I. devil of temptation and artist of bliss

ну, все як зазвичай: плейліст до фанфіку в мене в телеграм каналі (слухати за бажанням).

 

переклад назви фанфіку: “мистецтво спокуси”

 

переклад назви розділу: “І. диявол спокуси та художник блаженства”

 

телеграм канал з плейлістом (перша частина):  https://t.me/moonlightolen

 

———————————————————-

 

 

— Я – твій диявол. Диявол-спокусник.

 

Парубок на вигляд сидів спиною до принца. Місяць освітив його на секунду, але того було замало, щоб побачити його постать. Струнку, високу, рівну… Аристократичну. Він обрав занадто небезпечну позу для сидіння – прямо на краю над прірвою вниз. Але “диявол” виглядав спокійним – не боявся, що впаде, був впевненим в собі.

 

Сє Лянь стояв позаду нього зі свічкою в руці. Невже дияволи пробираються до покоїв людини перед її відпочинком, вночі? Невже говорять таким теплим голосом та виглядають як підлітки? Ні, такого не може бути. Не може диявол так люб’язно ставитися до людини.

 

— І як тебе звати, дияволе?

 

Диявол посміявся. Хіба говорить нечисть своє справжнє ім’я якійсь людині? Ні. Ім’я, яким тебе нагородила мати може тебе вбити. Відповідь чекати навряд чи потрібно було, а якщо вона і буде – завуальована, незрозуміла. Нечітка відмазка, по типу “Моє ім’я не так важливе, як моя ціль…” Сє Лянь стояв позаду нього, відчував його дихання, яке не збилося навіть на секунду. Впевнений у собі парубок, який проліз до покоїв принца.

 

— Можеш мене називати Сань Лан.

 

Відповідь була занадто легкою, щоб думати, що диявол сумнівався. Занадто просто вона йому далася. Диявол не міг ставитися так мило до людини. А Сє Лянь не знав, чи справжнє це ім’я, чи вигадане. Та й яка різниця? Головне, що тепер його можна якось називати. Принц підійшов до нього ближче. Здавалося, що він хоче заглянути в його обличчя. Побачити очі, ніс, вуста, підборіддя… Але йому цього не дали зробити. М’яко повернули голову в сторону, дивлячись на блакитне море. Сє Ляню залишалося лише видихнути.

 

— І яка ж твоя ціль, Сань Лан?

 

— Я – диявол-спокусник. Яка в мене може бути ціль?

 

Дійсно. Яка може бути ціль в хітливого диявола? Який навіть себе не дає побачити. Видно лише його чорне волосся, яке зібране в недбалу косу, наче її і не намагалися зробити привабливою для очей. Його одежі, кольори яких в темряві лише темніли.

 

— Я тримаю обітницю. Спокусити ти мене ніяк не зможеш, якби сильно цього не хотів.

 

— Хто сказав, що я хочу зробити це зараз?

 

— Зазвичай дияволи вбивають своїх жертв одразу.

 

Мовчання. Розмова й так йшла повільно, вони нікуди не поспішали, а диявол наче насолоджувався цими секундами спілкування, поки не почув останні слова. Описати цей момент було неможливо, але мовчання було довгим. Тривалим… Тихим. Без єдиного шороху повітря, без звука моря за великою вежею, без дихання двох істот. Кожен обдумував свої слова, свою відповідь. І Сє Лянь прийшов до висновку, що сказав багато лишнього. А ось Сань Лан продовжував мовчати. Наче в нього було занадто багато емоцій, щоб їх адекватно виразити. Без злісті, без нападків. Спокійно і зрозуміло. Наче сварився з тими словами, що вилетіли з вустів Сє Ляня. Не приймав їх, хотів відкинути; розбити вщент та зламати.

 

— Спокуса і вбивство – це одне і теж для тебе? Хтивість не є вбивством.

 

— Якщо я піддамся спокусі та хтивості, то я втрачу себе. Чи не вбивство це?

 

Сань Лан знову замовчав. Знову почав боротися з цими словами, не приймати їх. Відштовхувати, але намагався зрозуміти. Наче йому це було важливо…

 

— Так можуть розсуджувати лише невинні люди.

 

— А так говорити лише хтиві створіння.

