1.1

натхнення я взяла з розділу в новелі, де сє лянь читав казки хуа чену :). через те, що це теж КАЗКА, прошу читати її повільно і вдумливо, бо події розгортаються швидко. це притаманно казкам, легендам і т.п, тому не потрібно вважати це моєю помилкою…

 

плейліст до фанфіку в моєму тгк:

 

https://t.me/moonlightolen

 

—————————————————–

 

— Колись давно, на цьому світі жив молодий та прегарний Його Високість спадковий принц, що віддавався самовдосконаленню в горах. Неочікувано вночі він зустрів загадкового гостя…

 

«Незнайомець мав вигляд юнака, якому ще не виповнилося сімнадцяти. Одяг, темніший за клен з дорогих тканин, під ним – біла сорочка. Зверху шкіряні поручі – їх прикрашали червоні нитки.

 

Через недостатній зріст принцу доводилося підіймати погляд, щоб побачити обличчя юнака. Він був вишуканим, неохайність падала в очі, але навряд чи заважала спогляданню. Парубок йому легко усміхався, його лисячі очі були зачаровано-чорними, як бездонна глибина. Місяць примушував бліде обличчя оманливо сяяти блискітками, наче перед ним знаходився персонаж з легенд та казок.

 

Цей образ приваблював рідкістю, падав в душу. Влили в його серце любовного зілля та заворожили цими очима, в яких відбивалася темрява ночі. Низький тембр був насолодою для слуху разом з розмірністю тихого голосу.

 

— Чи не буду я заважати Його Високості, якщо затримаюсь в горах?

 

— Ох…

 

Неможливо було відповісти на питання юнака, всі слова забрало захоплення. Кров, що до цього моменту була спокійною, наче захвилювалася разом з серцем. Обличчя видавало стан принца, а разом й почуття – легкий сором та захват; потаємне бажання дізнатися мандрівника.

 

— Можливо, це зітхання мені потрібно сприймати як згоду?

 

— Звісно…

 

***

 

— Може розповіси мені щось про себе?

 

Вони сиділи в тихому храмі, де поклонялися Богам. Єдина свічка освітлювала все місце, а цинівка слугувала ліжком – не твердим, але й не м’яким.

 

Втім, для самовдосконалення більшого і не потрібно було. Лише гість привертав до себе увагу.

 

— В цьому немає необхідності.

 

— Чому?

 

Парубок сидів на тій самій цинівці, дивлячись на принца. Погляд змушував охолоджено п’яніти, наче крапля білого вина пролилася в горло. Дитяча грайливість незнайомця переливалася з дорослою серйозністю, навіть його голос слугував доказом цьому.

 

— Вашій Високості необов’язково знати мене. Проте, якщо ти хочеш дізнатися про мене більше, я можу запропонувати гру.

 

— Яку?

 

— За обійми я можу розповісти своє ім’я. За поцілунок – з яких я країв, а за втішну ніч зі мною – розкрию тобі, хто я.

 

Його Високість пройшов до цинівки та сів поруч. Від мандрівника йшло тільки мовчання, а на останок почувся тихий смішок.

 

Принц не міг пояснити його дії, не міг знайти їм пояснення. Для нього це була гра з вогнем, для парубка в той час – легка забава. Мабуть, на один раз. Проте заперечувати його чарівність принц не наважувався – природа наділила юнака всіма якостями. Краса та сила поєднувалися в одному тілі, і від цього розуміння власне обличчя знову заливалося червоним кольором.

 

На світанку, як тільки сходило сонце, чуже чорне волосся блистіло. Досі зібране в неохайну косу, деякі пасма вибилися із необережності. Чи додавало це божественності до людського образу? Несумнівно. Хотілося доторкнутися до нього.

 

Ввечері його очі відбивали захід сонця в горах – глибочинь їхня не могла порівнятися з морем. Хотілося зазирати в них до самого сну, поки юнак не засне під свічками.

 

Вночі його обличчя знову оманливо сяяло блискітками.

 

І чим більше проходило часу, тим ясніше Його Високість розумів – хотілося піддатися на умови гри. З цікавості чи з потреби – виправдовувань можна було знайти багато. Але брехати собі не хотілося. Кожна дія мандрівника жодного разу не причиняла болю для Його Високості, лише добро; слово, що було сказане до принца – закінчувалося м’якими побажаннями та легкою, зовсім непомітною турботою.

 

Душа квітла поруч з парубком, що навіть просто стоячи походив на Бога, статуї якого не вистачає в храмі. Бажання впасти поруч з ним на ліжко в обіймах було вище за будь-яке інше, поки в голові застряг ласкавий поцілунок.

 

— Геге останнім часом щось турбує?

 

— Ні, зовсім ні.

 

— Хм.

 

Юнак обережно пройшовся по волоссю принца, залишаючи чужі пасма в себе на пальцях. Цієї ночі вони були зовсім близько, холодне тіло обережно притискалося до Його Високості. Лежачи спиною до незнайомця, він міг лише відчувати приємні дотики до волосся та оксамитовий голос понад вухом.

 

— Добре. Тоді на добраніч, геге.

 

В кімнаті догорала четверта свічка, яка тьмяно освітляла темряву. Останній раз провівши пальцем по теплій щоці, парубок віддалився від спадкового принца та прикрив очі.

