Ласкавий ранок

— Ми можемо піднятись до тебе?

— Ми щось забули?

— Я хочу тебе поцілувати.

В цьому не було необхідності, на парковці не спостерігалось жодної душі, що вже казати про ту, яка б обурилась.

Це було своєрідним жестом захисту і оберігання. Щось цінне, ага. Кумедне, але важливе.

Багато речей такими є, насправді. Щастя, врешті, — те, що переслідує абсолютна більшість людей.

Кумедне є важливим.

Особливо, коли воно передбачає жахливо чарівне створіння поряд.

— Ти міг зробити це там, знаєш.

— Ага, ніц не спитавши? Я не знав, як інакше запитати. От і вийшло оце.

— Взагалі-то, можна було і так, не спитавши.

— Ні, те, про що ти говориш… Якесь неправильне.

— Я кажу про те, що я хочу, щоб ти мене поцілував. Якомога скоріше і без зайвих питань.

Юнацька нетерплячість, ха. Він смикається за одяг, не може вхопитись за щось, що би втримало.

Він намагається стриматись від хіті, покірно впускаючи в себе чужі гарячі видихи.

Він здається собі непереборно тупим.

— Ти мені дійсно подобаєшся. Сильно-сильно.

З цих слів все почалося, але не хотілося, щоб на них і закінчувалось. Тому він теж повторює. Це відділяє той раз від теперішнього.

— Ти мені теж.

Звісно, він не пробує показатись з кращої, привабливої сторони, як це часто відбувається з людьми біля тих, кому вони глибоко симпатизують. Щиро не вважає, що така в ньому існує. Ніколи не думав про це, та і нагоди не було.

Він гнівається на себе. Не може впустити жодний варіант розвитку подій, тим паче той, в якому його бачать якраз з тої загадкової для виявлення, привабливої сторони.

Він має зробити все, що гіпотетично може. Він має почути усе, що крутиться у голові іншого.

Він відчуває цю бурю. І йде їй назустріч.

— Я більше не хочу йти. Що думаєш?

— Думаю, ти класно це робиш.

Яке питання, така і відповідь.

Що ж, він очікував на це.

Бути ініціатором вдвічі приємно. Його хочуть таким — жадібним і безконтрольним. Те, як він діє, незалежно від непрофесійного, якщо так можна висловитись, способу, спонукає лише шукати щільнішого контакту і пригортатись за тим ближче.

Хто міг подумати?

— В тебе горять очі.

Замість відповіді лунає уривчастий видих.

Він все ще не в змозі вигадати, якою гранню себе здивувати й чи варто взагалі за це братися.

А його, тим часом, безпринципно вирішують звабити.

— Нам треба пройти вглиб. Будь ласка.

Дратуюче тихо.

Непереможно обіцяюче.

Його просять про послугу. Нічого складного — прослідувати за розміреними кроками до кухонного острівця. Але уже просять. Це певна ознака.

І він розвиває почуття голоду до цих дрібних ознак.

І йому не хочеться чекати на наступну репліку.

— Ти казав, «без зайвих питань»?

— Так.

І все.

Справедливо, проте небажано коротко.

— То… Чому ти забув про це правило?

— А ти?

Ще довгі місяці йому снитиметься цей вираз обличчя. З викликом, хоч і готовий прийняти, але передусім — поглинаючий. Ані найменшої зловісної усмішки, зате темні, вільно блукаючі очі. Було відчуття, наче з кожною хвилиною душа відходить у ногу з тим, як цей погляд знаходить нові його частини.

Він не жаліється.

— Ти справді не хотів цілувати мене без дозволу?

— …Це теж.

— «Теж»?

— Угу.

Вичікувальний погляд не було так легко провести.

— Чесно? Можливо, це параноя, але я не хочу допускати ані найменшого шансу на те, що я більше тебе не побачу. Не хочу, аби бути поряд означало ризикувати — для жодного з нас.

Шкода, одного подиху не вистачило на все про все.

— Та й, напевне, цілуватись у безпеці приємніше.

І контрольне.

— Вибач, раптом що.

