Відчай і страх

Травневе сонце, за яким так сумував Кая, обпікало, не дозволяло йому знову мерзнути. А ще воно було збіса гарним та найкращим з усіх енергетиків, які існують у світі. Більшість іспитів він уже здав, залишалось лише востаннє додати деталі на майже готові картини й здати їх через тиждень. Ну а ще залишились нормативи з фізкультури, які він повинен був здати приблизно через хвилин 10. 

– То де ти будеш літом? – Ділюк сидів поряд із Каєю на лаві, спостерігаючи, як черга дівчат на нормативи поступово зменшувалась. 

– Все ще не знаю. Звісно, я за можливості залишусь тут, але чи буде ця можливість?

– Я до біса заздрю твоєму повноліттю. 

– А яка різниця? 

– Бо ти маєш повну дієздатність і можеш втекти зі школи в будь-який момент. А мені, схоже, доведеться вступити в шкільний оркестр з нудьги. 

– Не все так погано. Тут набагато активніше літом, ніж здається. Є екскурсії, якісь конкурси, спортивні змагання. Якщо пощастить, то навіть вистави ставлять.

– Добре, я заздрю тобі трохи менше. 

Легкий сміх Каї урвався, щойно пролунав ненависний звук сповіщення з його телефону. Подібний звук стояв лише на трьох абонентах: Аякс, батько та Дайн. Хто б це не був, а день, ймовірно, вже зіпсовано. Це виявився Дайн з його звично лаконічним: “Чекаю на стоянці. Швидше”. За усе своє життя Кая вивчив, що “швидше” означає кинути усе, начхати на свій зовнішній вигляд та обставини й з максимальною швидкістю переміститись до машини Дайна. Піднімаючи погляд на вчительку, що стояла в іншому кінці залу, Кая побачив легкий кивок, що означав звільнення від уроків. А от і буря, передчуття якої додавало йому трудоголізму увесь цей час. Альберіх обережно піднявся на ноги та підчепив свою пляшку води з підлоги. 

– Куди ти? 

Каї було важко вимовити причину, ще важче було поглянути в схвильовані очі Ділюка. Він таки знайшов в собі сили зазирнути у цей червоний вир своїм засмученим поглядом. 

– Батько хоче мене бачити. 

Ділюк також звівся на ноги, рівняючись з Каєю, який вже заносив ногу для кроку. Обережно обхоплюючи пальцями запʼясток, Раґнвіндр затримав його, ніби Кая от-от зникнув би назавжди. Самого Каю така реакція трохи підбадьорила, але він волів би відчути її за інших обставин. 

– Все добре, я в нормі. 

– Відпиши за першої можливості. 

Угукнувши, Кая вислизнув зі спортзалу, захопив свої речі з роздягальні та попрямував швидким кроком до ненависної чорної машини, біля якої швидко і нетерпляче курив Дайнслейф. 

– Довго ходиш. 

– Що сталось? 

– Тобі ж видніше. – Сідаючи за кермо, Дайн трохи охолов. – Не знаю, що сталось, як завжди… Що б ти не зробив, а у твого батька ледь піна з рота не йде. 

– Прозвучить попсово, але це не я. 

– Повісить же все одно на тебе. 

– Чудово, ще й за одяг влетить. 

Кая змалку дізнався, що батько терпіти не може спортивного одягу і жодних аргументів стосовно подібного вибору одягу не сприймав. Тому йому і довелось вчитись перевдягатись прямо в машині. Щоправда, в дитинстві цей трюк провертати було легше, адже його тодішній зріст дозволяв більше маневрів. Завершуючи застібати ґудзики на сорочці, Кая трохи здвинувся, щоб бачити себе в дзеркалі заднього виду. Швидко причесавши своє волосся, він обережно зібрав його до купи та додав кілька шпильок. 

– Все ще надто екстравагантно. Він тебе і так вбʼє.

– А в мене тематичний день у школі. Присвячений… астрономії. 

– Молодець, викрутився. Тепер ти виглядаєш, як мапа сузірʼїв принаймні з причини… Ти з Аяксом глеки не бив? 

– В мене були більш нагальні справи. 

– А він з тобою? 

– Вікна бив, не глеки. І не зі мною, а мені. 

– Повинен же бути хтось, хто довів твого батька до сказу. Або ти, або він.

“Як тільки я повернусь – пофарбую його в чорний. Набрид вже цей рудий”. 

