5998.

Юнгі часто на думку спадають їбануті ідеї та плани, від яких у нормальних людей волосся стає дибки, а палець сам ненав’язливо тягнеться покрутити біля скроні. І питання Чиміну в темряві о третій ранку на кшталт: «А коли ти востаннє заходив на другу сторінку ґуґла?» — найлайтовіша з опцій.

— Нахуя-я? — протягує Мін, ударяючись лобом у холодну стіну ванної.

Проте імпульсивне бажання поцілувати Чона було найкринжовішою ідеєю з усіх. Можливо, це була слабкість, непередбачене бажання, що він плекав, сам того не жадаючи, довгий час, справа випадку чи ще якась хуйня, непідвладна йому. Але це було так спонтанно, ніби виграшний квиток у лотереї, яким Юнгі вирішив скористатися з божого благословення. А потім злякався своєї власної сміливості, в’їбавши Чонгуку ляпаса та втікши з місця злочину, накивавши п’ятами, і замкнувся у ванній. Другий, до дідька, раз поспіль.

— Убозтво, — промовляє у дзеркало Мін, посилаючи собі вбивчий погляд, й долонею витирає обличчя.

А ось Чонгукове обличчя треба було бачити — це як картинки, що спливають у пам’яті після п’янки. Юнгі пам’ятає, як розплющує очі після навіженого, кращого поцілунку в його житті, бачачи перед собою палаючий погляд Чонгука, а потім чує гучний ляскіт ляпаса. Швидше за все, це був страх — через несподіванку, власне рішення та емоції, що налинули враз. Ці почуття були такими сильними, як тайфун чи цунамі, що усвідомити їх здавалося непосильним тягарем.

Мін дає собі час перепочити, повтикати у напів порожню банку з-під шампуню і ще раз вмитися, зганяючи внутрішній тремор. Йому ніколи так важко не доводилося відчиняти будь-які двері, але він пересилує себе, буквально вивалюючись з ванни на першому поверсі.

Чонгука він знаходить уже на кухні, який надто експресивно помішує каву — собі й Юнгі, як звичка. Мін ніяково переминається, сідаючи за барний стіл та мовчки вдячно приймаючи від Чона чашку. Тиша, що стоїть у квартирі, здається гнітючою та фізично відчутною, тому Мін скубато заправляє пасмо за вухо, не знаючи, що сказати. Благо, Чонгук чи то розумніше, чи то сміливіше, аби першим сказати хоч щось.

— Привіт.

— Привіт, — тупо вторить Мін, здригаючись від чужого голосу, і відпиває кави, думаючи, як у Чона вона добре вдається.

Юнгі ввижається, що він у тупому американському ромкомі, тільки от не смішно ніхуя. Жанр швидше нагадує трагедію чи трилер із Міном у головній ролі, і, повірте, Оскар йому не світить.

— Юнгі, — власне ім’я звучить якось ніжно й акуратно з чужих вуст, що підбирають слова, а по тілу молодшого проходить приємна хвиля мурашок, яку він із задоволенням відпиздив, якби міг.

Але почати розмову, що обох, швидше за все, поставила б у глухий кут і з якої єдиний вихід — це вихід у вікно, не дає дзенькіт телефону, що змушує Міна підстрибнути. Чонгук все ще не відриває від нього погляду, ігноруючи дзвінок, що здається просто маренням очманілої уяви, але потім все ж таки роздратовано бере слухавку.

— Так, — Чон нарешті відводить очі, і Юнгі відчуває полегшення,

видихаючи.

Чон егекає кілька разів, киває, потім бере жовтий квадратний стікер зі стільниці, щось записуючи. Він кілька разів виразно дивиться на Міна, який тушується під його поглядом, стискаючи краї футболки. Чонгук нарешті каже “до зустрічі”, скидаючи, і важко зітхає, відкидаючи телефон.

— Щось трапилося? — питає Юнгі, забивши на власну зніяковілість, адже Чон зараз виглядає одночасно засмученим та втомленим.

