Пожежа

Чудовий день для чергової ідеї, а точніше в цей раз фатальної ідеї. Божевілля в чистому вигляді й справжня дурість. Наскільки ненормальним слід бути, щоб вигадати щось отаке ? Це жорстоко і не має ніяких виправдань. Тансі ще пошкодує про це рішення, хоча навряд чи помилка зупинить в майбутньому. До того ж зараз він навіть не підозрює про болючу помсту

Його вело не бажання реально зашкодити, а жага… привернути увагу? Наскільки треба не мати клепки в голові, щоб задля отримання потрібного втнути щось таке? Але бісу було байдуже. Йому хотілося, щоб блакитний погляд знову був прикутий до нього, щоб в цих очах знову палко горіла ненависть, спопеляючи його сутність і розум, виймаючи з грудей залишки пропащої душі, аби знову вивернути її та з хрустом зім’яти крихкі уламки. Він відчував нездорову потребу в цьому, адже саме в такі моменти відчував, як наповнюється життям тіло і як хвилюється все всередині.

Та сьогодні біс перетнув межу у своєму скаженому бажанні заволодіти увагою зайнятого священника.

Храм в цей час пустував. Сонячні промені прослизали крізь вітражі під стелею і золотавими доріжками підсвічували пилюку, яка м’яко сколихнулась від тихих кроків демона. Незворушні образи спостерігали за ним не кліпаючи, завмерли притуляючи руки до грудей і навіки застигли посеред цієї ледь не пафосної вишуканості. Здавалося, що їм зовсім без різниці, що у святиню вдерлося дитя богині темряви й вони споглядали навіть з цікавістю. «Хитрі пройдисвіти»,— подумав біс і не стримав криву посмішку, вишкіривши загострені куточки ікол. Він підійшов та з насолодою провів кінчиком гострого нігтя по шершавому дереву однієї з ікон, здираючи шар фарби. Обличчя на ній ніби вишкірилося, його усмішка перетворилася у вискал, а демон самозадоволено засміявся, питаючи в порожнечі :

– Ну що ? То де моя кара небесна? Коли горезвісний бог помітить мої витівки та позбавить світ від мого існування ?

Але крім луни його голосу у відповідь звучала тиша. Це вириває в нього нову хвилю істеричного сміху, який підтримав шквал голосів. Вони шепотіли з усіх боків, пробираючись під шкіру, обволікаючи тінями тіло, приглушуючи кольори навколо та створюючи гул у вухах…

«- Ха-ха-ха ! Дурень, навіть богу плювати на тебе та те, що ти робиш»

«- Справжнє посміховисько тут саме ти і якщо не постараєшся привернути увагу, то ніхто тебе не помітить»

«- Нужбо, не зволікай ! Чи ти злякався, та хочеш відступити? Боягуз, боягуз !»

« –Адам тебе зненавидить ще більше і тільки тоді буде дивитися лише на тебе…»

– Замовкніть ! Я й так знаю, що мені робити ! – гаркнув Тансі розлютившись. Дихання його раптом збилося, а зіниці почали пульсувати, то розширюючись, то стискаючись до крихітної лінії. Гул поступово притих, але нікуди не зник, так важко було вловити серед потоку лише одну головну думку.

Обличчя якогось святого все дивилося на нього, зіпсоване кривою посмішкою, а демон більше так і не глянув на викривлений лик.

В повітрі легкими хмарками літав димок від свічок, вони повільно плавились, зрошуючи підсвічники важкими краплями воску і тихо потріскували. Одна з них замиготіла, коли біс взяв її в руки. Прикриваючи долонею, щоб бува, вона не згасла, він без поспіху пройшов до тканин гобеленів із символами сонця. Вогник жадібно торкається легкозаймистої тканини та починає охоплювати її, піднімаючись вище до дерев’яних балок. Скоро так вогонь перекинеться далі, охопить димовою завісою приміщення, та почне жадібно жерти все на своєму шляху, а Тансі буде не мигаючи дивитися на свічку. Легені стискає від диму, а очі сльозяться, шкіру починає пекти сильний жар і в голові спливають спогади… Болючі та водночас бліді, ніби й не його зовсім. Здається, що демону байдуже на те, що над ним спалахує справжня пекельна гра вогню, бо він повертається до підсвічника та ставить свічку на місце, дивиться на неї ще якусь мить, а потім розвертається, та йде до вікна в яке і заліз.

