Початок шляху мисливця

Я Максим Басуда. Старший син із родини військових. З дитинства готувався, щоб «віддати борг батьківщині». Дослужився до роботи у спецназі, але мене там нічого не тримало. Так сім’я, так обов’язок та інша маячня. Але я не вважаю, що це мій вибір та стиль життя. Так дисципліна і суворість армії звичайно підходили до моїх принципів, але щось було не те. Часто думаю про те, як я хотів би налагодити життя, і зараз, сидячи на лаві біля бараків, думаю все про те ж саме.

«Максим!» почувся голос майже в метрі від мого вуха. «Ну нарешті прокинувся, ти спав чи як? Або знову в думках витаєш не знаєш, що робити хочеш?» нарешті повернувши голову, я побачив Сашка. Він був моїм єдиним другом у спецназі, крім Шухрата, але там скоріше професійна повага та схожі методи мислення.

«Так.» єдине, що я видавив із себе у відповідь на всі запитання. «Я просто правда не знаю, Сашко. Чи мені це потрібно. Мене навчали цьому, але чи хочу я? Мені в дитинстві не давали підстав навіть думати про це, але зараз…» мимоволі піднявши голову, я почав дивитись на зірки. Зірки такі гарні. З них можна зробити багато різних візерунків. Під час полювання я часто люблю перед сном посидіти і розглядати красу природи.

«Ой Максе, ти знову за старе… Ну як не крути, ти тут зі мною. Хіба це так погано?» Сашко як завжди закинув руку за моє плече, присівши поруч. Він часто любить піднімати настрій такими затишними дрібницями. «Ну та гаразд, ти ж пам’ятаєш, що завтра ми вирушаємо до Чорнобиля, сусідня країна, як-не-як, може в тебе вийде розвіятися, хрін тебе знає. Ну та гаразд, не засиджуйся, тобі завтра сили знадобиться, а я спати.»

«Так-так, пам’ятаю Сашко, дякую, зараз йду.» ліниво відповівши, я зрозумів, що співрозмовника вже й немає. «Ех, гаразд завтра буде цікавий день, може все буде не так вже й погано.»

Один день тому

«То всі у зборі? Хрін з ним, бійці завтра ви вирушаєте до України, там вас приймуть як підтримку для супроводу наших вчених. Вони мають дістатися ЧАЕС і розпочати дослідження. Всіх зайвих істот і людей, що становлять загрозу, знищувати. Є питання? Ні? Ну ось і добре. Тепер розійшлися, вільні. Завтра вранці вас вже заберуть.» всі поступово почали виходити з конференц-зали і попрямували до своїх ліжок. Я не був винятком і поки я йшов коридором мені поклали руку на плече.

«Макс похмурий, як завжди, ти не схвильований? Наша перша місія за кордоном.» звичайно це був Сашко, хто ж ще хвилювався де я перебуватиму і як почуваюся. «Я точно хочу купити пару сувенірів, кажуть у них чудова горілка, перевіримо? Звичайно перевіримо, куди ти подінешся»

«Ентузіазму тобі, як завжди, не позичати.» закочувавши очі, з легкою усмішкою відповів я. «Не знаю, у нас там місія, а не тур поїздка, тим більше з якимись вченими, навряд чи ми взагалі зможемо на крок від них відходити …»

«Ой та не будь занудою Максиме, горілки ми точно випити зможемо, а там на місці розберемося, навряд чи доведеться всім разом ходити, будемо мінятися, хто сидить с цими занудами. Ну, а зараз пішли речі зберемо, навряд чи ми на пару днів, особисто я без своєї колекції хоч і не всієї, але не поїду, я точно візьму того рома, який мені ти подарував.»

«Як скажеш Саш, я навряд чи братиму щось крім запасного запасу їжі, і, напевно, візьму свій ніж, чому б ні.» У мене й справді не багато особистих речей. Я не фанат закуповувати сувеніри, і друзів у мене немає які дарували б мені безглузді подарунки.

