6

Драко щільно запахнувся у мантію й хиткою ходою проминув повз кілька галасливих пабів, зайшов до провулку, що ледь виднівся за перекошеною аркою, і постукав у старі двері. Замок клацнув, впускаючи його в тепло. Майже надійне місце. Було. До того, як він розкрився у «Трьох мітлах». Тепер треба терміново звалювати. І вигадувати новий план вже на новому місці.

 

Повісивши мантію на гачок та махнувши хазяїну, що він нічого не потребує, Драко піднявся сходами, увійшов до свого номеру і дав собі волю, жбурнувши щось у стіну й вилаявшись напрочуд не аристократично.

 

На що він розраховував взагалі?

На Ґрейнджер, звісно. Так, зустріч була б крижаною, але вона б взяла зілля, перевірила б, вислухала. І, можливо, спробувала б використати. Щодо Візлі, які можуть бути розмови.

 

Драко випив загоювальне й почав скидати речі до рюкзака. Приготувавши маґлівську одежу й вирішивши використати Багатозільну настоянку в разі нагальної потреби, він зробив крок до дверей, та в неї раптом постукали й одразу ж відчинили. Драко, відсахнувшись було, роздратовано зітхнув.

 

— Що ти тут робиш?

 

 

_____________________

 

 

Наступного дня Рон знову пішов на відбудову. Згодом до нього приєднався Невіл, і вже разом хлопці допомагали закінчувати розгрібати завали в підземеллях. Шоковані від усвідомлення масштабів руйнувань, вони пригнічено зітхали. Де тільки не точилися поєдинки…

 

Рон час від часу озирався, та Мелфоя ніде не було. Вийшовши слідом за робітниками надвір та почавши нову роботу, Рон знову й знову сканував простір довкола.

 

— Він більше не прийде.

 

Рон здивовано поглянув на Невіла. Відколи це він такий кмітливий?

 

— Я теж так думаю. І того разу не варто було.

 

— Напевно, він мав свої причини.

 

Рон було подумав щось на кшталт “Кого хвилюють причини Мелфоя”, та раптом усвідомив, що саме його вони і хвилюють. Наскільки Рон чув з якихось пліток, виправдані діти смертежерів розбіглися світом, та навіть там не мали спокою. То чому ж Драко довбаний Мелфой повернувся в місце найбільшої концентрації проблем для нього? Навіщо питав про Гаррі так… дивно?

 

— А може, він все ж щось задумав?

Навіщо йому Гаррі?

 

Рон узявся за колоду з одного боку, красномовним поглядом запрошуючи Невіла приєднатися.

Сьогодні за планом були зовнішні роботи. Усе, що лежало не на своєму місці, утилізовувалося або ж займало свої законні місця. Повільно, та все ж замок частково набував звичного вигляду, розбитий міст реконструювали та відчистили від кіптяви. Хлопці займалися монотонною роботою, тому можна було поговорити.

 

— Знаєш, Роне, — Невіл напружився й підпихнув другу колоду. — Я не впевнений, але в школі мені завжди здавалося, що між ними щось є.

 

Рон шмигнув носом, відводячи погляд. Він теж відчував якогось черв’ячка, пов’язаного з Гаррі та Мелфоєм, але говорити про це вголос виявився не готовий, тому пробурмотів собі під носа:

 

— Він просто гад. Треба було дати хлопцям натовкти йому пику в Гоґсміді.

 

— Треба поговорити з ним, — ніби й не чувши Рона, сказав Невіл. — Взнати, навіщо він ризикував.

 

Невіл сів на кам’яні сходи й витер рукавом потне чоло.

Рон насупився. Він не згодний. Говорити з Мелфоєм може й треба, та тільки, щоб витрусити з нього правду про його підступні плани.

 

— Роне, ти мусиш поговорити з ним, — слідкуючи за рухами Рона, повторив Невіл.

 

— Навіть якщо б я й хотів його допитати, це неможливо. Нема Мелфоя — нема проблеми, — він розвів руками, підтверджуючи свої слова цим жестом.

 

— Я знаю, де він зупинився, — а оце було несподівано, Рон випростався й примружив очі.

 

— Ти ходив до нього? — звинувачувально ткнув він у Невіла пальцем.

