Любитель гаваїв та незнайомець-хам

– І дві шістки тобі на погони, – каже Хьонджин, поклавши дві карти на плечі Чоніна.

Той програє вже третій раз поспіль, відкидає карти в сторону і на хвилин десять обурено залипає в вікно. Але після монотонного споглядання однотипного пейзажу, знову просить когось зіграти з ним. Вони в дорозі вже понад чотири години. Фелікс не відривається від своєї книги, іноді коментуючи хід гри та підказуючи Чоніну яку карту краще покласти. Бан Чан, зрозумівши що більше дивитися на дорогу не треба, притулився до вікна і задрімав. Хан навіть не старався заводити з кимось розмову та просто витав у хмарах.

– Так не чесно, – знову надувся наймолодший, – Як ти міг виграти, якщо я мав козирного туза?

– Ти ж його тримав на потім так і не використав, – всміхнувся Фелікс, периферійним зором слідкуючи за грою.

– Все одно ти змахлював, – сказав той, надувши губи та обнявши себе за плечі.

– Не мороч мені голову, – пробубнив Хьонджин, відкидаючись на свій рюкзак, – сам же захотів ще раз зіграти, а тепер ниє.

В машині було нереально жарко, тому довелось відчинити вікна. Вітер на великій швидкості тріпав волосся, яке нещадно лізло в очі та в рот. Чонін підійшов до відкритого вікна зі своєї сторони і вже хотів висунути в нього руку, але одразу ж прибрав її, начеб то обпікшись. Сівши на своє сидіння, піджавши коліна до грудей та почав кусати нігті. Він ніби хотів щось сказати, але в останній момент відсмикував себе. Всі вже звикли до такої поведінки хлопця, тому не звертали на це ніякої уваги. На відміну від Джисона. Він перевів погляд на Чоніна, який вже глибоко загруз у своїх думках та, акуратно доторкнувшись до його плеча, запитав:

– Все добре?

– Так, так, просто майже не висунув руку в вікно, – неемоційно відповів він, не переводячи погляду  на свого співбесідника.

– А що в цьому такого?, – не розуміючи сенсу в слова Чоніна запитав той, – жарко ж, я б не відмовився від того, щоб всього себе туди висунути.

Після цих слів він завмер, залишивши свої нігті в спокої та обернувся на Хана. Від його погляду по спині хлопця пробігли мурашки. Чонін широко розплющив очі та витріщився на нього.

– А якби машина їхала та заділа мою руку, – він виглядав так, ніби ще трохи і заплаче.

– Я останній раз машину бачив напевно хвилин сорок тому, – все ще не міг в’їхати в суть розмови Джисон, – ми їдемо по прямій і з обох сторін суцільне поле. Якби їхала машина ти побачив би її та ще б встиг зіграти партію в карти.

– Ти цім нічого не досягнеш, – сухо сказав Хьонджин, визираючи зі свого сховища та просунув голову між сидіннями, – ми йому це з самого дитинства доводимо.

На його слова Хан тільки незрозуміло перевів погляд, тому Хьонджин мав продовжити.

– В нього ОКР, – пояснив він, – Обсесивно-компульсивний розлад. Нав’язливі думки, компульсії – це він типу має робити якусь фігню, а якщо не зробить, то станеться щось погане. Іноді реально страшно.

– Я нормальний, – зло відповів Чонін, відпихнувши хлопця подалі від себе, – просто я думаю своєю головою перед тим як зробити якусь дурню, на відмінну від деяких.

Вітер з вікна сильно тріпав його волосся і дивитися за спробами хоч якось його вкласти Хьонджину було ну дуже смішно. Він підім’яв під себе якийсь плед і, перед тим як знову поринути в царство Морфея, сказав ледь чутним і тихим голосом:

– Ти просто це не визнаєш. Тобі навіть таблетки виписали, які ти благополучно не п’єш.

Чонін нічого не відповів. Просто сидів і вирячився в крісло Мінхо, який сидів перед ним за кермом. Він монотонно дивився на дорогу та відстукував ритм ненав’язливої пісні великим пальцем. Однотипний пейзаж за вікном вганяв сон, але той продовжував з усіх сил з ними.

Пройшло ще година, коли в пустинному полі нарешті почали з’являтися поодинокі будинки. На здивування весь цей час дорога була досить хороша, але під’їжджаючи до міста почала гіршати і їх авто почало трясти. На одній вибоїні їх так сильно підкинуло, що Бан Чан, який мирно дрімав, боляче вписався лобом у вікно та заскулив. Однак таке неприємне пробудження одразу ж привело його голову в стан роботи. Він почав слідкувати за картою та направляв Мінхо в потрібному напрямку.

