Зміна поглядів, сторін та ракурсів

Ділюк без будь-яких сумнівів одразу викинув пакетик до річки. Роза й Венті нервово переглядались між собою. Ніхто з них не знав що робити далі, що говорити, як себе поводити. Хотілось втекти, не бачити цього. Особливою драмою побачена картина стала для Рози й Венті, яким Кая майже рівно рік тому обіцяв не повертатись до наркотиків більше ніколи. Невже зірвався? Невже рік ремісії обірвався і тепер в минулому? Невже грандіозне піке Каї закінчилось дзвінким падінням на дно? 

Альберіх ворухнувся лише для того, щоб повернути повʼязку. В нього не було сил на сором, лише віддалене та легке почуття, що він зробив щось не так, нагадувало про його крихке становище. Перенавантажений емоціями, травмами, румінацією та саморуйнуванням мозок відмовлявся далі працювати раціонально, він взагалі не працював. Але щось Каї підказувало, що треба якось адвокатувати себе, виправдатись, пояснитись. А як це зробити? Що взагалі говорять в таких ситуаціях? 

А тиша все тягнулась, тиснула на Каю. Йому терміново треба було урвати її, тому довелось виплюнути перші ліпші слова. 

– Я не… Я чистий, чуєте?

Тепер була черга трійці думати над своїми словами. Лише світло ліхтариків нарешті згасло. Венті зайняв своє крісло, Розарія сіла на підлокітник. Лише Ділюк стояв спиною до всіх й дивився на річку, яку бачив через зусилля. У Венті на язиці були лише питання, але наскільки доцільно зараз щось питати? Наскільки доцільно нападати на вщент розбиту людину з розпитуванням? 

– Тебе чекає Дайн на стоянці… 

Кая був певен, що його шукали, але дивно було, що на його слід вийшли так пізно. Невже таку витівку так легко спустять йому з рук? 

– Джин усе місто догори дриґом перевернула поки шукала тебе. – Голос Ділюка здавався байдужим, холодним для Каї.

Насправді ж Раґнвіндру не хотілось бути жорстоким чи байдужим. Він міг дратуватись на імпульсивного Каю, на завжди веселого та легковажного Каю, на сильного та гордовитого Каю, який зносив усе. Та гніватись на вщент розбитого Каю в нього чомусь не виходило, та й не дуже сильно хотілось, якщо чесно. 

– Я винний перед нею… перед вами. 

– Кає, в тебе все добре? – Венті насправді бачив, що в Каї точно не все добре. В залежності від відповіді він знатиме, чи варто розпитувати про неймовірні пригоди Альберіха, чи припнути язика і закрити очі. Венті знав цю нестерпність розпитувань, коли у всіх є питання до тебе. Вантажити цим друга зараз взагалі не хотілось. 

– Ні, я просто… втомився, напевно. 

Для Венті відсутність жартів та інших способів замаскувати власні тріщини Каї стала подарунком. Значить, трохи розпитати таки можна. 

– Батько чи Тарталья?.. 

– Обидвоє. 

Крива посмішка розтягнулась на губах Каї, що свідчило про його відчай, хай і саркастичний. Ділюк намагався проаналізувати доцільність своєї майбутньої репліки. Чи не зробить він Каї гірше цими словами? Чи послухає він? Вагаючись, Ділюк перевірив час, випускаючи на секунду неонове світло з телефону. Пізня година лише переконала Раґнвіндра сказати те, що задумав. 

– Поговори із Дайном зараз, поки не стало гірше. Через 15 хвилин школу закриють і нікуди ти вже не поїдеш. 

– Це погана ідея. – Венті надто боявся за Каю, щоб погодитись на таке енерговитратне рішення. 

– Ні, це дуже хороша раціональна ідея. Тільки я зараз не в настрої для раціональності. 

– Ти завжди маєш право робити вибір собі на шкоду. 

– Збав оберти. – Тепер вже і Роза доєдналась до остраху Венті. 

А Раґнвіндра нарешті взяв холод разом із хвилюванням. Він і сам не знав, чи морозить його від переживань або ж він справді мерзне. Знову долаючи муки вибору, Ділюк розвернувся та зробив декілька кроків. Тоді ж простягнув Каї руку. 

– Я вже казав, що не буду говорити лише те, що ти хочеш чути. Я йду зараз або з тобою, або без. 

