1 глава

Мій будинок – суцільний безлад, бруд і шприци в одному приміщенні. Навіть у повітрі вирує агресія, гнів, недбалість і пил, що найбільш дратує. Мені соромно й огидно знаходитися в цій квартирі, але я не можу покинути її. Принаймні зараз. Я вже звик до цих гнилих картонових стін і дверей, до підлоги та стелі, де добре видно цвіль, яка кожного дня стає все більшою. Запах в цій квартирі не з найкращих, в основному відчувається специфічний запах від наркотичних речовин, тому що їх регулярно вживають мої батьки, іноді й виготовляють їх, але не суть. Коли я заходжу у ванну кімнату, то єдине, що мене дратує – дзеркало над раковиною. В нього неможливо дивитися, бо я дратую сам себе. Хоч я і достатньо гарний. Мати мені говорила це ще з дитинства, адже я дуже схожий на неї, ті ж самі брови, очі та навіть волосся яскраво-рудого кольору. Звісно, коли я постаршав, мої кучері стали трохи темніші, але мені на це все одно. Зайшовши у свою кімнату, я одразу ж зачиняю за собою двері та дивлюся на календар, який вже кілька місяців висить на стіні. На ньому, червоним кольором обведене 29 квітня. Це моя дата народження. Зовсім скоро мені виповниться шістнадцять років, і я цьому навіть трохи радію. Я не збираюся святкувати. Про цей день навіть мої батьки не пам’ятають, та і я не планую нічого такого, просто буде на рік ближче до повноліття. Залишилося всього пару тижнів. Думаючи про це, я навіть усміхаюся.

— Чуя! Негайно йди сюди!

З кухні почувся крик матері. Я одразу ж пішов до неї на кухню, не помічаючи, як кілька разів, послав її шепотом, тими ще брудними словами. Вона сиділа на підлозі та щось бурмотіла собі під ніс. Від неї сильно тхнуло алкоголем.

— Ти знову пила, поки я був у школі? — запитав я.

Матір підняла голову і поглянула на мене. Я не хотів, щоб ми були схожі навіть по зовнішньому вигляду, але такі гени. Мені хочеться її вдарити прямо зараз. Але я стримуюсь і сам себе заспокоюю, для мене це не вперше.

— Що!? Краще б допоміг встати! — її п’яний голос мене дратував.

Мені здається, що мною користуються власні батьки. Насправді так і є, просто я не хочу в це вірити.

— Мам, ти пила чи ні? Можеш відповісти, будь ласка! — я помічав, як мій голос стає все гучнішим від цієї розмови з рідною матір’ю. Я не хотів кричати, я хотів прямо послати її, але не дочекавшись відповіді, я допоміг їй піднятися. Вона сама цього ніколи не зробила б в такому стані. Я її занадто добре знаю.

Я так і не почув слів «Дякую, синку», натомість прозвучало: «Прибери ще й блювоту на підлозі, а то батько знаєш, що зробить з нами, якщо побачить це!». І чому саме я повинен це робити!? Набридло постійно прибирати за дорослими людьми! Вони хоч і дають мені достатньо кишенькових грошей, але все одно за п’ятнадцять років, я зробив для них більше, чим потрібно.

Своїх батьків я не люблю, навпроти, я їх ненавиджу. Вони мене розчарували ще в дитинстві, хоч я кожного дня вірив, що мати чи батько, хоч хтось із них, зміниться заради мене. Я постійно заздрив і заздрю тим дітям, які ростуть і виховуються нормальними батьками. І чим я тільки нагрішив в минулому житті, що мені так не щастить у цьому?

Я майже витер блювоту на підлозі, як вхідні двері відчинилися. Батько. Ну звісно ж. Відчуваю, що настрій в нього не дуже сьогодні. Він не одразу зайшов на кухню, а попрямував у спальню до матері. Звідти ж, вже через хвилину, почулися гучні крики. Знову сваряться. Батькові ніколи не подобається, коли мати випиває всю випивку без нього. А сваряться вони достатньо часто. І в чому тоді суть їх шлюбу? Лише щоб конфлікти були чи що? Ніколи не розумів цього. Та і навіщо? Я не збираюся одружуватися в майбутньому.

