Повернусь, щоб сказати “дякую”

   Він завжди згадує його з усмішкою на обличчі і сумом в очах. Хюнін Кай – хлопчик, який подарував йому шанс на життя, віддавши своє власне.

   Вони познайомились, коли Хюнін приходив провідати одну зі своїх сестер. Вона тоді зламала ногу і лікарі на деякий час залишили її у лікарні. Кай – здоровий, енергійний, сімнадцятирічний хлопець, у якого тоді було ще все попереду. Одного разу він помітив відкриті двері до однієї з палат, коли вже збирався йти додому. Там був він. Чхве Субін – хворий, проте не втративший надії, дев’ятнадцятирічний хлопець, якому потрібна трансплантація серця. Бо його власне могло зупинитись в будь-який момент.

   Хюнін і сам не знав, що його потягло до тієї палати. Він просто відчував – має бути там.

   І як результат – весь час, допоки його сестра була в лікарні, Кай заходив ще й до Субіна. Хлопцям було приємно у компанії один одного. Хоча кожен з них знав, що в будь-який момент палата під номером 403 може залишитися порожньою.  Як через те, що Субіну знайдуть донора серця, так і через те, що можуть не встигнути вилікувати. Не дивлячись на те, що вони про це знали, жоден з них не підіймав цю тему під час розмов.

   Так продовжувалось місяць, аж допоки Чхве не почув страшну новину: його друг потрапив у доволі серйозне ДТП і шанси вижити в нього дуже мізерні. Субін хотів піти до нього. Хоча б просто побачити його перед тим, як Кая заберуть в операційну. Проте, доля вирішила інакше. Через сильне хвилювання за єдиного друга і серцеву недостатність на критичній стадії – його власний стан раптово погіршився. Довелося терміново робити операцію.

   На щастя, перед початком операції знайшовся донор, який був готовий віддати хлопцеві своє серце і підходив по всіх необхідних критеріях. Якби ж Чхве тоді тільки знав, хто саме став донором… Він би не дозволив цьому статися. Хоча б тому, що прожив на цьому світі трохи більше за свого друга.

   Субін не вірив в те, що Кая більше немає. Що серце Хюніна тепер б’ється всередині його тіла. Але найбільше боліло через те, що він навіть не зміг побачити друга перед смертю. Не встиг попрощатися з ним і, найголовніше, сказати “Дякую”.

   А подякувати другові було за що. Як казав колись Субін, він вдячний йому навіть просто за те, що той тоді зайшов до його палати. Адже всі, окрім батьків, просто проходили повз. Чхве почав думати за те, що було б чудово мати можливість мандрувати у часі. Повернутися назад і хоча б просто побачити Кая востаннє. Хлопець марив цим цілих два роки, щоразу подумки повертаючись в день того ДТП.

   Схоже, що молитви Субіна дійсно хтось почув, бо сталося справжнє диво. Хлопець зміг повернутися назад у часі. Потрапити в той страшний день. Проте була одна умова – він не може нікого торкатися і змінювати хід історії. Врятувати друга, як би сильно йому цього не хотілося, не вийде. Лише побачити. Лише сказати “Дякую”.

   І ось Чхве вже стояв у коридорі знайомої йому лікарні. Ніхто з людей його не бачить, що було великою перевагою. Хлопець, дійсно нікого не торкаючись, прийшов до операційної. З хвилини на хвилину сюди привезуть Кая. Субін почав нервувати. Ось-ось він побачить свого друга. Зможе нарешті сказати те, що так сильно засіло у думках.

   Три хвилини… Дві хвилини… Одна… Везуть. Ось він. Хюнін Кай. Виглядав жахливо, але ще дихав і навіть міг говорити, хоча вельми слабко. Субін, наче в уповільненій зйомці, підійшов до нього. По погляду друга він зрозумів – той його бачить. Навіть намагався простягнути до нього руку. Чхве хитнув головою, тим самим показуючи: “Не можна”. Бачити Хюніна таким – боляче. Саме тому свої сльози він не стримував. А молодший, дивлячись на нього у відповідь, усміхався. Як він може так щиро усміхатися, коли помирає? «Дивовижна людина…», – подумав старший.

   – Привіт… Можливо ти мені не повіриш, але я прийшов сюди з майбутнього. Там, у майбутньому, я не встиг сказати тобі важливі слова. На жаль, не маю права втрутитись у твою долю і врятувати тебе… Я радий, що в мене був такий друг, повір. Обов’язково житиму так, щоб ти мною пишався. Дякую за твоє безмежно добре серце, Хюнін Кай, – усміхаючись крізь сльози промовив Субін. Він відчував сум і біль через те, що нічим не може йому допомогти. Через розуміння того, що як раніше вже не буде.

   Лише одному хлопець радів – принаймні зміг побачити друга востаннє. Сказав нарешті ті слова, що вже декілька років ховала його душа.

   – Я вірю тобі, хьон… – це останнє, що почув тоді Субін. Відведений йому час на подорож закінчився. Кай усміхається, закриваючи очі. Дихати стає неймовірно важко. Кінцівки майже не відчуваються. Хлопець прикладає чимало зусиль, щоб схопити лікаря за рукав халату і звернути на себе увагу. В той момент, помираючи, молодий хлопець усвідомлює одну річ. Не важливо, минуле це чи майбутнє. Був у нього шанс вижити, чи ні. Він все одно вчинив би так само.

   – Лікарю… Я хочу залишити своє серце Чхве Субіну з 403 палати… Хочу, щоб він насолодився життям за нас двох… І передайте моїм рідним, що це була моя найзаповітніша мрія… – молодий хлопець казав це, вчинивши супротив болю у всьому тілі. Ледве вимовляв по слову слабким голосом. Проте не здавався. Лікар, на щастя, зрозумів його. Не забороняв розмовляти, а нахилився, щоб мати змогу все розчути. Тому що вже тоді розумів – це, скоріше за все, його останні слова.

   І хоча лікарям не вдалося врятувати хлопця – його найзаповітніша мрія жива. Безмежно добре серце Хюнін Кая продовжує битися й дотепер…