 

— Так, вибач, я боявся, що хтось його знайде, — штучно вибачився той, очевидно, не відчуваючи за собою жодної провини.

 

— І?

 

— І тепер він у безпеці.

 

— Ти що показав йому явочний номер?

 

— Старий. Тож не хвилюйся. Роне, він справді хоче допомогти Гаррі. І він щось знає.

 

— Про що? Допомогти з чим?

 

— Він каже, щось зовнішнє впливає на Гаррі.

 

Рон замислився. Темномагічного сліду не знайшли, але якщо до цього причетний Мелфой, значить, можливо, погано шукали. Закінчивши роботу й попрощавшись із Невілом, він перенісся до магічного Лондону, пірнув у прихований провулок й, ковзаючи мокрою бруківкою, постукав по цеглинах, відкриваючи прохід у глухому куту. Будівля, на одвірку якої висіла стара вивіска «Готель», ним не була, та кілька разів все ж ставала у нагоді за часів війни. Зараз же дім був зовсім покинутим, віяло пліснявою та пилом. Розуміючи, де саме Невіл розмістив Мелфоя, Рон набрав повітря в груди, зібрав напружені нерви в кулак й увійшов до номеру, відчинивши двері Алогоморою й оглядаючи приміщення. Мелфой був там, читав листа й тримав маґлівский олівець у руці. Мов хижак, який робить коло, навіть не дивлячись на здобич, бо знає, де вона і насправді контролює кожен її рух, Рон повільно пройшов до столу.

 

— Чим зобов’язаний? — Драко сіпнувся, але опанував себе й схрестив руки на грудях, слідкуючи за зовнішньо спокійним Роном. — Чорт, він що, прислав тебе?

 

— Якого дідька ти тут винюхуєш? — половиці скрипіли під чоботами Рона, розносячи звуки у напруженій тиші приміщення.

 

— Хіба я не вільна людина? Я не можу мати своїх справ?

 

Рон розвернувся на каблуках і зробив кілька кроків, щоб стати навпроти.

 

— Не я так вирішив, — голос скрипів, а ніздрі роздмухувалися, бо якби його воля, гнили б в Азкабані усі причетні до того жаху, до трагедії його родини, до того, що вони всі пережили тоді, і як почуваються зараз.

Драко сидів, напружений, мов струна, та підборіддя тримав догори.

 

— Що, нарешті знайшов об кого почухати кулаки?

 

Рон, домовившись із собою поводитися цивілізовано, тепер був не те що невпевненим у своєму намірі, скоріше увійшов у зовсім інший агрегатний стан, щось типу розпеченого дроту, вуха заклало й адреналін стукав у скроні.

 

— Що ти там сказав? — майже прошепотів він виробив ще крок вперед, нахилившись і спершись руками на стіл. — Почухати кулаки? Так, чорт забирай. Знайшов. І я хочу знати, якого дідька ти тут забув?

 

— Хоти собі. Тільки деінде, — зверхньо відказав той, і Рон ринувся вперед.

 

— Скажи мені ще щось. Ну ж бо, смертежерський виродку, — Рон вхопив Мелфоя за шкібарки й майже підняв з-за столу. Його трусило від люті, й голос підводив, виходило тільки шипіти. — Скажи, і я розчавлю тебе тут.

 

— І підеш за це в Азкабан? — Мелфой не пручався, тільки відтягував руки Рона, щоб мати змогу дихати.

 

— Ти! Ти погрожуєш мені Азкабаном? — приголомшено просипів побілілий враз Рон, стискаючи комір міцніше. — Той, кого Дементор не поцілував тільки тому, що його пощадили! Чомусь ти нікого не щадив! Ніколи не пробачу тобі сліз матері! Чуєш? Якби не Гаррі, ти не дожив би до в’язниці! Це єдине твоє законне місце!

 

— Я знаю, що там маю бути я! — раптом істерично вигукнув той. Голос зірвався. — Думаєш, я не розумію цього? Думаєш, кожен, хто впізнає мене, не доводить мені це щоразу? Чого ти від мене хочеш?

 

— Чого я хочу? Щоб ти здох! Ти! Замість усіх тих, хто загинув! — крикнув Рон, відчуваючи, як волога підкочує до очей.

 

Стілець позаду Драко перекинувся, й Рон штовхнув його до стіни, одразу ж хапаючи знову за мантію й заносячи над ним паличку.