Старший заривається руками у волосся, відтягуючи, не дозволяючи собі зірватися, особливо на Міні. Він забув про цю кляту конференцію в чортовому Бангкоку, про яку всі говорили вже хєр зна, скільки часу. Адже йому було не до цього — він розбирався з тарганами у своїй голові та почуттями до Юнгі, які зараз застигли в повітрі, немов у штиль. Сама по собі конференція, по суті, була відмовкою, щоб зібрати разом багаті верхівки айті-компаній та набухати в одному місці у спробі розвести на щедрі внески. Він збирався їхати сам, залишивши Хосока біля керма, і не виходити з номера без потреби, аби зменшити рівень конфронтації з неприємними людьми. Утім, напевно, якщо вже є можливість взяти Юнгі із собою, це добре. До того ж Мін хотів кудись, де тепло.

— Мені треба полетіти на з’їзд до Бангкока, — починає Чонгук. — Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною.

Очі Юнгі спалахують, бо Таїланд звучить як мрія. Мін ніколи не був за кордоном, та й у межах країни сильно не мандрував — не було ні часу, ні сильного бажання. Ще там тепло, фактично вічне літо, а Юнгі терпіти не може холоднечу, що стоїть за вікном, як би гарно не падав сніг. Тому він бере себе в руки, щоб не показувати весь спектр емоцій, що його переповнюють, особливо після того, що було, і киває. Чонгук на це слабко посміхається, хоча всередині шалено радий, що його зараз не послали на три літери за кораблем, прочищаючи горло.

— Тоді нам треба бути в аеропорту за дві години.

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

Юнгі думав, що сумбурно-швидкі збори до подорожі відволічуть, та він хоча б на якийсь час перестане думати про свій тупий вчинок. Але він так заганяється разом і з шариками, і з роликами, збираючи валізу, що плутає всі свої креми, а замість плавок майже бере зимове пальто. Навіть незважаючи на несподіванку поїздки, вони спокійно зустрічаються внизу, повністю зібрані й так само спокійно залишають квартиру, до якої Мін уже прикипів за кілька тижнів. Дорога до аеропорту на таксі так само проходить в тиші, що навіть таксисту стає не по собі, так само реєстрація і посадка.

Чонгук, на диво, практично постійно мовчить, крім пари фраз на кшталт «так-ні» і «хочеш хот дог з дьюті фрі?», і Мін не знає, він вдячний цьому чи розлючений. Бо хто так спокійно та флегматично ставитиметься до раптового поцілунку, хоча сам на нього відповів і навіть перехопив ініціативу, а потім ще й аптечку в обличчя отримав? Згода, Юнгі визнає, що треба тримати себе в руках й не бити Чона по обличчю щоразу, коли лякається, але все одно мерзенне почуття на ім’я Образа лащиться до серця, обвиваючи його своїми слизькими щупальцями. Тому молодший відвертається до вікна, надягаючи навушники, слухаючи сумні треки, щоб вжитися в роль в кілька годин посамозакопуватися в самоненависті та презирстві разом з думками, що він зробив так і не так, не помічаючи чужого погляду, що ковзнув по ньому.

Чонгук теж думає про те, що було, і те, що буде, можливо, тільки не так критично, як Мін. Чону здається, що за один момент Юнгі став для нього цілим світом ще більше, ніж був, сумбурним та хаотичним, гучним та вибухонебезпечним, але таким рідним. Чонгук не знає, чи мав той якийсь романтичний досвід до цього, а якщо мав, то який саме. Пак різниця у віці дається взнаки, адже Юнгі — студент першого курсу, а Чону вже стукає тридцятка у вікно. Тому він думає, що йому треба дати час подумати й поміркувати. Це сто відсотків було шоком для Юнгі, навіть якщо ініціатива належала йому, бо щока у старшого знову горить із почуттям дежавю. Це ще одна дивна, але мила звичка Міна, і Чон у неї теж закоханий.

Політ дається справді тяжко — жоден з них ні на мить навіть не заплющив очі, копаючись у собі. Але Бангкок, на відміну від засніженого Сеула, зустрів їх теплом, розпеченим асфальтом, розлогими пальмами та божевільним трафіком. Юнгі замружився, виходячи з-під козирка стоянки, поки вони чекали на таксі, підставляючи руки й обличчя гарячому сонцю, а Чонгук дозволив собі поглядіти на нього крізь сонцезахисні окуляри й ледве не вивалився на дорогу.

