Я хочу ще

— Я хочу ще.

Чорт, домовлялись же лише на мінімум. Небезпечно це все. Ой як небезпечно.

— Ну давай. Давай іще.

***

— Ксеню, я гадаю, ми повинні звершити жертвоприношення. Розумієш?

— Ти шо, зовсім з глузду з’їхав?

— Та ну, чого ти, Ксюш, це ж бо «звершити», не «зробити», розумієш? Це з нашого благородства.

Батьки злі, мов собаки. Собачаться вдома, мов собаки. А вони — ага, мов собаки, — в героїв граються. Блядське Хатіко.

Тим не менш, їй теж тоді хотілося ще. Й це не заходило ніколи за рамки норми. Кохання є? Є. Меж у нього немає? Немає. Сексу воно вимагає? Вимагає. І вона попросила його зачекати пару років. До першої дитини, додавала. Аби точно не відмовив.

Він і не думав відмовити. А про ритуал все одно ще довго говорив. А що, благородно б вийшло, не посперечаєшся. Люди таке люблять. Злочинці й порушники моралі те ж саме, що тваринки у цирку. Як душа забажає на їхні муки у похмуру п’ятницю подивитись, то що вже поробиш? Така правда світу.

— Ти ж знаєш, як мені тебе хочеться з цими твоїми блузами на свіже вологе тіло? Розумієш же, як це неминуче?

Вона розуміла, просто ніколи не наважувалася спитати першою. Мамина дочка була. А прозорих ночнушок, які носила і в день, і в ніч, вважала достатнім. Зобов’язання в таких стосунках та в такі-то часи не вміють бути не розпливчастими.

І як добре було вирости такою покірною, добре було опускатися в знайомі надійні руки та не думати про те, що потім. Потім — побачимо, як то кажуть. А зараз — благодать.

— Слухай, тут справа така. Мої теж цейво, того… У курсах.

— У курсах?

— Та-та.

— Прямо зовсім?

— Ага.

В той день вона більше ані слова не вимовила. Розглядала усе на своєму шляху із цікавістю, поваги до співмешканця не втрачала, це було видно за кілометр. Й це заспокоювало. Вона про це здогадувалась та видихала про це глибоко перед поверхневим сном.

Колись говорити стане потреба, знала. Готувалась. Усім єством.

— Паш.

Робила довгі паузи, немовби накурена, хоча в житті своєму до бичка під будинком не доторкнулась, що казати про залежність, яка могла б встигнути так вплинути на когнітивні можливості. Але паузи робила. Мов намагалась зібрати себе по частинах наново.

— Ну по нам же не скажеш. Як вони могли дізнатись?

— Отак. У них у роду такі, як ми, вже траплялись.

Голос дрижати починав. Рідко таке бувало. Лякало — жах.

— Паш, ти чого, що з ними таке було?

— Зарізали їх мої.

— Батьки, чи що?

— Та ні, тітки.

— Тітки?

— Ага. Дядьків не запросили. Там не до них було. Показилися, мов прокляті, їй Богу.

Ясне діло, він плакав. А хто б тут не заплакав? Їй теж хотілося, та хто б тут це все тягнув далі, якби не вона? Він диви, і уже в понеділок розклеїться. Здасться, підмовить її на подвійне самогубство, а як не вмовить — піде топитися сам. А її до могили до себе затягне з того світу. Знає ж бо, що вона без нього нікуди, хоча тягнула донині все сама.

— Паш, ми щось вигадаємо, чув? Це, все ж таки, не твої батьки. Вони в тебе розумніші у рази, пам’ятаєш? Математика у обох на екзаменах оціночні бланки рвала. Кандидати наук, Паш! Та?

— Та.

Звісно, він щось не договорював. Й вона навіть знала, що саме. Цікавий він характером хлопець. Якось їй сказав, що в якомусь серіалі канібалізм зробили алюзією на секс. І що колись це було найвищим проявом прив’язаності. Та покори, додавав, тому що хто у здоровому глузді захоче заради випадкової людини їсти незрозуміло що? І ще жартував, що цим «незрозуміло чим» можна і її яєчні назвати. Звісно, згідно лише з чисто суб’єктивної думки.

