Вожаті Артеку

Літо, сонце, Крим. Така картина спостерігалась Сергієм вже 5 років поспіль, бо чоловік був вожатим в таборі «Артек», Крим. Робота ця припала йому до душі, бо як підробіток на літо це було саме те, що треба. Самому Стерненко було 22 роки, і він був на 5 курсі університету та навчався на факультеті «Право». В перервах на літні канікули, після здачі сесії, хлопець збирав речі, і ледь не летів до такого рідного місця.

В цьому році керівництво табору назначило його старшим вожатим, що тільки підтверджувало відданість та вмілість у справі. Сергій чудово розумівся з дітьми, а ті бачили в ньому авторитет. Інші вожаті також завжди могли покластись на юнака, знаючи, що тому досвіду й спритності не займати. Хто ж міг подумати, що саме на цій зміні Сергій здобуде не тільки відпочинок та гарні спогади, а й..

Відстрілявшись в універі, Женя нарешті зміг видихнути повними грудями – 2 курс минув, а тому можна і відпочити. Зазвичай його канікули проходили в батьків, з друзями, алкоголем або дівчатами (необхідне підкресліть). В цьому ж році все було інакше: Євген влаштувався на роботу в дитячий табір, аби спробувати себе в новій ролі, та і чого приховувати, відпочити біля моря. В Житомирі, а потім і у Києві не було навіть натяку на море та активне дозвілля на воді, тому робота вожатим могла цілком компенсувати це. Хлопець побачив в стрічці вакансію вожатого в табір «Артек», тому і вирішив випробувати свою вдачу. І тут вона його не підвела, оскільки його взяли, провівши невелику співбесіду по відео дзвінку. Менеджеру по той бік монітору явно прийшла до вподоби жвавість Жені і життя, що вирувало у цьому молодику. Тому вже 4 червня, виходячи з автобусу Київ-Алушта, Женя просто зупинився перед воротами, що височіли між хлопцем і територією табору. В навушниках грав плейліст групи Coldplay, від чого настрій був ще краще. Він дивився на все навкруги, доки не врізався головою комусь в груди. Янович різко підняв очі, зустрічаючи уважний і роздратований погляд, що буквально пробирав до глибини душі. Молодик ледь не відскочив, вибачаючись одночасно:

– Йоой, вибачте, я вас не побачив і точно не хотів врізатись, – говорив на перебій хлопець, тепер не відводячи погляд, а вдивляючись в обличчя чоловіка, в якого так необачно влетів. Вигляд той мав.. неймовірно гарний, варто зауважити.

– Ц, обережніше, а то ще вб’єш когось такими темпами, – невдоволено промовляв поки що незнайомець. – Сергій В’ячеславович Стерненко, старший вожатий цього табору. А ти в нас..- чоловік передивився список, даний директрисою закладу. Біля одного прізвища була помітка: «новий вожатий».

– Я Євген Янович, але краще Женя і..

– Так, знайшов. Ну-ну, сподіваюсь, ти впораєшся і не напартачиш, – Сергій простягнув свою руку до Женьки, ігноруючи вже простягнуту руку від Яновича, похлопуючи замість цього хлопця по плечі долонею. Жест був скоріше поблажливий, аніж підбадьорюючий, тому молодик насупився.

«От тобі у дружний колектив. Цей.. Сергій ніби знущається» – думав Женя, крокуючи до будівлі з табличкою «директорська» після того, як допоміг іншій дівчині вожатій дістати речі з автобусу. Хлопець постукав у двері.

– Добрий день, можна?

– Проходьте. Янович Євген Володимирович? – запитала директорка, підіймаючи погляд на молодика, що увійшов до кабінету. На вигляд жінці було 40-45, глибокі сині очі та руде волосся доволі сильно кидались в око.

– Так, це я. Мене відправили до вас, аби дізнатись подробиці про загін, другого вожатого та інше, – присівши на стілець для гостей, відповів Женя. Хлопець трохи нервово перебирав край футболки. Йому було важливо, аби таких інцидентів, як з цим Сергієм, в нього більше не виникло.