Вони так і не розмовляють до готелю, й поки що заселяються в нього теж, що Міна починає вже добряче бісити, хоча сам рота також відкрити не може. До того ж він ловить на собі зацікавлені погляди працівників, коли їх заселяють у розкішний номер з одним ліжком.

Вони удвох тупо дивляться на спальню, поки портер загадково посміхається й миттєво випаровується, навіть забивши на чайові.

— Я можу попросити номер з окремими ліжками, — повільно починає Чонгук, вперше за довгий час дивлячись на Юнги.

Молодший внутрішньо спалахує, обурюючись такою заявою. Бо ну, як цілувати, то перший, а поспати кілька днів разом — то ні, давай ліжко окремо.

— Пофігу, — красномовно ріже Мін, й, можливо, це звучить трохи грубувато.

Він смикає носик догори, прямуючи у спальню, перечіплюючись через власну валізу, проте як нічого й не бувало, продовжує рух та демонстративно завалюється на ліжко.

Чонгук ковтає посмішку, що лізе, гмикаючи й розвертаючись, прикриває за собою двері.

— Гаразд, я посплю на дивані.

«Ну йобана ж калюжа», — думає Юнгі, тупо кліпаючи очима на те місце, де секундою раніше стояв старший, й якби обуренням можна було різати повітря, Мін був би на першому місці у фрут ніндзя.

Юнгі, напевно, настільки сильно занурюється в себе, пихкаючи, як їжачок, що не помічає, як засинає. Він відчуває легкий дотик до плеча і розплющує очі, бачачи перед собою Чонгука. Молодший вже хоче за звичкою усміхнутися, але згадує, що в них тут взагалі-то невербальна домовленість гри в мовчанку, тому просто гмикає, прокидаючись повністю. Чон повідомляє, що ввечері буде перша невелика вечірка біля басейну в готелі з приводу початку конференції, тож, якщо Мін хоче, то може піти з ним. І це вже в сумі вдвічі більше, ніж він сказав йому вранці. Юнгі киває, погоджуючись, тому що він все ще на «роботі» взагалі.

 

(lana del rey — jealous girl)

 

Чон знову йде, давши час на збори, і Мін думає, що якщо вони грають в якусь тупу гру, її правила можна поміняти на свою користь. Якщо Чонгук не хоче говорити з ним, Юнгі його змусить. Настрій скаче до небес, підступно потираючи лапками, й молодший зіскакує з ліжка, прямуючи до шафи. Звичайно ж, найпридатніше вбрання для цього — костюм Адама, але техніка вже перевірена, плавали — знаємо, що провальна, тож варто довіритися іншим соратникам — макіяжу та одягу. Чонгук сам вирив собі могилу, з дуру купивши Міну все, що той захотів, хай тепер пожинає плоди. За годину, відведену Юнгі, йому приходить смска, що Чонгук чекає на нього в холі. Він гмикає, роблячи останній помах пензликом, і виходить із номера.

У великому приміщенні повно народу — туристи та учасники конференції ходять у шикарному одязі, й Мін на якусь секунду почувається навіть ніяково. До того моменту, поки він мало не підскакує на місці, коли на його плече лягає важка рука.

— Виглядаєш чудово, — заворожено каже Чонгук, оглядаючи його з ніг до голови, намагаючись не вирячитися.

Звісно, Мін виглядає бездоганно — і це мінімум, що можна сказати. Чон бачив його, по суті, тільки в домашніх широких светрах та штанях, такого теплого, затишного Юнгі. А зараз перед ним стоїть дорослий привабливий хлопець, з красиво завитим волоссям і з тоненькими ланцюжками сережок у вухах. Його сорочка з найніжнішої атласної тканини спокусливо розстебнута на один верхній ґудзик, і Чонгук ковтає в’язку слину в роті.

— Дякую, я знаю, — Юнгі швидко посміхається, беручи в офіціантки келих із шампанським, перекидаючи половину майже залпом.

Він намагається триматися якомога впевненіше, бо Чонгук, либонь, несвідомо, та робить свій хід: на ньому знову костюм — цього разу розкішний за попередній, й, дідько, це просто вибиває землю з-під ніг. Костюми Чону безперечно пасують, навіть якщо він ненавидить їх — і нехай, злість теж буває сексуальною.