Коли крики стихли, я вже збирався йти до своєї кімнати, але переді мною став тато. Він високий чоловік, навряд чи я стану таким, як він. Але це мене не сильно хвилює зараз. Він поглянув на мене суворим поглядом, це було видно по його очах і виразу обличчя. В дитинстві я цього погляду боявся.

— Сьогодні мені наш сусід скаржився, що ти його десятирічному синові, знову цигарки продав, — по голосу він був спокійний, але з нотками суворості. Я промовчав. Йому це не сподобалося. — Тобі не вистачає грошей, які я тобі даю, чи що!? Ти хоч розумієш, що ми, твої батьки, беремо відповідальність за твої дії, поки тобі немає вісімнадцяти!? — і ось, знову почалося.

— Я це повністю розумію, але чому ви, мої батьки, звертаєте на мене увагу, лише тоді, коли хтось щось розповів про мене!? Якби не сусід, ви про це і не дізналися, навіть якби й побачили це на власні очі, забули б вже через хвилину! Вам абсолютну начхати! — я говорив прямо, все як є. — Досить удавати, перед іншими людьми, що вас хвилює те, що я роблю!

Його вираз обличчя знову змінився. Схоже, що правда йому зовсім не подобається.

— Чуя, ти вже забув хто тобі дав шанс на життя, хто всі ці роки тебе виховував і забезпечував? Та ти й дня не проживеш без моїх грошей! — він почав підходити до мене. — Поки живеш в цьому домі, маєш слухати лише свого батька і рідну матір, покидьок! Зрозуміло це!? Відповідай!

Ненавиджу коли на мене підіймають голос і починають кричати. Я знову відчуваю агресію.

— Та пішов ти! Ви мене й так вже доконали! Швидше б я звалив від вас!

Я вже й сам не витримав і зірвався. Батько ще сильніше розлютився, це було видно по його погляду. Він підійшов до мене ще ближче. Здогадуюсь, що зараз станеться.

— Повтори, що тільки що сказав, — він говорив тихо, бо й так стояв занадто близько.

Я не буду брехати.

— Пішов ти, як і твоя дружина-наркоманка, — я також говорив тихо, але впевнено. Все одно, батько добре все чув.

І ось, чого я й очікував. Удар по обличчю. Я відчув несподіваний біль. Вона була миттєва, що на секунду я втратив рівновагу, тому прийшлося дотягнутися рукою до стіни, щоб обпертися об неї. Моя губа почала стікати кров’ю. Я прийшов в себе, вже через кілька секунд, після удару. Він поглянув на мене, як на шматок лайна. Невже я слабший? Я так не гадаю.

Чомусь, бити батьків – неправильно. Але якщо вони зіпсували мені життя? Потрібно терпіти їх знущання? Ні, мені це вже набридло. Зараз я відчував лише злість та агресію. Я витер кров з губи й різко накинувся на свого улюбленого татка. Бив я з усієї сили, не відчуваючи жалю. Все, що накопичилося в мені за цей час – прямо зараз відображалося.

Боляче. Батько звісно ж почав бити у відповідь, а його удари не зі слабких. Моє серце неначе хотіло вистрибнути з грудей, від гніву. В основному я бив його по обличчю, але потім він несподівано вдарив мене в живіт і я скрутився від різкої болі. Знову удар по моєму обличчю. Я в котрий раз відчув сильний біль в голові, але в цей раз перед очима почало темніти. Схоже, я втрачаю свідомість. Чому так важко дихати? Батько пішов в іншу кімнату, залишивши мене одного. Перед очима все пливе. Я почав повільно пересуватися в коридор, торкаючись рукою стіни. Мені здається, що мій ніс зламаний. Коли я дійшов до дверей, то відчинив їх, щоб нарешті покинути цю жахливу й брудну квартиру.

