Пролог. Тонка грань

Тобі має це подобатися. Томе, ти маєш відчувати насолоду.
Крики, стогони благання і звуки, коли кістки ламаються навпіл.
Вимазані кров’ю рукавички, одяг, просочений трупним смородом.
Понівечені тіла, тонкі леза і пульсуючі вени на руці жертви.
Це – твоє життя і твій сенс існування.
Дарувати людям біль, дозволяти їм бути пораненими від твоєї руки.

О Боги, яке ж це чудове почуття, Томе, чи не так?

З кожною новою жертвою все інакше.
Пам’ятаєш, Томе, дівчину, що доставили тобі минулого тижня.
Її доставили, як і решту тушок – зв’язаною і з розбитим обличчям.
Тобі сподобалася її гладенька, біла, наче порцеляна шкіра й очі…
З яких усе текли й текли цівки сліз, поки ти не позбавив її цієї муки.
Після очей, тобі довелося зламати їй пальці на руках – цього було достатньо.
Але її крики лише забавляли тебе, і тобі хотілося більшого.
Легкий рух руки, один за одним, і на животі красувався кривавий візерунок.
Ти навіть не помітив, як її серце зупинилося, і вона перестала кричати…
Так, тобі безумовно подобалася твоя робота. Хіба могло бути інакше?

– Томе, ми скоро закриваємося, нагадую!

Миловидна дівчина Ліззі всього кілька місяців як працювала в кав’ярні біля “лікарні”, в якій і проводив свої досліди Том. Ніхто і не думав приховувати страшну будівлю, за якою ховалася тисяча жертв і просочені кров’ю стіни. Це був звичайний морг із таємним поверхом, про який ніхто й не здогадувався. У самому центрі міста знаходилася одна з найкращих лікарень-госпіталів, при якій був побудований морг. Це був найбільший морг у місті з кількома поверхами і новітніми кабінетами з найкращим обладнанням.

У цьому морзі частенько проводили розтини для поліцейських і приватних детективів за окрему плату. Звісно, для таких справ були окремі кабінети і спеціально навчені патологоанатоми. Раніше Том був одним із них, і йому, як нікому іншому, подобалося возитися з трупами, милуватися голими тілами і розрізати тонким лезом шкіру. Потім він і вирішив спробувати розрізати тіла не тільки мертвим людям, а й живим… На його здивування, це виявилося ще приємніше. На нижньому поверсі, про який знало лише кілька людей із моргу, була комора, переобладнана на так звану катівню, а точніше – місце, де кілька вчених могли провести досліди, заборонені законодавством.

– Я вже закінчую, – на вигляд дуже ввічливий і добрий Том усміхнувся дівчині й відпив трохи міцної заварної кави.

Він був її улюбленим відвідувачем і найочікуванішим – Том завжди приходив сюди ввечері після роботи за філіжанкою кави і соковитим яловичим стейком. Його улюблений столик був біля великого вікна, майже на всю стіну. Зайвих написів і вивісок, що заважали йому спостерігати за перехожим, не було, і тому цей стіл був ідеальним місцем для спостереження і трапези. Тому подобалось дивитись на перехожих і уявляти, як би він катував хлопця, який пробіг біля вікна з дорожньою сумкою, чи жінку років тридцяти п’яти з темними окулярами. Найчастіше, він в людях бачив лише піддослідних і нічого більше.

Темний інтер’єр кав’ярні-бару, а точніше, похмуро-сині стіни і темно-коричневі столики, одразу привернув Тома. Тож уже як два роки це було його улюбленим місцем, після моргу. Тут він не був сам, йому посміхалися і він продовжував мріяти про те, як буде піддавати дослідам нове тіло.

– Сьогодні ти знову відмовишся мене проводити? – наполеглива офіціантка рідко коли відходила від Тома.

Він справді був дуже привабливий, вугільно-чорне волосся, що злегка спадало на обличчя, тонкі, виразні вилиці, біла, наче сметана, шкіра і шалено красиві смарагдово-бірюзові очі. Том рідко посміхався, настільки рідко, що за ці кілька місяців Ліззі бачила його посмішку всього кілька разів. Але це її не лякало, їй просто здавалося, що він серйозний чоловік і постійно думає про роботу. Так, так воно й було… Але знала б вона, яка робота забирала всі думки цього хлопця.

– Ти ж знаєш, я не можу, Ліз, – як же йому хотілося, щоб ця дівчина опинилася в його колекції.

– Я сподіваюся, що коли-небудь цей день настане, – розсміялася білявка і відволіклася на інших відвідувачів, які засиділися допізна.

Яка ж ти наївна і дурна, мила Ліз… Ти навіть і уявити собі не могла, яка ти була везуча. Якби я тебе проводив – ти б уже ніколи не переступила поріг цієї кав’ярні… Я просто тебе жалів.