Розділ 1

Камені розлому

Камені розлому холодні і чорні, а пейзаж — настільки одноманітний, що здавалося: він не підвладний часу чи відстані. Краплі води монотонно стукотіли каменями, даючи знати, що десь поруч є підземне джерело. Промені сонця не мали доступу сюди цілу вічність. Тісне і вогке підземелля звужувало вихід з печер до однієї малесенької точки, яка час від часу взагалі зникала з поля зору, залишаючи мандрівників один на один з найнепроханішими думками. 

Розлом — в’язниця історії, склепіння смертей і таємниць. Скільки душ він поховав у собі і іще поховає, скільки спогадів він замкнув у своєму темному льоху, скільки благань про допомогу байдуже відмітали ехом ці кам’які стіни, Ітер міг тільки здогадуватися. Неперервний стукіт крапель вводив його в сон, ба, навіть вода тут була мертвою. 

Розведений хілічурлами вогонь випльовував іскри, змушуючи тіні вдалині танцювати, набуваючи обрисів страхітливих потвор із легенд і байок. Але і без них реальних монстрів тут вистачало. Іноді Ітер чув відригуючі звуки з глибин печер, які означали, що одна потвора з’їла іншу, іноді здалеку доносились скиглення і завивання, але найстрахітливішою була тиша. 

Вона означала, що поруч причаївся хтось сильний і небезпечний, хтось, хто змусив менших і слабших монстрів заткнути пащі і перелякано завмерти, втиснувшись у щілини між каменями, як мухи, що впадають в сплячку на зиму. Тут, на останньому нижньому поверсі, на дні розлому Ітер найбільше сумував за вітром. Застигле як кисіль, вогке, сире повітря віддавало цвіллю, так, що Ітеру здавалося, ніби ця печера — одна суцільна домовина, яка загрожувала поховати у собі його і його компаньйонів навіки, разом зі скелетами древніх націй.

Але пʼять хвилин тому ці камʼяні могильні стіни жили, він бачив на власні очі, як повертаються до життя духи минулого, як кривавим болем ниє пʼятсотрічна рана, майже фізично відчуваючи її. Він бачив, як той, хто давно мав померти, виконує останній наказ свого командира, ставлячи на кін душу. Бачив, як темно-синю маску окропила скупа гаряча сльоза людини, яка, здавалось, вже забула як плакати. Людини, яку він не хотів бачити засмученою. Ніколи.

Ітер не знав (чи не хотів собі пояснити), чому пішов назад. Він попрощався з Дейнслейфом поблизу озера серед руїн, після того, як привид Хальфдана остаточно зник, але, не дійшовши до телепорту, хлопець повернувся. Він був певен, що з Дейном не все гаразд. Що стиснуті бліді губи і незвичний вираз обличчя свідчили про невимовні страждання, і, неважливо, що їх поєднує, але він мав перевірити самопочуття друга. 

Напарника. 

Того, кого він кохав настільки ж безтямно, як і невзаємно. 

Ітер любив Люмін, свою сестру, і Ітер ненавидів її, коли її імʼя зривалось з вуст Дейна, особливо вночі, коли Дейн думав, що Ітер спить. Хоча все ж таки найбільше він ненавидів себе, адже важко пробачити бажання відбити коханого у своєї сестри, як і бажання скрутити його руки за спиною, впитися у омріяні губи, залишити сліди зубів на високому стрункому тілі. Дейн, Дейн, Дейн, …. Він молився на нього як на бога, ловив кожен рух, міг годинами спостерігати за змінами настрою, коли останній цього не помічав. 

Інколи він ненавидів і Дейна. 

Коли Ітер спав, той взяв собі за звичку гладити його волосся, даючи примарну надію, а вранці, коли Ітер прокидався, він часто нагадував, що хлопчина такий же соня як його сестра. Дейн дозволяв собі забагато лишніх дотиків і слів, бачачи у ньому не його, а свою колишню пасію. Щоправда Ітеру забракло сміливості спитати, а чи було між ними щось взагалі, але він мав підстави не запитувати. Достатньо поглянути на вираз обличчя Дейна, коли той згадував Люмін і ревнощі закипали всередині з новою силою, слизькою ящіркою снували внизу живота, доводячи майже до блювоти. Іноді Ітеру здавалось, що він не готовий відмовитись від них обох, іноді йому здавалось, що він готовий відмовитись від сестри на користь Дейна, і це було найогидніше і одночасно найприємніше. Юнак відчував себе найщасливішою людиною поруч з Дейном і в той же час останньою мразотою по відношенню до нього і до сестри, власні думки пожирали його повільно, але певно, як вода точить камінь. Якщо це і є любов, то їбав він її в рота, – злісно думав Ітер, ступаючи камʼяними сходами до озера, але інакшої назви для своїх почуттів він не знаходив. Це вганяло його у фарби, у паніку, у глухий кут, неприємний і темний як печери навкруги.

