Сімейні баталії

Токіто продовжує мучити старенький комп’ютер, вже протягом години, намагаючись пройти один і той самий рівень. Дівчина сидить як бомба уповільненої дії, грозячись підірватися будь-якої миті. У такій ситуації спортсменку краще не чіпати. Хоча смертник, який вирішив випробувати нерви старшокласниці, все ж таки знаходиться. Спочатку у двері стукають, але не почувши у відповідь ні слова, заходять. Переступивши поріг кімнати, гість одразу ж отримав подушкою по обличчю, а зі сторони столу почулися не зовсім цензурні вираження та прокльони.

— Вах, сестричко, полегше.

На обличчі того, хто навідався до чужої кімнати, грала легка та невимушена посмішка. Піднявши з підлоги подушку хлопець вільною ходою дістався до ліжка, після чого не питаючи дозволу, зручно умостився на боку. Зіщулившись він продовжив глядіти на Токіто, яка все ще не заспокоїлася й продовжувала лаяти як систему гри, як і тих хто її створив. Кілька разів вторженець навіть присвистував, вражаючись словесному запасу власниці кімнати. Він ні на секунду не пошкодував що вирішив навідатися до родички.

— Вау, а це треба записати, — продовжував знущатися хлопець, доки у нього не полетіла ще одна подушка. — Блядь, звідки ти їх береш?! Все, досить. Та заспокойся ти!

— Ти взагалі якого біса тут забув?!

— Вирішив дізнатись як йдуть справи в моєї маленької Юме-чан, — прощебетав гість та вмостився зручніше на чужому ліжку, закинувши ногу на ногу, а руки за голову. — А ще як пройшло твоє останнє поб… Ай!

Гордо піднявши голову та випрямивши спину, Токіто молодша, цілком задоволена собою, повернулася на своє колишнє місце, сівши у позу лотоса та обійнявши подушку у вигляді смайлику. Її ж брат все стогнав, хапаючись за голову.

— Ну не книгою ж! Безжалісна!

— Ох, це фізика, її не шкода, — відповіла Юме, скопіювавши посмішку співрозмовника, що зовсім недавно грала на його обличчі.

— Така реакція ще раз доводить, що побачення пройшло паршиво, — ображено пробурмотів хлопець, продовжуючи обачливо поглядати на старшокласницю, в очікуванні чергової атаки.

— Це у нас сімейне Сато-чан.

Названий лиш фиркнув та хотів щось сказати, але затих тільки розтуливши рота, прислухавшись.

— Батько, — коротко повідомив хлопець.

— Сережки!

Старший Токіто відразу ж зреагував, позбувшись всіх прикрас, що мав зараз у вухах. І тільки тоді міг спокійно видихнути.

— Сато, повернувся?

В той момент, коли всі побрякушки були не зовсім надійно, але сховані від чужих очей під подушкою, у кімнату без стуку увійшов чоловік середнього віку. Струнким назвати було дуже важко, а серед чорного волосся вже добре виднілася сивина. Загалом його можна було схарактеризувати як звичайного середнє статистичного японця. Нічим не примітного та законсервованого японця.

— Ось ти де, я… Юмено! Скільки я маю повторювати: кинь ці свої іграшки! Чи ти хлопчисько?! Ну що за дитя! Краще б вечерю приготувала, а не байдикувала.

— Ви впевнені, що витримаєте моїх кулінарних шедеврів? — беземоційно проговорила Юме.

— Та що ти собі дозволяєш?! Тільки глянь на неї! Краще б так вчилася, як язиком вмієш молоти! — Чоловік лиш сильніше обурився. Він протягом усього монологу невідривно глядів на обличчя доньки, та зрозумівши що це не дасть жодного ефекту, лиш фиркнув та повернувся до розмови з сином, бурмочучи собі під ніс щось про невдячне та зіпсоване покоління. — Про що ж я… А, так! Сато, до нас на вечерю завтра прийде мій колега з дружиною, з ним буде і його донька. — На цих словах голова сім’ї підморгнув сину. — Не затримуйся завтра в університеті, щоб до п’ятої встиг, ти мене зрозумів?

— Звісно, — весело озвався хлопець.

— Ось і добре, — видихнув чоловік та тільки скосив недобрий погляд на доньку, після чого нарешті покинув кімнату.

Зачекавши трохи, не проронивши жодного звуку, брат та сестра нарешті змогли видихнути.