Відчувши свіже повітря, мені стало трохи краще. Я не дивився на себе, але здається, що моє обличчя в крові. Мене це зараз зовсім не хвилювало. На вулиці прохолодно, саме така погода мені подобається, бо я ненавиджу жару. Діти, що гралися на дитячому майданчику дивно дивилися на мене. Невже це через кров? Все настільки погано? Найбільше на мене дивилась маленька дівчинка, яка гралась у пісочниці й тикала в мене вказівним пальцем, говорячи щось на вухо своїй подрузі. Мене це трохи дратувало, тому я швидко покинув цю вулицю.

Перед очима перестало все пливти, коли я сів під міст. Тут було тихо та спокійно, бо люди тут не ходили. Хіба що підлітки, як я, приходили сюди, щоб помалювати графіті, яких на стінах, під мостом, було чимало. Також, можливо тут курили та кололись, але зараз це неважливо. Сівши на землю, я й не помітив, як мої очі заплющились, а я сам заснув.

Не пам’ятаю, що мені снилося, але прокинувся я від того, що мене штовхнув хтось в бік.

— Пацан, ти живий?

Я почув охриплий голос. Відкривши очі, я побачив перед собою непорядного чоловіка. В нього був брудний одяг зі смітника та й весь він був брудним. Я різко встав з землі, але через це, моя голова закрутилась, тому я присів. Цей чоловік, продовжував дивитися на мене.

— Живий… — я відповів на його питання і він підійшов до мене. Від нього несло алкоголем, а також він чимось смердів. — Ти бомж? — прямо запитав я.

— Що за невихованість, тебе мати повія виховувала чи що!? Чому одразу «бомж»!? В мене просто дому немає. І взагалі в мене є ім’я!

Я знову оглянув його, виглядав він звісно кепсько. На голові цього безхатька була порвана зимова шапка, а також вся в плямах клітчаста сорочка помаранчевого кольору і рукавиці. А ось джинси були начебто нові. Точно вкрав у когось.

— Ну і яке в тебе ім’я, бомж? — розмова з ним була кумедною. Перший раз в житті розмовляю з жебраком.

— Джим, — він говорив вже спокійно. — Виглядаєш так, ніби тебе автомобіль збив. От мене він збиває кожну середу, потім вистачає грошей на цілий тиждень!

Чому він посміхається і навіть сміється? І що він має на увазі? А, здається зрозумів. Коли когось збиває машина, то водіям простіше дати гроші постраждалому, чим звертатися до суду. Але гадаю, з такими людьми, як цей Джим, це не завжди спрацьовує. І я хіба настільки погано виглядаю? Скільки я взагалі спав?

Він помітив розбиту губу і ніс, тому що розглядав мене з усіх боків, поки я не заговорив:

— Це я впав.

Було видно, що чоловік не повірив мені. Він сів на землю біля мене та почав про щось думати вголос. Його бурмотіння я так і не розчув, але потім він почав говорити вже до мене:

— Так не падають, пацан, — чомусь, він здавався хорошою людиною, але я ще сумнівався в цьому. — В мене немає зараз із собою нічого, що може допомогти, але поряд є аптека.

Я не розумів, до чого Джим це говорить, адже в нього навряд чи хоч копійка є, і взагалі мені не потрібна допомога. Але чомусь він лише усміхнувся, поглянувши мені у вічі, з явною пропозицією.

О, ні. Невже я справді погодився?

Аптека виглядала самою звичайною. Люди заходили всередину і виходили вже з купленими препаратами, які потрібні для здоров’я. Це не виглядало дивним, тому я і Джим зайшли також всередину. В черзі стояло двоє людей. Ми стали також в чергу, і почали чекати. Перша дівчина в черзі купила протизаплідні таблетки та спокійно пішла, а літня жінка, що стояла за нею і перед нами, придбала лише якийсь спрей, я так і не зрозумів від чого він. Поки вони все купували, я уважно розглядав всі препарати на полицях. Коли в аптеці залишилися я, Джим і фармацевт – ми почали діяти.