Кая знічевʼя швидко пробігся очима по силуету Ділюка, що стояв над ним. Чомусь його взяв сором. Альберіх дуже рідко соромився себе, своїх смаків чи рішень, сором – це не про нього. А зараз об стінки його тісного черепа билась думка перепросити за свої слова. Все-таки Кая прийняв простягнуту руку й швидко опинився на ногах. Тоді ж він підчепив і свій рюкзак. Розарія ж поклала руку на плече Венті, не даючи йому також підвестись. 

– Ми вас наздоженемо. – Так вона виправдала свою дію. 

Коли ж юнаки відійшли на достатню відстань, Роза закурила.

– Що тільки що сталось? 

– За цю годину сталось надто багато, що саме маєш на увазі? 

– Яким чином він так легко вмовив Каю?

Венті також було цікаво, як Ділюку вдалось так вправно зманіпулювати Каєю, що той повівся. Він також не знав відповіді. Хіба що Кая хотів повестись на цю маніпуляцію. 

– 2 варіанти: або Ділюк – месія, архонт чи ще якесь неземне створіння, що здатне робити дива, або вони ближчі, ніж здається. 

Перший варіант вони не розглядали. Ну яке божество з Ділюка? Навіть якби вони обоє були релігійними, то все одно б не повірили. Другий варіант здавався їм надто дивним, принаймні Венті точно в нього не вірив. 

– Ну ні, Кая не з тих, хто ховав би стосунки. Це… не може цього бути. 

– А відколи Кая припинив про Альбедо торочити? Тим паче, в Ділюка можуть бути свої дивні забаганки в стосунках.

– Те, що Кая нарешті усвідомив невзаємність свого кохання до Альбедо, не означає, що він помчить шукати йому заміну. Якраз навпаки… Та я скоріше повірю в магічні здатності Ділюка! 

– Може вони ще не зустрічаються… Це питання часу. Але я тобі кажу, вони хоч трохи ближчі, ніж просто друзі. Памʼятаєш, що говорила Ліза? 

– Вона багато чого говорить, а ще більше цитує. 

– “Каї терміново потрібна нова причина для життя. І, імовірніший за все, цією причиною стане якесь взаємне кохання”. – Тепер вже цитувала Розарія. Ця цитата неабияк подобалась їй насправді. Ліза висловила цю свою здогадку незадовго після появи Ділюка в цих стінах, її чули усі, окрім самого Раґнвіндра й Каї. 

– Але вона не казала, що це буде саме Ділюк. 

– В мене грошей зайвих немає, щоб сперечатись з тобою. Так би поставила на те, що вони почнуть зустрічатись в цьому році. 

Депресивна фаза увірвалась в життя Каї з ноги, пробивши стіну замість дверей. З одної сторони, було очікувано, що от-от і він перегорить, втратить ресурс, а з іншої – він не мав вагомих причин, щоб загрузнути в апатії. Та причини не цікавили нікого, усіх цікавило розв’язання цієї нагальної проблеми. Уся ця компанія друзів була наче система органів, де кожна людина за щось відповідала та мала свої особливі характеристики. Органи зазвичай повʼязані між собою в системі, тому коли хворіє один орган – хворіє уся система. Так сталось і тут: оскільки Кая не міг повноцінно функціонувати, то й уся компанія повноцінно не функціонувала, усі відчували на собі депресивну фазу Каї. 

Щойно Джин із Барбарою повернулись до школи, вони одразу налетіли на Каю з обіймами. Старша не тямила себе від хвилювання за Альберіха, а молодша хвилювалась і за Джин, і за Каю одразу. Джин довго читала нотації другу, сварила, розповідала про свої безсонні від хвилювання ночі, але робила це якось мʼяко, не маючи на меті докорити чи образити. 

Врешті-решт така витівка обійшлась Каї в доволі дешеву ціну: містер Альберіх просто закрив очі. Більше проблем Кая отримав радше від Джин, ніж від батька. Він звісно розумів, що усі поставленні батьком завдання виконав і з цієї точки зору мав повне право пуститися берега, але він справді не очікував, що батько так легко відчепиться. Це було одною з єдиних його радощів. 

