2

Джисон – той хлопчина, який мабуть найбільше дратує однолітків тим, що йому ніколи нічого не забороняють. А ще тим, що багатий. Та й тим, що гарно вчиться. І спортом займається. І з дівчатами дружить. А ще любимчик вчителів. Ну й танцями займається. І якщо бути зовсім чесним, то ще красунчик, який майже не слідкує за собою.

Такого парубка, потай хотів би мати в друзях кожен, але для виду обов’язково підтримає невдоволення оточуючих. Хай так. Джисону завжди було плювати на думки інших.

Заздрість, невдоволення, злість і навіть ненависть – це все завжди супроводжувало хлопця, куди б він не прийшов.

Гарно навчаєшся – ботан.

Відвідуєш багато секцій та репетиторів – мажор.

Дружиш з дівчатами – баба.

Не підтримуєш «пацанів» – сцикло…..і так далі.

Джисон давно забив на це все та не звертає уваги. Єдине, що його часом бентежить – це байдужість батьків. Раніше йому подобалась свобода та вседозволеність. Було так класно не мати ніяких обмежень в діях, бажаннях, вчинках. Мама хлопця завжди говорила «Вчися синку на своїх власних помилках». І це, як виявилось з часом, справжній крінж. Джисон кайфував від методу виховання батьків, доки не влипав в халепу. Найбільше хлопець запам’ятав як об’ївся морозива (саме завдяки батькам), його обсипало та застудився. Він тоді більше 3 тижнів провалявся в лікарні, бо лікарі не могли одночасно лікувати дві його проблеми. Ото ж дитина 5 років сама (ну, як сама, раз в два-три дні до нього заходив помічник батька, оплатити лікування та занести фруктів) провалялась в лікарні 3 тижні, а батьки навіть не провідали його. Єдине, що почув від рідних тоді Джисон – це «О, ти вже приїхав. Чудово. Які плани?». Все.

Було ще декілька таких «цікавих» випадків, коли батьки поклали вирішення проблеми саме на свого малолітнього сина, але то вже було не таким шокуючим.

З роками Джи зрозумів, що в нього є тільки він сам. І гроші замість батьків. Тому вже з дванадцяти почав вкладати все в себе, в своє майбутнє. Можливо, хтось скаже, що він дурний, міг би прекрасно жити за рахунок батьків все життя, як то роблять інші, але то інші, а він хоче сам. Щоб не залежати ні від кого.

Він уперто йшов до своєї цілі, допоки не став свідком незвичної розмови – учня його школи допитували директор, полісмен та чоловік з органів опіки. І все б нічого, але отримавши відповідь від хлопчика, вони навперебій почали його в чомусь звинувачувати. Тоді хлопчина взагалі змовк та з відчуженим виглядом чекав, доки всі закінчать свої вичитування моралі. Так. Джисон не підслухав розмови, але підглянув.

Відверто кажучи, його просто зацікавив той хлопчик. Хан почав і надалі  придивлятись до нього, випадково перетинаючись в коридорах школи. Виявилось, що вони ще й в одному класі навчалися. Джисон почав таємно спостерігати за однокласником. Він дізнався, що того звати Лі Мінхо, що його мати покинула, а батько пияка регулярно побиває Лі. Сумно. Дуже.

Спостерігаючи потайки далі, хлопець дізнався, що:

• Мінхо завжди майже останнім виходить з класу на перерву, або взагалі не виходить,
• в їдальні займає найвіддаленіше та найтихіше місце,
• їсти бере завжди яблуко, або сок, не тільки вижатий, а в баночці – дешевий,
• в класі поводить себе максимально непомітно,
• додому завжди виходить останнім, або передостаннім,
• після школи йде на підробітку,
• після підробітки йде на іншу,
• свариться з батьком-п’яничкою, та все одно тягне на собі додому….

А ще Хан помітив (випадково), що пальці Лі завжди зберігають на собі кольорові плями, а якщо підійти дуже близько до хлопця – можна відчути аромат фарби. То ж, це означає, що хлопець любить малювати. Джисону так захотілося побачити картини однокласника.

Він почав постійно потайки спостерігати за Лі Мінхо здалеку. Лі, скоріше за все навіть не знав його. Та й добре. Бо ця зацікавленість до одурі лякала самого Хана. А як вже відреагує хлопець – то взагалі страх Божий.

Одного разу Джисон крадучись, прослідував за Лі після школи. Коли він побачив, де живе хлопець, дуже засмутився, адже Мінхо жив в дуже бідному районі та здавалося наче його будинок от-от розвалиться.

