Що бачили смарагдові очі

Зимові канікули дали можливість видихнути усім учням. Останній день навчання в цьому році був проведений у стінах актової зали. Директриса, деякі вчителі, старости виголошували свої промови, підбивали підсумки, розповідали про результати своєї роботи. 

Шкільний оркестр відіграв як завжди неперевершено. Венті не помилився, коли зробив ставку на Барбару. Її ніжний, в міру веселий, голос ідеально підійшов для втомленої та дещо тривожної авдиторії. Така манера співу багатьом нагадала колискову. 

Каї довелось втекти одразу після цього видовища. Містер Альберіх знову не довірився власній маріонетці та послав за ним Дайна. Усі інші, хто мав свободу і домівку, почали відʼїжджати з наступного дня.

Суботній сніданок був неймовірно швидким для більшості учнів. Без Каї знов стояла тиша, відчувалась якась напруга. Хоча для Ділюка це не здавалось таким жахливим, адже він так і не придумав як дивитись Альберіху в очі знову. 

– Джин, коли ти поїдеш? 

– Батько казав, що заїде десь о другій. 

Темно-рожеві очі грайливо поглянули на зелені, натякаючи на близьку поразку Лізи у суперечці. Та Мінчі відповіла не менш гострим поглядом, не здаючи своїх позицій. Така мовчазна боротьба була помітною лиш для Венті, що також брав участь у суперечці на стороні Розарії. 

– Я ж можу також поїхати? Це не буде проблемою? 

– Як же швидко ростуть діти. – Розарія дала пʼять Венті, проте тут же зловила на собі холодний погляд Джин. 

– Звісно, що ні. Я буду рада бачити тебе вдома. 

– Тоді я також поїду.

– Яка ж це прикрість – програвати суперечки. 

Копирсаючись у власній сумці, Ліза нарешті відкопала гаманець та передала кілька купюр Розарії. 

– Навіть якби ми сперечались за безкоштовно, я все одно раділа твоїй поразці. 

– Що за суперечка? 

Барбара тримала свою личину янгола, проте всі за столом розуміли, що вона от-от почне сипати моралями і янгол перетвориться на надто праведного демона. 

– Я поставила на те, що ти поїдеш додому на цих канікулах, а Ліза навпаки.

– Розо, так не можна! 

– Лізо, ти серйозно брала в цьому участь? 

– Це було весело. – Ліза лиш хіхікнула, підмічаючи їхню ідентичність. – О, до речі, чи не могли б ви допомогти мені в бібліотеці? 

Зелені очі були направлені на Венті, Розу й Ділюка, що сиділи навпроти. Вибору у них не було, треба ж було якось прожити 2 тижні без занять та інших цікавинок. Ну і без Каї, головного тамади цієї школи. 

– Я не впевнений, що у мене вийде. Треба опановувати новий інструмент. – Венті протягнув останнє речення, сумніваючись. Він навіть ще не домовлявся із Сяо, а вже такий голослівний. 

– Тільки не кажи, що ти знову змінюєш інструмент. 

– Та ні! Аліса цього не переживе… Хороший музикант ніколи не стоїть на місці. 

– Треба викинути диплом музичної школи, бо тепер я аматор-любитель. 

До холодних сатир Ділюка досі було важко звикнути присутнім. Здавалось, що зовсім нещодавно він видавав одне слово на годину, обирав мовчання завжди, а тепер вже і своєрідно жартувати намагається.  

– Я не те мав на увазі! 

– То може доведеш, що не аматор-любитель? Я дуже люблю піаніно, але мені так рідко доводиться його слухати. Такий романтичний інструмент… 

– До речі, не погана ідея. Флейти в цьому році я чула достатньо. 

– Я запамʼятаю цю зраду, Розо. 

– Можливо зіграю, не впевнений. 

– От весело вам буде без нас. І Кая усе цікаве пропустить. 

– До вашого повернення ми придумаємо щось крутіше. – Смарагдові очі яскраво блиснули, передаючи наснагу власника іншим. 

Після сніданку усі розійшлись в різні сторони: Джин та Барбара поїхали, Ліза, Розарія та Ділюк упорядковували книги в бібліотеці. Венті ж намагався згадати чи залишився Аякс ще в школі. Спершу він хотів просто піти до Сяо в кімнату, але той факт, що там же жив Аякс лякав. Ще й Каї в школі не було, тому ризикувати аж настільки не було можливим. Тоді ж він махнув рукою і відрив у своєму телефоні старесенький контакт Сяо, на який писав востаннє неймовірно давно. Тепер залишилось лише придумати повідомлення. Зрештою, стерши більше десятка чернеток в нотатках, Венті сформулював ідеальне повідомлення, яке і відправив Сяо. Через кілька хвилин повідомлення було переглянуте, але відповіді не було. Парубок вирішив дати час опоненту, проте це не сильно допомогло. Лише через декілька десятків хвилин, коли Венті вже вирішив зайнятись іншими справами, він почув сповіщення.  

“Він завжди був неймовірно пунктуальним і ввічливим. Прямо взірець цих двох якостей”. 