Чонгук, як і раніше, не розмовляє з ним та взагалі ніяк не торкається, що є великим мінусом. Але Юнгі здається, що той заковтнув наживку, тому що чужий чіпкий погляд не відлипає від нього весь вечір, змушуючи молодшого самовдоволено внутрішньо тріумфувати й посміхатися. Він уже відчуває язиком приємний смак — і це смак майбутньої перемоги впереміш із шампанським.

Чон тримає свою обіцянку, що виконувати взагалі було і не обов’язково, та спить на дивані у вітальні, залишивши Міна пів ночі роздратовано вовтузитися одному на величезному ліжку. Тільки от його план прописаний на ходи вперед, а хитрощів не позичати. Тому перше, що Чон бачить вранці, розплющивши очі, — лукаву посмішку Юнгі, який сидить у кріслі біля дивана й повільно помішує каву у філіжанці з дорогої порцеляни. Йому тільки сигарети в руках чи великого чорного кота не вистачає — і вилитий дон мафії. Чонгук кліпає кілька разів, аби прогнати сон. І краще б він не прокидався взагалі, потонув десь у кошмарі з блакитного атласу, ніж дивився б зараз на Міна в його білій сорочці, в якій він сам був учора, і яку той непомітно спер із його відкритої валізи. Чон опускає очі, ковзаючи поглядом ніжними вигинам чужого тіла, й, до біса, ні, це хедшот — на Юнгі, крім цього клятого шматка тканини, нічого. Мін ще ширше посміхається, демонстративно облизуючи ложку, і старший просто давиться повітрям.

— Доброго ранку, — каже Юнгі, перш ніж відпурхати у кімнату, пройшовшись надто близько біля Чона, виляючи стегнами, й грюкнути дверима спальні.

«Очманіти, яке добре», — єдине, що проноситься в голові Чонгука, крім білого шуму, від якого закладає у вухах.

Знущання Міна над тричі нещасним Чоном не припиняються й через день тотального мовчання, — на щастя, у старшого ділова зустріч, і Юнгі не треба зі шкіри геть лізти, достатньо лише кілька разів хитро покліпати оченятами офіціантам за вечерею. Тож наступного дня Мін коротко й лаконічно висловлює своє бажання піти поплавати в басейні, змушуючи Чона плестися за ним із п’ятдесятьма шарами сонцезахисного крему, у футболці та з потворною жовтою надувною качкою. Чонгук не те щоб не любив сонце, просто йому не подобалося відчувати на собі спеку, на відміну від Юнгі, який скидає парео й завалюється животом на лежак.

— Намасти мені спинку, — він буквально впихує в ослаблі вмить чонові руки тюбик з кремом для загару і відвертається на інший бік в очікуванні.

Той лише лунко ковтає клубок у горлі, вдихаючи глибше, і видавлює собі на руки крем. Холодна консистенція контрастує з розпаленою спиною Міна, нагрітої під спопеляючим бангкокським сонцем. Чонгук гмикає про себе, адже, як би молодший не намагався, засмага ніяк до нього не липла, залишаючи шкіру мармурово-білою, ніби неземною зовсім. Чон обережно розмазує крем, відчуваючи під долонею кожен із м’язів, як випирають лопатки, між яких так хочеться поцілувати, хребет, яким хочеться пройтися губами, плечі, що хочеться вкусити, та поперек, за який хочеться вхопитися й нікуди не пускати. Чонгук думає, що молодшого майстерно висічено з каменю, а Юнгі просто сподівається, що його червоних, як костюми рятувальників, щік не видно у купі махрового рушника.

Вони знову мовчать, поки Мін лежить, відвернувшись від Чона на протилежний бік, читаючи книгу, а той дивиться на водну гладінь басейну й думає, що, мабуть, Юнгі мав достатньо часу. Проте він вважає, що краще залишити це на вечір й прикриває очі, розморившись під сонцем. А коли розплющує фактично на заході сонця, не помічає на сусідньому шезлонгу Міна, який вже стоїть біля бару й щось доброзичливо белькоче бармену. Чонгук насуплюється, підриваючись із лежака, лякаючи дівчат, що потягують поруч коктейлі, й прямує у бік «парочки».