Дайн не перебільшив – містер Альберіх справді кидав очима блискавки й тримав щелепу міцно стиснутою, повітря навколо нього було настільки густим, що дихати поряд було неможливо. Він наказав Дайнслейфу принести рюкзак Каї, що йому дуже не сподобалось. Поки ж Дайн відходив містер Альберіх не міг проігнорувати зовнішній вигляд сина. 

– Що за лахи на тобі? Ти немов би з карнавалу втік. 

– В школі сьогодні тематичний день, усіх учнів попросили одягти щось з принтом зірок. Я вирішив не втрачати можливості заробити собі шкільної активності.

Кая тамував зверхню посмішку. Але радість зникла, щойно його рюкзак опинився в батьківських руках. Містер Альберіх безцеремонно перевернув його догори-дригом. На плитку дзвінко посипались різні предмети. Кілька зошитів, якийсь підручник, щітка для волосся, пенал, пляшка з водою, кілька пакетиків з речовиною схожою на кокаїн, зімʼята порожня пачка цигарок, скетчбук, навушники, запальничка. Кая не знав, як пояснити той факт, що він ніколи не нюхав і може надати докази. Так, травку курив, так, ЛСД ковтав, але ніколи не коловся і не нюхав. Кілька його дилерів можуть підтвердити цю інформацію. Але це точно не те, що хоче почути від нього батько. Аякс на цей раз постарався. 

– Що це? 

“Може краще зіграти здивування? Як я можу бути наркоманом, якщо навіть не знаю, що це?”

– Можливо це якийсь наркотик? 

– І що “якийсь наркотик” забув у твоєму рюкзаку? 

– Я не знаю. 

Містер Альберіх повільно підійшов до сина та з неабиякою силою ляснув того по щоці. 

“Добре, чим я можу підкріпити свої слова? Як я можу довести, що це точно не моє?”

– Я готовий здати аналізи. Буде видно, якщо я приймаю наркотики. 

Це був беззаперечний козир Каї. Усе, що він колись приймав, встигло вивітритись з його організму вже декілька разів. Його аналізи будуть чистими, а проти цього його батько вже не зможе піти. 

Його шию міцно стисли, дихати було важко ще й через страх. 

– А ти тільки гроші витрачати гаразд! У твої роки я вчився на бюджеті, останні гроші витрачав на мистецтво! А ти такий самий марнославний, як і твоя мати-хвойда. Скільки ж я в тебе грошей вклав! А скільки часу! І тобі все мало! Тепер я ще й аналізи повинен оплатити, бо ти змушуєш мене сумніватись в тобі! Ще одна витівка і мої сумніви візьмуть гору. Тоді ти дограєшся. – Не по роках міцні пальці нарешті відпустили шию Каї, даючи тому змогу дихати. – Усе літо ти проведеш в цих стінах. Тепер збирай своє манаття і забирайся геть. 

Виходячи з цього клятого будинку, Кая розумів, що кількома хвилинами раніше він майже відчув на собі клінічну смерть.

– То це справді не твій кокс?

– Та з якого біса я буду тягати подібні речі по школі? Тим паче з нас двох Аякс більше схильний до коксу, ніж я.

– Як мені набридли ваші суперечки. 

– Ти дивишся на них зі сторони, а мені доводиться брати в них активну участь. Мені вони набридли більше. 

Трохи заспокоївшись, Кая розпустив своє волосся та прибрав шпильки, розстібнув верхній ґудзик темно-синьої сорочки. 

“Я звісно хотів трохи швидше дізнатись де буду на літніх канікулах, але ж не таким чином. І як мені йому це пояснити? І як я взагалі повинен вижити за таких обставин?”

Він згадав про прохання Ділюка лише коли був від школи в кількох кілометрах. Уроки вже закінчились, добігали кінця і додаткові. Ще трохи і почне вечоріти. Тихе і лаконічне “Ти як?” однозначно було апогеєм хвилювання Раґнвіндра внаслідок надто довгого очікування. 

Кая: Я живий. Хвилин 10 і буду у школі. 

Ділюк: Нарешті Джин і Венті дадуть мені спокій. 

Кая: ?

Ділюк: Вони напосіли на мене з допитами про тебе. 

Схвильованість друзів, а особливо Ділюка, змусила Каю посміхнутись. Це трохи підбадьорило його, але ненадовго. 

Стукіт у двері, Венті доводиться відчинити, оскільки Ділюк дискутує з Джин на якусь тему з історичного профілю. 

– Кая ще не повернувся? 

– Ні, але ти можеш почекати його тут. 

