Гримуар Фіделя

В часи коли королівство Даршад тільки з’явилося, існував храм. Його головною метою було зробити магію ще сильнішою, тому семеро чаклунів писали книги про магічну рунологію.

Один з наймолодших чаклунів храму вважав, що вивчення рун буде не достатньо, а створювати нові магічні закляття дуже ризиковано, а також довго. На створення чогось нового, дієвого та корисного треба витратити більше десяти років дослідження. Тому коли молодшого з  братів чаклунів висміяли він поклявся, що за рік зможе написати гримуар, а його ім’я увійде в історію. Парубок хотів принести користь для свого королівства і його королеві, яка колись врятувала його від голодної смерті. Вона пожаліла на той час хлопчину написавши лист в храм. Всі ці роки молодий чаклун допомагав своїм братам, але йому завжди хотілось чогось більшого. Одного дня, старший з семи чаклунів розказав йому про таємничий ліс в якому живуть магічні істоти.

– Брате мій, ти чув про ліс Синевир? Говоряться там живуть духи, вони мають магічні здібності. Можливо тобі вдастся умовити їх дати нам пару заклять. – промовив старший з чаклунів. – Але не забувай, вони дуже жорстокі. Можеш взяти з собою меч і мій лук.

 Молодший чаклун таємно, не попрощавшись залишив своїх братів. Хлопець чаклун взяв з собою сумку з їжею, а сам відправився до лісу Синевир, де зустрів хижого птаха Ковтокрила. Це був птах схожий на яструба, але великий як людина з металевими схожими на леза кігтями.

– О, птахе ти мудрий. Скажи мені, як я можу досягти висот у магії? – чаклун низько вклонився.

Його голова торкалась гнилого листя, він відчув запах крові, а вже потім побачив роздерту тушку зайця. Парубок зрозумів, що птах уже пообідав, піднявши погляд він побачив білі кістки людей, а також тварин. Біля величезного дуба на якому сидів птах лежало два людські черепа. 

– Дарма ти зайшов сюди. Я господар цього лісу, ти тут непроханий гість. Можу вбити тебе дуже швидко, чи краще залишити тебе своїм дітям?- птах прилетів до своєї жертви.

Його голос був глибоким і незабутнім, як вітер, що шепотить листям у осінньому лісі

– Стійте! О, благородний, я тільки хотів навчитись магії для захисту нашого з вами королівства… 

Ковтокрил спускався з неба, стрімко падав на свою жертву і замахувався своїми смертоносними кігтями. Чаклун знав, що ніхто не міг втекти від цього птаха, а саме його страшної здібності знайти й знищити. Чаклун відчув як птах приземлився біля нього, осмілившись підняти очі, він побачив великі гострі кігті, які блищали наче леза.

– Ти сміливий, тільки безумці чи смільчаки можуть підняти голову і подивитись на свою смерть. – птах злетів на гілку дерева, відламав її, кинув до ніг хлопця. – Це тобі мій подарунок, з ним ти знайдеш нові знання. Колись люди приходили до мого лісу, сповнені шаною і повагою до нас. Вони приносили нам жертви, приносили квіти і запалювали свічки, поклавши їх біля мого стародавнього дерева. Мій ліс з його вічною осінню був місцем паломництва, куди люди з усіх куточків світу приходили, щоб знайти відповіді на свої питання, знайти захист. Тут, під густими гілками мого дерева, вони зустрічалися, обмінювались історіями та знаннями. Колись, я був символом сили, мудрості і добра. Однак, згодом все має свій кінець.