Через хвилин двадцять безглуздої їзди по місту, Бан Чан помітив заправку, яку була поруч з  невеличким сільським ринком. Він поглянув на спідометр машини та сказав, обернувшись до інших:

– Добре, тоді план такий, – на його сильний тембр голосу одразу ж всі обернулись, – я їду заправляти машину, а ви можете пройтися по базару. У Джисона немає зовсім одягу, тому прикупіть йому щось недороге. На якісь дрібнички гроші не витрачати, – пригрозив він Феліксу, але той слухав його навіть не відриваючись від книги, – Потім зустрінемося та перекусимо хотдогами з заправки. У вас на все про все година. Більше я чекати не буду. Ми і так не встигнемо до ночівлі доїхати в готель. Всі все зрозуміли?

Хтось коротко кивнув, хтось просто мугикнув. Чонін показав великий палець вверх, а Джисон сказав коротке: «Так, добре». Мінхо нічого не відповів, уважно слідкуючи за дорогою, але Бан Чан знав що той його почув.

Він залишив авто на працівників заправки, а сам, простеживши що б нікого не залишилося в салоні, пішов платити за бензин. Заздалегідь позичивши їх у Джисона. На заправці сильно тхнуло бензином, але Чонін вдихнув повітря повними легенями. Хьонджин, накидаючи на плечі щільну сорочку, прокоментував:

– Токсикоман.

Молодший на це ніяк не зреагував і тільки відмахнувся від нього. Сам же він постійно курив цигарки і це не вважалося токсикоманією. Мінхо розім’яв спину і скомандував рушати, тому що часу на все про все було не багато.

Міський базар був більше схожий на якийсь секондхенд чи барахолку. Всі зносили непотрібні речі і продавали їх за копійки. «Ну хоча б під навісом і не так жарко», – подумав Мінхо, оглядаючи старий комор, який пропах старовиною. Попід стелею висіли дідусеві дублянки і якісь весільні сукенки. Чонін одразу побіг розглядати вінтажні прикраси, а Феліксу нічого не залишалося, окрім побрести за ним. Мінхо взяв розгубленого під руку і повів до величезних рядів з сорочками, светрами і майками. По Хану можна було зрозуміти, що в таких місцях він буває не часто, якщо взагалі не вперше. Його широко розплющені очі та дрижачі руки повідомляли про це. Він дивився на все не то з побоюванням, не то з захватом, що Мінхо навіть пробило на щиру посмішку.

Він почав швидко гортати вішалки зі старими речами, відкидаючи на лікоть привабливі. Лі на секунду зупинився, витріщивши погляд на щось і в наступну мить підняв гавайську сорочку з короткими рукавами і притулив її до тіла Джисон, як би приміряючи. Вона була молочного, навіть трохи жовтого, від постійного прання, кольору. Червоні квіти, які заповнювали велику частину її полотна, зовсім не в’язалися з тим образом, коли Мінхо побачив хлопця перший раз в строгому костюмі.

– Йди, приміряй, – сказав Лі, скинувши всі речі в руки іншого, – а я тобі ще якийсь низ знайду.

Хан спочатку стояв стовпцем, але після указу Мінхо заметушився і побіг кудись в пошуках примірочної. Старший підняв очі і поглядом знайшов всіх. Он Хьонджин, обирає між футболкою з зображенням пивної кружки і боксерами з вовком,  Фелікс старається заспокоїти Чоніна, якому ну дуже приглянулися зимні черевики в кінці травня. Все на своїх місцях.

Мінхо обійшов стенд з футболками і дійшов до прилавка з шортами. Чого тут тільки не було. Й супер короткі, які більше на труси схожі, ніж на шорти. І якісь плавки зі спанчбобом для дітей. Через десять хвилин копошіння в купі речей, він зміг знайти хоч щось наближене до звичайних чоловічих шортів. Проходячи до примірочної, боковим поглядом він помітив коробку зі старими кросівками і відкопавши звідти паль на високі конверси, захопив і їх з собою. Він відчинив двері, попередньо постукавши, і застав хлопця в одних боксерах та поправляючи комір гавайської сорочки.

Вона була трохи великувата на хлопця, але це тільки більше підкреслювало його мініатюрність та гострі випираючі, наче висічені з мармуру, ключиці.

Мінхо зрозумів, що завис, розглядаючи хлопці, тож прокашлявшись, трохи ніяково сказав:

– Я тут тобі шорти приніс, мають підійти.

Хан повернувся до нього, наче тільки що помітивши та схопивши їх швидко натягнув на стрункі ноги. Вони виявились трохи завеликими, але затягнувши шнурки, на поясі держалися досить міцно. Кеди ж підійшли прекрасно.

– Ну, що ще наміряв?, – запитав Мінхо, – щось ще мало підійти.