«Ой Максим Басуда у своєму репертуарі, давай Макс, хоч трохи ентузіазму, щоб завтра такий сумний не ходив, а зараз спати.»

Наші дні

«То всі вже тут? Гаразд, хто не прийшов – їхні проблеми. Я професор Шишка, зараз ми поїдемо на нашу тимчасову базу в Чорнобильській області, там уже продовжу інструктаж. А зараз беріть сумки і завантажуйте їх у цей автобус, як тільки покладете всі свої речі, проходьте всередину і сідайте, на все вам 15 хвилин, так що давайте жвавіше, ви ж спецназ.» Професор Шишка закінчив свою промову і зі стомленим виглядом попрямував уперед автобуса і сів поруч із місцем водія.

Нам багато часу на завантаження речей не знадобилося, майже у кожного була тільки рюкзак, автомат, головні речі для виживання та особисті дрібниці кожного. Після того як ми всі швидко посідали хто куди, автобус рушив.

Поїздка була не найприємнішою. Постійне каміння під колесами та невеликі зміни ландшафту трохи підкидали автобус. Їхали ми вздовж гори, дуже вузькою дорогою. За вікном можна було побачити гарний ліс, що переплітається зі степами. Саме те для полювання, воно тут не заборонено? Треба точно буде сюди з’їздити, красиво.

Але хоч приємні відчуття поїздка не принесла, вона хоча б тривала не довго, і через 20 хвилин автобус зупинився, і професор Шишка наказав усім вийти з автобуса і забрати свої речі. Забравши речі, всі попрямували за професором, який вів їх до сторони наметів і пройшовши в середину «кола», утвореного наметами, Шишка зупинився, розвернувся до нас і прочистив горло почав.

«Ну, панове військові, ми вже в Чорнобилі, ви вже попарно розділені по наметах, прошу пройти до них. Оскільки ми зараз перебуваємо в тому, як місцеві людські мешканці її називають «Зона», вам буде видано КПК, щоб злитися з місцевим контингентом, вони вже налаштовані, оскільки ми не є українськими військовими і тим більше громадянами, ви, якщо хтось запитає — сталкери. Подальші вказівки будуть у ваших КПК, а зараз розійшлися по палатах.»

Знайшовши своє ім’я на наметі, виявилося, що моїм сусідом буде «Олександр Саньєв», ну хоч щось хороше, до речі про диявола. «О, Максим, ми з тобою в одному наметі!» Сашко як завжди затиснув мене під своє плече і швидко потяг нас до намету. «Добре, що не з Андрієм, я насидився з ним в автобусі, від нього так смердить що кінь звалиться з ніг.» прошепотів він мені на вухо і зайшов, відпустивши мене, давши мені озирнутися. Це було нічим не примітне маленьке помешкання з двома ліжками невеликими тумбочками поряд з ними, на яких лежали невеликі планшети. Підійшовши до свого ліжка і взявши, як я здогадався, КПК, про який говорив Шишка. Тільки но я взяв КПК, як висвітлилося яскраве «Ласкаво просимо».

Інтерфейс був досить зрозумілий та примітивний. Вогник поруч із вкладкою «Записи» постійно спалахував і згасав тьмяним зеленим світлом. І коли я натиснув туди, на тачпаді одразу висвітлилося повідомлення.

«Добрий день солдате. Це твій КПК, у ньому ти отримаєш усю потрібну інформацію з будь-якого питання.

Вас сюди привезли для допомоги російським вченим з вивчення однієї з найнезрозуміліших речей на землі, яка знаходиться поряд з нашою батьківщиною, тим самим може загрожувати безпеці нашої держави. Тутешні шукачі пригод і нібито багатств називають себе сталкерами. Завтра на брифінгу вам повністю пояснять всю потрібну вам інформацію про місцеві громади та ваші прикриття. Зараз радимо вам прочитати інструкцію та повністю вивчити ваш КПК. Сам КПК у жодному разі не залишати і завжди носити при собі.