Ні, серйозно, йому здається, що Юнгі перечитав статей з дівочих журналів на кшталт «як привернути до себе увагу хлопця», де тисяча та одна тупа порада, що не приведе до успіху. Але якогось чарівного хуя це працює, можливо, трохи інакше. Замість привернення уваги, що і так вся належить одному тільки Міну, це викликає лише суміш інших почуттів, у якій заправкою є ще одне — таке, що Чонгук до цього ніколи не відчував. Ревнощі. Просто безглузді, тупі ревнощі. Звісно, Юнгі йому не належить — він не річ, щоб бути чиїмось. Утім, чому тоді у грудях так сильно горить, ніби там сидять пожежники з реклами пігулок від печії.

Чон долає відстань до бару за рекордно короткий час, стаючи за молодшим майже впритул, упираючись у стійку руками по обидва боки від тендітного тіла й обпалюючи його голі плечі своїм диханням.

— Віскі, будь ласка, — Чонгук киває бармену, а тому від цього тону вже хочеться звільнитися та втекти подалі.

Юнгі посміхається, повертаючись до Чона обличчям, задираючи голову і дивлячись на нього з торжеством у власних очах. Чон тягнеться до склянки за молодшим, випиваючи залпом і тихо гарчачи.

— У номер, — каже Чонгук, а в молодшого по спині пробігає табун мурашок.

Коли вони заходять у вітальню, сонце цілує золотом стіни, стікаючи по підлозі крізь панорамні вікна. Мін виглядає задоволеніше нікуди, буцім кіт, що спер зі столу курячу ніжку й залишився безкарним. Він швидко ховається у душі, ретируючись від погляду у вичікуванні Чонгука, залишаючи його самотньо сидіти на дивані. Через якийсь час він як ні в чому не бувало з’являється на порозі ванни в махровому готельному халаті.

— Що ти робиш? — питає старший, коли Юнгі сідає у те саме крісло.

На обличчі Чона сонячні відблиски переграють зі злістю, яку він намагається придушити, але марно. Мін думає, що золото йому чудово пасує, проте відразу ж відмахується від цієї думки, продовжуючи свою гру.

— А що я роблю?

Мін косить під дурня, при цьому посміхаючись та з викликом дивлячись на Чонгука.

— Демонстративна поведінка, — пояснює той, намагаючись виглядати якомога спокійніше, але десь у вухах цей спокій дає тріщину з дуже відчутним звуком.

— Це нормальна поведінка.

На відміну від Чона, Юнгі виглядає спокійним, як удав. Він зручненько собі вертиться у кріслі, закидаючи ногу на ногу. Що ж, Мін досяг свого — Чонгук говорить з ним, і це найголовніше, навіть якщо все виглядає так, ніби батько докоряє свого недолугого сина.

— Ні.

— Рука в гівні.

— Юнгі, — важко видихає Чон, потираючи перенісся.

— Комарі, — так само повторює Мін.

— Що?

Чонгук насуплюється, не розуміючи та витріщаючись на молодшого, який знизує плечима, схиляючи голову на плече.

— Я думав, ми називаємо речі, що нас дратують.

— Ти не дратуєш мене, — втомлено видихає Чонгук.

Юнгі цокає, вибухаючи, яскраво та барвисто, як феєрверки на свята, вставши з крісла, і підскакує до Чона.

— Тоді чому мене ігноруєш? — Мін махає руками, ходячи кімнатою, й Чонгуку здається, що той зараз розженеться до першої космічної. — Не торкаєшся. Я що, пусте місце? Хоч би слово сказав!

— Я кажу! — майже скрикує старший, теж підводячись, і Юнгі задихається від обурення.

Добре, напевно, якщо Мін і геній планів, то лише провальних. Він, звичайно, вивів Чонгука на емоції й вибив з нього хоч якісь слова, утім, а сенс? Певне, довга дружба з Хосоком заразна.

— Гаразд, це розмова сліпого з глухим, я зрозумів, — відмахується Мін, зариваючись руками у волосся, й прямує у бік спальні. — Добраніч.

Він майже сягає дверей, коли чує за спиною кроки, і відчуває, як його хапають за руку, розвертаючи. Чонгук дивиться на нього із сумішшю роздратування та втоми так, що у Юнги в серці щось цокає. Можливо, це бомба сповільненої дії з почуттів та обурення від того, який Чон дурний, і він теж дурний, і цей світ по-придурастому дурний до божевілля, якщо Мін вирішив закохатися.