Безхатько підійшов до каси й різко впав на підлогу, схопившись за серце і почавши щось кричати, через що, до нього вибіг фармацевт. Не зволікаючи я забіг за прилавок і розпочав швидко хапати таблетки від голови, знеболювальні препарати, пластирі, бинт, спирт і також звичайну воду в пляшці. Все це зайняло менше ніж хвилину. Чому я це роблю? Чому я думаю про це саме зараз!? Так, все, годі думати взагалі! Взявши все і поховавши у кишені, я негайно вибіг з аптеки, побачивши, що фармацевт ще досі возиться з безхатьком і не звертає на мене уваги. Я побіг до того місця під мостом, чуючи, як за мною біжить Джим, але зупинятися я не хотів, тому продовжував бігти лише вперед.

Прибувши на місце, моє серце мало не вистрибнуло з грудей, я почав майже задихатися. Вдихати повітря було складно і я присів на землю, щоб відпочити. Це було справді екстремально, що відчувався адреналін по всьому тілу. Я лише раз в житті крав. Мені тоді було вісім років і я хотів підставити свою матір. Поклав собі в кишеню цукерки та перед касою підкинув їх їй у сумку, але вона помітила і виклала все. Коли ж я прийшов додому, то виявив у кишені ще пару тих цукерок, виявилося, що я їх не помітив і не підклав матері. Згадуючи цей смішний момент з життя, до мене підбіг Джим, який також тяжко дихав. Я дістав пляшку води та протягнув йому.

— Тобі зараз це потрібніше, а то кров вже й так засохла на обличчі, — сказав Джим.

Я лише поглянув на нього й різко розпочав сміятися, через що безхатько поглянув на мене, як на душевно хвору людину. Тому я відповів:

— Я тільки що викрав препарати з аптеки разом з бомжем! Звучить, як жарт!

Він також усміхнувся з цього, сівши біля мене. Я взяв спирт та почав промивати рану на носі. Як виявилося, мій ніс не зламався, а лише трохи був пошкоджений. Джим розбирався в цьому, і навіть допоміг мені промити рани. Я стер всю кров з обличчя, наніс знеболювальну мазь на ніс та прикрив рану невеличким шматком бинта, щоб кров не текла, після цього я заклеїв це пластиром, щоб бинт залишався на носі. Також я наніс мазь на губу і мені справді стало краще. Випивши таблетку від голови, я приліг на землю, заплющивши очі. Поки я все це робив, Джим пішов кудись на кілька хвилин, а коли я розплющив очі, він вже стояв навпроти мене з шоколадним батончиком та пляшкою горілки.

— Де ти був? І де ти знайшов гроші на це? — запитав я.

Він усміхнувся і протягнув батончик мені, говорячи:

— Занадто багато питань пацан, бери поки не передумав, — він не виглядав злою людиною, навпаки, Джим начебто хороший.

— Все ж таки, мені дещо цікаво, — я взяв шоколадний батончик, відкрив його та відкусив невеличкий шматочок. — Чому в тебе немає дому?

Я помітив, як його лице стало серйознішим і не таким веселим, як здавалося раніше. Джим відкрив пляшку горілки та відпив трохи, говорячи:

— Знаєш, хлопче, світ занадто несправедливий. Ні в кого не вийде жити чесно, і в цьому нічого поганого немає. Моя тобі порада: нікому не варто довіряти, навіть самій рідній людині, — він говорив спокійно, без агресії, я вже й забув, як це. — Коли я був ще молодим, я закохався. Вона була неймовірною дівчиною, ми зустрічалися два роки, були щасливі до нестями, принаймні я був… — Джим затих, після чого знову зробив ковток. — В один день, я повернувся з роботи, а вона в одному ліжку з моїм рідним старшим братом, в той день я хотів зробити їй пропозицію, і він знав про це… — його голос став тихішим. — Відтоді я почав вживати алкоголь, багато алкоголю. Можна сказати, що саме в той день я втратив житло, роботу, дівчину та рідного брата. Життя пішло шкереберть, — я помітив, як по його щоці потекла сльоза.