Вони відібрали пару звичайнісіньких футболок, одну майку з величезними вирізами для рук та одну теплу сорочку для вечірнього вітру та спортивні штани. Джисон же залишився все в тих же шортах і гавайській сорочці.

Інших вже не було видно. Скоріш за все пішли на пошуки їжі.

– Прогуляймось по базару?, – несміливо запропонував Хан, не знаючи яка може бути реакція на таку пропозицію. Вони ж ще навіть друзями не були.

Натомість Лі ця ідея сподобалася. Якісь бабуні точно мали продавати дешеві пиріжки, чи щось схоже. Він легенько махнув головою, виражаючи згоду, та побрів до виходу, залишаючи Джисона самого платити за речі.

Вони завертають в вулички між кіосками і навіть Мінхо на мить губиться. Хтось закликає на свіжі овочі та фрукти. Хтось запевняє Хана, що йому ну дуже потрібен новий килим, тому Мінхо бере того за руку, що він не віддав продавцю всі гроші за якийсь непотріб. А сам то мало не витратив останні гроші на лімітовану вінілову платівку AC/DC, яку навіть слухати ніде. Інший чоловік доводить, що він має найсмачніші чебуреки, але з ним і дохлі мухи на тих чебуреках не згодні.

Але в момент Джисон зупиняється і Мінхо, який вів його поперед себе через натовп, врізається йому в спину.

– Ти чого це став?, – здивовано запитує він, не зрозумівши таку швидку зміну настрою хлопця.

– Слухай, Мінхо, – все ще ні на міліметр не здвигається він, – а в тебе завжди були коричневе волосся?

– Ну, можливо в дитинстві було світле, а це тут до чого?

– А що б ти сказав, якщо я вважаю, що тобі було б просто неймовірно красиво з фіолетовим волоссям, – Хан починає робити повільні кроки в сторону жіночки, яка продавала різнокольорову фарбу для волосся.

– Не знаю, – зніяковів той, – фіолетовий, серйозно?

– Тобі не подобається?, – засмутився Джисон.

– Та ні, чому?, – постарався виправити ситуацію Мінхо, – я думаю, що фіолетовий красивий колір. Якщо хочеш – купи.

– Ні, не буду, – відповів Хан, залишаючи в спокої фарбу та повертаючись зовсім в іншу сторону.

– Чому, ти ж хотів цього?

-Тому, що тобі не подобається, – чуприна Джисона спадає йому на обличчя, прикриваючи похмурі очі, – не хочу робити те, що тобі не подобається.

– Давай так, – Мінхо підходить до хлопця і шепоче на вухо, – я пофарбуюсь в фіолетовий, якщо ти пофарбуєшся в брудний блонд.

Він показує пальцем на вітрину якогось магазина. На ній дівчина з розпущеним волоссям точно такого кольору і вінком в голові. Вона стоїть в пів оберту з карими, як у Хана, очима і чарівною усмішкою.

– Так. Так. Так, – ледь не підплигуючи від щастя пищить Джисон, – я згоден, давай. Давно хотів собі зачіску змінити.

– От і добре, – каже Мінхо, випускаючи хлопця з імпровізованих обіймів, – ти йди купи, а я пошукаю нам щось на обід.

Вони розходяться. Джисон підбігає до тітоньки і починає розпитувати про всілякі фарби і як краще за ними доглядати. Мінхо дивиться за ним ще декілька секунд, і через це не помічає чоловіка, який вирулює з-за повороту і через зіткнення проливає половину кави, добре що холодної, Лі на футболку.

– Дивись куди преш, – шипить незнайомець.

– Вибачте звісно, але це ви вилили на мене свою каву і я тут весь мокрий, – починає закипати Мінхо, – могли хоча б перепросити.

– Слухай, пацан, – каже чоловік, який хоча й нижчий на значну кількість сантиметрів, по масі явно переважаю худого Лі, – скажи ще дякую, що я в тебе гроші за зіпсовану каву не вимагаю. Згинь звідси.

Незнайомець проходить повз збентеженого хлопця, боляче чіпляючи його своїм плечем. Футболка починає неприємно липнути до шкіри і він вже жалкує, що не залишився з Ханом обирати фарбу для волосся. Такий прекрасний день був зіпсованим якимось хамом.

Він йде трохи далі і натикається на шурмічну. Черга не велика, але вона хоча б не виглядає настільки жахливо, як ті чебуреки.

Через декілька хвилин підбігає Джисон з поліетиленовим пакетом, в якому повно якихось баночок і тюбиків. Зупинившись біля Мінхо він кладе долоні собі на коліна і старається віддихатися.

– Навіщо було так бігти?, – запитує Лі, якого ця ситуація ну дуже смішить.

