1

За редактуру вдячна the_beth💝

За мотивами старезної пісні Kylie Minogue & Nick Cave — Where the Roses grow

Гидкий рівномірний писк увірвався до ватної тиші й насильницьки запускав шестерні свідомості.

Що це? Я в пеклі?

Роздивитися не дають свинцеві повіки, що відмовляються реагувати на імпульси мозку. Відчувається так, наче керувати я можу… та взагалі-то нічим. Та я ж усвідомлюю себе, а отже, живу.
Пасує це дієслово до ситуації?

Спірно.

Намагаюся з’ясувати, що ще мені доступно, окрім щасливої можливості чути цей триклятий писк.

Зосереджуюсь і розумію, що відчуваю запахи, цілу нерівну та рвучку симфонію запахів. Повітря густе та насичене, і я знаю, чим воно пахне. Це зілля — і висновки можна зробити різні. Мене безперечно ними пічкають, звідси й повна нездатність керування власним тілом. З якою метою — ось головне питання.

Спливають уривки спогадів про війну та жахливих магів-садистів. Я можу бути в полоні, без сумнівів можу, адже я…

Думки розбігаються на цьому моменті, залишаючи ні з чим. Нуль варіантів.

Здогадка осяює мене, і я безкінечно радію. Потрібне дзеркало! Абсолютно точно, я впізнаю себе! І все зрозумію! Навіть схотілося поплескати в долоні. Тож, треба дочекатися закінчення дії зілля, тоді спробуємо розплющити очі, поворушитися. Сподіваюся, там все на місці. І шукаємо віддзеркалювальну поверхню.

Відкидаю думки, в яких я в клітці, у в’язниці або ж в домовині. Минає ще безліч нескінченних хвилино-годин. І ось вона я, щаслива володарка слухняного тіла, розплющую очі, ворушу руками, перекочуюся на живіт і бачу…

Мерліне, що це? Хто це все наробив?

Не вистачає повітря…

Уся кімната розворочена, на меблях висить якесь шмаття, зіпсутий одяг, а на підлозі червоні сліди, які нагадують… щось ох, яке недобре.

Що сталося? Нічого не пам’ятаю. Хтось оглушив мене?

Насилу піднімаюся на тремтячі ноги. Світ похитнувся, та все ж втримався на плаву. Відмахуюсь від писклявого будильника.

Треба згадати, хто я та що трапилося…

В темному вікні відзеркалився жіночий силует. Руки одразу зметнулися до волосся, у відображення теж. Що за безлад на голові? І наче обрізані кілька пасм.

Мені потрібні мої спогади. Десь мусить бути Сито спогадів. Про це я звідкись знаю.

Плентаюся інтуїтивно до суміжної кімнати, там теж все розкидане. А дальня шафа розчахнута навстіж, і у фіалах блищать сріблясті нитки. Боязко наближаюся, сумніваючись, чи те, що я зроблю, на краще. Можливо, той, хто позбавив мене частини минулого, не такий вже й неправий. Можливо… Та все ж пірнаю до спогаду.

Я гарна, яскрава, з червоними, мов стиглі вишні, губами, вбрана в прекрасну білосніжну сукню з такими ж червоними бутонами троянд, іду під ручку зі статним, високим та білявим красенем з холодною усмішкою та сірими, немов похмуре небо, очима.

Я так усміхаюся, що аж щоки болять. Усі мої рідні та друзі тут, на моєму святі. І це так чудово і жадано! І слова клятви мені навіть не потрібно повторювати. Я знаю їх, здається, усе своє життя.

Ми підійшли до алтаря. Ось він, пункт мого призначення. Я так довго до нього йшла, що, напевно, зараз злечу від щастя. А ось він, мій прекрасний принц, який от-от відкине назад мою фату, промовить чудові слова кохання, візьме мою затягнуту в гіпюр руку й поведе до казкового майбутнього.

Та раптом погляд мого принца скляніє. Він більше не дивиться на мене. Зовсім. Нервово оглядається навсібіч, і тільки смикається куточок його губ.

Що з тобою?

Вголос не можна, та мої думки такі голосні, що я впевнена — він мусить чути…

Музика стихає, і серед важкої тиші я чую його рвучке дихання. Моя усмішка сповзає. Щось не так. Дуже сильно не так.

Ведучий починає церемонію, він говорить про знаменний день, в який ми всі тут зібралися, розповідає про безсмертні узи кохання й сімейні цінності.

У нареченого тремтить підборіддя, й мене затоплює панікою.

Що усе це означає? Йому погано, чи він просто не хоче…

— Якщо хтось з присутніх проти цього шлюбу, нехай скаже зараз або замовкне навічно.

Що за пропозиція, Мерліне? «Нехай скаже». Кому таке може спасти на думку?

Чи може?

Я налякано роззираюся. Де ворог? Та у відповідь тиша.
Повертаю погляд до викривленого болем обличчя Драко. Він не може впоратися з собою. Хіба таке може бути? Він же Мелфой.

Я чую питання, чи згодна я, і питально відповідаю «Так?», дивлячись у сірі очі.

На вході якась метушня, і я бачу, як він стискає губи, як хворобливо кривиться, дивлячись на наші зціплені пальці.

Я не витримую й обертаюся на звук. Просто біля дверей Забіні разом з Візлі тримають зареваного Поттера й затуляють йому долонями рот. А той дивиться на всі очі в наш бік й беззвучно плаче, очевидно, припинивши боротись і безсило повиснувши на їхніх зціплених руках.

Я заклякла, і кров у венах немов припинила текти. Я можу тільки переводити погляд від Поттера до Драко й назад.

Раптом свідомість вириває його чітке «Так», я здригаюся.

Що було за питання?

