Загублені в темряві

Ніч. Небо вкрите рясними зорями, за високим деревом видніється яскравий місяць. Цвіркуни співають свої пісні, Ліс оживає. Тим часом нічні істоти ховаються в обійми темряви, чекаючи на свою здобич… Лісні мешканці останнім часом стали іншими: агресивними, неконтрольованими. Все змінюється, і точно не на краще… Єремія це розуміла. Справа була нелегка та точно полишила б за собою багато жертв. Однак іншого вибору у них просто не залишалося… Довелося діяти. Звісно ж, усім було лячно. До чого це їх приведе, що буде далі? Стільки питань, але так мало відповідей.

Однак зараз, сидячи при світлі місяця, її думки були зайняті геть не завданням, або ж непередбачуваним майбутнім, а тим неспокоєм, який мучить серце дівчини ось уже кілька днів підряд.

“Чи може це бути… кохання?.. Ах, яке ж це жахливе слово! Або… може, симпатія?”

— Х-а-а, як тяжко.

— Чого зітхаєш? Так нудно? Тоді чому б тобі не допомогти мені? — Єремія перевела погляд на Мавку, що так клопоталася над пораненим Станіславом, який несподівано з’явився на їхньому шляху і впав прямісінько посеред стежки… Довелося відіслати Юліана до Ворона за допомогою, адже рудий хлопець мав досить тяжкі поранення, а пересуватися з ним у такому стані було б важко: це забрало б у них ще більше часу.

— Мені і біля вогнища добре, дякую, — усміхнулася дівчині Єремія, та, спершись на дерево, знову поринула в роздуми…

“Якого вовкулаки ми взагалі маємо возитися з ним? Звісно, він дорогий Марені, і якщо її розізлити… Тільки боги знають, що буде”

Вона слідкувала, як Зеленоока вправно замазувала рани, ніжно торкаючись його засмаглої шкіри, проводила рукою по обличчю. В її очах грали дивні вогники зацікавленості рудим воякою. Серце чомусь було неспокійне, а на душі збиралася журба.

Все це дуже дратувало її, Станіслав також. Хотілося просто випустити свою темряву та розірвати хлопця на шмаття, а ця неконтрольованість злила ще більше. Коли вона встигла тільки? Коли її почало так тягнути до Зеленоокої, що вона ладна була вбити кожного, хто став би їй на заваді? Заради дівчини, що дивилася на неї холодними зеленими очима, подібними до виру, в глибині якого можна загубитися і вже ніколи не побачити денного світла… В якому вона вже загубилася. Навіть до Марени Мавка ставилася більш привітно, тоді чому її так довго не полишає ця журба і незрозумілі почуття… Тяжко зітхнувши, вона лише тихо промовила:

— Може, просто здатися? — Провела рукою по волоссю та різко здригнулася від раптового радісного крику Мавки до неї.

— Блу… – Зеленоока швидко спинилася, адже не можна було розкривати її особистість, та продовжила:

— Ой… Єреміє, він, напевно, прокинувся! — Парубок розплющив очі, і, помітивши Мавку, йому вистачило миті, як він вже підвівся на ноги й приставив кинджал до горла Зеленоокої.

Погляд хлопця був дикий, наче кричав, що він вб’є її просто зараз…

— Нечисть, не лізь до мене! — крикнув, обпікаючи шкіру дівчини заговореним залізом. Натомість та посміхнулася, просунувши руку до його обличчя, обережно сплітаючи чари і відтягуючи для Блуда трохи часу. Але Станіслав швидко зрозумів що до чого, різко відсахнувся і розлютився ще дужче. Мавка була в небезпеці.

“Думай, Єреміє, думай…”

Але часу на роздуми не було. Юліан все ще десь вештався, а Марена пішла збирати ягоди для її підопічного. Вони з Мавкою залишилися самі…

Лють охопила її, а тим часом темрява поповзла до її рук. З усіх темних хащів Лісу полізли темні силуети – чорні тіні, які тягнули до неї свої довгі пальці. Крок, ще крок — і ось вона майже біля хлопця. Тягне свою руку аби вбити його, однак, зустрівшись поглядами із Зеленоокою, все всередині перевернулося, а темрява зникла так само раптово, як і з’явилася.

“Не можна себе видавати.”

Набравши повні легені повітря, вона промовила:

— Гей, хлопче!

Розвернувшись, Станіслав заціпенів. Він точно не знав нечисть особа перед ним чи людина, отже, було незрозуміло що робити далі.

Доки молодий воїн обдумував наступний крок, Єремії вистачило цих кількох секунд, щоб прийняти рішення: за пару секунд вона вже була коло нього, занесла руку, стиснувши її в кулак… Перший удар точно пройшовся по ребрах, а потім був ще один і ще… Дівчина била в місця, де до цього були рани. Хлопець знесилено впав на землю, не маючи сил чинити опір, і тяжко дихав.

Мавка відійшла на безпечну відстань і лише скептично усміхнулася, тримаючи рукою за шию, де Станіслав приклав ножа, ледве не прирізавши її. Єремія прослідкувала за цим рухом та міцніше стиснула край одягу.

“Від заговорених кинджалів рани погано загоюються, тому, напевно, залишиться шрам… Цей вояка… Як він тільки посмів!”