Гілка перетворилася на попіл, а попіл в книжку. Молодий чаклун підняв її, хотів віддячити, але птах розчинився в повітрі. Стало холодніше, парубок уже йшов далі в ліс прихопивши з собою подарунок Ковтокрила, серце його билось сильніше, відчуваючи  небезпеку. Біля нього з’явився густий туман який швидко окутав його повністю. Очі молодого чаклуна вже перестали бачити дерева, небо, землю. Він відчув темну ауру, здавалось вона була скрізь. Сильніше прижав до себе книжку хлопець прокричав:

– Я прийшов по знання, щоб врятувати наше королівство…

Не встиг закінчити фразу, як раптом відчув біль в нозі, парубок вже вдруге за день він відчув запах крові. Його очі вловили щось блискуче, воно з виликою швидкістю летіло до нього. Завдяки хорошій реакції парубок встиг пригнуться.

– Ти посмів прийти на мою територію? – високий жіночий голос пролунал над бідолагою.

– Наше королівство… 

– Наше?! Ти хотів сказати моє! Ви людиська не здатні захистити його. Ви перестали нам поклоняться, забули про нас… Тепер, подивлюсь на ваше знищення.

Чаклун відкрив книжку, дістав перо яке таємно встиг вкрасти у Ковтокрила.

– Що це ти робиш? – здивовано спитала химера з жіночим голосом – Ти не можеш бачити, тоді навіщо пишеш?

– Зустрівшись з тобою, відчув як моя магія стає сильнішою. Можливо, хтось із моїх братів знайде цей записник, можливо він буде корисний для розвитку нашої магії.

– Це все дурна писанина, ти навіть слова криво пишеш… Як таке жахіття зможе допомогти? – химера схватила записник у парубка і сховалась в тумані. – Я знаю цей записник, він перший у своєму роді, магічний. Навіть пахне інакше…

Вона роздивлялась його з такою цікавістю, що її очі здавалось палали червоним вогнем, навіть через густий туман хлопець зміг їх побачити. Темна аура яка належала їй зникла. Химера відчула приреченість, записник уже був пов’язаний із своїм власником. Душа парубка вже належала записнику.

– Добре, відпущу тебе. Пообіцяй мені, що ти будеш писати все, що тобі скажу. Кожне моє слово повинне бути тут. 

Туман повільно розсіявся  перед чоловіком стояла жінка, вона була в чорній сукні, а в руці тримала віяло яке здавалось горіло вогнем як і її очі. Але найбільше уваги привертало її обличчя, яке було вкрите маскою лисиці. Тонкі та красиві риси маски, витончені узори, передавали загадковість та недосяжність цієї жінки. 

– Ось твій записник. – вона кинула книгу до його ніг.

Таємничість та магія оточували жінку-химеру. Незважаючи на біль в нозі з якої йшла кров хлопець вклонився. Жінка-химера замахнулась пекельним віялом і перед ним  загорілось вологе осіннє листя клену. Тепер вже не було так холодно як раніше.

– Я розкажу тобі про пару моїх старих заклять, а взамін попрошу з’явитися до мене в любий час, день, рік. Тоді, коли я того попрошу, будеш ти мертвий чи живий. – вона підійшла до нього і заглянула у вічі. – Таке моє прохання.

– Чому… чому ви мене не вбили? – чаклун від страху відвів свої очі, тепер він дивився на листя клену, що повільно згорало перетворюючись на попіл. 

Химера розсміялась. Здалося осінній ліс підтримав свою господарку поривом холодного вітру. У нього не було вибору, як підкоритись волі цієї жінки.

– Не має значення чому, головне запитання тут, коли? Ти доволі цікава людина і гратися з тобою цікаво, друзі твої також цікаві. Ось тримай! – вона кинула в нього невелику прозору бутилочку з полумяной рідиною. – Тобі, мій подарунок, називається живий метал, він може рости і заживлять рани. Чого витріщився?! Записуй!

Утім, густий туман укутав їх двох, ховаючи він всього лісу і його звуків. Кожен її рух супроводжувався танцем полум’я. 