 

І тут почувся сміх Сань Лана. Таким способом він погоджувався з тим, що він – грішний та винний перед Богами, а в його думках лише розпуста. Але з ким? Які картинки в його голові? Цього Сє Лянь не хотів знати. Не хотів самостійно уявляти ті картини, які бачить диявол перед ним. Його жодного разу не чіпали такими словами, жодного разу не говорили про таке напряму. Йому було дивно, він не знав, як на це реагувати. Не знав, як виглядає власне обличчя – червоне воно чи звичайного, людського кольору? Чи навпаки – побіліло від жаху? Навіть голос не міг видати його сердечні хвилювання перед дияволом. Але чи плюс це, чи мінус? Коли не знаєш, як реагуєш, тобі страшно від самого себе – що буде в наступну секунду? Підеш з обіймами до диявола? Чи повернешся в покої, щоб це все забути? Можливо, продовжиш розмовляти зі своїм спокусником.

 

— Ти занадто невинний, щоб тебе чіпати. Невинність тебе прикрашає, геге.

 

Але доля все вирішила наперед.

 

Чи радіти цьому компліменту, чи вдатися в сльози від сорому – що робити? Стояти в ступорі, не знаючи, що на це відповісти. Почути останній чужий сміх та бачити, як силует спокійно падає вниз.

 

Дивитися на те місце, де сидів диявол. Ехом в голові почути останнє сказане слово – “ґеґе”.

 

З того часу минуло немало днів. Сє Лянь встиг забути ім’я диявола, списав це все на дурнуватий сон, який наслали чорти. Забув його волосся та розкішні одежі, що так гарно сиділи на його тілі, наче зшиті саме на нього… Але він нікому не розповідав. Му Цін нічого не знав та й не намагався дізнатися, а Фен Сінь підозрював його лише декілька днів. А потім… Теж забув. Вирішив поглибитися в свої справи.

 

І вони не заважали йому думати про себе. Не ходили за ним слідом, не оберігали від кожного листя. Такі думки були заспокійливим бальзамом на душі – ти один ходиш по вулиці серед людей і негатив зникає в твоєму серці. Розчиняється серед багатьох тіл, які проходять повз тебе. Але зупиняється на одній. На одній фігурі, яка не поспішаючи зливається з натовпом; яка відрізняється від усіх своєю легкою ходою, впевненістю та повільністю. Постать теж губиться серед людей, наче ще один кольор, коли недосвідчений художник бере в руки пензлик. Надовго вона там, чи взагалі більше не з’явиться?

 

Дурнуватий сон, який нагадує про себе кожним шорохом листя. Не дає забути про себе, говорить шепотом на вухо “Я – не сон, я найправдивіша правда в твоєму житті”. Легко згадується останнє слово, яке сказав диявол. Але в уяві так і не виникає його обличчя, а постать стає розмитою з кожним пройденим днем.

 

Проте Сє Лянь забув. Забув та не звернув увагу на той силует і пішов. Протилежний натовп зустрів його фарбами, які змішав недосвідчений художник.

 

Ніхто ще не малював Його Величність так гарно, як робив це підліток.

 

Ніхто не міг намалювати його яскравими, світлими фарбами. Весь цей час вони виходили занадто темними, похмурими, сумними. Як і всі портрети королівської родини. Спеціально вони робили, чи досвіду в них не вистачало – ніхто не хотів з цим розбиратися. Головне, що художника поганим словом не згадують.

 

Але підліток дійсно зробив чудо. Портрет Сє Ляня був настільки світлим, що здавалося, що художник поклав туди промінці сонця. Очі, кольор яких був переданий занадто точно показували люб’язність, поблажливість, повагу до свого народу.

 

— І де ж такий молодий парубок навчився так гарно малювати? В якогось знаменитого художника?

 

Голос Му Ціна був насмішкою, але в той же час дійсно трішки здивованим, наснагливим. Він теж піддався чарам кольорів цієї картини, вона теж йому сподобалася. Слуга бачив в ній те, що сам хотів побачити. Те, чого бажала його душа. Але цих криків ніхто ніколи не почує. Так само, як і криків задоволення від краси цієї картини. Стоячи десь поодаль від підлітка-художника, дивлячись на портрет зі сторони було легко уявляти різні картинки.

 

— Я навчався самостійно.

 

— Самостійно?!

 

— Хіба потрібні вчителя, коли бажання чогось навчитися йде від душі?

