Перший потяг
від Anyreta RandoБоже, я тільки випустився з університету, а відчуття ніби я відкрив двері в ту саму кімнату з голодними левами. Доросле життя? Господи, що це таке? В житті стільки не використовув слово «бог» в одному потоці думок. Господь бог, Джостене, зберися, це просто співбесіда на роботу. На роботу моєї мрії, ще й на місце моєї мрії. Архітектор. Офіс у центрі Лондона, не дай хто там мені не пройти інтерв’ю, це буде крах всіх моїх амбіцій.
Тому я виходжу із своєї тимчасової невеличкої квартирки, яка б хотіла бути більшою, я закриваю двері, вдихаю, перевіряю чи взяв усе, що мені потрібно і впевненим кроком іду у невідоме.
***
Краватка нестерпно стискає горло, але потрібно, потрібно для іміджу її одягнути, Елісон вчора торочила про це цілу вічність, мабуть. Я думав, що відкину копита, як вона допомагала мені збиратись та підбирала «ідеально гармонійний костюм, який вразить вищі ланки офісу».
Елісон, моя мила Елісон, яка ще й Ден притащила, щоб допомагати, але хвала богам, їй потрібно було бігти, бо у Мета сьогодні матч і вона не хоче його проспати. Від самого ранку вони мене закидають тисячами повідомлень, але я вирішив відключити звук, після співбесіди просто винесу їм вирок.
Чому я просто не граю в ексі? Я швидкий, шикарно граю, ми чимало разів вигравали. Все б було в рази легше, нє, моя любов до математики взяла своє.
– Містер Джостен? Ви наступний – молода жінка років тридцяти, скоріш за все секретарка витягнула мене з роздумів і я піднявся зі свого місця.
Поспіхом підняв сумку і поправив на ходу свій піджак вільного крою, який звичайно вибрала Елісон, я направився в кабінет свого можливо-майбутнього-боса. На табличці, що висіла на дверях було написано «Містер Моріяма». Всередині мене як обірвалось. Це прізвище переслідувало мене в найгірших жахіттях, як в сні так і наяву. Думки почали вирувати в моїй голові, але давши собі уявного ляпаса, все скотилося до одного – професіоналізм.
Я постукав у двері і почувши дозвіл впевненою ходою зайшов у кабінет. За столом сидів ще незнайомий мені чоловік із знайомим прізвищем, я видихнув та привітався.
– Добрий день, містере Моріяма, так? – на диво мій голос не тремтів, так як я думав
– Так, і вам добрий день, містере Джостен. Сідайте і давайте не затягувати з цим всім.
Я криво усміхнувся чоловікові навпроти і всівся на крісло, що виявилось капець, яким зручним. Я передав укусі документи, резюме та ескізи Моріямі та наша співбесіда почалась.
Питання були простими – де навчався, досвід роботи, мотивація працювати, місце проживання та інші, я сильно не переймався цим та навіть розслабився у компанії цієї людини. Джошуа Моріяма, як він представився мені просто горів своєю роботою та як і я, ми знайшли спільну мову та спільну мету в нашій галузі.
– На цьому, мабуть усе – Моріяма постукав паперами по столу, збираючи їх в одну купу – ви мені сподобалися, містере Джостен, ваші амбіції та бажання вразили мене, тому я вважаю, що було б нерозумно не випробувати такий талант, як ви. Приходьте у понеділок на пробний період, а дальше побачимо.
Я вже не міг стримати усмішку, яку навчився тримати роками. Я зробив це. Я пройшов туди, куди я хотів, тепер головне не просрати все.
– Дякую, дуже дякую – я знову усміхнувся і потиснув руку, простягнуту мені
– Всі деталі по добиранню, дрес-коду та іншому прийде вам листом на пошту, вказану у резюме, хай щастить – Джошуа кивнув і відпустив руку, а я підняв свою сумку та вийшов, по дорозі знімаючи краватку.
«Я пройшов на пробний період, ЧУВАКИ, Я ЦЕ ЗРОБИВ» – це повідомлення полетіло у нашу спільну групу лисів.