Йому здається, це було голосніше за усі «Ти мені подобаєшся», чи навіть «Я тебе люблю». Але він лякається того, як спантеличено на нього дивляться.

Це було зайвим?

Це нічого не означає?

Не було романтичним?

Кажуть, у будь-якій незрозумілій ситуації — цілуй.

Очевидно, так ніхто не каже, та порада слушна.

Він стійко відчуває на своїх вустах чужу посмішку. Хоч побачити це на власні очі дуже хочеться, він не може не мружитись від того, як йому, бляха, добре.

— Приємніше.

Вага м’яко осідає на його плечах, і за кілька секунд він підловлює стегна, що тільки більше відкривалися під шортами в такому положенні.

Коли подумав, що його планують звабити, він не прогадав.

Розміщені на краю острівця, стегна займають усе поле уваги. І він із задоволенням хапає цю наживку разом з ними.

Ще міцніше стиснення плеча і тимчасово скасована участь у поцілунку — неочікувана реакція.

Але згодом він зрозуміє.

Ну, тобто, зараз.

— О, Господи…

Раніше хотілось би описати це цікавіше, унікальніше, проте що він може зробити з тим, що холодні руки під футболкою буквально відчуваються мов вогонь?

Отже, у нього спрацьовує рефлекс відсахнутися, хай там на який максимум його спина здатна розігнутись.

Вони несправедливо мало торкались одне одного.

От в чому весь секрет.

Він би розміркував над тим, чи варте того воно взагалі — торкатись забагато. Якби його не втягли назад, у поцілунок. Хоча наразі це так назвати не можна. Радше небажання зупинятись й легка безвихідь. Всі нюанси компенсуються, часом — вони компенсують самі себе.

Головним здається не затушити багаття зарано.

— Ми зможемо витратити трохи більше часу?

— Про що ти?

— Ну, ми можемо… Не поспішати?

— Не хочеш це відпускати так скоро?

Кивок.

— Ми просто можемо не закінчувати на цьому, знаєш?

Він навіть не доходить думками до свого скаженого пульсу. Та у нього уся голова порожніє, відверто кажучи.

Вправні руки вже встигли оцінити становище, потягнувши за собою кутики рота вгору. Посмішка виходить сором’язливою, з огляду на те, що тепер неможливо було приховати: усі його реакції слухали з крайніми увагою та терпінням. За ним спостерігали. Ясне діло, намагались відмітити щось, що допомогло б швидше розтопити. Займались тим, чим він собі — фактично заборонив.

Доволі підступно.

— Я знав, що тобі сподобається.

О, це безперечно було навмисне.

Йому справді шкода, що його серце фізично не здатне було вирости завбільшки з речі, які він переживатиме, і витримувати їх. Він розглядає можливість того, що йому лише не пощастило. Б’ється об заклад, що у грудях навпроти воно сягає розміру легень. Принаймні, однієї.

Він шкодує інтенсивніше, залишаючись напів нагим. Точніше, саме це не турбувало. Турбували сироти на місці, де з цього моменту вони стикалися шкірою до шкіри. Ба більше, його притягли ближче, тож він міг осягнути різницю між стегном і, власне, шортами.

Поцілунок продовжувався, тягся до щік, вух і ший. Він підсвідомо одразу відмовився від ідеї припинити цей процес. Максимум — змінити траєкторію. Аж так не хотілось розривати контакт.

Він гадає, що збожеволіє, щойно побачить тазову кістку, що випиратиме з-під одягу. Не впевнений лише, наскільки. Час перевірити.

Спочатку він окреслює лінію поясу, не більше: аби зробити зрозумілими свої наміри. Долоні, що широко шарились його спиною, робляться сильнішими, дихання над ним — збивається.

— Буде нечесно, якщо ти залишишся одягненим.

Треба було обрати систему вимірювання до того, як щось робити, бо він мало того що забув, що цих кісток буває по парі, ще й цілком загубився у просторі.

Довелось кліпати кілька неабияких разів, щоб розчистити зір. Чужі часті видихи сформувались у зухвалий смішок.

— Витріщайся, скільки завгодно. Але не довго.