— Дідько! — вирвалось у студента, а Юмено аж трухнуло. Він уткнув голову у подушку, яка приглушувала його крики, роблячи слова нерозбірливими.

— Хочеш, вечерю завтра приготую я?

— Ти знаєш як безслідно позбутися трупів?

— Маю декілька варіантів, — усміхнулася спортсменка, дивлячись скоса на брата, який тільки вимучено підняв кутики губ.

***

   Юмено сидить на порозі, зав’язуючи шнурівки. На годиннику вже за шосту.

— Онні! — позаду чується пискливий голосок маленької дівчинки. — Ти куди це так пізно?

— Знову твої забавки, — лунає з кухні сердитий голос. — Краще б уроки робила, а не херньою махала. Що з тебе вийте?

Старшокласниця мовчки встає та, взявши спортивну сумку, йде з дому. Позаду чує батька, який досі не стих, продовжуючи свій монолог. Юмено вже звикла, та й виправити цього чоловіка у неї навряд вийде.

— Дратує… — Токіто прикладає пальці до виску. Зараз їй хочеться добряче вдарити щось, або краще, когось, щоб гнів нарешті ущух. Але під рукою нічого такого, крім стіни, тому Юмено, яка ще зберігає краплі адекватності, тільки лається собі під ніс.

Вже дув прохолодний вітер, тому дівчина застібає олімпійку і вирушає вперед, швидко переставляючи ноги. З сумкою на плечі досить важко бігати, тому Токіто старається економити сили, які їй потрібні ще на тренування.    Згодом спортсменка нарешті дісталася пункту призначення. Не роздумуючи вона йде у напрямку знайомої будівлі, та заспокоюється лише тоді, коли двері піддаються. Вони відчинені. Третьокурсниця проходить по через пустий вестибюль та знайомою дорогою, мимо роздягалень, до залу для тренувань. Недалеко від дверей стоїть фігура старого чоловіка.

— Аокі-сан! — не змогла втримати Юмено радісного викрику. Підійшовши ближче вона вклонилася, таким чином привітавшись.

— Ох, дитинко, я вже думав ти сьогодні не прийдеш, — у відповідь чоловік лиш кивнув, усміхнувшись. Він витяг з кишені ключі відкрив залізні двері, впустивши старшокласницю.

— Вибачте, затрималася.

— Знов, певно у свої іграшки бавилася, — у словах старого сторожа не чулося ні краплі докору, тільки добра насмішка.

— Все ви знаєте. — Юме весело пройшла мимо Аокі-сана, заходячи до зали для тренувань.

Pov. Yumeno.

Нарешті я тут. Швиденько кидаю свою сумку на лавку та біду витягати інвентар. Потрібен манекен для тренування. На жаль друга фехтувальника мені зараз не знайти. Я звісно могла зв’язатися з друзями по клубу, але так пізно турбувати когось не у моєму стилі. Це швидше до Юдзу. Вона ніколи не соромиться витягати мене на вулицю, майже силою, хоч о восьмій вечора, хоч о дванадцятій. Проблема в тому лиш, що чим пізніше вона бажає витягнути мене за поріг, тим з більшою ймовірністю прийдеться втікати з дому так, щоб про це не дізналися старші представники сімейства. Звісно совість потім спати не дає дні два, але потім заспокоюється.
Витягнувши нарешті манекена, я повертаюся до сумки, куди кидаю свою тепленьку олімпійку, залишаючись в одній футболці. Зал все ще теплий, адже тренувалися тут не так і давно. Згодом нарешті відчуваю майже кілограм у правій руці. Те, що раніше вважалося зброєю для вбивств та іншого виду перемоги, у наш час використовують у змаганнях та олімпійських іграх. Зараз цю зброю взяти до рук може майже не кожен, хто тільки забажає. Звісно від тогочасних клинків, вони значно відрізняються.
Шпага прекрасно лягає в руку. Навіть приємно. Махаю зверху в низ — з ліва на право. Пряма рука зупиняється, клинок — її продовження. Наче цілу вічність не тримала зброї в руках. По тілу розповзається знайоме почуття задоволення. Навіть тренування приносить стільки позитивних емоцій.
Приймаю правильне положення: права нога вперед, зігнута, ліва пряма позаду, руку ж завожу за спину. Тим часом у правій міцно тримаю шпагу. Голова прямо. Прекрасно. Зосереджуюсь. Це не важко. Зовсім ні. У зрівнянні з ситуацією на змаганнях, коли то тут, то там лунають крики, шум та інші незрозумілі звуки, зараз краще. Тишу перебиває лиш моє мірне дихання, яке ніяк не заважає. Зараз переді мною не манекен, ворог, якого я маю перемогти. Звучить дивно, згодна, та й впевнена, зі сторони виглядаю, без перебільшень, кумедно. Але мене це не хвилює. Максимум хто зараз може мене побачити це дідусь Аокі. Якщо він і посміється з мене, то це буде після того, як я закінчу з тренуванням, а доти, можу дозволити собі про це не думати. Зосереджуюсь, дихаю повільно. Заплющую очі на декілька секунд. Відкриваю. Роблю випад.