Проте Зеленоока була задоволена тим, як хлопець розвалився на землі, тримаючись там, де було завдано болісних ударів і спокійно сказала:

— Так ти його вб’єш, а мертвий нам він не потрібен. Та й м’ясо буде зовсім несмачне.

На це Блуд лише весело посміхнулася. Секунда, дві — і Станіслав робить випад вперед, Єремія хапає його за плечі, намагаючись втримати, та не встигає зреагувати і опиняється прямо на землі з притиснутим до горла кинджалом.

— Нумо, вбий мене, і не дізнаєшся, де твоя панянка!

Звісно, вона блефувала. Хлопець на мить зупинився, дивлячись їй прямо в очі і намагався видивитись там правду.

Аж раптом з’являється Марена. Дівчина не до кінця розуміє, що відбувається. Побачивши її, Станіслав відпускає дівчину, йдучи до своєї пані та перевіряючи, чи все з нею добре, міцно та трохи незграбно обіймає її, а на до цього розгніваному обличчі з’являється полегшення та посмішка.

Раптом Мавка іронічно прискає:

— А посмішка і рум’янець йому більше личать, аніж той дикуватий погляд. Он як розтанув, тільки панянку свою побачив!

Закотивши очі, Єремія обережно промовила до Марени:

— Марено, може, тобі вдасться переконати свого друга, що ми не бажаємо вам зла?

Дівчина здивовано кліпає очима.

—Що взагалі сталося поки мене не було?

Блуд не відповіла, а лише повела поглядом в бік озброєного Станіслава, а потім кивнула на бліду, як смерть, Мавку, що досі стискала, вже червоними від крові пальцями, свою шию.

Одразу зрозумівши, що до чого у панянки раптом округлилися очі:

—Ой леле…

Вона сурово подивилася на свого друга і так само злісно промовила:

— Як ти міг! Проси вибачення! Негайно!

—Але пані!

Погляд Марени говорив сам за себе, тому, стиснувши щелепи, він все ж промовив:

— Мені дуже шкода.

“Так і віє щирістю…— глузливо усміхнулася Єремія. — Але хоч щось!”

— Тож, якщо ми так добре порозумілися, давайте краще перепочинемо.

Дівчина перевела погляд на Мавку, що так само стояла, притиснувши руку до порізу. Злість знову повернулася, але вона лиш взяла дівчину за руку і посадила біля вогнища.

— Давай допоможу.— Відсунувши волосся Мавки, Єремія ніжно пройшлась пальцями пораненою ділянкою на блідій шкіри Зеленоокої. Червоні плями розквітали, як літній польовий мак. Взявши трохи лікувальної мазі, вона обережними рухами почала втирати її в шкіру.

Серце чомусь неймовірно швидко билося. Сидіти тут, біля неї, було приємно, наче в цьому світі існували лише вони вдвох.

Зеленоока зім’яла поділ своєї сукні.

— Боляче… — прошепотіла вона. Єремія ж повела плечима.

— Ще зовсім трохи.

Підвела очі догори і зіткнулася з пекучим поглядом та очима кольору малахітового каменю. Швидко відвернувшись, повела поглядом з боку в бік, і лиш здивовано промовила:

— Де ж, трясця, Юліан?

Юліан сидів біля невеличкої водойми. Сьогодні місяць був як ніколи яскравий, повністю освітлював шлях. Спершись спиною на великий камінь, він схопив перший камінець, який тільки-но потрапив йому під руку, та кинув кудись в хащі.

“І чим я тільки займаюся… Та й взагалі, як сміє цей пернатий читати мені нотації?!”

Тихо прокашлявшись, Водяник намагався імітувати голос Ворона:

— *Кхм… Юліане! Тобі варто навчитися поводитися гідно і не коїти лиха, не змушуй пані знову сердитися на тебе.*

Або ж:

— *Юліане, ти зовсім не змінився, чи не варто тобі вже подорослішати?* Та знаєш куди йди?! Чортів птах! І це все через пару компліментів…

Плеснувши в долоні, він стиснув руки в кулаки. Хлопець злився. Його ще ніколи і ніхто так не принижував.

— Так ні, він ще й пригадав старі часи… От же ж злопам’ятне пташеня!

Але замість злості на його губах заграла посмішка.

— Ну справді, він майже не змінився, та тільки… “Стан його гірший, ніж будь-коли, має поганий вигляд… Відьмі зовсім лихо”.

Раптом стало сумно:

— Цікаво, сьогодні я вдруге побачив, як він перевтілюється і, на диво, залишається таким же гарним… Ха, та про що я тільки думаю? Наступного разу хай Єремія сама до нього йде…

Тяжко зітхнувши, він опустив голову і сховався за волоссям.

“Вже час вертатись. Напевно, той хлопчина вже прокинувся”

Підвівшись, він потягнувся до хрускоту кісток і, тихо заспівавши, попрямував в бік їхнього місця перепочинку. Тим часом з гілки дерева, що знаходилась прямісінько біля каменя, де тільки-но був Водяник, злетів птах, виблискуючи своїм пір’ям та чорними, як смола, очима, й сховався в темряві ночі.

Здійнявся прохолодний вітерець, гойдаючи гілки дерев з боку в бік та несучи в собі відлуння тривоги й звістку біди, що вже насувається…