— Мені і не вдасться. З тобою важко домовлятись на довгострокові терміни. Втекти збираєшся, лис?

Він звучить вкрай впевнено, на власне ж здивування. Що ж, коли треш чиїсь тазові кістки, враження, наче торкаєшся самої душі.

Такий особливий доступ п’янить.

— Якби ти знав, яким голодом від тебе віє, теж би втекти хотів.

Його не припиняють викривати.

Нічого страшного, він теж так вміє.

— Он як. Тоді як сприймати той факт, що ти не втік?

— На свій розсуд.

Він мало не почав виборювати для себе розгорнуту відповідь, однак як ніколи виразного потягу у щирих очах та пальців, що без вагань ведуть руку, спонукаючи нарешті покінчити із шортами, — достатньо з головою. На його скромну думку.

Піднятись сюди погожого ласкавого ранку було кращим рішенням у житті всього людства. Сперечатись дорівнювало б виставити себе крупним ідіотом. Хоча це добре, що ніхто, крім нього, гадки не має, як красиво скорочуються м’язи під його швидкісним темпом.

Мастурбувати комусь не складно, якщо цьому комусь чудом підходять твої звички. Певне, на все так вплинули нові кросівки. Як талісман. Поки що, інші припущення блякнуть на фоні цього.

Зволікати уже не хотілося.

— Ти мене вб’єш.

Він мав совісті, щоб давати стабільні перериви. І якщо хриплий голос встигав за ці хвилини втихомиритись, то він чув багато проклять і лайки, наповнених до дна вдячністю.

Лопатки, що, скоріш за все, втомились сходитись разом за кожного вигину, розташовуються на вільній частині острівця.

— Будь ласка, тільки не треба зупинки, прошу.

Подібне лунає вперше. Такий відчайдушний тон — в тому числі.

Це підтверджує дві річі.

Його спосіб не був неприйнятним, аж ніяк.

А ще: кінець наближається.

Це схвильовує. В обидвох, тривожному й зацікавленому, сенсах.

В цей момент хочеться бути якомога щільніше одне до одного. Йому важко встояти перед покусаними вустами і розпеченими щоками, а за його доторками тягнуться, немов за сонцем.

— Це так добре, чорт. Дякую.

І що більше слів, то слабший тембр. На останньому — він взагалі ніби зникає, як такий.

Він прикований поглядом до заплющених з неможливою міццю повік.

От заради чого він вчився цілуватись.

Заради чого ризикнув бути сміливим, заради чого не відштовхнув.

Приємно думати, що все має сенс. А якою низькою ціною! Справжнісінький скарб.

— Пробач, це така дурість…

Він щойно помітив сльози, що неспинно ллються під тиском дикого різномаїття емоцій. Миттєво кидається витирати їх усі до останньої краплі. І до нової.

— Бля, я не можу зупинитись.

Він хмуриться.

— Послухай, це не погано.

— Але виглядає так, наче мені не сподобалось, а мені сподобалось! Розумієш? Дуже.

З такою наполегливістю, що любо дивитись.

— Я знаю.

Паралельно сльози рідшають, робляться обережними. Бояться, що немає змісту у вилазках, коли так масово гинуть попередники. На це теж любо дивитись.

Непосидючість — головна твоя риса, коли ти перебуваєш у одному приміщенні зі своїм коханням, хай якою людиною насправді ти б не був. Бо коли в тобі зароджується паросток жаги, все, чого він просить, на зло всім обставинам, — слідувати за ним.

Губи не впитали в себе сіль, вона їх оминула, але вони чомусь інакші на смак й від того смачніші. Ефект Плацебо чи секрет природи, він не заперечує. Розпробувати їх ніколи не здається недоречним. Він певний, що скаже так й на сотому поцілунку. І мирно сподівається, що йому — таки бути. Не може все це бути дарма.

У його волосся зариваються розчепірені пальці, і він думає зробити те саме. Тоді ж усвідомлює, що рук він досі не витирав. Проте варто нагадати, непосюдичість — його головна риса. Одна з них все одно замащена по мінімуму. А другу можна втерти у стегно. Відведене у сторону більше, ніж раніше, стегно.