Альбедо зважив усі “за” і “проти” та вирішив врешті-решт залишитись в чужій кімнаті. Особливим аргументом стала купа паперів в його руках, яку йому треба було трохи допрацювати. Випросивши ручку, він обрав для себе місце на дивані та прилаштувався до роботи за малим журнальним столиком. Венті був приємно здивований подібною поведінкою Ґолда. 

Кая зʼявився саме тоді, коли Венті вже хотів піти до школи та вчергове пропрацювати свою партію на арфі. Джин першою налетіла з обіймами на нього та почала вишукувати якісь поранення, викликаючи посмішки у присутніх. 

– Джин, мені здається, ти сплутала Каю з Лізою. А ти, – Венті перевів погляд на Ділюка та тицьнув на нього пальцем, – як ти можеш отак спокійно сидіти і не ревнувати? Вони ж майже одружені! 

Альбедо пирснув сміхом, залишаючи кілька розчерків на черговому листі, адже чудово знав деталі цього “майже одруження”. Ділюк без жодної краплі ревнощів, здивування чи інших емоцій, які намагався викликати Венті, спитав: 

– Кає, це правда? 

– Ні. 

Ділюк знизав плечима, мовчки говорячи кому повірить в першу чергу. 

– Але ж… 

– Венті, будь ласка, дай мені трохи тиші зараз. 

Юнак був присоромлений. Він і сам не знав чому так завівся, адже і розумів, що зараз це недоречно, тому понуро перепросив. Джин поступилась Ділюку місцем біля Каї, тому Альберіх зміг зовсім беззахисно впасти в теплі обійми і знов вловити улюблений запах рідного шампуню.

Трохи згодом уся група рушила до кімнати Каї: Венті з Джин пішли за компанію, до того ж їм обом було зручно по дорозі до школи провести і Каю, Альбедо треба було обговорити з Каєю роботу на профілі, а Ділюк просто відчував, що потрібен тут, потрібен Каї, як ніколи. Щось було в голосі Альберіха, що не подобалось Раґнвіндру, що викликало тривогу і страх. 

Наближаючись до своєї кімнати, Каї почав шукати ключі в рюкзаку, але абсолютно нічого не знаходив. Невже він забув їх десь в батьківському будинку? А чи були вони там взагалі? 

– Ти не їх шукаєш? – Венті вказав на ключі, що обережно, але до біса хаотично лежали під дверима кімнати. 

Одразу ж тіло Каї досягло максимальної температури, яку витримує людина, потім так само моментально його кинуло в холод. Ну не могли ж його ключі самі сюди прийти. А здогадатись хто їм допоміг було неважко. Усі пʼятеро розуміли, що це кінець, що ці двері краще не відкривати, але ніхто не міг у це повірити. Сміливість Каї знову межувала з безрозсудністю. Саме тому він надто різко, надто широко ступив до дверей та смикнув за ручку. Чомусь він знав, що вони відкриті, що ці ключі йому і не знадобляться. Інтуїція знов його не підвела, але далі він боявся її слухати, адже вона кричала страшні речі. Заходячи до кімнати, Кая нарешті зрозумів, яку саме бурю відчував увесь цей час. Краще б таки його посадили на домашній арешт довічно, ніж те, що він бачив зараз перед собою. Усі, абсолютно усі його картини були понівечені: якісь були розмальовані, якісь просто залиті фарбою, якісь розрізані. Загалом уся кімната мала відповідний до картин вигляд, але цього Кая не помітив. Не помітив і те, що багатостраждальний рюкзак впав з його опущеної руки. Не помітив і власну втечу, як тоді, в жовтні, з кабінету психолога. І знову він не помітив, як когось зачепив. 

От і все, в житті Каї Альберіха час ставити крапку, після якої тексту вже не буде. 

Раґнвіндр якийсь час мовчки стояв посеред вже також своєї кімнати і не знав, що робити далі. А що він скаже Каї тепер? Що тут взагалі можна сказати? “Намалюєш нові” чи що? Добре, не обовʼязково щось казати, можна спробувати діяти. І що він повинен зробити? Що він може зробити, щоб виправити ситуацію? 

Нічого. 

Несвідомо він розвернувся та вийшов з кімнати. Його повело на річку, на улюблене місце Каї, на місце, де вони почали зустрічатись. 

Альбедо раптом також розвернувся і хотів було попрямувати за Ділюком. Чомусь в нього була тверда впевненість, що він сам точно зможе допомогти Каї. Але йому завадив Венті, що міцно тримав рукав світлої льняної сорочки. 

– Не треба. Ти будеш зайвим. 