Сяо: Мені йти до тебе через всю школу. 

Венті: Не повіриш, але мені так само. 

Сяо: Тарталья не повернеться на цьому тижні, якщо ти боїшся саме його.

Венті: Нікого я не боюсь. 

Сяо: Поки Альберіх був у школі ти мав більшу сміливість. 

Тепер Венті крокував через усю школу з принципу. Дружбою з Каєю він дорожив більше за власне життя, але ненавидів, коли його вважали додатком до Каї, неспроможним існувати без нього. Злісно стукаючи у колись знайомі двері, він зрештою зустрівся з янтарними очами.

– Той факт, що я реально оцінюю загрози для свого життя та намагаюсь їх уникати, бо ще хочу пожити, ніяк не надає тобі права називати мене боягузом. 

– Я назвав тебе боягузом? 

– Ти мав це на увазі. 

Сяо пропустив свого опонента в кімнату, зачинаючи двері. Венті пройшов не спішно, дозволив собі трохи порозглядати колись вже знайому кімнату. Тоді ж він вмостився на ліжку Сяо, колишньому ліжку Каї. Навіть напружуватись не довелось, щоб зрозуміти, що Аякс не змінив свого спального місця. 

– Звідки тобі знати що я мав на увазі? 

– Вмію розрізняти контекст. – Тоді ж він звернув увагу на те, що Сяо шкутильгав, йдучи до свого стільця. – Міг одразу сказати, що не зможеш дійти до мене.

– Міг одразу сказати, що уникаєш загроз для свого життя. 

Така відповідь Венті трохи задобрила. Шпилька не вколола, а правильне формулювання подарувало неабияку надію. 

“Він звісно той ще бовдур, ще й один з головних друзів Тартальї, але… він повинен був вже мене згризти й все ще цього не зробив. Він обожнює кидатись голками, це його звична манера спілкування, тому він навіть дуже приязний зі мною. Може варто дати йому шанс?”

Венті дістав з футляра новенький інструмент та скрутив дві частини в одну. Він звик грати на малій флейті й подібних розмірах, а цей інструмент був вдвічі більшим. Але він готовий був стерпіти заради цього чудового звучання.

– Вітаннями обмінялись, а тепер до діла. Вчи. 

– Мені дуже цікаво подивитись на те, як ти з 30 сантиметрів на 60 перейдеш. 

Сяо поквапився дістати й свій інструмент для демонстрації, але через травму ноги це було важче зробити.

– Легко, я не лише на малій граю. 

– Я памʼятаю твою арфу. 

– Я за флейти кажу. 

– Але я цього не бачив.

– Якщо ти чогось не бачив, то це не означає, що воно не існує. 

– А як доведеш? 

– Покажу. 

І Венті показав свою майстерність. Попри абсолютно незвичність звучання та будови цієї флейти, він опановував її доволі швидко та легко. Сяо заздрив. Напевно, якби раніше він не був таким дурним, то мав би такі ж навички, повʼязав би своє життя із музикою також. Сяо знав, що життя Венті сповнене пекла через його соціальний статус тут, та все одно заздрив. Тарталью боявся і він сам, визнавав, що йому щиро пощастило з батьками, навіть співчував Венті та іншим сиротам. Хоча і Венті дуже пощастило, адже той знайшов не лише покровителя, а й найкращого друга в одному обличчі. Тому яким би упередженим Сяо до Каї не був, а його щиру й зразкову дружбу з Венті визнавав і знову заздрив. Скільки б проблем у Венті не було, які б невдачі його не спіткали, а він все одно мав щастя, мав свободу, неперевершену чисту, вірну, альтруїстичну душу. Він жив і робив те, що хочеться. Мав сміливість йти проти системи та правил, стереотипів та соціальних норм, мав найкращих друзів, із якими був на рівних, був до біса відповідальним, не боявся здаватись дурним, адже в будь-який момент міг довести зворотне. Венті був таким же нестримним і непередбачуваним, як весняний вітер. З незвички, раніше, це неймовірно сильно дратувало, але зараз… Сяо відчував лише суху заздрість. І прикрість, що колись впустив Венті й можливість жити так само, як він.   

– Чому ти постійно змінюєш інструменти? 

– Про що ти? Я вже 2 роки граю на малій. 

Венті максимально не хотів торкатись цієї теми, він знав до чого поведе Сяо. 

– Але ж до того грав на арфі. 

– Це була помилка. 

Весняний вітер різко перемінився на холодне зимове завивання. Сяо був вражений. Ледь не вперше він бачить Венті таким. Він бачив його злість, бачив його радість, страх, сміх… та будь-яку емоцію. Усе, окрім журби, окрім байдужості. 

– На ній ти грав краще, ніж на флейті. 

– Тому що на струнних в мене практики більше було тоді. 

– Тоді чому це помилка? 

Терпець Венті раптом урвався. Не хотів він ламати хиткі паростки хороших стосунків з Сяо, але відповідати й взагалі чути ці питання він не хотів куди більше. 

– По-перше, це дорого, по-друге, в мене були особисті причини. 