Чаклун довго сидів записуючи все, що йому говорила жінка. Вона не давала йому відпочити, він не знав скільки пройшло годин, а можливо вже днів. Парубок все ще сидів і записував поки його руки не опухли, дуже хотілось їсти але він не міг зупиниться писати. Жінка-химера ближче підійшла до нього, її вогняні очі здавалось горіли яскравіше. Він мовчки дивився на неї, перестав писати. Його сердце забилось частіше коли вона торкнулась до його руки.

– Ми будем надіятись, побачим наскільки твоя удача сильна. Пам’ятай про нашу угоду людисько. Тепер ти власник гримуару.

Від її дотику на його руці появилось тату у формі кленового листка. Усміхнувшись вона відійшла від нього, ховаючись в густому тумані. Чаклун втратив свідомість здавалось на пару хвилин, але тепер ніякого лісу і ніякої жінки вже не було. Йому здавалося все простим сном. Але кленове татуювання все ще було на руці, а біля нього валялись книжка і колба. Сердце забилось частіше. 

«- Невже я впорався із завдання, духи мене відпустили? Нарешті наше королівство матиме шанс на життя»

Про те, йому хотілось все розказати своїм братам, що він і зробив. Нажаль, вони не були в захваті. Роздивляючись його гримуар старший з братів храму поклав його на кам’яний стіл. Він підняв келих червоного вина і віддав його власнику гремуару.  

– Випий, молодший брате. Ти розумієш, що всі закляття повинні належати нашому храму, як і колба. – покрутивши її в руках старший чаклун поставив її біля книги. – Ти сказав, що довго писав і не знаєш скільки пройшло днів або місяців.

– Так, це правда. – спокійно відповів парубок, випивши келих вина. – Я ризикував своїм життям заради неї, тепер ми використаєм ці знання для блага королівства Даршад. 

Старший чаклун хмуро подивився на нього.

– Пройшло лише пару годин відколи ти покинув стіну нашого храму. Звісно ти виконав свою клятву, ти гарно попрацював. – він доторкнувся до гримуару. – Тепер іди, можеш відпочивати, а я поки почитаю пару заклинань. 

«- Щось не так. Його вираз обличчя змінився, коли я згадав про благо королівства. Не подобається мені це… і його погляд, він заздрить мені?» 

Татуювання клену раптом почало нагріватись. Молодий чаклун зрозумів, що це було попередження про небезпеку. 

«-Ні, я впевнений щось тут не так»

Господар гримуар перевів погляд на келих в якому пару хвилин назад було червоне вино. Старший брат помітив це.

– Щось сталось, брате? 

– Ти отруїв моє вино. Чому? Все, що я зробив було раді нас для нашого королівства! – голос парубка був повний ненависті. – Ти обманув мене! 

«- Потрібно забрати гримуар, але якщо я не встигну… Гримуар не повинен бути в руках цього зрадника, ще невідомо скільки шкоди він принесе для людей Даршад, для королеви. Я був необачний, це моя провина… Виправити… я все виправлю»

Остальні п’ятеро чаклунів стояли біля стіни, вони мовчали, тільки спостерігали як їх молодший брат помирає. Їм було байдуже. Старший з чаклунів засміявся. Губи парубка тремтіли, коли він почав промовляти закляття, а його тіло відчувало вже важкі наслідки отруєння. Молодий чаклун розумів, що це його останній вчинок, його останній жест, що захистить його королівство від зрадників.

– Ми хотіли щоб ти спокійно помер у своїй кімнаті, але ти зрозумів наш план занадто пізно, брате. – в руках зрадника з’явився ніж. – Я візьму за тебе відповідальність, подарю тобі швидку смерть. 

«- Жінка-химера знала, що так станеться. Вона все знала»

Господар гримуар ледве стояв на ногах, яд діяв дуже швидко. Його дихання було важчим, очі втрачали зір але хлопець стояв на ногах. Татуювання уже не нагрівалось, він сплюнув чорну кров на підлогу храму. 

– Виправлю… все… виправлю. – він зробив жест рукою і гримуар на кам’яному столі розкрився. 