Понеділок, гидка назва гидкого дня. Перший день навчання після зимових канікул, більшість учнів от-от заснуть обличчям в тарілці з обідом. Це стосується і столу, за яким обідали Джин, Барб, Роза, Венті, Кая та Ділюк. Хоча Ділюк із Барбарою вдало маскували свою втому. 

– А що з Лізо-о-ою? – Венті потягнув імʼя подруги, позіхаючи. 

– Хворіє. 

– Надовго? 

– Каже, що ні. 

– Вона завжди так каже. Потім зникає на кілька місяців.

Біда б оминула їх, якби у світі не існувало одного рудого парубка. Саме він не дав компанії далі ліниво поглинати їжу та перекидатись словами. Кая саме закінчив обід та притягнув ближче стакан з чаєм, об який грів руки. Перш ніж побачити Аякса, він побачив знайомий пакетик, лиш на секунду. 

– Можеш не дякувати. Дістав спеціально для тебе. – Гидкий голос увірвався в запалену свідомість Каї, викликаючи майже всю палітру негативних емоцій одразу.

Два сонних голоси змішались в один, вимовляючи тиху лайку. Це були Роза й Венті. Кая, тяжко видихнувши, спробував змиритись, що руки він більше не погріє. Встаючи на ноги та рівняючись з братом, він вилив на руді кучері свій довгоочікуваний чай. Кая мав неабиякий талант розв’язувати свої проблеми, коли був на межі ресурсу. Він шукав найкоротший варіант і зовсім не думав про наслідки: аби тільки його тут і зараз не чіпали. Звісно ж, наслідки не змусили довго чекати. Аякс, відійшовши від теплого й дещо липкого душу, хотів швидко сховати заборонену речовину, та Кая не дав. Схопивши чужу руку, не витрачаючи зайвих сил, він тицьнув її Варці, що вже розлюченим поглядом запрошував їх обох до свого кабінету. Кая не пробачив би собі впустити такий шанс забити ще один гвіздок в домовину Аякса, який вчинив надто самовпевнено. 

Вже за кілька хвилин творці неперевершеного перформансу сиділи перед Варкою, в кабінеті завуча. 

– Отже, Аяксе, тебе буде відсторонено від занять на 3 дні, це стосується і тренувань. Якщо ж станеться рецидив, мені доведеться викликати наряд поліції всупереч усім обставинам. І, повір мені, – стомлені вчительські очі з-під окулярів погрозливо зазирнули в блакитні вири, в яких скакали біси, –  я це зроблю. Тепер можеш йти. 

Не знайшовши в цих стінах зручної для себе “справедливості”, Аякс вилетів з кабінету. А Кая нарешті відчув дрібку щастя, обдумуючи свій наступний хід. 

– Вибач, що не можу зробити для тебе більше. 

– Якщо вас знімуть з посади, тут почнеться тяжкий кримінал, я розумію… В мене є прохання. 

– Сподіваюсь, в моїй компетенції?

– Цілком. Розкажіть моєму батьку про цей інцидент, будь ласка. 

– Добре, обовʼязково. Можеш іти. 

– Дякую. 

Ось тепер Кая міг далі тонути в апатії, працювати в енергоощадному режимі. Щоправда, Аякс так легко не збирався відступити, він готовий був присвятити усе своє життя цій абсурдній боротьбі. Йому необхідно було забрати місце під сонцем, що спалило Каю майже до кісток. На цей раз рудий взявся за діло з маніакальною серйозністю: вивчав розклади, розпорядки дня, основні заняття та будь-яку іншу інформацію, до якої міг дотягнутись. Невдовзі кожен з компанії друзів почав отримувати подарунки прямо під двері власної кімнати. Був лише один нюанс: ці подарунки були доволі тяжкими й підпирали двері, унеможливлюючи вихід з кімнати. Аякс займався цим близько тижня, але саме Венті поклав цьому край. Одразу після отримання першого меблевого подарунка Ділюк з Венті ухвалили рішення про чергування. Завдяки досвіду Джин й Рози, що прокидались вдосвіта й також не могли вийти зі своїх кімнат, юнаки зробили припущення, що доставлення здійснюється не пізніше двох годин ночі. Коли Аякс з помічником тягли до відполірованих Евлою дверей якийсь важкий комод, саме чергував Венті. Зачувши в нічній тиші тяжкі кроки і якісь тихі перегукування, він, не подумавши, безцеремонно та різко вийшов з кімнати. Від такої несподіванки Аякс з помічником просто випустили з рук комод, який впав прямо їм на ноги. На болісні крики збіглась ледь не вся школа, найбільший шок отримав сам Венті, який взагалі не зрозумів, як так вийшло. Більше меблі під двері ніхто не доставляв.

