Очі твої мов зорі
від MarfuЦе, мабуть, вперше така темна ніч і такій яскравий місяць. Здавалось, зірок набагато більше чим зазвичай, і такі великі..такі яскраві, але цього сяйва не вистачало, щоб освітити ніч та ледве-ледве померлу душу..
П‘ятий поверх, кінець літа, прохолодна вулиця, яка була вкутана мертвою тишею.. до якихось пір.
Здавалось, молодий хлопак, а тяги до життя більше немає. Йому подобалось бути самому, ось і ця ніч була такою, самотньою..
Він вийшов на балкон, останній раз закурити, і пустити самотність у своє серце.
Знаєте.. хто б що не казав, але мати друга який напише: «не хвилюйся, все буде добре» – прирівнюється до скарбу.
Але він не знав такого, давно не відчував себе потрібним, постійно думав: «нічого, проживу якось сам» – ось це вже прирівнюється до вигорання.
Він дістав пачку майже закінчених цигарок і вибрав одну, але це було не обов‘язково, тому що всі були однаково гидкі, закурив і затягнувся. Здавалось, такі дії повинні були принести йому блаженство і спокій..
Але це понесло за собою тільки гіркий присмак табаку і зморщене лице, здавалося, ніби він ніколи не зможе звикнути до їх смаку.. але, в цьому більше не було ніякої потреби, все одно це була його остання цигарка.
Балкон був дуже малим і тісним, цього місця не вистачало навіть для нього одного, але було достатньо, щоб подібними ночами вийти, та насолоджуватись таким бридким запахом міста.
З кожним днем це місто зводило його з розуму.. навіть не так, ці люди зводили його з розуму.. Він хотів тікати, далеко, бігти та не озиратися, але він не міг, тому що це була б зрада.
Його улюбленою справою було рахувати зорі, вони були настільки гарні, ніби дорогоцінні камінці, але кожен раз він збивався, а винною цьому була фальшива музика, старого, гнилого фортепіано.
Похмурого настрою вирішив додати хлопчик із сусіднього будинку. От скажіть, яка нормальна людина в такій пізній час буде грати мелодію, яка відмовлялась сприйматись слухом, так ще й з наскрізь відкритим вікном?! Все ж таки, це місто було дивним..
Час – це невловима річ, його постійно не вистачає, постійно хочеться більше, щоб насолодитись чимось особливим..
От тільки, зараз хотілось, щоб час нарешті зупинився, разом із його серцем.
Живучи в цьому місті, дихаючи цим повітрям, чи міг він вважати себе теж дивним? Я думаю що так.
І все ж таки, в грудях горіло від бажання втекти, але ще більше хотілося розбити дурне фортепіано, або хоча б скрутити хлопчикові пальці.., а якщо бути відвертим, хотілось і того і другого.
Він був схожий на сьогоднішній місяць, такій же блідий, загадковий і холодний.
Світлі промінці нічного світила личили йому, а ще вони ідеально підкреслювали його чорно-сині синці під очима. Таке відчуття ніби він не спав декілька століть..
Не докуривши цигарку, він потушив її об бортик балкона, а скручений бичок викинув прямо на вулицю.
Його холодні, худі пальці заплуталися у волоссі масажуючи шкіру голови, від цього пасма сплутались. Хлопець відштовхнувся від поруччя, і його спина зустрілась із холодною стіною.
«Коли це все закінчиться?» – я думаю всі задавали собі таке питання.
Знаєте, у всіх же було таке? Сидиш і думаєш, про народження, життя і смерть, і несподівано голос в голові говорить: «а що якщо це тільки початок, якщо є щось гірше чим загробний світ, щось гірше чим життя серед людей?..».
А люди все говорять: «Дякуй Богові за життя!»
А що, якщо тебе воно не влаштовує, що якщо твоє життя однотипне? Кожного дня одне і теж. Колесо Сансари. Що, якщо тобі здається, ніби у твого життя є план, який писав не ти, що тоді робити?
Дуже хотілось спати. Його тіло ліниво сповзло вниз по стіні, а руки ніжно і повільно лягли на голову, роблячи ілюзію ніби він в будиночку, ніби захищений.
Але звісно ж це не так, хлопець вважав що він не заслуговує захисту, не заслуговує любові, уваги.. не заслуговує життя..
Я і досі гадаю, що могло трапитись, адже не можливо просто так себе морально вбивати..
Вже ж таки.. перед смертю не надихаєшся?
Що ж, це явна брехня.. не хотілось ані дихати, ані курити, не хотілось ходити в цілодобовий магазин за дешевим пивом, не хотілось рахувати зірки, не хотілось жити..
Зі сторони така поведінка здається дивною, хотіти померти, і не звертатись до лікарів, і врешті решт не виконати це бажання..
Кожна його ніч проходила на цьому балконі, з гидкою цигаркою і пивом, а іноді хлопчик балував його своєю жахливою грою і тактом, але в нього в голові було щось інше.. хтось інший.
Всі його думки крутились навколо цієї людини, а серце берегло відчуття, яке змогло відчути тільки біля неї.
Він ніколи не забуде її глибокі, світлі очі, і завжди буде їх порівнювати з зірками.