Але, здається, мій наречений бере себе в руки, й на його обличчі проступає невпевнена усмішка. Він відкидає назад фату, що приховує моє обличчя, й коротко цілує, напевно, для того, щоб скріпити наш союз. Від цього я теж здригаюся, але він не помічає.

Ми виходимо до чудово обставленого залу, білого-білого, в атласних стрічках та червоних трояндах, символах кохання. Звісно ж. Час приймати вітання й всміхатися, та я, здається, більше цього не вмію. Дивлюся тільки на тепер вже чоловіка, що стоїть поряд і більше не дивиться на мене.

Відтепер так буде завжди?

Потім, вибачившись, він покидає зал, і я, зачекавши кілька хвилин, прямую за ним.

В дальньому підсобному приміщенні прочинені двері. Звідти чутно дивні звуки, бурмотіння й схлипи. Крадуся тихенько, мов злодійка, і я готова до всього, та не до цього.

Поттер, розхристаний, кудлатий та мокрий, гладить мого Драко скрізь: по волоссю, по спині, водить носом по його білій шиї й цілує, цілує…
А у відповідь отримує міцні обійми до побілілих кісточок й нескінченне «Пробач мене, пробач мене, пробач мене…»

Але Поттеру від цього, схоже, тільки болючіше, і плаче він тільки гірше.

А мене ніби вдарили під дих. І я думаю, що слова Драко несуть отруту просто в повітря. Тому мені так боляче дихати.

— Ти ж знаєш, ти моя справжня пара. Надінь каблучку, прошу тебе.

На що Поттер дістає щось з кишені й викидає геть.

— Мені не потрібні твої подачки, ясно?

Пручається, намагаючись вирватись, проте Драко не пускає, міцно тримаючи за шию та плечі.

— Що ти робитимеш з нею сьогодні, м? Переспиш з нею, так?

Лупить кулаками по плечах.

– Я прийду до тебе. Обіцяю…

Я виринула з Сита.

Я знаю, хто я.

Я, блять, Асторія Ґрінґрас! І я не терпітиму злочинного порушення моїх прав.

Я все пам’ятаю тепер.

Як, заховавшись в якийсь темний кут, пила гіркий віскі просто з пляшки, як вигнала всіх з кімнати й намагалася вирвати з волосся довбану фату. Як взяла ножиці й відрізала її разом зі сплутаним волоссям. Як втекла додому від усього натовпу й випила купу якихось зіллів, щоб заглушити, заніміти, затерпнути.

— Ти подарував йому обручку, тоді на біса мені моя?

Пам’ятаю, як чекала на нього в брудній, зім’ятій сукні, випиваючи зілля одне за одним.

Як рвала на шмаття шовкову постіль і його одежу.

Як готувала подарунок, родинний, інкрустований коштовним камінням.

Почувши, як клацнули двері, я визирнула на перший поверх і побачила його, розбитого й нещасного. Драко сидів біля входу, занурившись пальцями у волосся.

Пробач, любий, я не піду зустрічати.

Стало раптом так смішно.

А що, якби я не помітила? Якби не зазирнула до підсобки? Він заніс би мене в дім на руках? Зняв би сукню? Цілував би? Змушуючи себе не кривитися…

Я клацнула подарунковим маґлівським програвачем. Цікаво, від кого він…
Заграла пісня.

They called me the Wild Ro-ose…

But my name was Elisa Day…

Підібравши поли, я заплющила очі, закинула голову й усміхнулася. Ноги рушили колом, згадуючи завчені па. Всесвіт крутився, тиснув на очі, розмиваючи видимий світ, заважаючи нормально вдихнути, але ноги танцювали…
А губи підспівували, мугикаючи мотив:

Why they call me it I do not kno-оw

For my name was Elisa Day…

— Ти вдома? — почулося з порога.

Дурненький, де ж мені ще бути.

Ставало все веселіше й тьмяніше перед очима.

– Драко, давай танцювати!

Я втягнула його до центру кімнати й вмостила його руки на свою талію.

— Що з твоїм волоссям? І твоя сукня…

Я заливисто засміялася. Це ж так смішно. Кому потрібна моя дурна біла сукня? Я крутонула Драко в танку й знову заспівала.

On the last day I took her where the wild roses grow

And she lay on the bank, the wind light as a thief…

І раптом згадала, що в мене є. І що я мушу подарувати.

– Драко, – пошепки на вушко, наче хтось може нас почути. — ДракоДракоДрако…

Пам’ятаю, що не хотіла дивитись у його розгублене обличчя, бо не хотіла згадувати, про кого він думає і до кого збирається.

Я коротко поцілувала білу поголену щоку, радіючи новим рядкам:

As I kissed her goodbye, I said, ‘All beauty must die’…

Намацавши пальцями смарагди на руків’ї, я врешті впіймала його погляд, застигла й увігнала свій подарунок йому між ребер. Всесвіт заіскрив мільйонами червоних візерунків, що так дивовижно пасували до троянд у зіпсутій бутоньєрці.

Я пам’ятаю, що вирішила: «Навіщо мені ті дурні спогади?», і, випадаючи з божевільної реальності, витягувала зі скроні забавні срібні ниточки й розкладувала їх в прозорі скляночки.

А коли склянок не залишилося, під чиєсь настирливе шаркання й хрип пила солоденьке зілля, сівши на не прибране ліжко. На секунду мені здалося, що крізь вікно просто в небо скочив примарний вовк, схожий на чийогось Патронуса, але то просто здалося. На те вони і примарні, чи не так? А, повернувшись на звуки голосів, щиро здивувалася магічним спалахам й двом незнайомим хлопцям, один з яких водив паличкою над іншим, потім підняв його за руку, й вони роз’явилися геть.