— Це через поцілунок? — Чон мружиться, питаючи, й ох, дідько, краще б він цього не робив, бо злість накочує з новою силою.

— Ні, через глобальне потепління, — риком кидає Юнгі, намагаючись вирвати руку, але хуй там — Чонгук тримає міцніше, ніж деканат за яйця на сесії.

— Перестань цвікати, — шипить Чонгук.

Він злиться, шалено злиться. Але сам не розуміє, на кого саме — на Міна, який через свій характер не може бути спокійним хоча б п’ять секунд, або на самого себе, який сам довів ситуацію до такого абсурду. Вони точно обидва один одного вартують — два повні дурні, які просто поговорити нормально не можуть.

 

(two feet — fire)  

— А що ти зробиш? — Юнгі скалиться, плюючись сарказмом, і гордо підводячи голову.

— А що ти хочеш, аби я зробив? — у тон парирує Чонгук за секунду до катастрофи.

— Ну не знаю, — молодший ще раз смикає руку, що не відпускають, і думає, будь-що-будь — якщо Чон не звільнить його за це прямо тут і зараз, то до пізді. — Не ігнорь, поцілуй мене знову, прижми до стінки.

Він не встигає озвучити всі свої вимоги, що звучать абсурдніше нікуди, на думку його хворого мозку, як Чонгук ривком втискає його в найближчу стіну. Юнгі зойкає, розгубивши усі слова чи то від несподіванки того, що його не виставили за двері номера, чи то від того, що від Чона буквально за кілометр пахне злістю, і це страшенно сексуально. Старший накриває його губи, грубувато вдершись в особистий простір. Він ковзає язиком по нижній губі, мстиво кусаючи за весь випендрьож й витрачені нерви, вчепившись пальцями у стегна й проводячи долонею вздовж спини, змушуючи Юнгі буквально заскулити. Чонгук відривається від нього, дивлячись, як між їхніми ротами розривається ниточка слини, милуючись ошелешеним Міном, у якого серце зараз випаде через кватирку, посилаючи їх обох нахуй.

— Я роблю все правильно? — саркастично перепитує Чонгук, проводячи язиком по своїй губі, а це до біса заборонений прийом.

Юнгі намагається підібрати себе самого з підлоги, розлетівшись на мільярди наночастинок, і загальмовано киває головою.

— Що ще? — Чонгук упирається руками в стіну по обидва боки від юнової голови, нахиляючись нижче, так що Мін почувається мізерно маленьким, як і раніше, не кажучи ні слова. — Гаразд, якщо ти знову граєш у мовчанку, тоді я скажу.

Він проводить рукою по ніжній шкірі щоки, і Юнгі, ніби кіт, лащиться до неї.

— Я хочу цілувати тебе скрізь до посиніння, поки губи не болітимуть. Та хай хоч відваляться — я все одно цілуватиму.

Він злочинно низько схиляється над міновим обличчям, шепочучи в маленькі акуратні губи, спочатку просто дражнячи. А молодший згоряє вщент разом із заходом сонця в небі, коли Чонгук його знову цілує. На цей раз повільно, в’язко, що в животі тягне від насолоди, так м’яко, ніжно й лагідно.

— Я хочу вкусити тебе тут.

Продовжує Чонгук, перемикаючись із вуст на тонку шию, легко, але відчутно прикусуючи, змушуючи Юнгі розплющити очі.

— І тут.

Він приспускає білий халат, оголюючи світлу шкіру плеча, й кусає за нього, зализуючи, а Мін закидає голову, відчуваючи, як вона йде обертом.

— І тут, — Чон зчіплює зуби на ключицях, трохи відтягуючи тонку шкірку, й задоволено посміхається, наче хижак, чуючи тихий писк, — бо хотів тобі дати час на подумати, а ти натомість почав творити хуйню.

Юнгі погано, його веде від такого Чона. Йому здається, що світ йде обертом в якомусь дурмані, сп’янюючи й не даючи зосередитись крізь полуду на очах.

— Я хочу носити тебе на руках, бо ти заслуговуєш на це.

Мін зойкає, коли його піднімають міцні руки, дбайливо тримаючи, буцім скарб та цілуючи відкриту грудну клітку, залишаючи розсип дрібних міток.

