридання пана Ченя розсікали тишу.

Ши Мей опустив голову, прикривши щоку рукою, а затим поглянув на Чу Ваньніна, сповненими щирості очима.

— Учителю, прошу, спиніться. Як продовжите в тому ж дусі, відповідальність за це ляже на плечі піка Сишен…

Душа Мо Жаня вскочила у п’яти. Може, він і був мерзотником, але все ж залишався безмір відданий Ши Мею. Повернувшись до життя, молодик заприсягся піклуватись про шисьона та ревно його берегти. Утім, не минуло й кількох днів, як Ши Мей потрапив під хлосту вербової лози та зазнав тяжких ран. Як таке могло статися?!

Цієї миті парубок геть не переймався помстою Чу Ваньніну, натомість він кинувся до Ши Мея, аби перевірити рану.

— Зі мною все гаразд… — тихо проказав Ши Мей.

— Байдуже, дай мені поглянути.

— Справді, все гаразд.

Старший брат намагався опиратись, однак Мо Жаню вдалося відвести його руку, що прикривала щоку.

Миттю зіниці юнака звузилися. Жахлива рвана рана, настільки глибока, що виднілась плоть, перетинала щоку. Кров не припиняла сочитися, стікаючи по шиї.

Очі Мо Жаня запалали од люті. Прикусивши губу, молодик уп’явся поглядом у поріз, а затим прожогом розвернувсь і крикнув в обличчя Вчителю:

— Задоволений тепер?

Холод обіймав обличчя Чу Ваньніна. Чоловік і слова не зронив, не попрохав вибачення та навіть не підійшов. Просто стояв, мов пень, тримаючи в руці, позбавлену духовної енергії, Тяньвень.

Здавалося, у грудях молодика шалено витанцьовувала сила-силенна роз’ятрілих демонів і почвар. Хто б зміг спокійно дивитися, як кохана людина, що одного разу вже загинула знов і знов зазнає страждань?

Мо Жань та Чу Ваньнін невідступно гляділи одне одному у вічі. Очі юнака зайшли кров’ю. Він стільки років ненавидів Учителя, що та ненависть засіла у самих кістах.

Чому він повсякчас постає на моєму шляху?!

У часи, коли Мо Жань тільки-но увійшов до ордену, він припустився жахливої помилки, за що був ледь не до пів смерті забитий Учителем.

Пізніш Ши Мея поранили. І хоч він був одним із трьох учнів, прийнятих Чу Ваньніном за життя, той просто стояв осторонь, навіть пальцем не ворухнувши. Згодом Ши Мея не стало, вершину Життя і Смерті змішали з землею, а Мо Вейю обійняв місце єдиного владаря заклинацького світу. Усі корилися його волі. Лишень Учитель виступав проти нього, постаючи на кожному кроці. Він устромляв ножа в його совість, щомиті нагадуючи, що яким би всевладним не був імператор Тасянь-дзюнь, усередині він лишався шаленцем, якого полишили всі найдорожчі люди.

Чу Ваньнін.

Чу Ваньнін…

І за життя, і в смерті — це завше був він!

Обидва досі були вбрані в однакові весільні одежі. Жаристе до жаристого. Віч-на-віч. Здавалося, межи ними пролягла нездоланна безодня.

Врешті-решт, Чу Ваньнін відкликав Тяньвень.

Пан Чень із полегшенням зітхнув та впав коло ніг Ши Мея, безперестанку вклоняючись.

— Який милосердний, який милосердний[1]. Сяньдзюнь[2] і справді Бодхісатва у плоті, наш рятівник. Дякую вам, що порятували мою родину, сяньдзюню. Дякую вам, сяньдзюню. Дякую вам, дякую, сяньдзюню.

 

[1] Пу са сінь чан (菩萨心肠 pú sà xīn cháng) — дослівно “святий Бодхісатва”, метафора на позначення милосердної, доброї людини.

[2] Сянь дзюнь (仙君 xiān jūn) — ввічливе звернення до заклинача — безсмертний заклинач.

 

Усе завжди закінчувалося так.

Чу Ваньнін був тим, хто утихомирював злісних потороч й одночасно тим, хто опісля безжально орудував вербовою лозою. Він учинив, як належало, але все ж порушив найсуворіші заповіді. Кінець кінцем хтось инший виявлявся милосердним рятівником, а Чу Ваньнін — лиходієм.

Усе, як завше.

Учитель визнавав, що характер у нього далеко не мед, тож просто змиривсь. Про це він не жалкував.

Звичайно ж, у душі чоловік відчував провину за те, що помилково зранив власного учня. Проте він не вмів давати раду своїм почуттям, тому не проказав навіть кількох лагідних слів на знак вибачення. Замість цього Чу Ваньнін підійшов до молодшої доньки Ченів.