Кінець Pov. Yumeno.

Токіто мучила бідний манекен протягом двох годин, з маленькими перервами хвилин по п’ять. Спокійною вона звісно залишалася недовго. Перші атаки та випади були сильні, точні, без помилок та сумнівів, як і всі інші. Так продовжувалося годину, може трохи більше. Під кінець свого тренування старшокласниця втратила контроль та просто зривала злість на неживому ворогові. Схоже, гнів викликаний докорами, що вона почула вдома, не згас.       Фехтувальниця зараз сиділа прямо на доріжці, у позі лотоса, переводячи подих. Футболка вже була мокра, хоч викручуй. Дихання збилося, хоч витривалість у Токіто досить хороша

— Ти добре постаралася сьогодні, — лунає десь зверху трохи хриплий голос. Юмено підіймає голову, та бачить добре обличчя старого Аокі-сана і пляшку води. Вона приймає напій від чоловіка, дякуючи. — Але щоб з такою серйозністю молотити неживий предмет… Що воно тобі зробило?

Старшокласниця мало не подавилася водою, чуючи насмішкуватий голос, а щоки її почервоніли, як тільки вона уявила, як це виглядає зі сторони.

«Так і думала що буде знущатись»

***

   На кухні шумить вода та посуд. На фоні ввімкнений телевізор, де зараз говорять прогноз погоди. Маленька дівчинка вже давно склала палички для їжі, не бажаючи продовжувати сніданок, а Юмено все переставляла овочі на тарілці, з місця на місце. Зараз склала обличчя, схоже за біса чи якусь схожу нечисть. Мордочка, яка дивилася на неї з тарілки своїми оченятами-помідорами, змусила усміхнутися фехтувальницю. Чоловік, сидячий в голові столу, лиш косо подивився на доньку та повернувся до перебирання якихось паперів. Гнітючу атмосферу змінив прихід старшої дитини сімейства. Сато, весело побажавши усім доброго ранку, з апетитом взявся їсти сніданок.
Юмено ж, у якої не було ніякого бажання їсти тільки піднялася та, подякувавши, пішла збиратися до школи.

— Нанао я сьогодні відвезу, можеш не переживати, — сказав Сато сестрі, яка вже майже покинула кухню. — Мені сьогодні треба бути в універі швидше.

— Добре, тоді я піду.

— Ти теж маєш бути на вечері, — неочікувано звернувся батько до третьокурсниці, яка вже взувалася.

— Я сьогодні у клубі, зможу бути лише до шостої, — спокійно відповіла Юмено.

— Мене не хвилює, щоб о п’ятій була вдома, — не відриваючись від перегляду документів, відповів голова сім’ї.

— Я сказала, що в ме…

— Я теж сказав! Мене не хвилює твій клуб! Не хвилює твоє дурне заняття спортом! Це лиш другорядне заняття, в першу чергу ти маєш думати про навчання. Фехтування це лише дитячі забавки, які ти кинеш після закінчення школи! Тому сьогодні щоб була вдома о п’ятій!

Юмено не дослухала, а голосний звук закриття дверей не змусив чоловіка зупинитися.

— Нумо, Кента, заспокойся, вона вже тебе не чує, — постаралася заспокоїти чоловіка мати сімейства.

— Ось невдячне дівчисько. Все їй в голові махати своєю дурною шаблею…

— Шпагою, — обережно виправив Сато.

— Та хоч палкою! Мені все одно! Ці дитячі забавки вона кине як тільки почнуться екзамени! Я не дозволю їй проміняти навчання у Токійському університеті, на безглузде заняття, у якому нема ніякого майбутнього!