А сонце світить так яскраво…

***

– Адаме! Східне крило горить ! — прогриміло наче грім серед ясного неба. В першу мить чоловік навіть не зрозумів значення цих страшних слів, а потім підскочив, ніби вжалений та прожогом кинувся з келії. Всі в храмі метушилися, хто вже тягав воду, хто побіг кликати на допомогу, хто просто панічно бігав, та бідкався, але Адам розумів, що треба терміново винести найважливіші речі звідти. Тому він не бариться, поспіхом занурює у крижану воду свій плащ, прихоплений по дорозі та накидає на себе, затуляє рукавом ніс, а в іншій тримає відро з водою та кидається у палаюче приміщення.

Все що тут було легкозаймисте вже спалахнуло, розповсюджуючи вогонь. Крики та метушня тих, хто вже намагався загасити пожежу, дим і шматочки попелу які осідають на відкритих ділянках тіла та одязі, пробираються і в легені, не зважаючи на вологий рукав притиснутий до обличчя. Пар з шипінням підіймається вгору, коли священник виливає воду на постамент. На ньому стояла міцно зафіксована скляна скриня і в ній лежав особливий меч який треба було терміново забрати ! Залізним відром він з силою вдаряє та розбиває скло, меч чіпляє до пояса і спішить за водою.

Жарко і погано, важко, майже неможливо дихати, одяг висихає і починає липнути до тіла, стягуючи подразнену шкіру ніби коконом. На щоках горить нездоровий рум’янець, а очі сяють від нервів та втоми. Чоловік не знав точно скільки часу довелося гасити нестримну стихію, та по відчуттю ніби пройшла маленька вічність.

Але зараз Адам сидів на лавочці, спостерігав за тим, як сонце скочується за обрій. Його губи пересохли й на них досі відчувався смак попелу, обличчя пекло, а чоловік досі не міг прийти до тями, не міг зрозуміти… Хто зміг і головне посмів підпалити храм ? І тут ніби у відповідь на це питання перед ним зʼявляється Тансі. Його обличчя світиться від лихого захвату, очі широко розплющені, якісь дикі, в них видно гарячкове збудження та не видно навіть натяку на переляк, чи переживання

— Ну що, отче, сподобались сьогоднішні веселощі ?

Від цього зарозумілого тону в Адама скипає лють і він до хрусту стискає руків’я меча, який все ще висів на поясі. Він не зводить погляду з біса та промовляє до жаху спокійним, навіть зацікавленим тоном:

— Це був ти.

— Саме так ! Невже це було настільки очевидно ? — сміється це… Огидне створіння, ця потвора, яку священник помилково прийняв за цікаву особистість. Ну чому… Чому він в якусь мить посмів думати, що може знайти з Тансі спільну мову. А священні писання не раз повторювали, що демони не бувають хорошими… Їх веде лише тваринне бажання знущатися, володіти кимось та ламати життя. Але це було так боляче і образливо ! Зараз у чоловіка в грудях стискалося від болю та розпачу, його рвало на частини від власної дурості, адже в ньому поступово проростало зерно якоїсь довіри та сумніву щодо всього того, що роками вбивалося в голову. Але одним вчинком Тан розтоптав це все, вбив у бруд, змішав з попелом. Образа та гнів були такої сили, що тіло почало ледь помітно тремтіти. Адам так прикусив внутрішній бік щоки, що відчув сталевий присмак крові на язиці і якийсь час мовчав, роздивляючись обличчя демонюги. Потім він піднявся на ноги та пройшов ближче

— Що ти хочеш від мене ? Чого хотів добитися цим вчинком?

— Я хотів привернути увагу… Хотів, щоб ви дивилися на мене так, як зараз… Адже востаннє змушений був піти через ваше небажання мене бачити та якось домовлятися, — з неочікувано сумним обличчям говорить Тансі та куточки його губ опускаються

— Хочеш домовитися… Як ти дивишся на ідею вкласти договір ? — таким незвично вкрадливим тоном пропонує Адам і посміхається, підходить ще ближче та продовжує, — ти будеш отримувати мою увагу в потрібній кількості, а натомість… Ти присягнешся не приносити шкоди мені, храму та його жителям, а також всім містянам

Знову він володар ситуації. Він має вплив на демона, бачить його дурну радість в очах. Це змушує підлотно думати про те, як відреагує Тансі, коли він його так само обдурить? Коли підставить, а потім буде усміхатися та сміятися. Від цих мрій образа втихає, серце схвильовано б’ється і його розпирає від передчуття солодкої помсти.