Стрівшись із його поглядом, дівчина затремтіла зо страху й мимохіть відступила.

Лишень у ній одній з усієї родини іще зосталася краплинка доброти. Пом’якшивши голос, чоловік промовив:

— У твою матір вселилася неабияка могутня примара, тож її життя скоротилося щонайменш на двадцять років. Якщо вона не бажає визнавати свої провини й продовжуватиме таїти зло в серці, то її й надалі переслідуватимуть злі духи та загине вона в найближчому майбутньому. Коли прокинеться, скажи, щоби вона власноруч зробила меморіальну дошку з червоного персикового дерева для панни Лво та зазначила на ній її статус. Роками ваша сім’я тримала в таємниці, що вона — законна дружина Чень Бохваня. Тепер ви маєте пролити світло на правду, аби її передсмертне бажання виконалося.

Чу Ваньнін витримав павзу, а затим простягнув дівчині священне писання:

— Опріч цього, вся ваша родина повинна тричі на день ставати навколішки й дев’ять разів уклонятись до самої землі, читаючи заклинання звільнення. Це допоможе душі Лво Сяньсянь віднайти спокій та оджене від вас розлючених духів. Без упину протягом десяти років ви маєте це робити, бо инакше панна Лво вернеться задля помсти.

— Зрозуміло, — голос дівчинки затремтів. — Щ-щиро дякую вам, даоджане…

Чоловік обернувся й окинув пана Ченя та його молодшого сина, гострим, мов припорошений снігом кинджал, поглядом.

— Коли панна Чень-Яо пробудиться, ви вдвох маєте повідати їй усе та дати самій прийняти рішення: піти чи залишитися. Насмілитеся щось приховати — лишитеся без язиків.

Ці двоє удавали з себе сміливців, хоча в душі насправді були боягузами, які не стали чинити опору. Вони безлік разів уклонялися до самої землі, присягаючись виконувати всі настанови Чу Ваньніна.

— Що ж до парфумованої пудри “Сотня метеликів”, то її власноруч створив пан Лво, а ви безсоромно привласнили собі його винахід. Ви знаєте, що робити, а я більш не витрачатиму на вас і подиху. Чоловік змахнув рукавами й попрямував геть.

— М-ми обов’язково підемо до крамниці, аби в-все виправити, п-прояснити для мешканців містечка, щ-що аромат “Сотня метеликів” винайшов пан Лво…

Коли все було залагоджено, Чу Ваньнін доручив Мо Жаню відвести панну Чень-Яо до кімнати, аби вивести з її тіла отруту.

Мо Жань промовчав, бо, хоч зараз і плекав ненависть до Вчителя у серці, втім, мав поводитись як в юності, коли виявляв повагу, замість відкритої непокори. Молодик лишень потиснув руку Ши Мея та прошепотів:

— Подбай про своє обличчя та спини кровотечу. Я відведу її всередину.

В опочивальні старшого сина Ченів досі висіла матерія з величезним червоним ієрогліфом “Сі”. Нещастя заскочило родину так знічев’я, що у сум’ятті вони, певно, забули зняти цей напис. Тепер, коли від Чень Бохваня зостався лишень попіл, це видавалось жахливою насмішкою.

У цьому абсурдному дійстві панна Чень-Яо стала жертвою пожадливості сім’ї Чень.

Як вона вчинить, коли прокинеться?

Панна Чень-Яо була пересічною людиною, яка звісно ж не мала тої витривалості, що мав Ши Мей. Чу Ваньнін мовчки зробив панянці кровопускання та дав пігулку. 

Увесь цей час Мо Жань стояв поруч, тримаючи таз із водою і подаючи рушники. Вони не розмовляли один з одним, ба більше, навіть поглядами не стрічались.

Виходячи із кімнати, Чу Ваньнін байдуже позирнув на стіну та пройшов повз, як раптом щось на цій стіні привернуло його увагу й він обернувсь. На ній виднілися рядки ієрогліфів. 

Папір був списаний дрібним охайним почерком, чорнило на вигляд висохло зовсім нещодавно, а краєчки листа ще не вспіли пожовкнути.

На ньому було написано:

 

Горнятко з вином злотавим,

У долонях святоосяйних. 

З-за палацових стін вербове

Гілля, зелене весняне. 

Східні вітри зловісні, 

Любов — нетривка споруда. 

Розлучені ми навіки

У чаші — самітність і туга. 

Наруга! Наруга! Наруга!

Весна — пора незмінна, 

Людські почуття згорають.

Сльози гіркі неспинно 

В хустки шовкові стікають. 

Персика цвіт опада,

Коло озерця альтанка пуста.

Любові обітниця в серці моїм,

Хотів би я знов назватись твоїм.

Твоїм! Твоїм! Твоїм!