– Так, звісно. У вас загін складається з вісімнадцяти дітей, від 9 до 12 років. Він під номером сім. Це доволі нескладна вікова категорія, і я впевнена, що ви впораєтесь. Також у вас буде другий вожатий в напарниках – Сергій Стерненко, старший вожатий. Я подумала, що буде непогано поставити вас у тандем. Зміна починається завтра, тому саме завтра о 13:00 дітлахи будуть тут. Ви та інші вожаті зберетесь на головній сцені, і там Сергій В’ячеславович проведе розподіл на загони. Ось, що ще з такого.. начебто все. Зараз я зателефоную нашому худ. руку, Олегу Маслюку, він поки не зайнятий, а тому зможе вам провести екскурсію територією нашого табору, – закінчила свою розповідь Марія Миколаївна, як було написано на бейджику.

Янович поступово перетравлював інформацію, в один момент знову чуючи ім’я Сергія, з яким він встиг познайомитись. Походу, з ним йому доведеться бачитись буквально постійно. Аргх, ну шо за жахіття?

Ознайомившись з територією, хлопець нарешті дістався кімнати, в якій буде жити під час роботи. Хлопець впав на ліжко, бо з самого ранку він не мав і секунди на перепочинок, а в автобусі майже не спав. Приміщення було невелике, проте чудово вміщало 2 ліжка, тумби, шафу та стіл. Окремо кімнаткою йшла вбиральня, тому було дійсно непогано. Як тільки Женя подумав про те, щоб прилягти, як в двері постукали.

– Та, заходьте.

Після цих слів до кімнати зайшов Стерненко. Цього разу він змінив одяг на шорти і футболку замість худі з джинсами, в яких він був в холодний ранок, тому в очі одразу кинулось гарне тіло та татуйовані руки.

«Дідько, викинь ці думки з голови!»

– О, Євген, правильно? Зараз нарада серед всього складу вихователів і робітників, тому ходімо. Тут потрібно бути швидше й більш розторопним, якщо ти поки не зрозумів, – не приховуючи посмішки, проговорив чоловік, окидаючи Женю вже більш оцінюючим поглядом, аніж роздратованим.

– Я й без вас це можу зрозуміти, але дякую за пораду, – процідив Янович, намагаючись не гаркати. Занадто багато честі, аби відчувати до цього всього так багато емоцій.

– Ой-ой-ой, я тебе прошу, в нас різниця 4 роки, тільки без цього «ви», – з виглядом страждань на обличчі просив жартівливо Сергій. Для Жені це була перша репліка чоловіка, що йому сподобалась. Вона точно відрізнялась від тієї, що хлопець чув зранку.

– Ну як же, пане Сергію, це буде абсолютно зневажливо з мого боку полишити вас без такої честі, – дражнив і гнув своє Женька, всміхнувшись на всі 32. Хлопець розумів, що ця хитка розмова мала за собою спосіб вирішити такий незначний конфлікт, але це вже був би не Янович, якби він не в’язався у нову авантюру.

– Хмм, ну що ж, сам напросився. Я намагався, – нахилився Стерненко, наблизивши своє обличчя до лиця молодика, буквально дихаючи одним повітрям на двох з Женею, від чого другий зашарівся. – Ніяких поблажок не чекай від мене тепер, Женька.

Чоловік буквально розкатав на язиці таку форму ім’я для хлопця, що стояв навпроти, і йому сподобалось, хоча це залишилось непомітним.

На останок старший вожатий тицьнув двома пальцями Євгена по лобі, остаточно відсторонюючись. Цей маленький жест ніби був завершальним акордом розмови. Він вийшов з кімнати, розуміючи, що Янович піде за ним, а також те, що цей раунд він залишає за собою. В той самий час сам Женя осмислював те, як такий тон діалогу непогано так збудив його бажання суперництва. Хоча б в таких маленьких суперечках.

На самих зборах Євгена представили всьому складу педагогів та вожатих, вводячи його паралельно в курс всіх заходів, що будуть на змінах. Хлопець все підхоплював доволі швидко, чим подобався колективу. Звісно, не обійшлось без напруження від того, як за ним уважно спостерігала пара карих очей. Періодично Янович поглядав на Стерненка, але той швидко дивився на когось іншого, хто говорив. Такі дитячі переглядки веселили молодика, хоч і бісили трохи. Чомусь під поглядом хотілось одночасно зникнути, і в той же час слухатись у всьому. Такого дивного відчуття неоднозначності знаків Женя не відчував ніколи, тому йому тільки вартувало розібратись.

Сергій швидко зрозумів, що в цього трохи незграбного та, чого приховувати, милого молодика є зубки, а також, що на язик він дуже гострий. Така нахабність ще зранку відверто дратувала, але зараз.. в чоловікові грала зацікавленість до такого персонажа. Майже завжди люди поряд зі Стерненком визнавали, хоч і з часом, що саме він є тим, на кого можна покластися та з ким варто тримати позитивний зв’язок. Цей раз був виключенням, а враховуючи, що негативу така «гра» не несе, все дійсно набувало обертів. Ні, так просто все точно не закінчиться. Після своїх роздумів, чоловік все в сотий раз подивився на Женьку, і зловив його погляд. Він був наче чимось спантеличений, а тому відвів очі до худ.рука Олега, що говорив про те, що треба підфарбувати криту актову залу та по іншим дрібницям. Таким самим чином пройшов весь наступний час наради.

Приїзд дітей до табору знаменував офіційний початок зміни, а від того і безлад у перший день. На головній сцені вже стояли вожаті та діти. Багато з молодших відвідувачей табору вже знали всіх вожатих ідеально, тому поява Євгена спричинила доволі багато балачок про все і ні про що. Від того, чи грає він у футбол до його сімейного стану. Сам же Янович вловлював краєм вуха деякі тези, з деяких навіть посміювався, допоки ідилію не перервав гучний голос прямо під вухом.

– Шановні гості табору «Артек»! Я неймовірно радий бачити вас всіх тут сьогодні. З багатьма ми вже знайомі, а когось бачимо вперше, але не хвилюйтесь. На всіх з вас очікує зміна, наповнена цікавостей, веселощів та сюрпризів і з цим вам допоможуть наші чудові вожаті, – Стерненко обвів рукою весь педагогічний склад, що всміхнулись на комплімент. Жені також було десь всередині приємно, хоч Сергій звертався не конкретно до нього. Після цього всі пари вожатих розійшлись по сцені, аби дітям було краще їх видно після оголошення. Яновичу просто залишалось підійти до Сергія в очікуванні складу їхнього загону. Коли хлопець підійшов, Стерненко нахилив голову і тихо промовив:

– Ти ж пам’ятаєш, що в цій роботі треба бути спритнішим? – за це чоловік отримав тичок в ребра, від чого усміхнувся. Сумно точно не буде.

Через 20 хвилин всі діти розбились на 10 загонів, і стояли біля своїх, так би мовити, наставників. Так само було і в Жені з Сергієм: 18 дітей з зацікавленням слухали другого, оскільки той розповідав інформацію про розклад сьогоднішнього дня, а також хто де буде жити. Після прослуховування формальностей всі розійшлись по кімнатах, аби залишити там речі і йти їсти, бо з дороги дітлахів явно більше турбувала саме їжа. Янович не став відставати і чекати вказівок, бо слова прискіпливого старшого вожатого «тут треба бути спритнішим» все ще свербіли, а тому Женя швиденько почав розважати тих дітей, що впорались раніше за інших з чемоданами і сумками. Було вирішено зіграти в гру за запам’ятовування імен: перший говорить своє ім’я, другий ім’я попередника і своє, третій ім’я першого, другого та своє і так далі. Звісно, діти збивались, але ніхто не сумував і це було лише на руку Женьці. Така атмосфера грайливості і веселощів відволікала від всіх зайвих думок.

Доки Сергій ходив по кімнатам, збираючи всіх членів загону у їдальню, чоловік почув багато сміху та балачок з холу, тому вирішив перевірити, що там таке коїться. Картина змусила вожатого посміхнутись: малеча вже на повну, без жодної сором’язливості один перед одним, спілкувалась і грала, і очолював цей «хаос».. Женя. Він чудово вловлював настрій дітвори, від чого царила атмосфера позитиву. На кілька секунд для Стерненка на фоні всіх шумів виділився Женька, що так щиро посміхався і перемовлявся з дітьми. Такий блиск в очах приваблював та змушував самого вожатого усміхатись. Чоловік, звісно, швидко зібрався і пішов за іншими членами загону, проте в голові майоріла така чудова посмішка.

«Чорт, що ж це за маячня і банальність? Ніколи такого не було, а тут.. посмішка підкосила.» – подумував собі Сергій, вирішивши, що хай все воно йде саме по собі.

День пройшов доволі непогано, оскільки всі діти тільки пристосовувались до змін, і ніхто не був особливо неслухняним. Малеча одразу зрозуміла, що не дивлячись на доброту і розуміння від своїх вожатих, влаштовувати капризи не вийде, тому вони точно сприймали старших як авторитет. Самі ж хлопці не дуже багато розмовляли впродовж дня, проте їхні переглядки відчувались для них як розкати грому. Звісно, Сергій і Женя не дозволяли собі відкритого конфлікту, якого по суті і не було. Просто надто темпераментний Женя і надто люблячий дражнити Стерненко були полярними протилежностями, від чого не могли порозумітися, а тому вели себе на рівні маленьких підопічних.

Ввечері вожаті, провівши обхід по кімнатам, пішли до власної. Напруга нікуди не поділась, але втомленість не давала змоги багато переговорюватись. Спочатку Янович, а потім і Стерненко відвідали душ і лягли по ліжкам. Було чутно, що ніхто з них не спав, тому розмову завів Женя:

– Пане Сергію, спите?

– Якщо я скажу так, повіриш?

– Не буду навіть відповідати. Просто.. вам не здається, що ви ведете себе, як дитина? – хлопець припіднявся на руках.

– Навіть не розумію, про що ти. Те, що ти продовжуєш цей цирк з виканням і образами тільки твій головняк. Проте дійсно, чого б я не хотів, то це дурних сварок ні про що, – Серж говорив вдумливо, і, як помітив Женя, вперше так багато саме до нього.

Така відповідь начебто і закрила деякі моменти. Стерненко визнавав безглуздість цих мовчазних перепалок. В той же час не прозвучала хоча б крихта вибачення за свою грубість, тож Янович все таки залишився трошки незадоволеним.

– Можливо, ви і праві, – звісно, Женька не міг собі відмовити у цьому «ви», але при цьому визнавав другу частину спічу як істину. Більше у відповідь Євген не знайшов що сказати, тому промовив лише:

– Добраніч, Сергійку.

Тиша послугувала Жені відповіддю, тому він просто провалився у сон, не замислюючись над цим занадто.

Наступні два дні пройшли дійсно непогано, оскільки концентрація підколів пішла на спад, і треба було кожен день притримуватись програми табору і готувати заході на вечір. Одноголосно, хоч і без голосування, було вирішено що Женькою, що Сергієм відкинути зайве, аби не заважати роботі. Не дивлячись на крихкий мир, що повис між вожатими, Янович буквально постійно відчував на собі одну пару допитливих очей. І найдивнішим було те, що його це не дратувало, як раніше. Можливо, це було через зміну самого погляду Стерненка: він став таким, ніби чоловік.. милувався. Так, це саме те, що читалось в очах Сергія – милування. Євген до кінця не розумів, як на те реагувати, але кожен раз, коди вони пересікались очима, Женя легенько посміхався, не зважаючи на власне почервоніле обличчя. У відповідь старший вожатий трохи трусив головою і займався тим, що робив до цього. Все це виглядало доволі сюрреалістично, тому не піддавалось поясненню, але ж ніхто не страждав, тому чому б не залишити все, як є?

Йшов п’ятий день зміни в таборі, коли зранку нагрянули величезні проблеми.

– П’ятнадцять, шістнадцять, сімнадцять.. чорт. Сергій, а хто ще в кімнаті залишився? – запитав Женя, бо вже почав параноїти після того, як перерахував дітей втретє. Одного не вистачало, тому Янович ніяк не міг зрозуміти, хто не прийшов.

– Ти про що взагалі говориш? Всі вже тут мають бути, в кімнатах порожньо, – підійшов Стерненко, говорячи до молодика. Він і сам прийнявся рахувати, проте виходило так само сімнадцять. – Нічого не розумію.. Жабенятка, прошу вашої уваги. Подивіться на своїх друзів і скажіть, будь ласка, кого немає.

Діти заметушились, намагаючись збагнути, що сказав Сергій, доки одна дівчинка не промовила тихенько:

– Немає Насті, ми в одній кімнаті живемо. Я її не бачу, – дівчинкою була Аня, тиха дитина, що мала небагато подружок, і то, в межах кімнати. Вожаті переглянулись між собою і тоді Сергій сказав першим:

– Дякую, Аня, ми її зараз приведемо, добре? – це було сказано більше дітям, аби ті не надумали собі зайвого. Чоловік повернувся до Євгена:

– Я зараз схожу до кімнати ще раз, може, вона відходила і тому її не було, а ти послідкуй за малими, добре, Женька? – Стерненко підбадьорливо провів долонею по зап’ястку хлопця, ледь помітно, але від цього Яновичу хоча б вдалось видихнути.

Через п’ять хвилин Сергій вже й не знав, що думати, оскільки Насті ніде не було видно, і як чоловік її не гукав – нуль реакції. Тоді Стерненко вийшов в хол, і забрав Женю на поворот.

– Ну що, де Настя була? – питав в очікуванні Євген, але при погляді на старшого вожатого розумів, що щось не так.

Жень, її немає, я..гадки не маю, де вона. Я вже навіть в туалет зайшов – пусто зовсім. Ні в кімнаті, ні на другому поверсі її нема, – можливо, Сергію варто було виражатись більш стисло, але страх явно проривався крізь горло, що впливало і на Женьку, в очах якого застигли сльози.

– Як немає ніде? Ми ж вчора перераховували всіх перед сном, всі були по ліжках, я не розумію, – погляд Євгена бігав по підлозі без розуміння, що робити.

Сергій, вперше за їхнє спілкування, взяв ініціативу в свої руки, коли вони були один на один. Він простягнув свою руку до Жені, притискаючи нею однією молодика до себе. Той в свою чергу просто зарився носом у футболку старшого, стоячи так пару секунд в повному ступорі і нерозумінні, аби заспокоїтись. Такий момент був, можливо, занадто інтимним як для людей, що нещодавно були так погано налаштовані один проти одного.

– Судячи з усього, треба терміново повідомити Марії Миколаївні про цей.. інцидент, – Стерненко обережно відсторонив Женю від себе, а хлопець в свою чергу швидко відступив. Бездіянням горю не допомогти, тому треба було вже вести себе, як дорослий. Вожаті швидко вийшли до дітей, що вже зачекались, в хол. Малеча підняла на них очі в надії пояснень, чому вони все ще не на морі. Сергій кинув погляд на Яновича, що відвернувся, аби не давати приводів для страху у дітей питанням про те, чому їхній вожатий такий нервовий.

– Що ж, хлопці і дівчата, план дій трошки змінився. Ми сьогодні навряд підемо на море, але просто сумувати ми вас не залишимо. Давайте зробимо так: зараз я покличу виховательку Анастасію Дмитрієвну і також діджея Сашу, аби вони за вами подивились, бо нам поки що з Женею треба вирішити.. певні питання.

Спочатку дітлахи засумували, бо походи до моря були, напевно, найулюбленішою частиною дня в них, але все ж таки робити було нічого. Вихователька завжди була доброю і винахідливою, як і діджей Саша, котрий був на одній хвилі з усіма віковими категоріями дітей.

Через 10 хвилин, покликавши вищесказаних дорослих, Сергію і Жені не залишалось нічого іншого, як швидко йти до директорської. В двері кабінету вони вже не заходили, а влітали.

– Марія Миколаївна, в нас ЧП, – почав Женя, ледь віддихавшись.

Стерненко підхопив:

– В нас дівчинка зникла, ніде знайти не можемо. Анастасія Галушко.

– Тааак, а тепер з подробицями. І взагалі, де інші діти з вашого загону? – очі директорки розширились і вона впилась руками в ручки крісла. Жінка ставилась до всіх дітей табору, як до рідних, і новина вибила її з колії. До того ж, це грозило кримінальною справою за професійну халатність.

– Вчора все було добре: ми вклали всіх дітей спати, всі 18 були на місці, а сьогодні, коли ми їх збирали на море, ми не знайшли Насті в жодному кутку блоку. Діти зараз з Анастасією Дмитрієвною і Олександром Куцем, – проговорив на видиху Женя. Все ж таки, він міг зібратися в екстрених ситуацій, що потребували повного занурення. Cтерненко лише кивнув у підтвердження всіх слів.

– Зрозуміла, треба організувати пошуки. Можливо, дівчинка захотіла піти погуляти, не знаю, – директорка паралельно зі своїми словами дзвонила у поліцію, поглядаючи на вожатих, що стояли перед нею.

Приїхавши, поліціанти почали розпитувати всіх, хто мав комунікацію з Настею. Всі, як один, казали, що не чули, аби вона кудись йшла після відбою. Було прийняте рішення обшукати корпус, а потім і табір ще раз. Не дивлячись ні на що, як Яновичу, так і Стерненку було цього замало, тому вони подумали про те, аби піти до лісу, що навпроти табору, і шукати вже там.

– Ну може ж таке бути, що вона з цікавості пішла туди і.. заблукала? – Євген перебирав всі варіанти, ледве не рвучи волосся на макітрі.

– Можливо, але ж територія закрита. Хоча, хто зна, не можна відкидати будь-які варіанти, – договоривши, Серж піднявся з лави, на якій сидів, і простягнув руку Женьці. Юнак трохи зашарівся, але допомогу прийняв.

Вожаті швидко знайшли головного з поліціантів і сказали про свої наміри піти в ліс. Той трохи подумав, і погодився:

– Так дійсно буде швидше, але майте на увазі, що ви все є претендентами на уголовку. Вільні.

Хлопці не стали затримуватись, і побігли в напрямку воріт з табору. Ліс від Артеку відділяла буквально одна дорога, тому діти і вожаті два рази на зміну ходили туди в походи. Сергій знав цей ліс вже як свої п’ять, оскільки він був негустий і наповнений купою доріжок, в той час як Женя був тут вдруге.

– Ні в якому разі не відходимо далеко один від одного, а то шукати ще тебе буде проблемою, – одразу попередив Серж, блукаючи поміж дерев.

– Це й без тебе зрозуміло, Сєрьож, – відповів Женя, йдучи позаду чоловіка.

Від такого звертання Стерненко ледь не впав, зачепившись за якийсь пеньок. Женька ЗАВЖДИ звертався до нього на «ви» через своє принципове «аби подіяти на нерви», але зараз він відкинув навіть це з голови. Схоже, Янович дуже сильно розхвилювався, що й не дивно.

Вожаті продовжували ходити лісом, гукаючи Настю, як тільки могли, проте безрезультатно. Вони блукали так години дві, і все безрезультатно. Хлопці присіли перепочити вперше на ці години, і Янович зовсім впав у смуток:

– Як ми могли так не додивитися, га? Я не розумію, все ж було нормально, як це сталось взагалі? – Женя приклав долоні до очей, максимально натискаючи на них, аби не плакати. Тільки не зараз. Сергію не подобався такий сумний хлопець перед ним. Він хотів бачити того радісним і щасливим. Чоловік підійшов до Жені впритул і, взявши його обличчя в свої руки, тихенько промовив:

– Гей, нам точно зараз не можна розкисати і здаватись. Ти ні в чому не винен, не картай себе так сильно. Ми знайдемо її, я можу тобі це пообіцяти, – ці слова Стерненко договорював буквально в парі сантиметрів від лиця Жені. Той вже не був таким нажаханим всією ситуацією, хлопець був наповнений рішучістю відшукати Настю, переривши весь цей бісів ліс. Обмінявшись легеньким кивком, вони відсторонились і пішли далі на пошуки.

Пройшла ще одна година, і нічого не змінювалось, як тут телефон Сергія задзвонив:

– Слухаю. Справді?! Господи, це ж чудово. Так, ми вже біжимо. Окей, – чоловік поклад трубку і розвернувся до Яновича з посмішкою:

– Її знайшли, Женька. З Настею все добре, вона просто під час сну, судячи зі всього, впала з ліжка, і залізла під нього, перевертаючись.

– ЩО? Боже, і сміх, і гріх. Але це точно краще, аніж.. могло б бути, – від переповнення почуттями, Янович накинувся на вожатого, обхопивши його руками вздовж торсу. Він стискав футболку на його спині, притискаючи старшого до себе, ніби той міг втекти. Сергій не відставав, навзаєм обережно, але міцно обійнявши хлопця, погладжуючи по спині. Такий фізичний контакт у вигляді обіймів мав під собою все: радість, спокій і навіть.. примирення. Обидва молодика зрозуміли, наскільки їхні підколки і сварки були дитячими саме в цей момент, коли найстрашніше вже позаду. Простоявши так з хвилину, Женя вже хотів відсторонюватись і йти назад до табору, коли почув позаду себе тихе питання:

– Жень, а можу я зробити дещо?

Євген повернувся до Стерненка, аби перепитати, що той мав на увазі, але через мить він сам все зрозумів: Сергій підійшов до Женьки і, поклавши руки на шию хлопця, притиснув того до себе в поцілунку. Це й поцілунком було складно назвати – так, дитячий доторк до губ, обережний, з німим питанням.

Сам Женя в цей момент закляк, не знаючи, що й робити. З однієї сторони, йому було неймовірно приємно і спокійно, а з іншої.. це був Сергій, а не якась дівчина з його університету чи будь-яка інша. Проте Женя вирішив діяти саме так, як наказувало йому серце, а воно йому казало лише одне слово, що наче бігло суцільною смугою перед очима: «цілуйцілуйцілуй». Через пару секунд Янович все ж таки почав більш активно відповідати Стерненкові, зминаючи його губи в такому солодкому поцілунку.

Сергій вже встиг подумати про те, що він дарма влаштував все це, але коли Женя почав йому відповідати, чоловік дійсно розслабився. Він відчував легкий натяк на смак карамельної цукерки, яку Женька закинув собі до рота ще перед походом в ліс. Від цього в мозок вдарив ендорфін, що лише розпалював його. З рештою, Янович відхилився, аби заповнити легені киснем. Емоції били через край і Женя навіть доторкнувся кінчиками пальців до губ, що горіли, аби впевнитись в тому, що зараз сталось. Хлопець сором’язливо підняв очі на Сергія, що уважно стежив за його реакцією.

– Ти це зараз серйозно чи тобі просто.. цікаво, не знаю?

– Женька, вибач, але тільки ти міг таке запитати, – Стерненко посміхнувся настільки щиро, що серце Яновича пропустило удар. Чоловік вмить зібрався. – Так, я це серйозно і хотів би почути твою реакцію, бо якось все неоднозначно.

Женя теж всміхнувся, розуміючи, що не тільки він тут хвилюється.

– Просто якщо серйозно, то.. я хотів би ще раз.

Сергієві не треба було повторювати двічі, тому він знову так само спритно захопив вуста його Женьки в полон. Всі можуть почекати, тим паче зараз, коли все так добре.

Шановний(а) читач/ка, якщо вам сподобався цей фанфік, я будуь дуже рада побачити ваші коментарі. А також ви можете знайти дуже багато контенту з фанфіками на каналі “Між нами фанатиками”.