Такі ж далекі і яскраві, такі ж гарні та недосяжні.
Остання ніч настала, і він був щасливий, що саме сьогодні на нього з неба дивляться мільйони аналогів її очей.. таких рідних.
Але саме сьогодні коряві пальці сусіда, грали саму гидку, фальшиву пісню..
Скоро осінь, а це означає що з кожним разом ночі будуть все холодніші. Саме така ніч була сьогодні: холодна та самотня.
Він і не помітив колючого холоду, якій обіймав його голі ступні. Скільки часу пройшло відколи він викинув бичок на вулицю?
За цей час він встиг трохи звикнути до «музики», яка лунала в їхньому дворі.
Якщо можна було б зазирати до чужої голови, то в його ви б заблукали в думках, які рухалися зі швидкістю світла. Але він зміг втримати одну.., але для початку…
Він піднявся і повернувся назад в кімнату, але і тут він не відчув тепла..
Його очі бігали по всьому, ніяк не могли зачепитись за один предмет.
Ангел і демон на його плечах почали бійку: одна його особистість не підтримувала його поглядів, засуджувала. Але інша спокійно чекала кінця, якій їм написала доля свіжими чорнилами.
Він відкрив шухлядко з посудом, і в цю ж секунду вся квартира наповнилась скрипом.
А скрип на пару з фортепіано створювали вбивче комбо. Довго шукати не прийшлось, він одразу запримітив червону кружку, яка своїм яскравим кольором, в його сірому житті мозолила очі.
Його руки були холодні, наче кусочок леду, але кружка, попри свій гарячий колір, була ще холодніша. Хлопець в останнє покрутив її в руках, роздивляючись, а після, остаточно вирішивши, вийшов знову на балкон.
Два будинки розділяла вузенька вуличка, на яку сусіди любили скидати сміття через свої вікна. Він не заперечував, що був точно такім же.
Вікно хлопчика було напроти його балкона, і частенько він спостерігав як підліток збирався до школи, або робив уроки, заздрячи, тому що в нього не було безтурботного дитинства..
Його будинок ніколи не спав: завжди сварки подружжя, яке знаходилось за тоненькою стіною, або плач дітей з майданчика який був біля будинку, важкий топіт сусідів зверху, голосні звуки коханців, набридлива сигналізація, сирени швидкої або поліції, п‘яні пісні посеред забрудненої вулички, або як сьогодні – «концерт». Такі звуки заважали йому насолоджуватись ночами, тому він вирішив помститись, і перший хто нарешті відповість за свої неумілі руки – школяр, якій своєю грою викликав ненависть.
Хлопець розслаблено видохнув і замахнувся, намагаючись прицілитись у відкрите вікно, і якомога бистріше відправити «подарунок».
На мить різкі звуки припинились, а на заміну ним прийшов істеричний крик підлітка. Ще б трохи й кружка зустрілася б з його чудною головою.
Його перелякане обличчя показалось в вікні, намагаючись побачити відправника, але через кремезну тьму нікого не побачив, тільки почув:
– Маленький покидьок, я молюся, щоб твої пальці повідсихали!! – голос хриплий, прокурений.
Радіючи свому досягненню, хлопець зайшов назад до квартири, насвистуючи якусь мелодію.
Нарешті ніч тиха і прекрасна. Так як вони цього бажали.
Спогади про неї ніколи не хотіли виходити з його голови. Звісно ж він не проти. Тільки картав себе за те, що забув який у неї голос, яке за м’яке волосся, наскільки теплі дотики, забув смак їхніх поцілунків.
Тривога, злість і ненависть знову розповзлись у грудях. Він ненавидів себе за те, що не помічав як сильно вона змінювалась.
З веселої, невгамовної вона перетворилася на закриту та депресивну.
Для світу вона самогубця, а для нього назавжди залишиться особливою дівчиною.
Ще тоді, в ту ніч, він вирішив що повторить її долю, але хотів трохи пожити, щоб засумувати за нею до такого стану, щоб не боятись смерті.
Здається, він це відчув саме зараз, тому що ноги несуть його на дах.
Будинок був не тільки галасний, а ще й великий. Пробігши декілька поверхів, він відчув втому. В цьому будинку ніколи не працював ліфт, але, якби він і працював, хлопець ним би не скористався.
Він збавив темп до повільного, тому йшов міркуючи. Від приливу емоцій і адреналіну забув зачинити квартиру. Розсміявся.
Серце забилося мов навіжене коли його лиця торкнулось холодне свіже повітря.
Губи затремтіли формуючи щиру посмішку. Очі заблестіли, немов сьогоднішні зорі, можливо яскравіше.
Він повільно підійшов до самого краю, краю всього. І заплакав. Чисті сльози які він стримував останні три роки. Він відчув полегшення..
Не роздумуючи більше ні секунди, він злетів.
Так, немов вільний птах. Сльози вмить пропали через сильний потік повітря.
Він витягнув руку, намагаючись дотягнутися до зірок. Запам’ятати їх такими гарними як і вона.
Сьогодні зорі світили по особливому лише для нього. І він поклявся більше ніколи не бути самотнім.
0 Коментарів