 

/просто знайте, що перекладачка та редактор убили на цей вірш не один день свого життя 🙂 /

 

Знічев’я в Чу Ваньніна поважчало на серці. Вірш був виведений акуратними та вправними рухами, проте найбільше з написаного впадали в око три останні ієрогліфи — ім’я старшого сина Ченів — “Чень Бохвань”.

Панича Ченя присилували оженитися з донькою родини, тим самим прирікши його душу на пекельні муки. Невже в останні дні свого життя він міг лишень стояти коло вікна з пензлем у руці й переписувати першу частину оди втрати й розлуки — “Шпилька з феніксом”[3]?

 

[3] Чай тов фен (钗头凤 chāi tóu fèng) — це вірш відомого поета династії Сон, Лу Йова. У ньому оповідається про трагічне кохання між ним та його першою дружиною — Тан Ван, а також описується їх випадкова зустріч у храмі після вимушеної розлуки. Ця зустріч сколихнула у поетові спогади про давні почуття, які ніколи не згасали, й так зродився цей прекрасний вірш.

Саме словосполучення “Шпилька з феніксом” — це не назва вірша, а радше дещо, що має назву ципай (词牌 cípái). Це, по суті, мотив або римування, за яким складаються ліричні вірші “Ци”.

 

Учитель не бажав лишатися у маєтку Ченів ні на мить довше. Попри пекучий біль у плечі, чоловік різко розвернувсь і пішов геть.

Чу Ваньнін та Ши Мей були поранені, тож не могли тієї ж миті відбути до піка Життя та Смерті верхи на конях. Поза тим, Чу Ваньнін з винятковою нетерпимістю ставився до польотів на мечах, тому було вирішено заночувати в заїжджому дворі. Наступного ж дня вони могли навідатися до храму, щоби переконатися, чи все залагоджено як слід. 

Хоча мертвяків обернув на порох “Вітер” старійшини Юхена, однак були знищені лише трупи, а їхні душі зосталися неушкодженими. Тому він справедливо вирішив, що незайвим буде лишитися на кілька днів, аби точно впевнитися, що жодна потороча не сховалась від його пильного ока.

Чу Ваньнін мовчки йшов попереду, а двоє його учнів ступали назирці.

Зненацька Ши Мею дещо спало на думку й він спитавсь:

— А-Жаню, одежа на тобі й Наставникові… Щ-що сталося?

Мо Жаня, мов громом уразило, як раптом він утямив, що на ньому та Вчителеві досі весільні шати. Юнак до нестями налякавсь, що Ши Мей може все не так розтлумачити, тож похапцем почав їх знімати. 

— Це… гм, все через ілюзію, сильно цим не переймайся, я…

Слова застрягли в горлі. Мо Жань перевів погляд на Ши Мея й усвідомив, що той також був убраний у святкові одежі, бо брав участь у примарній церемонії. Втім, його одяг вельми вирізнявся своїм кроєм. Пошматоване й протерте, це вбрання, все ж лишалося весільним.

Стоячи пліч-о-пліч із шисьоном, Мо Жань міг уявити, що саме його він тримав за руку, саме з ним уклонявся небу і землі, саме з ним ділив чашу вина в ілюзії примарної церемоніймейстерки.

Через цю думку йому було несила зняти весільні шати, тож парубок міг лишень заціпенілим поглядом глядіти на Ши Мея.

— Щось не так? Ти не договорив, — проказав шисьон із теплою усмішкою на вустах.

— …Нічого, — промимрив Мо Жань.

Чу Ваньнін випереджав їх на кілька кроків. Хтозна, скільки той почув, проте він різко спинився та озирнувся.

Світало. Після ночі, сповненої злетів і падінь, з-за обрію полинули перші промені ранкової зорі. Сонце взялося багрянцем, немов роздерте на шмаття серце, що стікало кров’ю. Рвучи тенета безпросвітної пітьми, світань обарвила небо пурпуровою червінню.

Чу Ваньнін стояв у промінні вранішнього сонця. Кінець глибокої ночі невтомно ближчав, поступаючись сходу небесного світила, чиє сяйво пронизало густі хмари.

Чоловік випростався на повен зріст. Його весільні одежі вилискували криваво-червоним. Над головою ж спалахнув злотавий німб, що в сяйві своїм укрив вираз його обличчя.

Зненацька потужна духовна сила вирвалася назовні, нещадно роздираючи у дрантя святкове вбрання. Неначе пелюстки зів’ялих квітів хайтану, тонка жариста матерія, здійнялася в повітря та розлетілася навсібіч. Весільний одяг опав із плечей, оголивши під собою білосніжну мантію. Довге чорняве волосся тріпотіло на вітрі разом із нею.

Свіжа кров на одязі.

Червоні клапті кружляли в повітрі.

Зранене під час захисту Мо Жаня, плече кривавило. Багряна пляма ще яскравіше вирізнялася на тлі білосніжної одежі.