«БЛЯХА ТИ КРУТИЙ ДЖОСТЕН!» – як завжди Елісон перша
«Невже ти не безнадійний? Вітаю» – як зажди лаконічний Кевін
«Ми тепер маєм ще одну причину зависнути, зустрінемся біля нашої кафешки о 14. БЕЗ ВІДМОВ. УСІ.» – як зажди Нікі, який всіх збирав, ви зрозуміли, з причинами і без.
«Вітаю, малий! Від мене і Мета)» – як завжди мила Ден
«Оооо вітаю! Я в тебе вірила!) Нікі, я не прийду сьогодні, робота» – Як завжди Рене, просто наша Рене.
Тільки від однієї людини я не отримав повідомлення – Кетрін, ех, вона, мабуть, би перед Елісон була, але зайнята, напевно, не берем в голову.
Вона до нас приєдналась в університеті Пальметто на рік пізніше від мене, проте з нею ми по особливому зв’язались і стали друзями, дуже близькими друзями. Вона сама з Італії і також втекла від їхніх бантицьких угрупувань, тому й у нас була спільна травма, так і здружилися. Вагонами комплексів і травм скріпилися і поїхали в країну під назвою «життя» – так вона описувала нашу дружбу.
Я недовго вибирався із цієї «скляної фортеці» та вийшов на вулицю, вдихаючи повітря на повні груди. Я. Це. Зробив. Я не вірив власному щастю. «М енд Проджект» вступала в топ-5 архітектурних компаній Лондона і я, не вірячи досі, попав туди на роботу одразу після закінчення навчання, я лакі персон.
Та не довго я роздумував, як на мене налетіла рудоволоса дівчина, що завжди пахла персиками.
– Я знала! Я знала, матір твою, Джостен, що ти пройдеш – я також заключив Кетрінт в обійми, хоча з моїми метр сімдесят три це було не найпростіше, потрібно було добряче нахилитися, щоб досягти до Кетріних метр п’ятдесят чотири.
– Ех, мені б твою впевненість – я постарався зробити максимально сумний голос, оскільки знав, що вона ще не читала групу
– Ти не вмієш брехати, Ніл, не вмієш, я знаю, що ти пройшов, я це відчуваю – вона відсторонилась і усміхнулась мені, гладячи по щоці, а то до голови не діставала, це була її фішка. – Ну і плюс того, що я встигла прочитати групу, тому давай, шуруєм
– Ах, точно, ми можем запізнитися до Лисів, ти знаєш, що Ніккі приб’є нас – я приобняв її за плечі і відпустив, поправляючи на плечі сумку.
На годиннику вже було 13:24 і мені повезло, що від мого офісу до нашого місця зустрічі було недовго. У нас з Кетрін були відносини платонічні з великої букви П, тому нам було легко говорити про все на світі, не зважаючи на те, що весь універ під час навчання думав, що ми разом. Це вигідно. Багато секретів залишилось саме між нами. І тільки між нами.
– Ля, я тебе навіть не спитав, що ти тут робиш, я думав тебе в Кароліну відправили – Кетрін була третьою і останньою зі всіх, хто залишився в Ексі після Пальметто
– Так, я була, але ж тобі необов’язково було знати, що я повернулась сьогодні зранку – вона подивилась на мене чисто-безневинними очима і швидко додала – не вийшов би сюрприз
Я її обійняв за плечі і усміхнувся, і ми повернулися до теми користі Reese’s. Це ж арахісова паста – горіхи корисні, все.
Все ж таки ми добралися до кав’ярні, де нас вже очікували усі, крім Рене. Елісон на своїх височенних каблуках підбігла до мене і обійняла і за рахунок своїх туфлів, вона була на кілька сантиметрів вища від мене. Я усміхнувся і також обняв її обіруч за спину.
– Ми знали! Ми знали, що ти пройдеш, ти блін сраний вундеркінд – Ден також не відставала від блондинки і обійняла зі всієї ніжністю старшої сестри, яка тільки могла бути.
– Я молодший від тебе всього на два роки – обіймаючи її, пробурмотів їй в волосся
– Ц, Ніл, ти все одно найменший з нас – Ден знову усміхнулась, мені здається, що вона народилась з усмішкою на лиці, реально.