Слухаючи цю історію, мені стало шкода Джима. Я ближче підсів до нього та обійняв за плече, говорячи:

— Ти ще непогано тримаєшся, більшість не витримують подібне та помирають, роблячи самогубство. Ти сильна людина, Джим, — мені хотілося хоч якось підтримати його, адже втрачати людину, яку по-справжньому кохаєш, занадто важко, як на мене. — Моє ім’я – Чуя.

Він усміхнувся, напевно через те, що я вперше сказав своє ім’я.

— А знаєш, що? Ти правий, Чуя! Життя продовжується і бути бомжем не так і погано! — Джим знову заговорив радісно та різко встав на ноги. — Сподіваюся ти себе добре зараз почуваєш, адже ми прямо зараз йдемо на полювання!

Не встигнувши нічого відповісти, як мене потягли до якогось покинутого монастиря. Як виявилося, там тимчасово жив друг Джима, він був також безхатьком, і постійно шукав покинуті приміщення, щоб пожити в них кілька днів. Той чоловік позичив Джиму вогнепальну зброю, точніше рушницю для полювання і після цього ми пішли в ліс. Йшли ми не довго, адже я й так жив майже в кінці міста.

Не повірите, але мені сподобалося полювати на зайців в лісі, разом з Джимом. Якщо чесно, я взагалі вперше полював з кимось. Я навчився стріляти з рушниці, звісно з першого разу в мене нічого не вийшло, але вже з третього почало виходити. Я мало не прострелив ногу Джима, він лише посміявся з цього, а от мені стало чомусь соромно. Застрелили ми лише двох зайців за три години, після чого Джим розпалив вогнище, бо сонце починало сідати. Потім він почав вчити мене, як зробити шашлик з мертвих тварин. Звучить страшно і сумно, але смачно.

Ще кілька годин тому, я б ніколи не повірив сам собі, що прямо зараз сидітиму та їстиму шашлик із зайця, з якимсь бомжем, ще й після того, як ми вкрали в аптеці препарати для лікування. Звучить справді, як жарт. На вулиці вже виднілися перші зірки, тому я ліг на землю.

— Знаєш, я завжди хотів сходити на полювання, в дитинстві побачив у якомусь фільмі, тому звісно, що захотілось також, — почав говорити я, дивлячись на небо.

Джим в той час, сидів навпроти мене та допивав свою пляшку горілки. Він і справді хороша людина, постійно жартує та веселить інших. Я вражений тим, що він не п’яніє, хоч і випив вже достатньо багато. Безхатько поглянув на мене та почав говорити:

— Де ж твій батько, що ніколи не водив тебе на полювання? На риболовлю хоч ходили?

— Ні, навряд чи це йому взагалі подобається, та і не важливий я своєму татові зовсім, — я говорив правду, бо ніколи не бачив і не чув, що батько хоч раз їздив на природу, чи тим більше на полювання. — Йому головне дозу вколоти, щоб щастя і кайф відчути, так само як і матері.

— Жити з такими батьками – суцільний жах. Головне не стань, як вони, живи своїм життям, без наркотиків бажано.

В чомусь Джим правий. Я не хочу ставати таким, як мої батьки. Я не хочу вживати наркотики. Я хочу жити своїм життям, забувши про них, як про страшний сон. Сподіваюся, одного разу, коли я прокинуся, я забуду своє минуле, своїх батьків, і буду жити далі. Не знаю, яке буде моє життя в майбутньому, але я впевнений, що воно краще, чим зараз. Джим знову дістав шоколадний батончик зі своєї кишені, протягнув його мені. Я усміхнувся та взяв його.

— І де ти їх тільки береш? — запитав я з невеликим сміхом, але це питання так і залишилося без відповіді.