Так, це перетікає у логічне продовження. Так, його цупко охоплюють ногами. Але в цьому не було надзвичайної необхідності. Він, може, і втратив розум за цей день, та щось йому підказує, що це зроблено з конкретною метою. І він в цьому переконується.

— Тримай мене, гаразд?

Він не впізнає свого голосу. Та і не вважає, що це був його. В якості реакції на несподіванку, організм видав щось дуже йому невластиве, а найважливіше — непристойне.

Там, де за нього взялись, груба тканина зробила свою справу, подвоївши задоволення. Настала його черга відчувати. Черга зізнаватись собі у гріхах. Зізнаватись світові.

Страшно уявити, як це буде, якщо його так розплавило просте спостерігання.

Акт обривається нестерпно скоро. Схоже, завдання кожного такого зараз — розігріти. Чи є в цьому потреба? Дізнаватись відповідь не хочеться.

Вражаюче. До нього ж весь цей час ставляться із стриманістю. Він не думав про це багато, але це, в біса, чиста правда.

Цікаво, як воно, перемогти абсолютне бажання?

Його відволікають цнотливими поцілунками, І він лише «за». Збавити газ йому потрібно, а обдумати все зайвий раз — бонус утішний.

Як же ідеально все складається. Складають.

— Ти теж відчуваєш, як нам пощастило?

— Ага.

Приємно здивований тон. Він такий любить. Він любить розуміти й дарувати це розуміння за просто так.

— Але мені більше.

Закочені очі. Він однозначно хоче побачити їх ще хоч раз у майбутньому.

— Тоді не буду руйнувати собі репутацію.

Глухий спуск на підлогу, майже непомітний для нього, хоч він безпосередньо брав участь у підтримці секунду тому. Поцілунки подовжуються у тривалості і м’якшають у обмеженнях. Виконують свою роль на «ура».

Так само непомічено вони розвертаються, міняються місцями. Метафорично й фізично водночас. Цілуватись не припиняють.

Чути тяжкий видих, коли ноги спускаються з ціпочок, а губи роз’єднуються у останньому вологому звуку.

— Робив би це вічність. З тобою це краще.

Руки всеосяжно тягнуться його, хай прикритими, стегнами. Він втискає поперек у край острівця.

— Я боюсь, що не витримаю вже зараз, а ти про вічність…

Безпардонний вишкір.

— Нічого не знаю. Тобі лишається тільки готуватись. Я маю на тебе великі плани.

Безлад під ногами розчищається, хоч і не такий масштабний. Загалом, можна сказати навіть, що тут не відбувалось чогось особливого, бо одна — якщо взяти до уваги тільки одяг — роздягнута людина у своєму домі — то звичайна річ.

Його тягне жартувати. І багато говорити. Лише не занурюватись у надмірне обмірковування. Це все потрібно відчувати, а не розуміти.

Розуміння не допоможе там, де місце чуттєвому перегукуванню.

— Бачив, скільки на стіні проміння? Ще трохи, і вона потече на нас. Це паскудство з нашого боку — в такі дні пустувати вдома.

Йому відповідають сміхом, ловлять його хвилю.

— Проміння зачекає.

Нещодавно від нього вислизнуло значення чужих дій, тому він, м’яко кажучи, не готовий був бачити насичену сонцем яскраву маківку на рівні змійки його джинсів. Але на жаль чи на щастя, далі він бачить більше.

Джинси не падають до купи поряд — спускається білизна. Та й те, рівно до потрібного моменту. Невже це так вже важливо, щоб хоч щось на комусь зосталось?

Крізь кирпатий ніс пропускається багато повітря за раз, і тоді ж він відчуває усі його переваги на собі. Буквально. Подекуди цей ніс впирається йому у підібганий проти волі живіт, подекуди згинається під силою чужого ентузіазму.

Несправедливо вручати усю славу носу одному. Жорстоко навіть. А він все одно, на зло собі, думає про щось таке стороннє.

Все ще тікає від кремезної пожежі, перебуваючи у самому її епіцентрі.