Ніккі, звичайно не відставав і обіймаючи мене за плечі, завалив тисячами питань, які я навіть не встиг запам’ятати. А Кевін, просто Кевін – потис мені руку, все рівно не розуміючи моєї любові до математики і вибору архітектури, а не ексі, як справжній батько, який незадоволений, або не розділяє вподобань сина, я ледве не засміявся власним думкам.
– А точно, Мет теж скоро прийде, він просто зависнув з друзями після перемоги – Ден врятувала мене від потоку слів та питань Хемміка
– Оооо, невже ми знову заговоримо про Ексі?
«НІ» – почулося п’ять одночасних голосів, п’ятий належав ж Метові, який тільки зайшов в двері кав’ярні і почув моє питання і одне єдине «так» – від Кевіна.
– Гаразд, гаразд, я зрозумів, ніякого ексі – я підняв руки вгору, вдавано капітулюючи – хоча б скажіть який рахунок? – майже благаючи сказав я, а то зі своєю архітектурою нормальних співрозмовників що до ексі не було.
– 21:17 в нашу сторону, що зрозуміло, ти краще розкажи про співбесіду і себе – Мет вмостився біля Ден, цілуючи її в скроню, а я, а я що? Іншого виходу не було, як розказати їм все до деталей.
Прізвище свого ще-можливо-майбутнього-боса я не вказав, але все решта вони дізналися, навіть про несподіванку Кетрін, про яку виявляється, всі знали. Без закочення очей я не обійшовся.
– А, до речі – Кевін встрягнув в нашу розмову, оскільки до того сидів мовчки – ну, я знаю, що ми домовились без ексі, але – п’ять пар очей були направлені на Дея в скептичному погляді – Я переходжу в команду до Кетрін – він безневинно усміхнувся і подивився на нас – Думав, вам варто знати.
Ми запитували у них тисячі разів, що між ними, тому що тільки сліпий не замінить хімію між цими двома, а тепер ще й Кевін, який в житті би не кинув Троянців переходить у збірну, де якраз грає Кетрін. Це дивно. Але вони обоє були незворушні і говорили, що це рішення тренерів і воно добре вплине на гру збірної. Це дивно.
Проте недовго пісенька співала, ми всі були зайнятими людьми і тому біля години четвертої Елісон побігла у свій офіс, а Ніккі пішов на фотосесію. Мет з Ден також вже хотіли додому, оскільки день в них теж непростий, а я з Кетрін і Кевіном лишились зависати і нарешті поговорили про ексі і перехід Дея в команду Кетрін. Але ті дальше торочили про «професіоналізм». Не дуже правдиво звучить, але що є, то є.
Коли я вже випив третю каву, різко згадав про свій потяг додому.
– Чорт – я подивився на годину – Чорт, чорт, чорт, я не встигаю – я закинув сумку на плече, поцілував Кетрін в лоба, потиснув руку Кевіну і заплативши за своє замовлення вибіг з кав’ярні.
В житті так не бігав. Брешу. Бігав, але не суть, я не встигаю додому, матір вашу. Зловивши на ходу перше ліпше таксі я скоротив собі дорогу в три рази. Слава богу святому, що я вже стільки разів запізнювався, що робив все як на автопілоті. Руки самі заплатили водію та відкрили двері, а ноги самі завели на потрібну платформу. До потяга залишалось дві хвилини. Боже я щасливець сьогодні.
Важко віддихуючись я написав Кетрін, що все Ок і їй не потрібно буде мене прихистити сьогодні, бо живе вона в самому центрі, біля вокзалу і інколи забирала мене до себе, коли я пропускав потяг. Я сьогодні вперше не втикав в телефон, поки чекав свого транспорту, а вирішив розглянути конструкцію та вигляд вокзалу за ту хвилину, що в мене залишилась. Вау, справді красиво, ніколи не помічав ні фризу, ні скульптури. Да уж, телефони…
Та бляха, чуть знов не пропустив потяг, я реально задивився, що навіть не помітив, як народ почав направлятися до потяга. Тихо вилаявшись собі під носа, я зайшов із всім потоком людей і сів, точніше хотів сісти за своє звичайне місце, яке завжди займав, проте там сидів абсолютно непорушно незнайомий мені хлопець, приблизно мого віку з блондинчастим волоссям.
Я.сів.навпроти.нього.
0 Коментарів