Біла кімната

Холодна, біла, з запахом крові та ліків кімната.Чути як працюють апарати, як все щось жужить, не перестає клацати та пікає, це жахливо дратує. Великі вікна з якого бачно темні хмари й дощ який не перестає лити з того часу, як Ізуку у комі. З того часу я і ненавиджу дощ.

Це все було як у сні, я по цей час у це не вірю, точніше, я не хочу у це вірити! Цей момент коли напівхолодне тіло лежить у тебе на руках і майже не дає признак життя. Пам’ятаю як всі були в шоці, але й далі боролися, а я… Тримав Ізуку на руках, приймав його до себе, кричав і плакав. Кричав “Прокидайся! Прокидайся! Ізуку не кидай мене, не треба, я тебе благаю, відкрий очі! Я ж знаю що ти ще живий, просто відкрий очі!” – сидів і кричав. Сидів, кричав й плакав. Пам’ятаю як Шото кричав “Кацукі! Перестань, ти потрібен нам, ти зараз нічого не зробиш! Кинь його, кинь! Якщо ти це не зробиш загине на багато більше людей!” Мені було байдуже, мені було плювати на інших, мені головне щоб з моїм Ізуку було все гаразд…

Коли вже майже всі не могли боротися, до мене нарешті прибігла Очако, вона теж на мене була зла. Але вона сказала мені що вона його забере і віднесе швидко у лікарню. Хвилину я думав віддавати його їй, але вона вже кричала на мене, бо щоб його врятувати було дуже мало часу. Віддавши Ізуку я одразу пішов на поле бою. Я не міг боротися, бо думав що з ним буде, чи буде він ще живий…

Через великий проміж часу всі були не змозі битися, віч-на-віч залишився я і Шігаракі. Я ледве стояв на ногах, я вже не міг тримати руки у бойову позицію, ще трохи і я б сам помер.

-Ох, Кацукі, біднесенький хлопчик. Як же ти будеш без свого друга?

– Що ти бл*ть сказав? Якщо кажеш, то кажи гучніше, шматок лайна!

– А що не зрозумілого? Вже немає того друга!

– Закрий рота. Закрий, свого, йоб*ного рота!

– Ну, а що ти мені вже зробиш? Це кінець, я переміг, твої друзі вже не мають сил боротися, Старателя я чогось не бачу, Всесильного вже немає з нами, а твій “друг” помер! Помер! Ха-ха-ха, нарешті, мене не хто не переможе, я добився свого!

Після слів що Ізуку помер, я більше нічого не пам’ятаю, пам’ятаю тільки емоції. Щось зміщене зі страхом і агресією, це було як великий вибух. Пам’ятаю що я не контролював себе, я просто бився, я бився до того поки безпритомне тіло злодія лежало перед мною, весь і крові, все тіло було спотворене, це навіть тілом не можна назвати… Все місто мовчало, всі дивилися на цей бій, вся країна була на голках і просто чекали. Через 5 хвилин мовчання і шоку до мене підбігли хлопці, вони плакали від щастя, обіймали мене, кричали та раділи що я переміг нарешті його. А я просто дивився в нікуди думаючи що це було і чи реально це через гніву було що він взагалі це почав, а не через Ізуку. Я ніколи такого ще не відчував. І гнів, і сльози, крики, істерика, нерозуміння і черезмерна сила через агресію. Я.. я плакав

– Ви Кацукі Бакуго? Я особистий лікар Мідорії Ізуку

– Так я – різко став зі стільців, що аж він перевернувся на підлогу – ох вибачте, можете сказати як він?

– У мене 2 новини, одна добра, друга.. ну самі розумієте.

– Давайте краще з доброї новини – блондин на стільки нервувався що аж ноги трусилися, а з рук лився водоспад поту.

– Ми зробили вам документи на те що ви можете бути поруч як його чоловік. Вам дається 8 днів на те що ви можете бути поруч з ним, а потім тільки можете відвідувати його 4 рази на тиждень.

– Лікарю, дякую, але я питав про Мідорію – сказав він з такою агресією так ніби він гавкнув як собака.

– Вибачте, Мідорія Ізуку зараз більш менш добре, ми йому провели необхідні операції, зараз просто треба чекати, але є одне але…

– Кажіть!

– Шанс що він прокинеться впродовж 1 років дорівнює 30% відсотків, а по контракту з агенцією що якщо він за рік не прокинеться, то ми його відключаємо з апарату.

Ці слова остаточно зламало його. Це доконало Кацукі на стільки що він дивився на лікаря і сльози самі по собі йшли. Лікар просто поклав необхідні папери на стіл, щось сказав як йому шкода і пішов.

Це було як в театрі, він ходив по палаті, він кричав, він бив все що було на його ході, бив глечики з квітами, бив стакан, перевернув шафу, він кричав на стільки сильно що через 2 поверхи вище було прекрасно чути. Він впав на коліна, бив підлогу просто падав і ридав. Він плакав і кричав, плакав і кричав. Це продовжилося на стільки довго що він без сил напроти Ізуку і впав на нього. Блондин все одно плакав і дуже тихо казав “Ізуку, вибач мені за все, я все зроблю, щоб ти прокинувся, я… Я кохаю тебе”