Коли сонце повністю сіло я вирішив йти до своєї квартири, попрощавшись з Джимом, який за цей день став моїм першим другом-бомжем, я почав шукати дорогу назад до міста. Йдучи додому, я згадав бійку з батьком, через що знову відчув несильний біль в голові. Також йдучи, я мріяв про те, як з’їду від батьків і буду жити один, можливо заведу домашнього улюбленця, напевно песика. Я б точно піклувався про нього і дав би більше ласки та турботи, чим мої батьки мені. Коли я підійшов до своєї п’ятиповерхівки в якій жив, то вирішив залізти у свою кімнату через трубу, все одно я жив на другому поверсі та завжди залишав вікно відчиненим. Я так робив, коли вночі тікав з дому, а вранці повертався, просто батьки не люблять коли я їх буджу, а вхідні двері занадто гучні, коли їх відкривають. Це їх дратує.

Я заліз у свою кімнату через вікно та одразу впав на ліжко. Відчуваю втому. З сусідньої кімнати я почув голос батька, який з кимось розмовляв по телефону. Мати також ще не спала, адже на кухні працював телевізор. Сьогодні п’ятниця, а значить продовження її улюбленого серіалу.

В мене не вийшло заснути. Тому вставши з ліжка, я не поспішаючи пішов у ванну кімнату, де ввімкнув теплу воду, щоб прийняти ванну. Поки я чекав, то постійно дивився на себе у дзеркалі. Чому я ще досі живий? Що мені робити далі? Коли мої батьки вже помруть від передозу? Скільки ж питань…

Як тільки ванна наповнилась водою, то я повністю роздягнувся, а також зняв пластир з носа. Знову дивлюся на себе, тепер не на лице, а на своє тіло. Але все ж таки, через хвилину, я заліз у ванну та повністю розслабився. Мені подобається лежати в теплій воді та ні про що не думати. Це заспокоює, тому мої очі заплющилися і я заснув.

Не знаю скільки я спав, може годину, а можливо всього десять хвилин, але прокинувся я від того, що хтось різко відчинив двері. Це було несподівано, а коли я прийшов у себе, то переді мною стояв високий хлопець мого віку. Спросоння розглянувши його лице, я впізнав хто це. І чому в мене звичка, повністю не замикати двері, коли я всередині? Ненавиджу це в собі.

— Як водичка? — запитав хлопець. Він, як завжди посміхався та і взагалі поводився, як дитина.

— Що ти тут забув, Осаму? — я одразу ж став серйозним, адже саме лице цього придурка, мене дратувало.

Я схрестив руки, та поглянув йому у вічі, помітивши, як він розглядає мене. Різке бажання вдарити, виникло одразу, але я стримався. Цей хлопець, що стоїть навпроти мене – Дазай Осаму. Ми знайомі з дванадцяти років, і з першого ж дня, ми не поладили між собою. Його батьки, знайомі з моїми, бо всі вони наркомани. Іноді вони приходять до нас та колються чи курять разом.

— Ти неначе не знаєш, чому я тут, хах, — сказав він, продовжуючи дивитися на мене.

Насправді я знаю чому Дазай тут, він кожного разу дивиться за своїми батьками, щоб вони не померли раніше чим потрібно. Наскільки я знаю, його мати інвалід II групи, через що держава платить їй, а Осаму майже всі гроші забирає собі, бо його батько в це не вмішується чомусь. Зараз це неважливо.

— Досить вже витріщатися на мене! — я крикнув з агресією.

Осаму такій реакції лише посміхнувся та повернувся до мене боком, щоб поглянути на себе в дзеркало.

— Чуя, ти кумедний, як завжди, — він увімкнув кран та почав мити руки. — Я гадав, що ти сумував за мною! Ех… — начебто з сумом почав говорити Дазай, але я знаю, що ця емоція була награною.

— Не дратуй мене!

Агресія знову з’явилась, принаймні я вже звик до цього. Осаму поглянув на мене тим самим поглядом, з яким зайшов, а саме з хитрою усмішкою. Ненавиджу його.

— Буду чекати тебе в спальні, Чуячка!

Він підморгнув мені? Так, саме це він і зробив, після чого покинув ванну кімнату.

Дідько, як же він мене дістав зі своїми тупими жартами. Вбив би його прям тут.