— Гей. Скажи мені щось?

Рятувальникам ніколи не раді. Хтось виражає це у повсякчасних згадках Бога протягом всієї дороги додому. Хтось, хто в нього не вірить, викручується недолугою медичною системою, мовляв, нині знати не знаєш, кому довіряти. Ніхто не любить рятувальників. А тим, хто їм симпатизує, приходиться несолодко. Важко їм симпатизувати.

От і йому несолодко. Не в прямому сенсі, звісно. Йому більш ніж пречудово у чужій теплоті. Та повернення до реальності, мов та суча жара, ніяк не заспокоїться, ніяк не відпустить. І думати про цю чужу теплоту, все ж таки, — з реальністю за руку, і не інакше.

— Я не хочу думати. Боюсь з глузду з’їхати від усвідомлення.

Він вже ненавидить себе за такий сухий тон. Правда ж, знає, теж нікому не подобається. Він же сам через це з собою бореться, врешті-решт! Але нічого не може з собою поробити. І ненавидить себе ще палкіше.

Втім, на диво, цього вистачає. Його із другим диханням ковтають, обіймають спину з якоюсь недоречною любов’ю. Він не скаржиться.

З того, що не вдалось заблокувати на задвірках свідомості, він смертельно обожнює звуки, з якими час від часу від нього відлипали й відхилялись кудись убік. Певне, окинути поглядом результат. Небезпечним поглядом.

Він довго вагається, чи озвучити думки, що до справи уже встигають повернутись, але він якраз вирішив озвучити.

— В мене перед очима пливе від того, як ти на мене дивишся.

Тяжкий, тихий стогін.

Ну, тобто, гучний, просто заглушений.

Тобто пускаючий по ньому вібрацію.

Він стає вразливішим до всього, починає рухатись назустріч самостійно. Словом, переходить у режим «автопілот». Йому наче підпалили той відділ мозку, що формує думки, тому що все, чого йому хотілось, — вивільнитись. Забігти наперед, доторкнутись до істини. Можливо, посилити задоволення. Все хотілось, та не думалось.

Він почувається дивно через шорстку річ, що раптом стисла його. Хоча все знову стає на свої місця, щойно його з новою силою огортають знайомі пальці, він за інерцією схиляє голову.

Розраховує метнутися очима вниз лише на долю секунди, аби втямити, що діється. Непорушність відкрито вивчаючого погляду й при цьому цілковито невинна поза із вільною рукою на колінах та їхня сяюча шкіра, яку ледве покриває футболка, не дають.

По правді сказати? Ця сукупність факторів вмить зриває йому усі крани.

Клац, і його немає.

Поступово до нього доходить, що раптовою шорсткою річчю була білизна. Він дивиться на це все і скиглить. Це так жахливо. І так добре.

Незабаром в його бік гостро впиваються нігтями. До протилежного притуляються лобом. Це хутко повертає його всього назад, мов нашатир. Він вирізняє з загального шуму те, як близько до краю знаходиться чуже єство. І хоче бути тим, хто благородно звідти зіштовхне.

— Давай. Я б залюбки подивився на це знову.

За усього багатства людської мови, що здатна тепер, після століть еволюції, дати раду кожному другому, не опишеш те, що це за звук.

Він хоче закарбувати його собі в пам’ять назавжди.

Засинають вони разом, у джунглях з переплетених кінцівок, і тоді він розуміє, що це та лінія, яку він весь вечір боявся перетнути. Та, якої, попри все, остерігався. Делікатна, але така значуща тема…

Він по вуха втюрився.

На ранок він мало що пам’ятає, але має залізні докази у вигляді шрамів на боці.

Можливо, ви чули про такі випадки, коли люди навідріз не могли згадати нічого про об’єктивно найщасливіший момент їхнього життя чисто через кількість позитивних емоцій? Він майже переконаний, що саме це з ним і сталося.

Неземні обриси постаті, що повільно зазирає до нього з коридору, вважаючи його сплячим, не залишають у ньому і краплі сумнівів.

— Доброго ранку. Тікаєш, лис?