Після довгого мовчання, Чу Ваньнін похмуро й ніби насмішкувато посміхнувся. 

— Мо Вейю, що між нами такого незрозумілого?

“Мо Вейю” — так він кликав Мо Жаня, коли лютував. Його голос був крижаний, незнайомий, підкреслено ввічливий, без жодного натяку на теплоту. 

Заскочений зненацька юнак остовпів на місці, не в змозі нічого відповісти.

Чу Ваньнін більш не посміхався. Змахнувши рукавами, він розвернувсь та попрямував геть.

О такій порі навколо не було ні душі. Чоловік ступав попереду сам самотою. Здавалося, небо і земля стали одним цілим.

Його суворий зневажливий погляд розвіявся, щойно він зайшов до кімнати заїжджого двору й зачинивсь.

Зціпивши зуби, Чу Ваньнін потягнувся до ураженого плеча. Його обличчя скривилося від болю.

Примарна владарка церемоній була своєрідним безсмертним божеством, тож її вбивчі пазурі не поступалися навіть настільки потужній зброї, як Тяньвень. Плече Вчителя було розтерзане до самих кісток. Поспішаючи винищити злісних примар, Чу Ваньнін вчасно не подбав про поранення, яке нині почало гноїтись. Нестерпно боляче.

Чоловік стояв у кімнаті. Перевівши подих, спробував зняти одяг, проте кров запеклася й тканина пристала до рани. Від кожного смику його тіло пронизував несамовитий біль.

Кімната Мо Жаня була зовсім поряд. Стіни заїжджого двору легко пропускали сторонні звуки. Чу Ваньнін не бажав, щоби хтось довідався про його стан, тому прикусив губу та безжальним ривком зірвав присталу матерію.

— Мгх!.. — здушено застогнав чоловік.

Поволі Чу Ваньнін розтулив вуста. Він так сильно стискував зуби, щоби не закричати, що тепер у нього був повен рот крові. З губ злітало важке дихання, на сполотнілому обличчі проступали краплі поту. 

Чоловік опустив погляд, намагаючись оцінити серйозність поранення, його довгі вії ледь помітно затріпотіли.

Могло бути й гірше. 

Впоратись можна…

Чу Ваньнін сперся об стіл, повільно опустившись на стілець. Крізь пекучий біль, він потроху промив рану водою й обтер рушником, які приніс служка закладу на його прохання.

Гострим ножем він зрізав змертвілу плоть.

Опісля наніс ліки, виготовлені пані Ван.

Урешті-решт насилу замотав бинтами своє плече.

Чу Ваньнін не звик виявляти слабкості перед иншими. Не раз він зазнавав таких страждань і щоразу дужав їх на самоті.

Зранений звір шукає сховок, аби зализати рани. Часом Чу Ваньніну здавалося, що він нічим не відрізняється від того звіра. Самітність — ось що чатує на нього в майбутньому.

Він знав, що не викликає в инших симпатії, тому не бажав жалюгідно благати про допомогу. Гідність давно стала стовпом його особистості. 

Коли чоловік скинув одежу, на підлогу впав парчевий мішечок.

Червоний атлас був вишитий квіттям шовкової акації. Пальці його здриґалися від болю, коли він повільно відкривав мішечок. Усередині лежали два сплетені воєдино пасма чорного волосся.

Його та Мо Жаня.

На мить у Чу Ваньніна потьмяніло в очах. Йому хотілося піднести клуночок до свічки й щоб її полум’я пожерло його сміховинний зміст. Утім, навіть згодом він не зміг себе присилувати.

Сплітаючи волосся воєдино, ви стаєте чоловіком та дружиною, кохання подружжя — річ безсумнівна!

Здавалося, тихий смішок золотого хлопчика та нефритової дівчинки задзвенів у його вухах.

Глибоко всередині Чу Ваньнін відчував, як його серце нестямно калатає, за що тільки сильніш себе ненавидів. Міцно стиснувши в руці м’якенький мішечок, він заплющив очі. 

З почуттями до Мо Жаня, що давно оселилися в душі, неможливо було примиритися. Він жадав лишень одного: вийняти з грудей серце, щоби вирвати ці осоружні думки, а затим дерти, терзати їх та нарешті викинути.

Куди поділася вся його правильність, пристойність? Чи смів він плекати в собі подібні думки щодо Мо Вейю? Який із нього Вчитель? І справді: гірший від звіра!

Тук-тук-тук.

Зненацька у двері постукали. Чу Ваньнін, який саме лаяв себе, злякано розплющив очі та поспіхом сховав парчевий мішечок у рукав. На його обличчі знов застиг холодний вираз.

— Хто там?

— Учителю, це я, — пролунав голос Мо Жаня. Серце чоловіка затріпотіло. — Я ввійду?