За Батьківщину.»

Яка ж маячня… Сашко розділяв мою позицію.

«О боже… Банально як завжди… Такс… О, Максе, дивись я тебе бачу на карті. Максим Басуд. Нейтральний. Одинак. З останнім навіть не посперечаєшся, ти точно легко вдаси звичайним одинаком.» сказав Сашко і пронизливо засміявся в голос. «Ну, а так корисна штука. Тут стільки всього, чому нам у звичайній службі таку штуку не дадуть. Максим, ти мене слухаєш?»

“Так-так. Просто втомився, я, мабуть, спати ляжу, не засиджуйся.» сказав я, відмахуючись від співрозмовника і повернувся у бік стіни. Боже, це буде божевілля.

Хоч я намагався ще якийсь час заснути, настільки довго, що Сашко вже встиг захропіти. Не маючи альтернативи часу, я включив КПК і, відкривши енциклопедію, почав переглядати всю інформацію, що в нього була.

Справжній мисливець заздалегідь знав те, що може очікувати. Звичайно, у всякі аномалії, які підкидають тебе в повітря, підпалюють, б’ють струмом і так далі слабо вірилося, а вже в якихось чудових істот, які могли робити майже що завгодно – тим більше.

Пройшло вже незрозуміло скільки часу. Годинник на КПК показував 3:46. Я вже протягом чотирьох годин лежу і читаю всяку фантастику, яку хтось доводить як реальність. Ну не буває якихось істот ростом з людини, і з купою щупалець у роті, якими вони можуть висмоктати всю кров. Ну маячня ж.

Але що найбільше мене здивувало, то це лічильник інших КПК поруч. Коли ми приїхали, я точно пам’ятаю число 36. А зараз воно показує 34. Що це означає? Ні, зачекайте, вже 33, на очах зменшилось. Це занадто підозріло. «Гей, Сашко, прокинься, тут мабуть у мене глюк якийсь у КПК, перевір свій, будь ласка.» підійшов я до сусіднього ліжка і почав трусити за плече Сашка.

«Максим…? Якого біса, яка зараз година взагалі…» Сашко явно не був радий прокинутися посеред ночі, напевно він тільки потрапив у чудовий сон із водоспадами горілки та пива.

«Саш, тут явно щось дивне, коли ми приїхали, лічильник, який показує кількість КПК поруч із твоїм, був 36, я точно пам’ятаю. Зараз же 33. Не стій! Вже 32. Якого біса? Перевір свій, срочно.» у наростаючому страху Сашко підняв свій КПК і теж побачив число 32. «Якого біса. Чому? Що відбувається?” я глянув на Сашин екран і побачив, що в мене ніяких глюків.

«Вже 31!»

«Так, Максе, заспокойся, може просто ці штуки забули зарядити і в деяких хлопців вони почали вимикатися або щось на кшталт того, заспокойся, йди краще спи.» тільки Сашко домовив, як лічильник знову опустився, цього разу відразу до 28. Не полегшив ситуацію тихий крик, швидко приглушений не зрозуміло, чим. Звичайна людина не почула, але я чітко знаю, що я чув, і по погляду Сашка я зрозумів, що не тільки я це почув. «Так добре, це вже було моторошно.» не встиг домовити Саша, як я швидко прикрив йому рота рукою.

Кроки, ледь помітні хлюпаючі кроки. Щось не в одному екземплярі почало ходити навколо нашого намету і важко дихати. У повітрі був мідний та різкий запах крові. Коли Сашко нарешті зрозумів причину чому я йому різко заткнув рота, він лише кивнув, давши зрозуміти мені, що я не божеволів, і поряд з нашим наметом реально хтось, а швидше щось, ходить. Максимально приглушивши свої звуки, ми просто чекали, сподіваючись, що це щось піде.