 

Парубок відмивав руки від олійних фарб, які вже висихали на його долонях. Свого погляду на слугу він не підняв – зневажав його і показував це усім виглядом. Починаючи словами – закінчуючи діями, поведінкою. І якщо Му Цін бачив в цьому проблему, то Сє Лянь взагалі не помічав такої риси. А якщо і помічав, то огидно йому не було.

 

Майстер повинен цінувати свою роботу.

 

А принц просто додасть ще одну похвалу в його життя.

 

— Ви праві, пане художнику. Ви розвили свій талант самостійно, і дуже добре. Вами тільки захоплюватися і надихатися Вашим рвінням опанувати те, чого душа бажає.

 

— Дякую, Ваша Величність.

 

Усмішка при голосі Сє Ляня, підняття очей і погляд на нього – напевно, саме це звабило принца. Затронуло його до глибини душі, змусило серце битися частіше, вириватися з грудини. Зарум’янило його щічки. Чудові очі навпроти – чорні, наче сама безодня; глибокі, як найглибше море в світі; теплі, як сонячний день дивилися на нього декілька секунд. Дивилися з таким коханням, з вогнем та іскрою, наче кохали не перший рік, а бачили не перший раз. Але цей погляд перервався. Опустився, споглянув на речі. Худі, чужі руки доторкнулися до чистого пензлика, складаючи його на місце в сумці. А потім і фарби, палітру та на останок картину, яку ще не завершили. Буквально два останні взмахи руки, щоб портрет принца могли бачити всі наступні покоління. Через двісті, чотириста років ця картина буде освітлювати собою цей палац. Буде показувати красу принца цієї країни.

 

— Коли ви її принесете, пане художнику?

 

— Через декілька днів. Закінчу сьогодні, тільки-но прийду.

 

— Добре.

 

Якби сильно художник не приваблював його своїм виглядом, потрібно було залишатися спокійним. Потрібно тримати свої емоції при собі і не важливо, якими вони були. Захоплення, радість, десь глибоке збудження, яке Сє Лянь ще не зрозумів чи сум і відчай від того, що художник уходить. Ним дійсно можна було захоплюватися. Його підлітковим голосом: цей низький тембр для такого віку, але приємний для вух, зовсім не б’є по ним. Наче спів ластівки. Він був таким знайомий, принц точно десь його чув. Але він вже не згадає.

 

— Почекай!

 

Від такого різкого оклику зворушилися Му Цін і Фен Сінь – не очікували вони того, що принц покличе художника, який вже закривав за собою двері.

 

— Як тебе звати?

 

І не очікували такого питання. Хіба може бути цікаве ім’я художника, який прийшов всього лише один раз? Сє Лянь ніколи не цікавився іменами таких людей, які більше одного разу в житті не з’являться. Але тут його так різко потягнуло дізнатися, що сам майже вибіжав з покоїв – зупинив його лише художник, який подивився на нього з м’якою усмішкою.

 

— Моє ім’я – Хуа Чен, Ваша Величність.

 

— Хуа Чен…

 

— Так.

 

Від цієї усмішки захотілося вдатися в сльози – від її чарівності, прекрасності. На легкий поклон хотілося сказати “Не потрібно”, а на спокійну ходу, якою уходив Хуа Чен, хотілося крикнути “Не йди”.

 

Сє Лянь затамував подих. Він дивився на парубка, як на божество. Його образ оспівувався в гімнах Богів – витончене обличчя, яке було біліше за сніг; тонкі вуста, які після поцілунку, можливо, ставали пухкими; очі, які були яскравіше за зірки. Чорне волосся, зібране в високий хвіст, переливалося на сонці. Його руки були теплими…

 

— Мені здається, що в мене не виходить…

 

Ця секунда подиву швидко промайнула, коли принц знову повернувся до картини. Лісний пейзаж було нелегко малювати. Так багато зеленого і весь він різних відтінків. Ще й хотілося намалювати так, як і Хуа Чен – яскраво, світло, наче ліс перенесли на полотно. Але в Сє Ляня не виходило. Йому було навіть соромно за це, бо художнику за його спиною доводилося бачити весь цей жах.

 

— В Вас все виходить, Ваша Величність. Є тільки один нюанс.