– Думав ти вже далеко відійшов, – нарешті вирівнявши своє дихання каже Хан, – о, я буду ананасом і кукурудзою.

– Ти що, збоченець, – стоїть збентежений Мінхо, який признає тільки класичну шаурму, – хто таке взагалі їсть?

– Я, – каже Джисон, коли якраз підходить їх черга робити за мовлення, – нам, будь ласка, одну гавайську і класичну, все з собою. Може хлопцям ще взяти?

– Та вони вже мали щось знайти, не потрібно.

Поки вони стоять та чекають своє замовлення Мінхо розповідає про неприємну зустріч, через яку йому прийдеться перевдягатися.

– Уявляєш, малий такий, а борзий. Зарозумілістю так і тхне.

Від його слів у Джисона починається незрозуміла тривога. «Ні, це не може бути він. Ми ж за сотні кілометрів від дому, що б йому тут робити? У світі повно людей, які підходять під його опис», – старається заспокоїти себе Хан.

– А, он той хам, – забравши шаурму, показує в натовп Мінхо, – дивися, помідори вибирає.

Джисон слідкує за поглядом і його серце падає в п’ятки. Наче в ту саму секунду перекривається потік повітря. Ні, це все-таки він. Він знайшов його навіть на іншій частині країні. Хан за секунду обертається до чоловіка спиною, щоб тільки не зустрітися поглядом. Руки нещадно трясуться, а очі бігають в пошуках, де ж можна сховатися від нього. Знайшовши невеликий закуток між магазинами і, схопивши Мінхо за зап’ястя, тягне його туди.

– Що ти роб…, – договорити Хан йому не дає, рукою міцно затискає рот хлопця, а до свого прикладає вказівний палець, як би призиває говорити тихіше.

– Що сталося?, – продовжує він шепотом, – чому ми ховаємося в якісь підворітній?

– Я все потім тобі розкажу, будь ласка, давай просто ще трохи почекаємо, – каже Джисон, на секунду виглядаючи з-за кутка і ледь не натрапляючи на чоловіка, так швидко ховається що зачіплюється за якусь пляшку і майже падає, але в останню хвилину його ловить Мінхо. І так вузька вулиця стає ще тіснішою, через невдале падіння. Їх носи ледь доторкаються один до одного. В очах один одного палають вогники, а дотики можуть залишити опіки. Зоровий контакт зриває всі бар’єри.

– Кхм, пацани, – чують вони і Мінхо на автоматі розтискає руки, тому Хан, не очікуючи цього, втрачає рівноваги і падає на брудний бетон.

– О, – стогне він, і Лі одразу подає йому руку:

– Вибач.

– Ви що тут робите?, – запитує Чонін, який стоїть на вході до цього закутка.

– А, не важливо, – Мінхо легенько штовхає його в плече, щоб той пішов з дороги.

– Ну ладно, – каже Чонін, проводжаючи його поглядом та повертаючись до Хана, – чого став, ходімо. Там вже всі зібралися.

Вони разом повертаються до авто, але Джисона так і не покидає постійне відчуття тривоги. Неначе всі погляди спрямовані саме на нього. Всі знають, що вони вбили людину. Воно відходить тільки коли всі стоять біля машини, а Хан з задоволенням поїдає свою гавайську шаурму.

– Миленька сорочка, – посміюючись коментує куплений наряд Хьонджин, – якраз під твою шавуху.

– А сам то купив футболку з пивним келихом, – підколює його Фелікс.

– Це інше.

– Не слухай його, він не має ніякого смаку. Ця сорочка дуже тобі підходить.

– Дякую, це Мінхо вибрав, – його щоки зарум’яніли та він заховав посмішку в укусі шаурми.

– Так, всі машину, – кричить Бан Чан виходячи з магазина і поїдаючи якийсь хотдог, – Мінхо, можеш відпочити. Я сяду за кермо.

– Окей, дякую.

Салон авто приносить бажану прохолоду. Хьонджин нарешті скидає бриль і жарку сорочку, лягає на прохолодну підлогу. Чонін сідає на місце Бан Чан і починає розглядати свій браслет, який все ж таки випросив у Фелікса, який присідає перед Хьонджином і починає наносити йому на руки сонцезахисний крем. Джисон і Мінхо сідають один біля одного та продовжують їсти свої шаурми.

Все знову стає на свої місця. Сонце проходить крізь вікна та вже так сильно не пече. Фелікс робить тіньові фігури, тим самим розважаючи Чоніна. Хьонджин відсипається перед нічною «зміною», а Бан Чан монотонно веде авто. Хан вже повністю заспокоївся. Він розглядає пейзаж за вікном, ледь не засипаючи.

– Слухай, так хто все-таки той чоловік, – чує він з-під боку і одразу ж знову напружується.