Старший кинувся на нього, в його очах була страшна звіряча злоба.

«- У мене немає сили оборонятись, але одне із заклинань я запам’ятав»

Повітря в храмі стало жаркішим, з гримуар вилетіла спіраль вогню, яка окутала їх двох. Вогняна спіраль була пекуча і смертоносна, запахло горілим. Зрадник, що стояв поряд, був охоплений полум’ям.

– Ти з глузду з’їхав?! Ти руйнуєш мій храм!

Останні брати покинули залу, намагаючись врятувати свої життя. Вони злякались магію, яку використав молодший чаклун.

– Я все… виправлю… – тихо відповів володар гримуару

Перед смертю, молодому чаклуну здалося ніби на стіні храму він побачив палаючі очі жінки-химери. Хлопець був приречений ще з самого початку. Жінка-химера це знала, птах ковтокрил також знав. Чаклун був ніким, людиськом який хотів як краще. Як і у всіх людей у нього були мрії, надії в краще життя. У хлопця був контракт, він повинен з’явитися до цієї жінки мертвим чи живим. Ніхто не знає скільки часу пройшло, але жінка-химера покликала його. Душа господаря гримуару стояла біля неї.

– Твоя душа була вже не твоя, коли ти підняв на той час книгу. 

Птах ковтокрил приземлився біля них, його крила стали більшими, а кігті гострішими. 

– Тепер твоя душа проклята.

«- Я не зміг цьому запобігти. Не повинен був розказувати їм про гримуар… Це була моя велика помилка, не зміг побачити в очах своїх братів заздрість і жадібність…»

Жінка-химера засміялась, полум’яне віяло загорілось яскравіше.

– Це почуття всіх людиськ. За велику силу потрібно дорого платити, як і за знання. 

Ковтокрил підійшов ближче.

– Ти заплатив свою ціну, тепер ти став сторожем гримуару. Ти став одним з Відроджених тіней. 

«- Хіба, я не спалив гримуар разом зі своїм тілом і храмом?»

Духі засміялись. 

– Храм? Так, ми зарез стоїмо на його руїнах. А щодо гримуару… Ні, звісно ні. Цей гримуар ніякий вогонь не спалить, ніхто не прочитає. – жінка-химера віддала гримуар. 

«- Нашу мову знають, гримуар прочитають і…»

– Не хвилюйся ти так. Чи ти мене не чуєш? Згадай минулий людисько, чим ти писав мої закляття? 

«- Пером ковтокрила…»

– А чорнила? – віяло в руках жінки вспихнуло більшим полум’ям.

«- Кров’ю… я писав в ній своєю кров’ю. В подорож я не брав свої чорнила, тільки сумку з їжею»

– Тепер, тільки ти можеш прочитати закляття або показати їх живій людині, якщо того забажаєш. Твоя місія не закінчилась, коли ти помер.

– Тепер ти належиш нам, це твоя доля.

«- Якщо дозволите, я хочу у вас дещо запитати… Що сталося з моїми п’ятьма братами?»

Жінка-химера посліхнулась.

– Я їх вбила, хоча, одного із них я залишила в живиш… Комусь же потрібно розказати твою історію. Твій героїчний вчинок стане легендою, яка буде передаватись від покоління до покоління. Станеш символом відваги, самопожертви, а також вірності своїм ідеалам. Я даю тобі нове ім’я, тепер тебе звуть Фідель.

– Марида, перестань лякати нового Відродженого тіней. – Ковтокрил тяжко зітхнув.

«- Марида? Одна із великих могутніх духив?» 

– Так, минулий людисько, а тепер зникни з моїх очей. Якщо треба будеш покличу! – жінка махнула віялом, душа Фіделя зникла разом з гримуаром. – Ненавиджу своє ім’я, воно викликає занадто багато спогадів.

– Жорстока ти, він просто спитав про… – засміявся Ковтокрил.

– Яка вже є, а тепер додому. Я не хочу залишати ліс.