Цікавість перемогла і Хан почав майже щодня проводити потай однокласника додому. Одного разу навіть побачив оголошення про здачу квартири в домі Лі, тому, навіть не думаючи, зателефонував господарю та зняв квартиру. Як потім виявилося, квартира Лі Мінхо була над тією, що зняв Хан. І це було жахом. Щовечора в квартирі Лі збирались місцеві пияки, порушували тихий відпочинок сусідів після робочого дня голосні вигуки «гостей», мабуть, батька Міна, далі лунали крики, щось падало, а вкінці це все переростало в бійки. Джисон не міг второпати, як Лі то все терпить.

«Чи може він також випиває?» – подумки запитував у себе Хан, а потім заперечував: «Та ні, якби він пиячив, то від нього тхнуло б, та й втома нереальна. Він би зміг».

Прислухаючись до звуків з квартири Лі, Джисон почув розлючений крик юнака. Отже, хлопець таки проти цього всього. Після почулись звуки лайки та бійки. Хотілося вломитися туди та…

-Та що? Що ти зробиш? – запитав сам себе підліток.

Тоді він просто зателефонував у поліцію та поскаржився на голосні звуки, бійку в сусідній квартирі.

Потім прислухався. Заспокоївся лише коли почув поліцейську сирену. Але це не допомогло. Полісмени дійсно розігнали пияк, але, як виявилось, батько Лі теж десь пішов, тому Мінхо сам пішов шукати батька. І коли Хан побачив як однокласник тягнув на спині батька додому, йому стало так шкода та соромно. Джисон відчував свою провину за те, що хлопцеві доводиться через таке проходити.

В розпачі школяр повернувся додому. А там його чекали батьки, що було дуже дивно.

-Привіт, сину, – привітався батько, відкладаючи планшет та повертаючись до хлопця.

-Привіт, – відповів Джисон, оцінюючи обстановку. – Щось трапилось?

-Так, дещо трапилось.

-Ми помітили з татом, що тебе часто не буває вдома, особливо пізно ввечері. – в розмову ступила мати хлопця. – У тебе з’явилась дівчина?

-Що? – припущення батьків дещо шокували підлітка.

-А що? Ти постійно вночі десь вештаєшся, вчителі говорять, що на уроках розгублений, навіть декілька контрольних завалив, постійно десь літаєш, пропускаєш заняття в гуртках та секціях.

-Ви стежите за кожним моїм кроком? -не повірив в почуте Хан, адже батьки зазвичай з ним себе поводять так, наче їм начхати на сина.

-Звичайно, ми цікавимось твоїм життям.

-Це не цікавість… У вас часом немає людина, яка фотографує кожен мій крок?

-Про що ти тільки думаєш, – відмахнувся батько.

-Просто ти останнім часом сам не свій. Невже ти хочеш через якусь дівчину загубити своє майб…

-Мамо, тату, нема ніякої дівчини, – серйозно сказав хлопець, починаючи пригадувати останні декілька днів. – Я просто втомився і хотів взяти невеличку перерву від навчання, хотів знайти нове хобі.

-І що ж ти знайшов? – не заспокоювались батьки.

-Я б хотів познайомитись з мистецтвом та почати інвестувати в художників, галереї та виставки, – згадуючи запах фарб Лі, його руки в погано змитій фарбі, Хан сказав те, що спало на думку. Він насправді хотів би інвестувати в Лі Мінхо.

-Це чудова ідея, – задоволено закивав батько. – Я розпоряджуся, щоб..

-Не треба, тату, я сам розберуся та знайду талант, який мене зачепить, – перебив батька хлопець. -Якщо на цьому все, то я піду спати, бо один із нас досі підліток і йому ще треба до школи рано йти.

Піднявшись до себе, Хан закрився в кімнаті і почав обмірковувати все. Невже його цікавіть стала такою помітною, що навіть батьки та вчителі звернули на це увагу? Він же просто хотів дізнатись більше. Ні про які більші почуття тут мова йти не може та й не могла. Йому просто було цікаво…

-Чи це може бути… – на мить підліток змовк, шокуючись своєї здогадки. – Та ні, цього просто не може бути.

Наступні декілька днів Хан почав прислухатись до своїх почуттів та емоцій. Він довго переконував себе, що помилився, що то просто вигадка навіяна словами батьків. Та потім, як би тяжко це не було, Джисон зізнався собі, що був нереально самотнім. А все, що могло вилікувати самотність душі – то хоч найменше спілкування з його відчуженим однокласником Лі Мінхо.