Остудивши свої емоції, Альбедо повністю погодився зі словами Венті. Він чудово знав, що той його недолюблює, бачив усі ці невдоволені погляди у свою сторону. Венті справді не любив Альбедо через його лицемірство, через його егоїзм та абсолютну відсутність альтруїзму. Він не любив Альбедо за те, як жорстоко він вчиняв з Каєю щодня, демонструючи на спільних уроках свою найкращу сторону, а не перервах лижучи дупу Тартальї заради власної безпеки. Але Венті завжди ховав свою нелюбов до Альбедо заради самого ж Каї. Продовжував це робити і далі, зокрема через зміни Альбедо на краще. Ґолд відповідав Венті взаємністю і недолюблював його лише навзаєм. Зазвичай він би не дослухався до Венті, все одно зробив би так, як сам вважає за потрібне. Але Венті краще знає Каю. Венті краще знав чи буде Альбедо там зайвий, чи зможе взагалі допомогти. Альбедо дослухався до Венті лише заради Каї. 

– Треба повідомити Варці… 

– Вже пізно. Треба було повідомляти про зникнення ключів. 

– Але ж треба щось зробити, Венті! Хоч щось! Ми повинні допомогти, ми повинні зробити усе, що від нас залежить! – крик Джин різав вуха, катував, робив ситуацію ще гіршою. Завжди зібрана та спокійна Джин вийшла із берегів, багатообіцяльно та надто небезпечно. 

Але Венті не зважав на крик, не зважав на істеричні настрої подруги. Його голос продовжував звучати абсолютно порожньо, обличчя продовжувало бути камʼяним, зовсім не таким легким, як любив Венті. 

– Від нас уже нічого не залежить. Ми не можемо повернути час назад, а змінити майбутнє в цій ситуації… це неможливо за будь-яких умов. 

Альбедо оглядав понівечені картини, його серце стискалось з кожним оглянутим мазком, штрихом. 

– Його не виженуть зі школи – це можна владнати. Але тут є конкурсні роботи, які він не встигне перемалювати, навіть якщо виключити час на сон, їжу та інші потреби. 

Усі в кімнаті чудово знали, що ціною цих робіт є життя Каї.

Ділюк не помилився з вибором місця, але дещо запізнився: в руках Каї, що тріпотіли, ніби останній листок на вітру, вже була пляшка чогось слабоалкогольного. Альберіх зараз здавався таким маленьким, ніби дитина з початкової школи. З його силуету витекли усі кольори, він увесь здавався сірим. Обличчя його було сховане в колінах. 

Вивчена безпорадність, якою зараз був оповитий Кая, завжди бісила Ділюка, він не вірив в неї, не приймав. Йому дуже пощастило закохатись в людину, чиє життя було побудоване навколо цього поняття. Тепер ця безпорадність чіплялась своїми кістлявими пальцями і за нього самого, але Ділюк не міг піддатись їй. Він не міг опуститись в розпач та стати слабким, не тоді, коли Каї потрібна підтримка. Це не горе Раґнвіндра, не йому його переживати. Це однозначно і беззаперечно лише горе Каї і Ділюку доведеться стати ще міцнішою опорою, випромінювати лише спокій та надійність, щоб допомогти Каї не потонути у власному відчаї. Вперше в житті Ділюк не знав як це зробити. 

– Тобі треба піти до Варки. 

Нарешті Раґнвіндр насмілився не лише щось сказати, а й максимально скоротити відстань, сідаючи поряд з Каєю. 

– Не допоможе.

– Чому?

– Він не поверне мені конкурсні роботи. 

В погляді Каї, з яким зустрівся Ділюк, грала справжня січнева завірюха. В його очах стояли сльози, він не дозволяв їм впасти, але і прогнати не міг. Ділюку було боляче на це дивитись, тому він був вдячний Каї, що той поквапився сховати свої стражденні очі десь у вигині його шиї. Поступово Раґнвіндр зміг назбирати хоч дрібку тез, чому Каї не слід так вбиватись за тими клятими картинами, але поки не поспішав вимовляти їх уголос. Хай Кая переживе усі ці емоції безпечним способом, хай не ховає більше нічого всередині, хай не намагається бути сміливим, коли не виходить. Зараз про майбутнє думати вже було пізно, їм залишалось рятувати лише теперішнє. 

Нічого в кімнаті Венті й Ділюка не рухалось. Венті нерухомо сидів на своєму ліжку ховаючи обличчя в долонях, Ділюк сидів на підлозі спираючись спиною на диван, на якому сірою калюжею лежав Кая. Джин з Альбедо вже закінчували перемовини з Варкою та Асаґірі на користь Каї. 

