дивак і фрік

в дощову ніч Рудольф ніколи б не спинив чудернацьку жіночку посеред вулиці. ні, він не такий. імпульсивні рішення і пригоди відлякували його неприємними емоціями. у неї могло не бути дому, хтось з близьких міг померти, але це не справи Рудольфа. він підтягує комір пальто вище, проходячи повз таксистів. а ще горбатиться, відчуваючи ці очні капкани, направлені на нього. він — дивак. це ніби клеймо на чолі від самого народження. брат тицяв пальцем в його руде волосся, мама казала, що він нестерпно мрійливе дитя, а от батько… батько його ніколи не знав. досі не знає, але вже й немає часу на це. скільки тому дідугану лишилося? наврядчі таке заключення буде слушним від щелепно-лицевого хірурга. та й без пляшки бренді — все ж таки Джованні Паларатті підсадив — Рудольф МакГі про це не думав. ні про кремацію, ні про похорон, ні про сльози. дивно все це: плакати над уявною смертю на вигаданих похоронах того, кому на тебе чхати. чому не можна, щоб позірним було лише дитинство, юність і смерть дядька?

 

цього вечора Рудольф закриває двері невеличкої квартирки на три замки, два з яких встановив за власні кошти. більше ніяких дітей, теплого помаранчевого світла і сімейної вечері в цілковитій тиші. хоча тільки тиша й лишилася, проте зовсім інша — надто голосна, у вухах раз на раз дзвенить. вечеря з бренді і кави гарантує ранковий тремор і набряки під очима. Рудольф вішає пальто, наливає повнісінький стакан. світло ніби в морзі — сіро-бліде. за першим стаканом йдуть ще три. тоді вже Рудольф сідає, ловить обличчя долонями і гірко хлипає. кусає губу, витирає злісно щоки. набридло. кожен день-вечір ніби на повторі. та що це, хто забув прописати йому кращу роль?

 

потім душ. холодний. не освіжає. а от гарячі струмені змушують присісти і обійняти коліна. краплі приємно стікають з лопаток до попереку.

 

Рудольф не витирає волосся, прямо так з вологим падає на ліжко. в сп’янілому екстазі треться пахом об матрац, єлозить і здригається, стискаючі поміж пальців подушку. з вуст злітає хриплячій видих, а стегна автоматично підіймаються. він запускає руку під себе, міцно стискає члена, але кінчити не може. проблема з сексом одна з багатьох, від яких Рудольф страждає, не намагаючись знайти рішення. він тягне зі заздалегідь підготованої пачки на тумбочці вологу серветку, щоб відтерти пальці від сорому.

 

в цих районах тільки зовсім жовторотики не чули прізвище 《МакГі》 і не відповідали 《ті самі?》. нажаль, ті самі давно вже або померли, або зовсім зістарілися. Авґуст МакГі, якого в сім’ї прозвали доном, вистрілив собі в рот. його дружина, Маріса, не святкувала так навіть дні народження дітей, як день його смерті. проблема навіть не в тому, що він прожив життя поганого чоловіка чи знущався над дітьми. о ні. її ображав тільки факт, що Авґуст був ґеєм, трахав її зі спини і кінчав з ім’ям 《Йоган》. бив би він дітей Йогана, якби той міг їх йому народжувати? Маріса саме це й видряпала на його надгробній плиті. звісно хороший хлопчик, перший син, Вольфґан замінив плиту, а матінку віддав на лікування до алкодиспансеру. ну то там вона й сконала.

 

Вольфґан Рейн МакГі. єдина запланована дитина в тій сім’ї, а ще гордість Авґуста. Вольф отримав найменше побоїв, бо був слухняним. скаже йому батько стій у кутку годину, він простоїть рівно годину. скаже батько стій ще — Вольфґан збунтує і втече з домівки. саме за цю рису характеру Авґуст потім його нахвалював. цей хлопчина знав, коли треба скласти пальці в жесті миру, а коли спустити курок. без сумнівів — він наступний дон. так всі говорили, так воно й сталося.

 

з появою братика і сестрички Вольф подобрішав, а от батько навпаки. це була випадкова вагітність, проте Маріса відмовилася від аборту. вона весь час говорила, що чекає на дівчинку, а коли там виявилася двійня — що ж, Маріса злякалася і пожалкувала про своє рішення. Авґуст кричав за столом майже кожну вечерю, називаючи її тупою егоїсткою. Вольф повільно жував салат, а Маріса кусала губу.

 

Ґюнтер і Клариса МакГі. якщо дівчисько Авґуст ще прийняв, то хлопчака — ні. від самого дитинства Ґюнтер заздрив старшому братові. тішило, що Клариса завжди знаходилася поруч, щоб пригорнути до себе і заспокоїти. Ґюнтер ненавидів батька, Ґюнтер ненавидів матір, Ґюнтер ненавидів Вольфґана. з підліткового віку він пив, пив і трахався з ким прийдеться, аби тільки з дівчатьми. Ґюнтер не раз чув від матері історії про якогось Йогана. тобто батько така моральна потвора, що був здатен кохати чоловіка, але не здатен полюбити ще одного сина? яка він ж він хвора бридка людина. на свій шістнадцятий день народження Ґюнтер і Авґуст побилися. битися з (в минулому) боксером було найтупішим рішенням Ґюнтера і якби не Вольф, батько не зміг би зупинитися вчасно. звісно Вольфґан зразу відвіз Ґюнтера до травмпункту.

 

проте ця історія не про них, ця розповідь про сина Ґюнтера МакГі — Рудольфа, а Рудольф зростав в період, коли злочинна кар’єра сім’ї МакГі осіла на дно.

 

на ранок Рудольф має сильний головний біль і ненависть до всього живого. Джованні дзвонить з пропозицією прийняти двох юнаків. один що з ножевим Сем, а той що з кульовим — Дейв. Рудольф не відмовляється. все це частина його рутини. Дейв в процесі белькоче щось про дівчину, шикаючі час від часу. Сем не переносить виду медичної голки з ниткою і мліє. Рудольф довго миє руки після Сема, бо юнак мав вигляд ніби зі смітника, та й запах відповідний. він намилює кожен палець окремо, тре закороткими нігтями кістяки до червоніння.

 

часом в процесі роботи він з головою занурюється у спогади: як Вольф розповідає про анатомічні атласи, як Вольф перев’язує його збите через скейт коліно, як Ґюнтер п’є, чарка за чаркою, мартіні. і так допоки вода не потрапить на рукава або він не стукнеться головою об дзеркало.

 

тридцять років тому ще хлопчиськом Рудольф сидів з альбомом на колінах і їв цукерки. він весело гойдав ногами, витягуючи пальчики, а з фотокарток на нього дивилися прадідусь і прабабуся. Рудольф довго роздивлявся Марісу МакГі: така гарна жінка, своїм містичним стилем вона нагадувала середньовічну відьму. а от Авґуст МакГі здавався таким смішним. то рот розкрив, то очі закрив, то дивиться в сторону, то б’є себе по піджаку. Рудольф всміхнувся, потягнувшись за серветкою.

 

— що, малий? дістався до альбомів? — