Реквієм за минулим

День Венті почався жахливо. Він намагався не спати, робив усе, аби не закривати очі цієї ночі. Він хотів до останнього жити вчорашнім днем, залишитися там, у минулому. Йому не хотілось, щоб починалось сьогодення, не хотілось бачити чергові роковини смерті, не хотілось у цей же день вітати Розарію з днем народження. Жити не хотілось в цей день. Зазвичай він завжди прокидався вчасно, о 7:10, щоб лишень вмитись, навести лад на голові, одягнутись і одразу піти на сніданок. Ділюк, звиклий до такого розпорядку дня Венті, отримав неабияке здивування. Він саме збирав своє волосся у незмінний хвіст, коли Венті вимкнув свій будильник, але з ліжка не встав. Проходило 5, 10, 20 хвилин, але ситуація не змінювалась. Пересвідчившись остаточно, що Венті таки запізниться, Раґнвіндр взяв на себе нелегкий обовʼязок розбудити його. Усвідомивши власне неминуче запізнення, Венті махнув рукою та збирався в незвично млявому темпі. Він розумів, що йому влетить, що доведеться дуже довго вигрібати за таку нахабність як запізнення. Він же не має впливових батьків, він же не оплачує своє навчання тут, його ж брали в цю школу з розрахунком на великі результати й відсутність проблем. На жодні питання Венті не реагував, він ніяк не хотів виказувати причин свого напівмертвого стану. Ділюку довелось покинути його, щоб самому не запізнитись. Вже за сніданком Раґнвіндр зміг отримати відповідь. Знову усі, окрім нього самого, знали, що сталось та очікували цього. 

– Просто не чіпай його сьогодні. Він сам розповість, якщо захоче. 

“Яка вірогідність того, що апатія Каї передалась Венті?”

– У Венті сьогодні єдиний траурний день на рік. Залиш його на самоті, він не зробить проблем. 

– Це якось повʼязано з твоїм днем народження? 

Ділюк би вже не здивувався, якби це справді було правдою. В нього не було жодної ідеї за яких обставин саме день народження Рози став траурним для Венті. Проте, він щиро був впевнений, що це можливо і в нього просто відсутня фантазія. І хоч це був не дотеп, а серйозне питання, кілька смішків воно таки викликало. 

– На жаль, ні. 

Ділюку нічого не залишалось, окрім як повірити Каї, який переконував, що наступного ранку Венті знову стане справжнім Венті з зірочками в очах, хвилею емоцій в голосі та купою оптимізму в душі. Довіритись Каї спонукало не лише розуміння його особливої близькості з Венті, але і якесь дивне відчуття особливої довіри. Напевно, так відчувається взаємна довіра, коли знаєш, що людина беззаперечно готова довіритись тобі, а ти їй. Але і до Розарії він дослухався, тому й вирішив повернутись до кімнати лише тоді, коли його виженуть з бібліотеки. 

Розі щиро було шкода Венті. Вона усвідомлювала, що була далеко не останньою людиною для нього. Це ж треба було його другу померти в її день народження! Вона розуміла наскільки важко буде для Венті розірватись, святкувати в траурний день і нести траур у святковий день. Зрештою, вона сама не була великою фанаткою святкування дня народження. Вона не вміла його святкувати, тому й не була проти отримати подарунок і три заповітні слова днем раніше або пізніше. Ця домовленість рятувала Венті, дозволяла йому спокійно померти рівно на один день і не перейматись за дорогоцінну дружбу.

В цій компанії усі звикли дарувати одне одному гроші. Гроші потрібні усім, це дуже навіть практичний подарунок. Венті, Роза і Ділюк фактично не мали права покидати територію навчального закладу без супроводу або спеціальних дозволів, тому й обрати подарунок було доволі важким завданням для них. Водночас в них разом з Каєю була неймовірно висока потреба в грошах, тому такий подарунок хай і примітивний, але був оптимальним рішенням для всіх. Кожен день народження проходив неймовірно передбачувано, але лишень Венті й Барбара додавали дрібку перфомансу в такі нудні свята. Як єдині музиканти в колективі, які завжди були позитивно заряджені, вони могли організувати виконання майже будь-якої пісні, іноді вони навіть писали свої особисті дуркуваті пісні-привітання. Саме через особливі обовʼязки цей день став таким страшним для Венті.

Насправді Роза мала навіть дрібку щастя через те, що цей день вона проведе з Барбарою, яка точно не дозволить їй забувати про власне свято. Роза любила той безлад, що створювала блондинка під час своїх активних привітань. Раніше такого для неї ніхто не робив, раніше ніхто навіть не памʼятав або взагалі не знав за її день народження. Вперше по-справжньому святкувала вона свої 14 поруч з Барбарою та її мамою. Місис Пеґ, на жаль, так і не змогла стати мамою для Розарії, яку вона вдочерила в її 13 років. Вона звісно робила неймовірно багато для дівчини, цілком прийняла її за рідну дочку, але Роза вже надто звикла жити без захисту, без батьків. Вона не могла прийняти звичну для Барбари турботу, не могла змиритись з подарунками, не могла повірити, що в неї нарешті зʼявилась мама. Десь глибоко в душі вона боялась звикнути до такого хорошого життя, а потім втратити його. І боялась вона не дарма, адже таки втратила. Місис Пеґ померла тихо, але неймовірно раптово. Опіка над Барбарою беззаперечно переходила до її батька, від опіки над Розарією він відмовився. Його рішення було зумовлене багатьма факторами, але найбільше на це повпливала Джин, що тоді взагалі Розі не довіряла, але, на відміну від Барбари, мала репутацію надійного оповідача. Її здивуванню не було меж, коли вона зустріла Розарію першого ж навчального дня в старшій школі. Джин згодом визнала свою помилку, але від цього життя Рози не повернулось до омріяної норми. Оглядаючись зараз на минуле, Розарія хотіла б спробувати краще демонструвати свою вдячність місис Пеґ та Барбарі, хотіла б бути не такою різкою, не хотіла їх відштовхувати. Але минуле не зміниш, вона знала це трохи краще за інших. Залишалось лишень віддячити місис Пеґ турботою про Барб, за яку дівчина дуже боялась. Своєю милою посмішкою, наївною натурою та вічним позитивом і допомогою Барбара закарбувалась у серці Розарії назавжди, стала неймовірно близькою для неї. Ніхто так тепло раніше до дівчини не ставився, її не хвалили й не дарували компліменти абсолютно безкорисливо, але Барбара стала першою. І Роза чудово розуміла, що такими дівчатами як Барб багато хто снідає. І хай Розарія була не в тому соціальному статусі, але заприсяглась собі принаймні в цій школі оберігати таку ще невинну та по-дитячому довірливу Барбару від людей з поганими намірами. 

Одразу після уроків та додаткових Барб потягнула Розарію у свою кімнату, всадовила на своє ліжко та веліла закрити очі. Коли ж на команду білявки дівчина їх відкрила, то втупилась очами в дзеркало, яке тримала Барбара. На своїй шиї вона побачила новесеньке блискуче намисто ручної роботи з рубелітом. Вона сама останнім часом часто заглядалась на подібного роду прикраси, але на ціни боялась опустити очі. 

– Тобі подобається? 

Звісно, Барбара усе бачила по майже сірих очах, що з щирим захопленням прикипіли до дзеркала. Розарія вагалась, ніяк не могла обрати що подобалось їй більше: омріяне намисто чи Барбара, що тішилась, мов дитина. 

Венті повільно крокував порожніми шкільними коридорами. Його кроки тихим відлунням бились об самотні стіни. Відчиняючи один з музичних кабінетів ключами від Аліси, він тяжко видихнув. Струнні. Давно його тут не було. Арфа, його арфа, стояла недоторканою. На ній з усіх учнів школи грало щонайбільше 2 десятки. Перш за все він оглянув струни, деякі його не влаштували. Довелось змінювати декілька коштом своїх старих запасів. Венті не поспішав, йому не було куди поспішати, не було для кого поспішати. Зараз він здавався ще меншим, ще худішим та сірішим. Так, він однозначно втратив усі кольори. 

Нарешті завершуючи з налаштуванням інструменту, Венті прийняв зручну позу та обережно провів пальцями по струнах, ніби боявся знову порізатись. Тоді ж його пальці почали майстерно перебирати давно знайомі струни. В дитбудинку щойно він зацікавився музикою, то почав присвячувати увесь свій вільний час їй. Особливо багато він грав після смерті друга. Він вивчив з дитбудинку арфу напамʼять і йому дуже пощастило, що тут була арфа тої ж моделі. Він вже не збивався, він чітко знав ритм мелодії, яку грав. Моменти, на яких раніше він міг помилитись, зараз звучали ідеально. Ці знання, ці вміння, цей “талант” коштував надто багато для Венті. Він би з радістю віддав би свій “талант” в обмін на життя своєї єдиної родини. Але, напевно, навіть архонти не здатні воскрешати, тому й залишились глухими до його мрії, вічного прохання. Саме тому Венті зараз грав реквієм за минулим. 

“Вибач, вибач, що не зміг тобі допомогти, вибач, що нічого не зміг зробити для тебе. Я і досі нічого не можу зробити для тебе… Ти єдиний вірив у мене, лише ти дав мені надію на майбутнє, але що це за майбутнє без тебе? Якби тільки я міг… якби тільки я міг відмотати час назад, якби тільки я міг щось змінити…”

Протяг пробігся по його литках, двері трохи скрипнули. Трохи хворе та здивоване “Невже…” розбилось при погляді в янтарні очі та знайомий силует. Ні, таки не він, не той, кого Венті все чекає вже кілька років поспіль. Гра урвалась. 

“Просто піди геть, будь ласка. Піди геть, піди геть…”

Але Сяо стояв на місці, зовсім не рухався. Він добирав слова. Так, питань в нього було безліч. Було запитання куди зникли кольори з силуету Венті, куди подівся блиск життя в його очах, чому його вуста не вигинаються у звичній посмішці, чому він має такий неохайний вигляд, що за стрічка у його лівій кісці, і чому він, бляха, знову грає на арфі. І було ще одне питання до себе: чому він такий уважний до Венті. Свої питання він вирішив залишити при собі, адже бачив знайому скорботу в млявих очах. 

– Ти можеш дати мені ноти на наступний виступ? Аліса сказала шукати в тебе. 

– Я передам тобі завтра. 

Трохи незграбно Венті звівся на ноги, захопив залишок струн та підхопив рюкзак з підлоги. Тоді ж захопив і ключі від кабінету, які встиг кинути на одну з парт. 

– Я розумію, що ти не в настрої, але мені треба встигнути вивчити свою партію. 

Подібне формулювання неабияк роздратувало Венті. Так, звісно, це просто поганий настрій! Його бісило це лицемірство заради власної вигоди. “Я розумію, але…”, – дуже поширена фраза, якою люблять залещувати, щоб привернути до себе людину дрібкою “співчуття” та отримати бажане, граючись її емоціями. Венті чудово знав цей урок. Він не з тих людей, чию допомогу треба добиватись чи заслужити, він допомагає майже будь-кому, за будь-яких обставин. І лишень один день на рік він дозволяє собі бути безсилим, дозволяє собі ігнорувати чужі прохання про допомогу. Він справді вважає, що має право на один єдиний вихідний від своєї роботи головного альтруїста школи. Його близьке оточення майже ніколи не застосовувало формулювання “… розумію, але…”, були звісно неприємні випадки, але це було на самому початку їхньої дружби й Венті, отримавши вибачення, не тримав образи. Він вже навіть відвик від цих ненависних слів. 

– Ти не розумієш і ніколи не зможеш. – Блиск в смарагдових очах повернувся лиш на секунду, щоб сповістити Сяо про смертельну небезпеку. 

Венті проігнорував взаємний спалах люті в очах Сяо, натомість він вийшов з кабінету та закрив двері на ключ. Хотів було вже йти, та не встиг. 

– Вибач, Венті, я справді не розумію, що з тобою сталось. Просто в мене не лишається часу на вивчення. 

Чомусь в голові Венті одразу постав автор його життєвої філософії, революціонер з лірою і темним волоссям, що очолив переворот в його серці та мізках. “Я завжди допомагаю людям, адже вони не винні в моїх невдачах… Знаєш, кажуть, що архонти виникають, коли люди моляться їм, просять про допомогу і щиро вірять. Батьки розповідали, що саме від цієї віри народжуються боги. Думаю, коли інші просять у мене допомоги, то вона їм справді потрібна і вони вірять в мою доброту. Як думаєш, чи можна мене назвати архонтом в такому випадку?” – ці слова, здавалось, були викарбувані на внутрішній стороні повік Венті. Стільки років пройшло, а він памʼятав це ідеально. Ці слова тоді так торкнули його, саме тоді він зрозумів скільки ж зла він виливав на оточення, яке ну ніяк не могло бути винним в його тодішньому становищі. 

“А що я роблю зараз? Хіба не те саме? Чи це Сяо винний в його смерті? Чи це Сяо вбив його бабусю, чи його батьків? Це Сяо забрав мою родину? Тоді, що я зараз роблю?..”

Обернувшись, Венті не знайшов і дрібки фальшу в його очах. Сяо ніколи на памʼяті Венті не просив вибачення, тому він або прикидався, або справді хотів показати свою кращу сторону. Та й Венті надто довго чекав цих вибачень, щоб зараз закривати на них очі. 