Провівши ще пару хвилин наодинці з непроханими думками, він нарешті побачив знайомий силует. Паймон лишилась чекати біля телепорту, власне, він не планував затриматись надовго, тільки спитати, чи не потребує Дейн його допомоги і, всі боги Тейвату, як же він сподівався на відповідь: «так», щоб провести з обʼєктом своєї одержимості ще трохи часу. 

Ітер не одразу помітив, що тиша навколо чаїть небезпеку, що жоден з монстрів, яких тут нещодавно бігало, хоч сітку став, не відзивався навіть найтихішим звуком. Засліплений можливістю стати корисним для свого божества, він розгубив уважність, зовсім як дурний метелик, коли бачив свічку.

Підійшовши ближче, Ітер зміг роздивитись напарника. Той також помітив його, щоправда трохи пізніше своєї звичайної реакції. Дейн, високий і вродливий як завжди, але напрочуд блідий (можливо, через слабке освітлення) кинув Ітеру, щойно той підійшов:

— Забирайся геть!

Ітер не звернув уваги. Єдине, що його занепокоїло — це низький хриплий голос напарника, і він пришвидшив ходу. Зараз їх розділяла глибока прірва у місці, де білі мармурові сходи осипалися з допомогою часу і/або потвор, але золотоволосий хлопець подолав її одним стрибком. Він несміливо торкнувся плаща Дейна, бо завжди трохи соромився його, як дівчина на першому побаченні. Насправді він планував торкнутися ліктя, але хіба він посмів би потурбувати свого бога нахабним недозволеним дотиком? Щоки Ітера порожевіли, о боги, якби він зараз знав, як йому личив цей клятий румʼянець, безсоромний хлопчина навіть не уявляв, що він робить! Дейн голосно проковтнув гарячий клубок у горлі. Він повинен відправити юнака подалі, поки ще є час, поки ледь стримуване прокляття не вирвалось із його влади і не зробило шкоди. Кісточки його пальців побіліли, як рисове борошно, коли він стиснув кулаки. Кляте озеро і клята Люмін! Він стримував прокляття століттями, але через неї все пішло дідьку під хвіст, і тепер йому потрібен час, щоб повернутись в норму. 

Час, проведений насамоті.

Дейн боявся Ітера, як бояться ліків люди, що вже прирекли себе на страждання і смерть. Він не хотів брати юнака з собою, бо кожен його шлях був просочений небезпеками, і водночас, не хотів розлучатися надовго зі сліпучою посмішкою і теплим сяйвом янтарних очей Ітера. Ось до чого приводить поталанило своїм бажанням: Дейн проклинав себе. Він був надто легковажним і самовпевненим, вважав, що пʼятсот років прокляття загартували його, а зараз стояв на краю провалля, ледь стримуючи себе, щоб не накинутись на хлопця, як вовк на ягня. Ідіот. 

Лютий сам на себе, Дейн рикнув, непомічаючи хрипоти власного голосу:

– Іди геть!

Ітер завмер. Він як маятник коливався між «виконати наказ свого бога» і «допомогти попри все», бо йому здавалось, що Дейн все-таки потребує втручання. Ніби вгадуючи думки юнака, Дейн зробив над собою надзусилля, щоб вирівняти тон голосу:

— Я маю на увазі, що зі мною все гаразд. Можеш іти, — тримати себе в руках з кожною хвилиною ставало важче.

— Тобі точно не потрібна допомога? — Ітер ледве на запинався від хвилювання.

— Ні, — твердо вимовив Дейн, ховаючи стиснуті кулаки за спиною, — я впевнений, що Паймон тебе вже зачекалася.

Ітер зітхнув. Він не смів бути надто настирливим з Дейном, тому прийняв рішення піти, ховаючи бажання обійняти/притулитись/поцілувати глибоко на дні свого ядовитого думками колодязя. 