 

Проте не пройшло і декількох хвилин, як Його Високість притулився до мандрівника. Лежачи біля нього та сором’язливо обіймаючи, він поборював в собі бажання покласти голову на чужу грудину і заснути.

 

— То як мені до тебе звертатися?

 

Для принца найбільшою радістю було відчувати холод поруч з собою, а найвищим раєм – усвідомлювати, що чужа рука закріпила його в обіймах, притискаючи до себе ближче. Осолодою був тихий сміх зверху, а потім два єдиних слова:

 

— Сань Лан.

 

Безголосся сплуталося зі співом пташок.

 

Ніч за днем, а вечір за ранком – лише так принц міг усвідомити, що зовсім скоро вже звик до парубка. До його турботи та імені, до його обіймів перед сном та казок на ніч. В теплі ночі він звик слухати мандрівника та дивитися на зірки, які той йому показує, розповідаючи легенди. Його Високості не потрібні були навіть умови, Сань Лан і так впав йому в душу.

 

— Чому ти прийшов до мене, Сань Лан?

 

Світанок дарував прохолоду, дерева в сонячному сяйві ховали струмок. Сидячи та насолоджуючись тишою, принц не помітив, як до нього приєднався герой його думок. Можливо, юнак так намагався зберегти спокій в цьому місці.

 

— О. Його Високості дійсно цікаво?

 

— Звісно.

 

Проте він навіть не здогадувався, як чуже серце почало хвилюватися. Його Високість занурив долоню в повільну течію, що з появою вітру завжди прискорювалася. Струмок омивав своєю водою пальці, кожне водяне кільце наче розбивалося об них.

 

— Я лише хочу побути з тобою. Ось моя ціль.

 

Принц усміхнувся, продовжуючи тримати руку в холодній гладі.

 

— То ти і так постійно разом зі мною, чи не так?

 

— Геге, ми з тобою говоримо про різні речі.

 

— Хм?

 

Сань Лан дивився на нього напів закоханими очима, але не втрачав серйозності в них. Він був філософом і романтиком водночас: говорив на серйозні теми, проте не полишав людину поруч.

 

— Без сумнівів, я завжди поруч з тобою, ще з початку, як ми зустрілися на цій горі. Але чи впевнений геге, що я прийшов сюди по іншій причині?

 

Чужа рука теж обережно впала в воду. Слова парубка сприймалися тепер інакше, а сенс їх змінився.

 

Проміння сонця припадали на Сань Лана, світанок знову прикрашав його красу. В думках спадкового принца вже більше не було здогадок про чар-зілля, кров його ворушилася подібно течії струмку лише від мандрівника. Причини для цього вже не потрібно було шукати – достатньо лише одного факту неспокою.

 

— Сань Лан…

 

І тільки в голові закінчилася фраза кохання: “Поруч з тобою я знову щасливий”.

 

Можливо, її не закінчили через сором – Його Високість не хотів думати про це. Єдиний спосіб сховати чи показати думки юнаку був поцілунок – довгий, але невмілий; невмілий, але відвертий.

 

Змочена долоня легла на холодну щоку, залишаючи вологі сліди на шкірі. Чужі вуста піддавалися принцу, охоче відповідали на приємність. Сильні руки стискали його талію, підтягували ближче до себе в бажанні відчути тепло тіла поряд. Навіть тоді, коли Його Високість відсторонився, Сань Лан продовжив в ніжності обіймати його.

 

— Геге, умови…

 

— Ні, не говори мені нічого. Я не бажаю слідувати умовам, я хочу лише тебе.

 

Спадковий принц знову прилинув до жаданих губ, в обіймах з Сань Ланем впав в траву. Ранкова роса торкнулася обличчя, волосся обвилося навколо пальців парубка. Погляд, спрямований на мандрівника, тонув в глибинах чорних очей разом з сонцем.

 

Струмок тік зовсім поруч, течія знову омивала тонкі пальці. Його Високості було соромно подумати про реакцію на свої слова, йому все сказали дотики до його тіла. З нього обережно знімали одяг, немов боялися злякати. Після підвинули до себе ближче і прилинули вустами до білосніжної шкіри. Вона ніколи не відбивалася блискітками на сонці чи на місяці; була чистою, як нефрит. Пролите вино на ній буде занадто яскравим, а полишений вишневий цвіт буде весніти, як дитячий сором.

 

Поки юнацька рука буде гратися з волоссям, гаряче дихання буде обдавати шию, опускаючись нижче. Не вистачає лише декількох сантиметрів – губи Сань Лана піднімуться до стегон. Обдарують їх поцілунками та жаром, змусять принца ліктьом прикрити очі та знову насолоджуватися приємністю, тяжко зітхаючи. Прохолода струмка стане гаряччю.

 

— Сань Лан, будь ближче до мене…

 

Пальці, що омивалися водою ніжно прибрали та стиснули, зцепили з чужими над головою. Людина, яку з видихами прохали бути ближче, приластилася до принца.

 

— Геге, ти дійсно не хочеш слідувати умовам?

 

— Не хочу.

 

Шепіт полишав за собою відтінок світанку, який прикрашав закоханих в своїх мріях. Відповіді на сказане так і не знайшлося, лише одна тиха фраза наливала гаряче серце теплом:

 

— Ти дізнаєшся про мене навіть без

умов, Ваша Високість.

 

Як сходило сонце, так цілували ніжні губи.»

 

Як співали ранкову пісню пташки, так доносилися втішліві звуки.»