Після своєї нищівної поразки Аякс вирішив перейти на ігри з особистими речами друзів Каї. Йому посміхнулась вдача: він отримав чудову можливість зробити щось гірке з речами Венті, які той залишив в роздягальні. Але цю трагедію не допустив Сяо, що зайшов до роздягальні з запізненням. Оскільки всі вже були на уроці фізкультури, в роздягальні вони були на самоті. Аякс не приховував свого бажання, вважаючи Сяо своїм союзником, тому й пройшов до чужої шафки та хотів вже почати порпатись в чужих речах, але не зміг. Знову він помилився, адже Сяо тримав його лікоть, не даючи можливості зробити задумане. 

– Продовжиш чіпати Венті – задушу поки спатимеш. 

Сяо погано знав свого співмешканця, ще гірше знав Каю. Він ніяк не міг знати чому це Аякс постійно прагне до сутичок з Каєю, йому було якось байдуже, адже він не був втягнутий у цей цирк. Але дозволити Аяксу псувати життя Венті далі Сяо чомусь не міг. Завжди він лише ігнорував, проходив повз, співчував лише подумки, та й кому співчувати? Своєму ворогу? Та зараз, дивлячись на Венті зовсім іншими очима, він не бажав йому зла, не бажав лишатись мовчазним свідком, який поступово перетворюється у співучасника злочину. Сяо лиш блефував, але Аякс справді отримав замість сну параною. На Венті він більше навіть не дивився. 

– Що сталось з Тартальєю? Він геть показився. 

Переводячи втомлений погляд від телефона трохи вище, на обличчя співбесідника, Кая був здивований. Чи буде це здивування приємним – залежало від подальшого напрямку розмови. Він не очікував, що Альбедо так швидко захоче першим почати розмову про щось більше, ніж навчання. 

– Здається, образився через моралі від Дайна… 

Така тьмяна відповідь вразила Альбедо, ще більше вразив замогильний та неймовірно тихий, слабкий голос. А за особливим зоряним блиском в оці Каї він вже почав сумувати. Він бачив, що з Каєю відбувалось щось не природне, але постійно йому здавалось, що його оцінка трохи перебільшена. 

– Ти в нормі? 

“А колись, ще зовсім нещодавно, я мріяв почути це. Мріяв почути цю дрібку хвилювання в його голосі й знати, що це хвилювання присвячене лише мені…”

– Не змушуй дівчину чекати. – Кая легко вказав рукою з телефоном на Цукрозу, що зазирала в кабінет за спиною Альбедо. 

Крива посмішка Альберіха не переконала блондина анітрохи. Ігнорування такого болючого питання лиш підтвердило сумніви Альбедо щодо безбідного життя Каї. 

– Попередь, перш ніж гепнешся на дно. – Альбедо поправив лямку сумки на плечі, він вже хотів йти подалі від цього безглуздого діалогу. 

– Я вже там, Альбедо, вже на дні. Чого ти хочеш? 

– Тобі все ще не потрібна допомога? 

Погляд Каї наповнився вдячністю. Він все ще почувався винним перед Альбедо, навіть мріяти не смів про прощення чи примирення.

– Не знаю… Було б непогано, якби ти взявся за графік відвідуваності додаткових цього місяця. 

– Добре, я займусь цим.

Сидячи на підвіконні, Кая дивився услід Альбедо, який нарешті підійшов до Цукрози. Невдовзі вони зникли десь в шкільних коридорах, залишаючи юнака на самоті з його думками й кількома десятками учнів, що смиренно відвідували додаткові під кураторством Каї. 

“А якби Ділюк спитав про мій стан? Я б теж почав звертати з теми? Що б я йому сказав? Може правду?.. Ні, відштовхувати його, напевно, буде моїм найгіршим рішенням. До того ж… він має якусь цілющу рацію, така раціональність здатна втримати мої емоції. Ні, брехати йому не має сенсу. Йому можна довірити правду, якою б жахливою вона не була”.