— Я хочу вкласти тебе на ліжко, — шепоче Чонгук у чуже вушко, що миттєво червоніє, й несе до спальні.

Він бережливо вкладає Юнгі на ліжко, на якому раніше було так порожньо й самотньо. Мін відчуває, як розплавлюється під ніжними руками Чона, коли вони пробираються під білий халат, ковзаючи по талії та розшнуровуючи тканину, знімаючи.

— Серйозно? — Чонгук запитливо піднімає брову, посміхаючись, бо на молодшому та сама білизна, що він міряв тоді у торговому центрі.

— Випадковість, — шепоче Юнгі, почуваючись перед Чоном, як на операційному столі.

— Звісно, — киває старший, легко підігруючи, проте згадуючи одну маленьку деталь, — а де панчохи?

Мін розпливається в усмішці, закочуючи очі й ляскаючи Чонгука по руці, помічаючи, як охуєнно пружинять підтягнуті м’язи під долонею.

— Обійдешся, — показує язика, сміючись, а Гук не втримується, знову цілуючи.

Чон стягує халат, кидаючи кудись за спину, зручніше влаштовуючись між розведеними ніжками й знову повертаючи всю свою увагу міновій шиї. Вона в Юнгі така, що неможливо встояти й не доторкнутися губами, не залишити сліди та не вдихнути аромат з нотками солі та чогось квітково-солодкого. Мін сам по собі солодкий до жаху, хочеться тримати в руках і ніколи не відпускати.

Юнгі вже був голим перед Чоном, тож той бачив кожен міліметр його тіла, навіть якщо мимохіть. Утім, зараз це щось зовсім інакше, набагато інтимніше. У нього червоніють щоки й всередині єбашить температура, як у жерлі вулкана, коли Чон безладно покриває його тіло поцілунками, нишпорить руками, гладячи гомілки, піднімаючись до гострих колін й кілька разів спокусливо проводячи під зав’язками чорної мереживної білизни довгими пальцями. Юнгі готовий оду співати цим пальцям та рукам, бо долоні у Чонгука такі, ніби там поміститься весь цілий всесвіт — навіть якщо не поміститься, він уже тримає у них Міна, а той і так його світ. Чон же ж кайфує від того, як на тонкій світлій шкірі молодшого, недоторканою й крапелькою засмаги, блискавично розцвітають засоси насиченого червоного кольору, коли він цілує внутрішній бік стегна, проводячи носом по паху.

— Юнгі.

Чонгук кличе його, але у відповідь отримує лише сумбурний тихий стогін, адже Мін закушує губу, хапаючись рукою за подушку під головою, бо Гук веде гарячим язиком від пупка до ребер.

— Юнгі, — він вимогливо повторює, нарешті змушуючи молодшого розплющити очі та подивитися на нього з імлою в погляді, — говори зі мною, кошеня.

А Міну вже не хочеться говорити, наговорився — йому хочеться тільки кричати і благати про більше, бо Чонгук гарячий, як піч, й стискає його так добре. А це звернення, блять, у нього просто зносить дах, наче у штормове попередження.

— Так? — власний голос здається далеким і тихим, наче й не свій зовсім.

— Я зупинюся, — попереджає Чон, бачачи, що молодший зараз взагалі відключиться через повноводдя емоцій.

Проте той швидко підводиться, хапаючись за чонову футболку, та благаючи заглядає в потемнілі очі.

— Ні, благаю, ні.

Він тихо сумбурно шепоче, затягуючи Чона знову на себе, й, прикриваючи очі, тягнеться за новим м’яким поцілунком.

— Мені продовжити? — Чонгук питає, хоча сам готовий замуркотіти, коли Юнгі заривається п’ятірнею в його волосся, укладаючи руки на широкі плечі.

— Будь ласка.

Благальний шепіт зривається з губ, і Чон Чонгук, звісно, не бог, але таку мольбу обов’язково виконає. Він, не кваплячись, тягне за зав’язку білизни, стягуючи її, не відриваючись від мінових губ.

— У тебе хтось був до цього? — запитує Чон, накриваючи невеликий член Юнгі, проводячи по ньому долонею й змушуючи пальці на ногах підтискатися від збудження.

Мін горизонтально киває, отримуючи поцілунок у кінчик носа і втрачаючи себе.