Тим часом Юмено голосно ступаючи по тротуару, проклинала та лаяла все на чому світ стоїть. Останні дні вона занадто часто почала вживати нецензурну лексику. Зупинившись на місці їх з Юдзуру зустрічі дівчина зразу ж одягла навушники та увімкнула на плеєрі улюблену музику. Важкий метал та рок допоміг утихомирити ураган емоцій та трохи заспокоїтися. Періодично Юмено вмикала телефон, щоб побачити яка година. Вкотре засвітився дисплей. Ще трохи й вона запізниться. Дівчина вже не витримала та зробила дзвінок. Як виявилося, через свою неуважність та любов до ігор, вона не побачила повідомлення від подруги.

— Дідько!

Попрощавшись з Йошико, дівчина побігла у напрямку школи. До якої було не так близько.

***

   Токіто біжить майже пустими коридорами до класу. Дихання вже збилося, та це не заважає старшокласниці. Вона підбігає до класу, та побачивши незнайомі обличчя, перевіряє табличку над дверима, після чого в неї виникає бажання стукнути себе по голові.

— Прошу пробачення!

Закривши двері чужого класу, Юмено швидко підіймається сходами, на яких декілька разів запинається, поверхом вище та нарешті добігає до свого класу.

— Прошу вибачення!

Запізнилася.

***

   В коридорі на підлозі, зав’язуючи шнурівки сидить Йошико. Точніше, намагається зав’язати шнурівки. Ран, від нетерпіння погуляти, схоже допомагає старшокласниці це зробити, але виходить у собаки досить погано. В котре відсунувши від себе улюблену руду мордочку фінської лайки, Юдзуру робить ще одну спробу зав’язати шнурівки, яка на цей раз є вдалою. Нарешті видихнувши, вона дивиться в дзеркало останній раз, щоб упевнитись, що виглядає адекватно.

— Щоб тебе! — Шико зі стогоном знімає щойно надіті кросівки та повертається у свою кімнату. Ран слідує за нею хвостиком.

Дівчині захотілося ляснути себе за необачність. Як тільки двері відчиняються, журналістка одразу бачить коробочку на столі та, взявши її, йде до дзеркала.       Шико змінюється в обличчі так, ніби вкусила цілий лимон, глянувши на своє зображення у дзеркалі. Відкривши кришечку, вона витягає з контейнера першу лінзу, та згодом приховує свій справжній колір очей. Зараз у дзеркалі вона бачить дівчинку, у якої ліве око каре, а праве зелене. Юдзу, щоб довго не дивитися в такі огидні їй очі, швиденько одягає другу лінзу і лиш тоді заспокоюється. Вона поправляє чубчик, сорочку, та нарешті виходить з ванної, разом з Ран. Знову сідає зав’язуючи шнурки, доки риженька тваринка не перестає заглядати в обличчя господарки. Шико нарешті звертає на неї увагу.

— Не дивись так на мене, ти знаєш чого я їх ношу, — серйозно заговорила журналістка, у відповідь отримавши гавкання. Посмішка знов опинилася на обличчі Йошико.

— Був би тут твій батько, він би точно не допустив знаходження клубку шерсті в домі, — перервав ідилію сердитий голос позаду.

— На щастя, його тут нема, тому це янголятко має право тут знаходитися, — навіть не повернувши голови до співрозмовниці, відповіла Юдзуру. Вона продовжувала тискати та лащити Ран. — І досить згадувати цього чоловіка у моїй присутності. Я не вважаю його батьком. Він перестав бути членом нашої сім’ї, як тільки повернувся до колишньої.

— Я пішла-а! — Її мати продовжувала розмову, хоча Шико вже не слухала.

Разом з Ран, другокурсниця весело поскакала сходами, радіючи, що спускатися з дев’ятого поверху набагато легше, ніж підійматися туди.

***

   Мимо старшокласниці вже не вперше проходять підлітки, йдучи до школи. Інколи на шляху трапляються однокласники, або хтось інший, одягнений у форму її школи. Так дівчина йде далі по вулиці доки не бачить двох своїх знайомих, один з яких активно махає та кличе Юдзуру. Похитавши головою на таку дитячу поведінку, майбутня журналістка все-таки підходить ближче.

— Мені від недосипу в очах двоїться…?