 

Хуа Чен взяв з руки Сє Ляня пензлик – ніжно та легко, принц цього навіть не відчув. Промок його в темно-зеленому кольорі на дерев’яній палітрі, а потім почав водити по полотну, додаючи до пейзажу більше темряви.

 

— Ви намагаєтеся зробити картину світлою. Яскравою, але цього в ній не бачите. Ви дивитеся на ліс зовсім іншим поглядом, Ваша Величність, а ідея з ясністю лише в вашій голові.

 

— Так… Мені просто сподобалося те, як ти намалював мій портрет. Він найкращий з усіх, що я бачив.

 

— Я бачив в Вас те, що малював. Красу Богів та промені сонця.

 

— Тоді хіба було сонце? Цілий тиждень були зливи.

 

— Так. Тому, не обов’язково, щоб ліс грав світлими кольорами, щоб його намалювати. Подивіться ще раз на нього та зрозумійте, чого Ви хочете.

 

Сє Лянь підняв голову, слідуючи пораді Хуа Чена. Вони були на невеличкому виступу, покритим травою та різноманітними квітками, і сюди зовсім не попадали промені сонця – була прохолодна тінь. А ось нижче був світлий гай. Високі дерева тягнулися до неба, листя колихав слабкий вітер, а в травичці бігав заєць. Гарна картина. Але він вже не бачив в ній того, що малював. Промінці в його очах стали темними, а вітер сильніше. Спів ластівки та зозулі зник, так і не дограючи до кінця.

 

— В малюванні важливу роль грають емоції, Ваша Величність. Ви не зможете намалювати те, чого не відчуваєте та те, чого не хочете.

 

Пензлик знову був в руці Сє Ляня. Позаду нього стояв Хуа Чен, дивлячись за його діями. А пейзаж все темнів і темнів, полишаючи душу, але бажання намалювати його нікуди не зникло.

 

Темні кольори почали заполоняти собою полотно.

 

Хіба існує вчитель краще, ніж Хуа Чен?

 

Хіба існує філософ краще, ніж Сань Лан?

 

Сань Лан – єдина загадкова людина в житті принца. Приховує свою особистість, не дає подивитися в очі, а приходить рідко. Сидить спиною до нього – на краю прірви, не боячись впасти. Одна нога звисає над височінню, а інша підігнута в коліні, тримає на собі руку.

 

— А дияволу потрібно бути кожну ніч в твоєму ліжку?

 

— Що ти таке говориш, Сань Лан…

 

Сє Ляня кинуло в гаряч, він в соромі відвернувся від диявола. Можна було шкірою відчути його усмішку і вухами почути низький, солодкий сміх. Такий знайомий… І до болю приємний.

 

— Я ж говорив, що невинність прикрашає тебе, ґеґе. Ти занадто гарний, коли твоє обличчя заливається червоним кольором.

 

І що робити Сє Ляню? Ще більше почервоніти чи зовсім вдатися в сльози, але тепер від сорому? Хоч він і відвернувся від Сань Лана, але дияволу все одно було видно його обличчя. Кожну емоцію, кожне почуття він бачив. Було чутне й серце, яке від незрозумілих для принца почуттів почало битися швидше.

 

— Ти до мене прийшов другий раз, і другий раз нічого не робиш.

 

— А що ти хочеш, щоб я зробив?

 

Суцільна темрява. Повна тиша, в яку було приємно зануритися. Одне тіло сиділо спокійно, очікуючи відповіді на своє запитання, а друге кудись дивилося, нервозно прикушуючи нижню губу. Всередині все палало від такого моменту. В голові всі думки пливли, принц чув власне, швидке серцебиття.

 

— Поцілуй мене.

 

Чи не пожалкує Сє Лянь, що в нього таке прохання? Чи не буде йому соромно дивитися в очі Хуа Чена? Шепіт вирвався із серця, ніби воно знало більше, ніж розум. Знало правду, відчувало її. Але донести це логіці не могло.

 

— Закрий очі.

 

Сумнівів в диявола не було – відреагував так, ніби тільки цього і чекав. Обережно встав з краю, тихо підійшов до принца. Він був так близько вперше за всі зустрічі. Але поганим це точно не було – Сє Лянь це відчував. Сань Лан завів руки за його спину – зняв білий пояс з халата та зав’язав на його очах. Тканина м’яко лягла на ньому, але трималася міцно. Принц відчував його гарячий подих біля своєї шкіри, відчував його близькість, його стукіт серця. Такий швидкий, нерівномірний. Як в нього. Наче він теж хвилювався, але намагався цього не показувати.