— Тоді до зустрічі, — «я сподіваюсь скоро» проковтнув Ітер продовження, перестрибнувши прірву. Він не міг залишитись, якщо цього не хоче Дейн, як і не міг змусити Дейна хотіти цього. Зрештою, як саме він хотів допомогти з прокляттям, про яке майже нічого не розумів, і яке його напарник долав самотужки цілі пʼятсот років? Ітер знав із самого початку, що прикрити своє ганебне бажання провести час поруч з коханим простою допомогою йому не вдасться. На що він сподівався? Дейн дав йому знати, що не все так серйозно, і він буде в порядку, тож тепер Ітеру не лишалось нічого іншого, ніж піти. Незнання коли вони зустрінуться знову змушувало серце хлопчини стискатися і шипчастою булавою стукати по грудній клітині. Перед тим як зробити наступний крок, він обернувся. Слабке світло хілічурлівського вогнища торкнулось його вродливого обличчя, вкритого звабливим румʼянцем, і, тремтячих від хвилювання, густих чорних вій.

Пізно.

Можливо, йому і справді не варто було приходити. 

Ітер відчув як він упав, боляче стукнувшись підборіддям об вкриту пилом поверхню сходів. Він скривився не так від болю, як від раптовості нападу. Монстр? Жоден з монстрів, що він знав, не володів подібною швидкістю. Жоден не міг уникнути внутрішнього радару Ітера, його надзвичайної інтуїці, загартованої битвами, що завжди вчасно попереджала про небезпеку.

Ітер виплюнув кров, що зібралась в роті після удару об підлогу і спробував покликати:

— Дейне, чорт би тебе побрав!

Напарник, здавалося, не чув його — сидячи зверху на спині Ітера, він шепотів незнайомі слова каенрійською мовою, ніби намагався заспокоїти хлопця, в той час, як його руки безсоромно досліджували тіло під ним, а коліна впирались у ребра, блокуючи рухи. Ітер намагався вирватись, але він навіть уявити не міг, що Дейн може бути настільки сильним. Наступні події відбувались найдзвичайно швидко. Трохи послабивши хватку, чоловік почав безцеремонно зривати одяг. Скоріше розривати, бо Ітер відчував, як легко і невимушено цупка тканина, що витримала не один місяць подорожей, зникала з його плечей і спини. Камінь, на якому він лежав животом, був твердим і холодним, біль у грудях не давав нормально вдихнути, а укуси і удари сипались на нього як із рогу достатку. Він не бачив, що робить Дейн, тільки безперестанку чув його хриплий шепіт чужою мовою і намагався вивільнитися, звиваючись як плазун. Для того, щоб зняти штани, Дейну довелось привстати, і юнак не пропустив можливість скористатись цим, але щойно він потягнувся за мечем, як відчув важкість чужого черевика на протягнутій за зброєю руці і зашипів від болю. Ітер поглянув угору, задираючи голову: Дейн змінився до невпізнання, він стиснув бліді губи у тонку нить, його обличчя потемніло, а брови були розлючено насуплені. Якби хтось йому сказав раніше, що Дейн може бути таким, він би довго сміявся з подібної нісенітниці, але зараз смішно не було від слова «зовсім»

Наляканий подальшим розвитком подій, без можливості вивільнитися з полону чужого тіла, Ітер почав вибачатись і благати відпустити його, хоча десь в глибині душі він знав, що Дейн його не відпустить, знав, що той не в собі, і єдиний на кому лежить вина — це він, Ітер, тому що не послухався з першого разу, але йому наївно здавалось, що він зможе дозватися до свідомості чоловіка, поки не стало надто пізно. Янтарні очі засліпили іскри болю, коли Дейн повернув його обличчям до себе, наче мішок з картоплею. Холодні бліді руки з довгими пальцями впивались в його шкіру, залишаючи овальні синці, поки Ітер беззвучно плакав, навіть не від болю. Потративши усі сили на нещодавну сутичку з монстрами, він не мав снаги вирватись від раптово змогутнівшого Дейна, і не знав, що зробити, щоб зупинити це божевілля. Так, само собою, він хотів цього чоловіка більше, ніж власне життя, але те що відбувається зараз, може стати їх останньою взаємодією. Єдине про що переймався юнак: чи захоче Дейн знову бачити того, хто з ким робить ці речі? Що він робитиме, коли від нього остаточно відвернеться той, кого він кохає найбільше, що він робитиме..?

