You gave me your heart, you know

“Twinkle twinkle in the sky

I just wanna fucking die

Slit my wrist and end this pain

Put a bullet in my brain

Twinkle twinkle little star

I hope I get hit by a car”

Пальці Ендрю виводили усі рядки з особливою обережністю. Руки тремтіли, ледве тримали олівець, але літери все одно виходили рівними і охайними. Чужі пальці накрили руку Міньярда.

Раніше вони були теплими, гарячими, обпалювали ніби вогонь, а зараз… Дотик взагалі не відчувався. Був холод, що пробирав до кісток, а не грів його вічно холодну шкіру. Був холод, що змусив серце Ендрю пропустити удар.

– Дрю, пішли на дах… Давай, пішли.

Щось защипало в очах, світ трохи розмився, а тіло напружилось, ніби натягнута струна. Все ж таки одна сльозинка скотилась по щоці, залишаючи за собою мокрий слід, а по відчуттям було, ніби щоку розрізали.

– Пішов до чорта. Тебе немає. – голос трохи тремтів, воротар й сам не вірив у свої слова.

– Але як? Я ж стою перед тобою.

Довга тиша давила на вуха, розрізала вушні перетинки, здавлювала грудну клітку.

Книжка, яку кинув Ендрю, пролетіла в сторону голосу. Здається то колись був збірник чи підручник Джостена з математики, Ендрю не дивився. Що попало під руку — то й кинув.

– Я сказав тебе нема! Ти помер! Гниєш в землі! Ти не вижив!

Бідний підручник пролетів крізь тіло Ніла, гучно вдарившись о стінку. Буде чудо, якщо книжка залишиться цілою.

– Ти моя їбуча галюцинація! Залиши мене вже в їбаному спокої!

– Так відпусти мене…

Мертві голубі очі дивились прямо в душу Ендрю. Холод, що пробіг по його шкрірі лякав.

– Зрозумій, я не зникну поки ти мене не відпустиш. Хоча, ти сам це розумієш, бо сам й створив мене. Так чого ж ти мене виганяєш? Я сам не зможу піти — все залежить від тебе.

– Замовчи… Замовчи, замовчи, замовчи, ЗАМОВЧИ, ЗАМОВЧИ, ЗАМОВЧИ!

Біль поглинув тіло Ендрю, ламав його, розбирав на маленькі-маленькі шматочки. Просто усвідомлення того, що його ж галюцинація говорила правду, мало-по-малу добивала, знищувала. Так, він знав, що він не може відпустити цього бігунця, який створив немало проблем, наговорив багато речей, згуртував команду, поїхав заради нього в Евермор, буквально поселився в серці Міньярда. Як його можна відпустити? Як можна відпустити єдине, що придавало життю сенс? Навіщо відпускати? Бо, немає сенсу для життя — для чого тоді жити?

А Ніл Абрам Джостен хотів жити… Він не хотів вмирати. Хотів би вмерти, то давно б помер. Хоча… Він і так вже мертвий. Тільки через Ендрю. Тому що уявив себе великим мучеником, хотів захистити команду і Ендрю від людей Натана, від самого Натана, від Лоли. Він молодець. Він врятував. Ось тільки його ніхто не врятував, просто не встигли.

Смішно.

Думки одна за одною плутались в голові Ендрю, прямо як і сльози одна за одною створювали ріки, водоспади. Руки обіймали плечі, стискаючи їх до сильного болю, щоб хоч трохи заземлитись, відволіктись від самознищення.

– Ти занадто розумний, щоб бути галюцинацією. – збитим голосом промовив Міньярд, прямуючи на дах. Зараз йому потрібна цигарка, бажано дві. Або одразу вся пачка.

А захід сонця був гарний… Небо переливалось відтінками від жовтого до помаранчевого, сонце розфарбувало хмари у персиковий, по краєчкам обрамлювало їх, створюючи жовтий контур. Нілу б сподобалось.

Одну цигарку він запалив для себе, другу за звичкою також, тільки він просто поклав її біля себе.

– Все ще так робиш. Дуже мило з твоєї сторони. – глюк в образі Ніла не змусив на себе чекати. – Ендрю, правда відпусти мене. Тобі не потрібно це. Тобі не потрібно кожен день страждати через мене.

– Закрий рота. Я не буду слухати тебе. – слова злетіли з рота разом з тютюновими димом.

– Ну-ну. Сам подумай. Ти віддав мені своє серце, ти знаєш це. Ти хочеш, щоб я повернув його цілим знову. Але я не буду. Ти проживеш довго, Ендрю. Цілу вічність без мене. Ти будеш дивитися в обличчя перехожих в надії на те, що на мить це поверне мене до тебе. Ти знайдеш місячні ночі дивно порожніми, тому що коли ти покличеш крізь них моє ім’я, відповіді не буде. Завжди твоє серце болітиме за мене, і твій розум даватиме тобі сумнівну втіху у вигляді галюцинації, що я тут і я поряд.

Правда, коли галюцинації стали такими розумними? Коли стали розуміти людину краще, ніж вона розуміє себе? Коли почали бути праві?

– Знаєш. – Ендрю проковтнув весь біль. – Ти правий. Мені правда відпустити тебе. Пішов нахуй, бігунок. Пішов нахуй, наркоман. Пішов нахуй, Ніл Абрам Джостен.

І Ніл зник. Зник разом з попілом цигарки, що лежала на краю даху. Зник разом з усіми почуттями Ендрю, з його емоціями, з його бажанням жити. Зник і забрав їх з собою. І колись, напевно дуже скоро, Ендрю приде до Ніла, щоб забрати своє. І вони будуть разом.

“You gave me your heart, you know. You’d like me to hand it back, whole again. But I won’t. You’ll live a long life, Catherine. An eternity without me. You will look into the faces of passersby hoping for something that for an instant, bring me back to you. You will find moonlit nights strangely empty because when you call my name through them, there will be no answer. Always your heart will be aching for me and your mind will give you the doubtful consolation that you did a brave thing.”