Коли нам здалося на пару секунд, що тварина пройшла і тільки ми видихнули, щось накинулося зверху на наш намет. Щось дуже хотіло пробратися всередину, а точніше до його вмісту. У паніці взявши автомати, які були поруч із нашими ліжками, ми приготувалися до бійки. Але на наш подив, розривання тканини намету різко припинилися.

Я перевів погляд на свій КПК і побачив, що колишнє число 28 перетворилося на 5. Тільки я задумався наскільки все погано, як з центрального та найбільшого намету, де знаходилися вчені, вилетів шалений гучний крик і гуркіт. То була людина? Принаймні лічильник уже показував 4. Наступне, що я пам’ятаю, як щось з величезними щупальцями увірвалося в наш намет і накинулося на ногу Сашка, на що той закричав від болю. У сум’ятті я почав палити у щось схоже на голову, принаймні щупальця виходили звідти.

Істота впала на землю, звільнивши ногу своєї жертви. Все ще в шоці, Сашко знепритомнів. Чи побачивши те, що істота відкусила йому ногу, чи то від втрати крові. Надія на перше, але не втрачаючи жодної секунди, я відкрив свій рюкзак і дістав аптечку і почав швидко підлатувати товариша. Істота з’їла все від ступні до коліна. Видовище не з найкращих, але зараз першочерговим завданням було порятунок життя Олександра.

Через дві хвилини швидкої обробки та прочистки великої рани, і потім бинтування, я з полегшенням зітхнув і впав не землю, забувши, що там все ще валявся труп чогось незрозумілого. З жахом здригнувшись, я перевів погляд на це щось. Воно було худе, з очима, що яскраво світилися, хоч і з декільком куль між ними, але що найдивніше і найстрашніше – це величезна кількість щупалець на місці рота.

За описом один в один те, що я прочитав в енциклопедії кілька годин тому. Він не марить? Ця енциклопедія була не вікі якоїсь фентезі гри, а все, що там було написано, реально існує тут?! Швидко подивившись на свій КПК для уточнення, я й не одразу помітив, що число найближчих КПК уже показувало 1. Але перевіривши пульс у Сашка, лише зрозумів, що, крім нас, двох нікого не залишилося.

СТОП! Я точно чув, що тут ходило дві, а то й три тварюки. Швидко підскочивши і взявши в руки автомат, я обережно визирнув надвір. Всі намети, крім нашого і головного величезного намету, були розвалені або повністю роздерті. Я напружив вуха і повільно попрямував до центрального намету. Усередині я побачив лише два трупи тієї самої статури, що й щось у нашій палаті, але голови у них були повністю спопелені.

Поруч із трупами, як уже я переконався, кровососів, я побачив кілька тіл у білих халатах, що виглядали, як кажуть «шкіра та кістки», тільки тут це був не жарт. Натяку, що в тілах залишилося хоч краплі крові не спостерігалося. На столі в центрі була невелика папка під назвою “Брифінг по Зоні”. Зрозумівши, що це стане в нагоді, я взяв її і поклав у свій похідний рюкзак. Я також взяв пару речей, які знайшов у ящиках.

Я залишився один, посеред невідомої мені території, з другом, якому кровожерна істота з хорорів з’їла ногу, і останні про що я турбуватимуся – це почуття моралі, тому я також перевірив інші намети. Живих, як і очікувалося, тільки трупи без краплі крові. Я не посоромився взяти всі речі, які вважав за корисні, і повернувся до нашого намету, де вже почув звичний мені хропіння. Сашко вже заснув. Оскільки йому зараз потрібен відпочинок, я просто ліг назад на своє ліжко, поклавши рюкзак зі знайденим, як подушку.

Все, що з нами сталося, не назвати диким було б безглуздо. Ще трохи подивившись у небо через зроблену доброзичливим гостем у нашому наметі дірку, я просто зітхнув і ліг набік. Я лише сподіваюся завтра прокинутися і зрозуміти, що це був просто жах і все. Втома від стресу починає наздоганяти, і мене мало хвилює моя безпека, просто заснув.