— Гарний хлопчик, — гарячий шепіт обпалює вухо, й, дідько, як йому добре. — Я буду обережним.

Старший швидко роздягається сам й тягнеться за презервативами та змазкою, що таф готелю завжди так завбачливо залишає в номерах, поки Юн дивиться на нього, тремтячи від нетерпіння та бажання. Чонгук знову припадає до його вуст, як до священного вівтаря. Юнгі вже хоче звести ноги від сором’язливості, але Чонгук не дає — проводить гарячою долонею внутрішньою стороною стегна і тазових кісточок, змащуючи пальці, й повільно та акуратно входить на одну фалангу.

— Цікаво, — посміхається Чон тому, що Мін уже цілком розтягнутий, хоч все одно трохи залишався вузьким. —Ти все спланував заздалегідь, кошеня?

Мін скубато видихає, відкидаючи голову на подушку й стискаючи її в кулаках сильніше.

— На всяк ах- блять! Випадок, — Юнгі заламує брови, коли Чонгук додає ще одного пальця, відразу зціловуючи відчайдушний стогін.

Старший тихо сміється, повільно рухаючись, дивлячись на такого неземного Міна. Юнгі виглядає, як грішний янгол, весь залитим золотим світлом, плаваючого в заході сонця —тільки замість білосніжних крил, у нього під волоссям ховаються ріжки. Чонгук, не поспішаючи, штовхається ще одним пальцем, а молодший піддається назустріч, бажаючи отримати у рази більше. Юнгі зараз так охуєнно, що просто неможливо, все відчувається настільки легко та правильно, ніби так і має бути.

— Якщо щось буде не так, одразу кажи мені, зрозумів? — Чон з пошлим хлюпом виймає пальці, а Мін розчаровано видихає, скиглячи, але не відповідаючи. — Я не чую.

— Так, — на виході шепоче Юнгі, притискаючись ближче, й треться членом у чонове стегно, — так, благаю, благаю.

— Який ввічливий хлопчик, — муркоче Чон на вухо, розкочуючи презерватив по члену й приставляючи кінець до входу.

Він тихо входить на всю довжину й обережно веде стегнами, а Мін сильно прикушує губу, намагаючись не пискнути від неприємного дискомфорту. Утім, Чонгук діє як дороге заспокійливе — з ним не страшно, не нервово, тільки хіба що серце зараз вирветься з грудей. Юнгі мружиться, коли той починає розмірено рухатися, давши йому хвилину звикнути до своїх розмірів, а Мін голосно стогне в чуже плече, прикусуючи його. Він внутрішньо згоряє від своєї безсоромності, прикриваючи обличчя долонями.

— Не ховайся від мене, кошенятко, — Чонгук відводить руки від маленького обличчя, цілуючи кісточки й венку, що загнано б’ється, губами відчуваючи шалений пульс. — Ти прекрасний.

Він переплітає їхні пальці, зчіплюючи замком як обіцянкою над головою Юнгі. Чон рухається сміливіше, коли Мін міцно обвиває ногами його спину, вбиваючи в матрац. Йому хочеться поцілувати, помітити кожен міліметр чужого тіла, ганятися губами за сонячними зайчиками, що грають на молочній шкірі крізь вікна, певно, вічність. Він зривається на швидкий темп, все ще обережно, аби не заподіяти молодшому болю, який стискається навколо нього занадто сильно, втрачаючи вдихи та видихи. Юнгі в останнє голосно стогне, а в Чонгука від цього чарівного звуку вже вкотре мурашки, перед тим, як Мін кінчає, забруднюючи їхні животи спермою. Чон продовжує рухатися, продовжуючи екстаз Юнгі, який відлітає у такий сабспейс, що хоч би повернутися звідти. Чонгук гарчить, ніби вовк, прикушуючи тонку шкіру шиї, коли кінчає сам.

Він дає їм двом передихнути й віддихатися, цілуючи Міна в мокре чоло, й по слідам укусів веде носом плечами й ключицями. Юнгі наосліп шарить рукою по простирадлу, а Чонгук сам знаходить її, беручи в свою та цілуючи кожен пальчик.

— Ти неймовірний, Юнгі, — чує молодший, перш ніж провалитися у темряву, немов у кролячу нору.