– Асаґірі зможе оцінити тебе, зі школи ти не вилетиш. – Венті намагався підбадьорити, але з його замогильним голосом виходило не дуже добре. 

– Конкурсних робіт немає. Що я скажу батьку? – голос Кая взагалі більше нагадував шелест снігу, він був абсолютно порожнім.

– Скажеш правду. Докази провини Аякса є, він буквально розписався на одній з робіт. 

– Та хай хоч він вбʼє Аякса, а це вже нічого не змінить. Полетить моя голова, бо це я не вберіг роботи, це я не додивився, це я плямую репутацію свою і батькову. 

– Добре, тоді можеш нічого не говорити. 

– Дійсно. Я не думаю, що ти будеш сильно тужити, якщо тебе позбавлять спадку повністю.

– В Аякса велика родина і хтось із них може переїхати мене навмисно. Я мрець. 

Усі старі рани Каї вмить відкрились, вмить усі старі шрами почали пекти й боліти. Це був вбивчий коктейль зі страху і відчаю. Йому важко було навіть дихати, не те що добирати слова та думати про наслідки сказаних в пориві емоцій невдалих фраз.  

– Кає, не треба. – Венті чудово розумів та з досвіду знав куди Каю зараз може занести. Він би не хотів цього чути, не хотів, щоб Ділюк це чув. 

– Ні, мерці не говорять. Ти ще живий. До того ж є поліція. 

– А вона сильно допомогла твоєму батьку? 

Венті тихо підвівся та повільно покинув кімнату. Ця розмова вже точно не для його вух. Він тут буде зайвим. Тому він пішов до єдиного місця, де зміг би відчувати примарний спокій – до кабінету, в якому стояла арфа. 

– Про що ти?

Ділюк здогадувався до чого веде Кая, але він не любив робити висновки лише за натяками чи вирваними з контексту фразами. Він завжди довіряв лиш чіткій і прямій правді. Тільки тепер Кая зрозумів реакцію Венті, тільки тепер він пошкодував про власні слова. 

– Справу про аварію, в якій помер твій батько, закрили на прохання, чи радше на гроші мого батька. Він відмазав дядька Аякса в ситуації, де відмазати здавалось неможливо, тому я справді в небезпеці.

Ділюк дозволив собі звинуватити Аякса у гріхах його родини, хоча зазвичай він ненавидів подібні вчинки. Суттєво це нічого не змінило, адже що так, що так Ділюк мріяв колись таки натовкти цю руду пику.

– Добре, ти можеш просто не покидати територію школи.

– Питання часу, коли мене вивезуть звідси насильно. 

– Повинен бути якийсь вихід. Я не думаю, що тебе прямо вбʼють за ті картини.  

– Немає виходу, не було і вже не буде. Просто треба взяти і змиритись із цим. Ніхто не збирається мене вбивати, але… я не можу туди повернутись. Я не витримаю. Я просто перестану існувати як особистість. 

Особистість. Таке чудове поняття. Ділюк полюбив Каю саме за особистість, за відблиск цієї особистості в його посмішці, очах та діях. Саме особистість Альберіха додавала особливого шарму усім речам, до яких він торкався. Ні, ця особистість не може зникнути, вона не повинна зникати. Ці слова, сказані порожнім шелестом, болісно зачепили і злякали Ділюка. Він ще не придумав як, але точно не міг дозволити цьому статись. 

– Сьогодні ти точно не поїдеш в той будинок. Аякс поки нікому не розповів… 

– Але може зробити це в будь-який момент. 

– Але цей момент поки не настав і, можливо, не настане. Який сенс хвилюватися за те, чого ще не сталось?

– Це станеться. Однозначно.

Не було сенсу і сил впадати в активну суперечку. Але в Ділюка було бажання перекривати усі панічно-депресивні репліки та думки Каї своїми раціональними аргументами, щоб хоч якось поділитись із ним своїм спокоєм. Але це майже не діяло. 

Ніч впала раптово, ніхто її не помітив. Ніхто не помітив Каю, що сірою плямою розтягнувся на дивані в кімнаті Ділюка і Венті і так і не знайшов сил піти до себе. Ніхто не помітив, що цієї ночі він так і не зміг заснути. І лише охоронець школи, якого Кая зміг підмовити нікому не розповідати, знав, що той покинув територію школи за годину до світанку.

Перед сном та зранку Барбара особливо довго читала молитву. Найбільше, ледь не зриваючись на плач, вона просила у Барбатоса захисту для Каї.