Сяо зрозумів, що торкнувся чужої відкритої рани лише коли почув ось це крижане “особисті причини”. Венті вимовив це без жодного блиску в очах. Тоді ж він закінчив цю тему та дав наостанок збірку нот творів для сяо. На цьому вони і попрощались. 

Востаннє Сяо чув арфу Венті 2 роки тому, на концерті присвяченому закінченню першого семестру, коли вони ще були у 9 класі. Він чудово памʼятав той виступ, ту неймовірну гру та сльози на очах Венті, як він втік зі сцени щойно гра закінчилась і більше до арфи ніколи не повертався. Багацько б Сяо віддав за те, щоб знов почути саме арфіста Венті, а не флейтиста.

Заходячи в кімнату, Венті одразу ж кинувся на пошуки своєї найдорожчої речі. Ця коробка була добре захована та й закидана іншими, вживанішими речами. Він лиш хотів пересвідчитись, що ліра досі там, досі в ідеальному стані, недоторкана вже понад двоє років. І це дійсно було так. Струни були так само ідеально натягнуті як і в минулий раз, вона досі була ідеально натерта, блищала й переливалась. 

Венті раптом згадався рідний дитбудинок, перший ліпший друг. Це він, не Венті, повинен грати на лірі, на арфі. Це його ліра! Ця роль належить йому! Та він давно вже мертвий. 

Венті не мав сильно хисту до музики. Лише в середній школі з музикою його познайомив дивний, завжди веселий, хлопець, який постійно заплітав своє волосся. Цей юнак став сиротою не від народження, а в першому класі середньої школи. В нього залишилась лиш бабуся, яка не могла про нього піклуватись через власний стан здоровʼя. Незадовго до випускного класу середньої школи перший друг Венті вчинив самогубство через смерть бабусі, останньої рідної душі, даруючи перед цим Венті цю ліру, єдиний залишок від своєї родини. Для Венті ця ліра стала також залишком родини. А лист, який залишився в цій коробці з останнього прожитого дня справжнього власника цієї ліри, змусив Венті докласти усіх зусиль до свого музичного хисту, зробити усе, щоб потрапити саме в цю старшу школу. Та коли нарешті він опинився на прохання свого першого друга в цих стінах, то абсолютно нічого не відчув. Лиш інша вʼязниця. Чи було тут краще? Напевно. Чи відчував це Венті? Ні. Він доживав чуже життя, а своє поставив на павзу. Поступово струни ставали такими гострими, що різали його пальці, хоча й крові не було видно. А ще гірше вони різали його душу, оповиту кайданами. 

Він досі береже цю ліру, свій перший подарунок, який йому подарували, але тепер неймовірно боїться. Боїться, що розчарував справжнього власника цього інструменту, боїться, що вже не гідний ліри, боїться знов заграти на ній і одягнути на себе чужу шкуру. 

Витираючи сльозу, Венті швидко сховав пакунок назад і поквапився знову забути про нього, та виходило погано. Сідаючи за ноти, що дав Сяо, Венті почав знов і знов покращувати свою гру. Він грав на сяо поки його не знайшов Ділюк. Незвичний звук цього інструмента не давав зайвим, болючим думкам лізти в голову.

– Це Інадзума чи Ліюе? 

– Га? 

– Я був певен, що знаходжусь в Мондштадті, але там так не грають. Куди подівся твій патріотизм? 

– Він усе ще зі мною і ми все ще в Монді. А це сяо, флейта з Ліюе. 

– І це якось повʼязано з тим дурнем, від якого мені довелось тебе рятувати, я правильно розумію?

– Так, але ти просто не знаєш цього дурня.

– Він дурень – цього достатньо. 

– Хороший дурень. Наче хороший… Він вчить мене грати, а це вже про щось говорить. 

– Він же друг Аякса? 

– Так…

Раґнвіндр хмикнув, вкладаючись до ліжка з книжкою в руках. Він абсолютно не розумів Венті. Щось з ним коїлось… незвичне, нове. Венті може або ненавидіти або любити, але цього Сяо Венті, схоже, поділив навпіл. 

– Ти порушуєш усі правила, які ставив мені на початку. І правила не створені для того, щоб їх порушувати. 

– Я знаю це. Але я знаю тутешнє життя краще від твого і здатен контролювати ситуацію. 

– Ти Джульєтта чи Ромео в цьому дуеті? 

Тільки-но до Венті дійшов сенс цього саркастичного питання, як він вибухнув. Хотілось кинути в Ділюка принаймні подушкою, а в ідеалі чимось тяжчим, але совість не дозволяла.

– Та йди до дідька!

– Я тільки звідти. Ти, до речі, не заборгував Лізі ніяких книжок? 

– Та я ж не безсмертний. Ця жінка в гніві страшніша за Тарталью. 

– Ну хоч якесь правило ти не порушив.

Порушник правил не міг заснути надто довго. Знову боявся побачити уві сні знайоме, рідне обличчя. Коли ж Венті нарешті зміг заснути, то від перевтоми не бачив жодних снів. За цей день смарагдові очі бачили надто багато.