А вона завіряла, що його ця суб’єктивна думка — хай і скромна, та перша на черзі у її розгляді, й потроху відчувала, що вона із ним надовго застрягла. Любить сильно. Любить відчувати його до себе прикутість. Та й не думала ніколи про оточуючих як про щось, до чого безумовно варто мати всеохопну симпатію і співчуття. А звідти випливала неприязнь до соціальних норм. Звучить жахливо, та на ділі до цього легше спокійно поставитись, ніж затято боротись. Така людська суть.

— Гаразд, дорого нам обійдеться твій ритуал?

Зайти подумала здалеку, з-під тишка, жартома. А що їй лишалось робити? Мамина донька. А він посміхався. Й тоді вже було все одно на формулювання.

— Жертвоприношення. Звершене.

— Так, пам’ятаю. Благородне.

Обидва сміялись, хоча вона відчувала, що він це серйозно. Що, може, від тіток йому щось таке передалося, що він і штрикнути ножем міг би за недотримання вимог, за неуважність до нього. Велика сила — велика відповідальність. А любов його — точно сила.

— Не дорого. Головне — від усіх подалі. Ніхто все одно не зрозуміє, а для чого тоді залишатись коло них?

— Так, розумію.

Розуміє ж бо, сука. До чого вона дійшла. Хоча усе життя, якщо подумати, мріяла про таке. Безумовне кохання. До смерті й до останньої краплі крові. До братської могили.

І приношення їй зайшло. Таким великим було почуття піднесеності. Знаєте, як коли, будучи атеїстом, заходиш в кожну церкву дорогою додому й дивишся на втомлені святі обличчя. Атмосфера у такі моменти зашкалює. Немовби зі світу на час вивалюєшся і можеш намацати щось інше, не тутешнє, й теоретично божественне, якщо мислити позитивно. Може й демонічне. Круто ж, а яких прізвиськ можна було б надибати, ай!

І шкіра у нього смачна була. Аптечку одразу поряд поклали, на відстані витягнутої руки, так вона й хвилини з неї вільних пальців не витягала. Зайнятими тримала ножа і дорізала.

Криків не було. Наче під час першого сексу, прости Господи. Здається, вони надто сильно повірили у значення всього цього, й тому не відчували болю. І це всё ще не заходило за рамки норми. Люди ж як живуть? Сенсу їм ніколи універсального не виносять. Ну, тобто, такого, на який вони б не фиркали колючими їжаками. А найбільш кмітливі розуміють ще у підгузках — сенсу ніякого нема. І не погано це, не добре. Просто таке життя. Та одначе все шукають щось, якийсь берег, кайму, до чого прибитися. Всім воно потрібне, всі цим дихають. Помирати неприємно, а жити — надто горді для цього. От і вигадують собі призначення, наче лікарі самі собі, режисери бісові, й увірують. Масово, при чому. Нерідко й розумні люди. Бо всі, незалежно від положення у цій великій консервній банці, до кінця зостануться тваринами. З потребами, рефлексами, бажаннями. Гріхами, якщо слідувати Біблії. І до речі, за нею ж, до раю ніхто ніколи потрапити не зуміє. Саме дихання — гріх. А чим гірше поцілувати того, хто завжди був вірним псом під рукою й кого так хочеться? Тим паче, що це прийде з бонусом — регулярними оргазмами, нехай не з самого початку з повноцінною пенетрацією і не з самого початку із в’язкими язиками, та з приємностями. Краса.

Наприкінці сеансу оглядались, виходячи з по-мертвому порожнього містечка під столицею. І цілувались. Багато, заморено. Знайшли їх з колосальною крововтратою попід мостом. Майже вирішили, що утопельники. Все-таки, заборонене кохання, брудні зв’язки, всі справи. Бабка їхня навіть поговорювала, що це Господь грішників забрав.

Та потім усе вияснилося. Як вияснилося, так ніколи й не написалося у газетній колонці, ніким не пояснилось. Усі боялися оголошувати. Та і сенсу не було. Знайомі бідолашних з першого дня пропажі годувалися своїми фантазіями, глибоко продуманими й тісно переплетеними, маючими беззаперечно залізні основи. І були ситі по бліді хворі горла. Незадоволеними лицями світили, а якось скидалися ними на середньостатистичні.

Усі все забули.

Настав мир.

Проте щасливіших за них соціальні робітники ще не віднайшли в околицях нікого.