— Я хочу бачити твоє обличчя, — голос Дейна став чужим, холодним і хриплим. Ітер зміг розібрати слова тільки тому, що Дейн сказав їх загальною мовою. Всі наступні речення він знову говорив каенрійською, все менш і менш розбірливо. Його обличчя потемніло, сухі губи скривилися, а рухи нагадували більше монстра, ніж людину.

Після того, як його перевернули обличчям догори, Ітер уперся долонями у широкі груди Дейна, намагаючись відштовхнути, але його протест був приречений на поразку. Дейн лютував, коли Ітер намагався звільнитись, і дарував набагато менше укусів, коли Ітер, на його думку, був «слухняним». Як лицемірно!

Байдужа тиша, холодна камʼяна плита, вимазана власною кровʼю хлопчини і, озвірілий від прокляття, Дейн — це все що його оточувало. Чоловік безцеремонно схопив рукою поранене підборіддя Ітера, змусивши зажмуритись від болю, і поцілував. 

Це важко було назвати поцілунком, враховуючи, що зуби Дейна зімʼяли нижню губу юнака, як зминають мʼясо перед пережовуванням. Чоловік, не зустрівши опору, проник язиком у рот Ітера, облизавши кожен кутик. Коли «поцілунок» закінчився Дейн нагадував вампіра, його білі зуби вкривала кров Ітера, вона стікала підборіддям, а очі чоловіка світились неприхованим шаленством. 

Втомлений і виснажений насиллям, Ітер не хотів думати. Він хотів стати кимось іншим, хотів, щоб це відбувалося не з ним, щоб все виявилось сном, від якого можна з легкістю позбавитися вранці, але не зміг себе обманути. Нагий, на холодній мармуровій ступені, він відчував себе максимально незахищеним, непотрібним і огидним. 

Дейн, такий омріяний і таємничий, що завжди дослуховувався до його потреб, зараз, будучи так близько, здавався як ніколи далеким. 

Чоловік нещадно і раптово увійшов, розриваючи задній прохід юнака. Хлопчина не скрикнув. Він не думав про те, що його могла почути Паймон чи хтось там іще. Він не думав взагалі ні про що. Якийсь маніакальний спокій він знайшов у підрахунку ударів їх брудних і спітнілих тіл, поки до поту раз за разом домішувалась його кров і сперма Дейнслейфа. 

Не так Ітер уявляв їх перший секс у ті рідкісні моменти, коли дозволяв собі пофантазувати.

Сльоза беззвучно скотилась щокою, збираючи пил і бруд з його обличчя. Ітер не хотів дозволяти собі плакати, він знав, що цей чужий йому Дейн стежить за виразом його обличчя, але і стриматись теж не міг. Сльози котились без перестанку, поки чоловік викривлено посміхався, не забавляючи темпу. Його погляд був спрямований на хлопчину з блискучими янтарними очима, скусаними до крові губами, скуйовдженим золотавим волоссям, що тихо плакав під ним, і нічого у виразі обличчя чоловіка не нагадувало про здатність до мислення як у свідомої людини. Ітер більше не міг рахувати проникнення, він упивався власними сльозами, ковтав їх, захлинався ними і продовжував ридати. Йому хотілось перекласти відповідальність на Дейна, що піддався якимось чарам, на Люмін, що використала те чортове заклинання, на байдужі стіни печери, що не могли хоча б на мить зробити його зчерствілим каменем, щоб він нічого не відчував, крім монотонних крапель води з підземних джерел. Але сил на злість уже не було, ридання висотали їх, як дощі — пустеля. Він тільки молився про те, щоб ці тортури поскоріше скінчились. 

Зрештою, через декілька довгих як століття митей, руки Дейна відпустили його стегна, і чоловік густо кінчив всередину, змушуючи задній прохід неприємно стискатися. Від довгого лежання в одній позиції кінцівки, не раз зсудомлені, не хотіли рухатись. Ітер ледве змусив своє тіло відкотися перед тим, як Дейн поруч повалився на сходинці. Він чув його голосний нерівний видих над вухом, і серце, що розривалось мов шалене. Тільки дихання і серцебиття видавали у ньому живу людину, тому що поблідла шкіра Дейна була геть як у мерця. Останнім зусиллям чоловік турботливо накинув рештки порваного одягу на плечі Ітеру, прошепотівши:

— Люмін…

Якби слова могли вбивати, Ітер уже був би мертвий.