 

— То зроби це! — Драко опустив руки й гірко дивився в налиті кров’ю очі навпроти. — Що б я не сказав, я однаково нічого не зможу змінити. Ніколи не міг… — й заплющив очі.

 

Рон стиснув губи, й паличка сіпнулася… Драко чекав на непрощене закляття, та було так само тихо.

 

— Ти міг… — гірко промовив Рон.

 

Драко похитав головою.

 

— Ти не уявляєш, Візлі, який там був жах. Той маніяк…

 

— Ти міг не виконувати накази…

 

Драко мовчав, опустивши голову.

 

— Ти міг не виконати й вмерти. Щоб йому не довелося йти на смерть.

 

Драко заплакав, і Рон відпустив його комір, дозволяючи Драко жалюгідно осісти на підлогу. Руками прокотилося тепло, і Рон, відчувши дивне полегшення, зміг вдихнути на повні груди. Драко затулив руками обличчя й схлипував.

 

Рон підняв стілець і втомлено сів за стіл.

 

— Кажи, що за херня тебе привела, і вали, звідки прийшов, — не дивлячись на Мелфоя, промовив Рон, автоматично беручи до рук листа з кількох сторінок.

 

— В мене є зілля, яке б могло допомогти Поттеру, — безсило відповів Драко, віднімаючи руки від обличчя й дивлячись на підлогу.

 

— Тс-с, оце так пощастило Гаррі з помічником, — знущально приснув Рон, але погляд його зачепився за рукописні рядки, й він додав: — Хто це писав?

 

— Це інструкція з книги, яку неможливо дістати…

 

— Я спитав, хто це писав.

 

— Я не можу сказати, — помовчавши, все ж відповів той.

 

— Чудово, Мелфою, чудово, продовжуєш в тому ж дусі, — саркастично кивнув Рон. — Чому ти вирішив, що Гаррі потрібна допомога?

 

Драко зітхнув.

 

— Це зілля з Лаванди срібної. Ґрейнджер зрозуміє. Я впевнений, її так не використовують, але вона могла б…

 

— Не кажи мені, що вона могла б, — Рон знову розпалювався, та Драко необхідно було, щоб той його почув. Він скочив і дістав з кишені два фіали з фіолетовою рідиною.

 

— Хтось підбирається до нього крізь сни. Треба навчити його контролю.

 

Рон насупився. Драко напружено чекав на відповідь.

 

— Невідомо, де ви знайдете його наступного разу, — тиснув Мелфой, не перериваючи зорового контакту.

 

— Ти, мабуть, з глузду з’їхав. Звідки я знаю, що це не отрута?

 

— Нехай Ґрейнджер дослідить, — Драко обережно поклав фіали перед Роном. — Якщо займатиметься вона, це їй теж знадобиться, — Драко кивнув на листа в руках Рона.

 

— Навіщо це тобі? Це що, спокута? — Рон узяв до рук фіал і подивився на світло.

 

Драко мовчки потупив очі, і Рон зрозумів, що так.

 

— Розкажи мені, як воно має спрацювати.

 

 

 

______________________

 

 

Проводивши поглядом Рона, який знову приніс якоїсь їжі та сказав, що лабораторія підкинула вдосконалене зілля від сновидінь, а потім покрутився, та побіг далі, Гаррі дивився у темно-сіре небо. Сил геть не було. Жахливо хотілося спати. Пересохлі повіки шкрябали втомленими очима, і Гаррі без особливої надії відкоркував та влив у себе нове зілля.

 

Миттєво розслабилися м’язи. Він не хотів, не відпускав свідомість, та виснаження щільною стіною притисло, вимкнуло запобігачі, й Гаррі понесло течією у підсвідоме. З усіх боків прибувала вода, і під її товщею щось було. Воно вихляло гнучкою спиною та виблискувало вбивчими очима. Гаррі смикнувся, загрібаючи руками воду, та шум зростав, заповнював вуха, і Гаррі майже бачив, як велетенська щелепа розчахується просто над його головою, впускаючи холодні краплі на чоло. Він намагався пливти далі, тікати. Попереду чорніла штучна зміїна пащека, до якої можна було спробувати сховатися. Гаррі плив з усіх сил, та щось наздоганяло, він знову кричав, кликав на допомогу… і раптом хтось почув його.