 

— Ти точно хочеш цього, геге?

 

Таке турботливе питання, яке було сказане шепотом біля білосніжної шкіри. Клики диявола торкалися його шиї так, наче вітер проводив по ній. Чужа рука впала на талію, а друга тримала його підборіддя, ледве торкаючись його. Так лагідно, ніби в його руках була людина, кохана всім серцем. З закритими очима це відчувалося занадто яскраво, так, що шкіра на тих місцях залишалася гарячою ще декілька секунд. Кожен дотик був благосним та бажаним.

 

Кадик рухнувся від того, як повільно та нервозно по горлу стекла слина. Сє Лянь зовсім не був впевненим, не довіряв собі. Раніше на перше місце він ставив адекватний, логічний розум – там все було просто. Не хочеш – не роби, бажаєш – отримай. Зараз він довірився серцю. Чи потрібно говорити, що це було незвично? Щось йому підказувало, що те, що він зараз зробить – неправильно. Але серце говорило навпаки. Знало більше, ніж він. Хвилювання від цього навіть прибільшилося – він чогось не знає?

 

— Так.

 

Руки, подих, вуста – все в диявола було теплим, навіть гарячим. Не вірилося, що це нежива істота, яка прийшла його спокусити. Те, як ніжно вона його тримає, як повітряно чужі губи торкаються його – м’яко, трішки сором’язливо, невпевнено. Наче диявол перевіряє, чи дійсно принц готовий до такої маніпуляції з чужого боку. Проте потім, відчувши тремтіння невинного тіла від страху та як міцно руки обійняли його плечі, Сань Лан стає впевненіше. Проводить язиком по мокрим вустам, ледве їх відкриваючи; заглиблює поцілунок, відчуваючи чужий жар. Можна було далі відчувати тремтіння принца, який з кожною секундою притіснявся до диявола ближче. Але воно ставало все слабшим і слабшим, Сє Лянь таяв в поцілунку, розслаблявся в гарячих руках. Здавалося, що його ноги ось-ось підкосяться і він впаде. Але цього не відбувалося.

 

— Сань Лан…

 

Відсторонення на декілька секунд відібрало жар та тепло, яким наділив його диявол. Вітер пройшовся по його волоссю, на спині з’явилася прохолода. Хотілося ще й ще, та тільки…

 

— Ґеґе, закрий очі.

 

Сань Лан розвернув його спиною до себе, зняв з його очей білий пояс, після чого знову зав’язав ним халат. Занадто швидко. Занадто швидко все зупинилося. Принц встигнув закусити нижню губу перед тим, як чужі руки відсторонилися остаточно; встигнув відчути її вологість та пухкість від поцілунку. А після відкрив очі та побачив перед собою підлогу, легко освітлену місяцем.

 

— Чому ти так швидко…

 

— Хоч я і диявол-спокусник, проте совість мені не дозволить зчинити над ґеґе більшого.

 

Він в буквальному сенсі вкрав перший поцілунок Сє Ляня. Це все так швидко закінчилося, але… Чи просив принц того, щоб поцілунок продовжився? Його вистачило лише на тихий шепіт з іменем диявола. Лише на те, щоб відчути прохолоду на спині…

 

— А якщо я попрошу?

 

— Я буду вимушений тобі відмовити.

 

Дияволу нібито стало огидно від самого себе. Від своїх дій, від вчинку. Але зізнаватися він не хотів. Твердим голосом, впевненим в своїх словах промовляв такі болючі на даний момент слова.

 

— Сань Лан… Пробач.

 

— Це ти мене пробач, ґеґе. Я занадто загадковий для тебе.

 

Диявол знову зник. Забрав з собою ті емоції, ті почуття. Знову було відчуття, що то все був сон – дурнуватий, але приємний. Сє Лянь не пам’ятав, як ліг спати. Як пішов назад до ліжка, ліг під теплу ковдру і заснув… Це наче вибилося з голови.

 

І Хуа Чена знову не було. Він не прийшов до Сє Ляня, не провів йому урок. Залишалося лише з сумом дивитися на свій портрет, який намалював талановитий художник. Згадувати його силует та густе волосся, яке завжди було в високому хвості. Так хотілося доторкнутися до нього… Але Хуа Чен був лише вчителем для принца.