– Пішли. 

Сяо тепер вже не смів і слова сказати, щоб раптом ще раз не зачепити свого рятівника. Венті був дуже навіть вдячний за таке рішення. Спершу він зайшов в найбільшу музичну авдиторію у школі, де вже закінчувались додаткові, за якими частково спостерігала Аліса, поки виконувала якусь свою вчительську роботу. Венті повернув жінці ключі та пройшов до одної з шаф, в якій ще нещодавно залишав один примірник нот, який повинен був забрати Сяо. 

– Я теж там шукала. Може Барбара знає де він, але їй нереально додзвонитись. 

– Їй сьогодні теж не до цього. 

Далі хлопці сунули в бібліотеку. Ймовірно, Барб просто повернула той примірник на його законне місце, хоч Венті й просив цього не робити та почекати, але “Все повинно лежати на своїх місця! Не створюй Алісі безладу!” Тепер вже він йшов достатньо швидко, йому хотілось якнайшвидше із цим покінчити й повернутись до своєї кімнати. Сяо без проблем за ним встигав, навіть так нічого не говорив. Влетівши в бібліотеку, Венті навіть і не помітив дві пари здивовано-зацікавлених очей, що провели поглядом за ним, а потім і за Сяо. 

– А давно за ним сусід Аякса бігає? 

– Вперше бачу. Раніше Венті за ним бігав. 

– Венті? За ним? Ти жартуєш? 

– Спитай в нього, якщо мені не віриш. 

Відшукавши потрібний примірник, Венті сунув до першого ліпшого столу, щоб зробити примітки для Сяо. Тільки тоді він і побачив Каю, що крутив якусь книжку в руках, та Ділюка, який щось сумлінно виписував. 

– В тебе все добре? – питання Альберіха звучало дуже тихо, відповідно до правил бібліотеки, та дещо обережно, але така турбота все одно трохи порадувала Венті. 

– Цілком. 

Кая ковзнув поглядом по трохи зніяковілому Сяо та врешті-решт повернувся до чергової прикладної книги у своїх руках. З усієї компанії його Сяо непокоїв найбільше. 

“Бити по Венті дуже передбачувано, але розумно для Аякса. Але чому сам Венті на це ведеться?”

Нарешті щось нашвидкоруч показавши та розказавши, Венті залишив Сяо оформити примірник на себе та покинув бібліотеку. Тепер він знову нікуди не поспішав і крокував вже не так швидко, але бажання потрапити до кімнати все ще було надто сильним, тому він і не тягнувся, як слимак. Зачувши ще одні кроки, Венті почав видумувати нових архонтів пачками, благаючи, щоб ці кроки не наблизились до нього. Не спрацювало. 

– Дякую. 

– Я сподіваюсь, ти даси мені далі оплакувати близьку людину? 

Вони зупинились лише під дверима школи, адже їм треба було йти в різні сторони. Попри бажання уникнути цього діалогу Венті ніяк не міг зрушити з місця, ніби його хтось тримав саме тут. 

– Я поховав чотирьох своїх друзів незадовго до навчання тут. Я і справді можу хоча б уявити твої почуття. 

Венті дивився на Сяо і не бачив його перед собою. Янтарні очі не брехали, в них раптом зʼявилось щось… неймовірно тужливе, щось чудово знайоме Венті. Так виглядав біль за рідними, він не міг сплутати. То може цим можна пояснити таку дивну поведінку Сяо в 9 класі? Це все зараз було надто складно для Венті, надто важко, він точно розбереться із цим усім, точно попросить вибачення, але завтра, точно не сьогодні. Венті знову отримав черговий урок про невинність інших людей в його втраті та про необхідність контролю над власними емоціями. Зараз Сяо здавався таким близьким, спільні втрати здатні обʼєднати та зблизити за секунди краще, ніж які-небудь “Я тебе кохаю”. Вони зовсім не виглядали зараз, як вороги, взагалі уявити, що вони коли-небудь ворогували було важко при погляді на них зараз. 

– Справді, дякую тобі. І вибач, що поліз не у свою справу. 

В цих словах Венті чув чужий гіркий досвід, споріднений до власного гіркого досвіду. Він ще деякий час дивився Сяо услід, ніби це могло якось допомогти в розумінні його постаті. Потім він повільно розвернувся і пішов до себе. 

Без сил він впав у своє ліжко. Перед сном він знову і знову прокручував, жував, в голові слова, які зробили його архонтом, хай і лише у своїй голові.