Хмарний

   Присвчую цю роботу неймовірно дорогій мені людині, без якої вона б не вдалась.. Дякую тобі за все, сонечко))

Огидний запах коров’ячого гною просочує мій одяг. Із глибоких ран на спині сочиться вишнева кров, що забарвлює усю спину та дорогу білосніжну сорочку величезною плямою. Зламана гомілкова кістка стирчить із надколінка, у всій красі показуючи роздерті м’язи та уражені цвіллю нерви, у яких вчора поселилися личинки мух. Це все нестерпно боліло, але покликати на допомогу я не міг, адже був у закинутому сараї за 2 кілометри від ферми, куди ніхто не ходив. Піти я теж не міг, оскільки мав зламані обидві ноги. Що ж, ці покидьки обрали шикарне місце для моєї мученицької смерті. Я поволі гнив, година за годиною. Спочатку я пручався, намагався рухатись, зганяв із себе мух та сороканіжок, але потім було всеодно. Я звик до постійного болю, як і духовного, так і фізичного. Що ж, я не полінувався з цей час порахувати, коли помру. Отже, це буде завтра, десь о 10 ранку. Помру не від голоду, а від холоду і можливо витоку крові, хоча вони затягнули джгут на нозі. Піднімаю очі догори, аж раптом зустрічаюся віч-на-віч із ненависним обличчям одного із них…

– Як тут поживає наш хмарний? Пелена хмар ще не закриває очі? – його огидне обличчя вишкірюється в насмішкуватій гримасі. Він тягнеться до кухлика, що був піді мною, куди я увісні мочився. Підіймає його, взбовтує, ще раз ковзає по мені очима та підносить до мого рота.

– Пий, нічого іншого немає. Ох, точніше є, але це щось дуже далеко, аж 200 метрів до місцевого струмка, ти ж не доповзеш, правда? Ох, точно, ти і метра не можеш проповзти, – він насильницько відкриває мій рот і заливає гірку сечу, від чого я давлюсь та випльовую усе на нього.

– ДІДЬКО! – штовхнув мою ногу, від чого я заверещав від болю. Хлопець, що сидів на сіні навпроти мене, повільно встав, потягнувся за кейсом, що лежав біля його снопа. Відчинив його, – Клац! Цей звук змусив мене здригнутися, я у конвульсіях кричав, благав, але він вже витяг ніж – найбільший із тих, що там був, та кинджал із вже закровавленим руків’ям. Повільно підійшов до мене, з насолодою підкотив рукави піджака, його божевільні очі пропалювали мою грудну клітину, права рука напружилась, готуючи застромити ніж у моє серце, друга рука тримала кинджал, котрим легко могли зробити другу усмішку на моїй білій шиї. Я приготувався до смерті,  аж раптом…

– ПОКИДЬКИ! НІКОЛАСЕ! БОЖЕ, ЩО ВОНИ З ТОБОЮ ЗРОБИЛИ!.. ОФЕЦЕРЕ, ТРИМАЙТЕ ЇХ!