 

— Нічого цього немає, то тільки сон, — це просто думка чи він справді чує стривожений шепіт у своєму вусі?

 

— Що? — пройшли секунди, та щелепа, що нависала згори, не відкусила йому голови.

 

— Ти справді мене чуєш? — хтось вражено видихнув поруч, і Гаррі повернувся на звук. — Добре… Добре… Роззирнися. Десь мають бути двері, — не аналізуючи, Гаррі загорнув воду в один бік, потім в інший. Було страшенно холодно, й у воді знову щось ворушилося. Й тепер течія сама несла його до проходу у вигляді відкритої пащі.

 

— Чорт, тільки не туди. Шукай білі двері, ну ж бо, — тепер Гаррі точно чув чийсь тихий голос, бо вода припинила шуміти, поруч, просто у воді, справді знайшлися двері, й Гаррі потягнувся до них.

 

— Відкрий, не бійся, — Гаррі підплив упритул і натиснув на ручку. Вода мала б хлинути в прочинений отвір, та Гаррі начебто вже йшов сухою поверхнею. — Бачиш? Більше немає жахіть.

 

Навколо справді світлішало, й попереду відкрився вид на зелений луг. Гаррі боязко повернувся назад та не побачив жодних страховиськ, тільки трава та червоне сонце, що спішило за обрій на відпочинок.

 

— Де я? — подумалося Гаррі, або ж він промовив це вголос.

 

— В безпеці, — відповів голос. — Розслабся, поди́хай. Якщо зосередишся, відчуєш запахи.

 

Гаррі зупинився й вдихнув на повні груди. Запах свіжої трави й вологої землі змусили заплющити очі від насолоди й вдихати, вдихати. На скільки вистачало погляду, простір зеленів безкінечно.

 

— От і молодець, — по волоссю ковзнуло щось тепле, пробралося крізь пасма й погладило шкіру голови. Гаррі вхопився за це відчуття — і немає більше примарної зелені навколо, є тільки цей лагідний дотик.

 

— Я що, під наркотою? — якось голосно подумалося Гаррі. «Можливо», думки ліниво плинули далі. Дотик зник. «Напевно», байдуже погодився він і полинув слідом за джерелом кайфу, намагаючись отримати більше, і навіть відчув лоскотне дихання у скроню. — Мерліне… — видихнув шепіт зовсім близько. Тепло повернулося на щоку, і Гаррі, зовсім очманілий від ласки, провалився у глибокий сон.

 

 

Теплі та дуже яскраві промінчики світили просто в очі, схотілося затулитися, Гаррі ворухнув руками й прокинувся.

Ранок був дивним, руки легкими, а думки ясними. Гаррі сів у ліжку й здивовано прислухався до себе. Він вже й не пам’ятав, коли востаннє прокидався не від кошмару. Він примружився й покрокував до вікна, щоб закрити жалюзі. Таке сонце, Мерліне… Та тільки-но це слово скочило до думок, одразу ж згадалося тихе “Мерліне”, що він чув уночі. Такий чудовий сон. Хоча ж він нічого і не бачив. Тільки безкраю зелену галявину. Але посмак такий, що хоч лягай і намагайся знову заснути. Та шлунок голосно сповістив про свої потреби, і Гаррі слухняно відкрив холодильник, обираючи найгарніший пакунок від Моллі. Навіть кути посвітлішали, і думки все верталися й верталися до лагідних дотиків, а підземелля, повне води, зовсім забулося.

 

Клацнув замок, і до кімнати ввійшов Рон. Він завмер у дверях і дивився на Гаррі широко розплющеними очима, переводячи погляд на кошик в його руках. Гаррі взяв ложку й сів за стіл.

 

— Я думав, ти йдеш на будову.

 

— Йду, — якось невпевнено відповів Рон. — Як спав?

 

— Більш-менш, до речі, — Гаррі замислено жував їжу. — Може, річ у тому новому зіллі? Ми можемо замовити ще?

 

Рон уважно подивився в очі друга й навіть відкрив рота, щоб щось сказати, та змовчав й, зітхнувши, сказав зовсім інше:

 

— Якщо допомагає, дістану, скільки треба, — Рон вийняв з кишені другий фіал і поклав його на стіл.