 

А Сє Лянь його учнем.

 

Снідаючи зі своєї сім’єю за великим столом, принц думав лише про двох людей – Сань Лана і Хуа Чена. Вони такі схожі. Але занадто різні в цей ж момент. Темний силует в темряві та висока постать художника – чим вони можуть бути схожими? Різна поведінка – відкрита, не скриваюча наміри; стримана, лише з усмішкою для принца. Різні звертання – дитяче, але з підтекстом “ґеґе”; серйозне “Ваша Величність”. Хуа Чен тримав дистанцію та не смів підійти до принца занадто близько. А Сань Лан хоч і був загадковим та мотиви його були за завісою таємниць, але Сє Лянь був впевнений, що він без вагань зробить те, про що говорив.

 

Пензлик швидко, але обережно проходився по полотну. Ним володіли досконально – точно передавали емоції натури. При погляді на картину можна було відчути все те, що почувала вона. Тіні були там, де їм і місце – біля квітів, під людиною та чорним, довгим волоссям. Це все додавала темрява, яка утворилася від дощових хмар.

 

Поки Хуа Чен малював Сє Ляня, той ніяковів. В такому вигляді він ще ніколи не був, та й ніколи не уявляв себе в ньому. По пояс роздягнений та лежачий в червоних, білих трояндах. Деякі крихкі квітки не витримали такого натиску і почали кидати свої пелюстки на його тіло.

 

Чим надихнувся художник – лише йому відомо. Хуа Чен так і не розповів, приховав цей факт. Але сказав про що картина – це поєднання ангельської, новотворної невинності та палаючої, спалюючої спокути. Всі моменти читалися в квітах – білі троянди – невинні, а червоні – це палаюче кохання. Натура – Сє Лянь, що виглядав занадто встидливо. Червоні щічки та прикриті очі, тяжке дихання та відведений погляд. На вигляд розслаблена, але насправді тяжка, стримана поза. Волосся спадало нижче плечей – за спиною та на грудині. Як воно впало, так і лежало.

 

— Ваша Величність такий гарний, Ви навіть не уявляєте собі…

 

Це було як шепіт. Важкий, ледве промовляючий, але з єдиною, зрозумілою метою – щоб це почув принц. І йому це вдалося. Обличчя Сє Ляня сильніше запалало червоним, ще трішки і все обличчя буде палати.

 

— Що ти таке говориш, Хуа Чен…

 

— В Вас дійсно є краса Богів. Вона наче вся зібралася в Вас.

 

Сором’язливий вигляд був відкритий для Хуа Чена. Із-за мольберта він міг побачити, як погляд від сорому відвели, не бажаючи дивитися на нього. Міг побачити, як на вигляд розслаблені ноги в момент зжалися, змінюючи позу. Художник на це усміхнувся.

 

— Ваша Величність, вам потрібно тримати позу та дивитися на мене. Як я Вас намалюю, якщо не буду бачити вашого обличчя?

 

— Моє обличчя не так багато дає картині…

 

— А ось і ні. Ваше обличчя передає ту невинність та сором’язливість, невпевність, але велике бажання.

 

Або ж він просто хотів подовше подивитися на принца. Запам’ятати його та відтворювати в уяві та на картинах.

 

Але це було не головним. Як тільки Сє Лянь повернув обличчя, Хуа Чен продовжив малювати. Пензлик знову почав вимальовувати різні лінії та додавати нових фарб, нових емоцій до картини.

 

Що ж відчуває до нього принц? Беззвучно кохає, не говорячи своїх почуттів чи зраджує своїм почуттям з дияволом? Прохає його поцілувати так, наче перед ним дійсно стоїть Хуа Чен, а не сукуб в чистому вигляді, який може вбити від своїх дій. Сє Лянь і сам заплутався. Чим більше він думав, тим більше корив себе за ті слова, за ті хвилини. Це була не зрада Хуа Чену. Це була зрада своїх почуттів. І хто знає, що було б, якби Сань Лан тоді не зупинив його?

 

Можливо, це все чари диявола?

 

— На сьогодні все, Ваша Величність. Продовжимо в інший раз.

 

Можливо, це все закоханість в свого спокусника?