– Невже ви нарешті зрозуміли, що зі мною можна домовитися ? – ледь не мурчить від задоволення біс, повільно обходить Адама по колу, погойдуючи хвостом та продовжує, абсолютно нічого не підозрюючи,– а куди поділося твоє упередження щодо нечисті ? Що як я тебе зіпсую, заманю на темну доріжку та вб’ю?

– Якби ти хотів вбити, то давно б це зробив, а так я себе убезпечу від цього, – безапеляційна відповідь, а чоловік всередині дратується через те, що Тансі так затягує. Йому просто треба бути ближче, щоб лишень…

— Добре, я згоден заключити з тобою контракт на крові, — відповів біс і це прозвучало так лунко і навіть неочікувано, що змусило здригнутися, — але я хочу… Щоб ти спочатку мене поцілував

Тансі зупинився перед ним. Їх розділяла мізерна відстань і ледь не вперше демон був так близько, а священник уважно дивився на його обличчя, не намагаючись відсторонитися. Вперше він так чітко зрозумів, що вони майже одного зросту, хоча до цього все сприймалося дещо інакше. В голові стільки суперечностей та думок, але долоня підіймається до мертвецьки блідого обличчя, гладить прохолодну щоку і чоловік ніби намагається якнайкраще запамʼятати риси цього схвильованого обличчя… Яке було йому ненависним, але водночас таким привабливим. Цікавить і манить своєю забороненою красою, грішною спокусливою виразністю яка не зрівняється ні з чим. А заборонений плід особливо солодкий…

Наступна мить і Адам легко подається вперед. Заводить руку на темну потилицю і різко впивається в бліді губи. Він відчуває смак власної крові та гіркоту попелу, відчуває мʼякість чужих вуст. Він таємно мріяв про цей поцілунок, гнав пропащі думки з голови, намагався їх викорінити, але навʼязливі марення наздоганяли навіть в снах. І ось нарешті є можливість це зробити… Коли сонце вже сховалося за обрій і їх оточує лише пітьма та яблуневі дерева, гілки яких погойдуються над головами. А безсоромники ховають в тіні свій гріх, свої неприродні бажання близькості. В цьому поцілунку немає місця ніжності, а лише грубе бажання володіти та підкорити, з якимось відчаєм помститися і забути назавжди. Чоловік припав ближче, міцно стиснув темні кучері волосся пальцями, відчув, як ікла Тансі стиснулися, залишили укус. Цей демон завжди нагадував якогось звіра, дикого і непередбачуваного, здатного вкусити до крові, роздражнити, а потім вбити. Але це манило і лише під час цього поцілунку Адам дозволив своїм думкам плинути як заманеться, лише зараз він визнає свою слабкість до забороненого та грішного, до темного та страшного, але ніколи не озвучить це… Не має сенсу, адже він не програє цьому пориву .

Поцілунок добігає кінця, Тансі відсторонюється та гарячково облизує губи, обійнявши священника за плечі, а потім посміхається і вкрадливо шепоче :

— Невже в мене впирається твій «меч»?

— Вперше ти маєш рацію,– насмішкувато відповідає йому чоловік.

І не збрехав же, гостре лезо меча вперлося в живіт, а потім жорстко штовхнулося вперед. Адам відчув як пругко залізо прорвало шкіру і плоть, проходячи наскрізь. Він відчув як задрижав демон, як потекла його кров, скочуючись на ручку, окропила руку. Почали скорочуватися мʼязи й він обм’як, схопився за одяг священник та ледь не впав, обпираючись об нього.

— Я не це мав на увазі … — тремтливим голосом прошепотів він. О… скільки болю було в цьому тоні. Біль в суміші з істеричним сміхом який неочікувано обривається кашлем. А потім подається назад. Лезо вислизає з понівеченого нутра і червона сорочка темніє, коли біс робить крок вбік, щоб в наступну мить кинутися навтьоки. З бажанням сховатися в холодній сутінковій темряві, втекти від пекучого болю поразки.

І кривдник навіть не намагається його зупинити, дивиться зневажливо, губи його кривляться в посмішці, а очі горять ніби два уламки криги. Це сяйво зле, сповнене ненавистю, насмішкою та лихим тріумфом. Саме так Тансі й запамʼятає його перед… Загибеллю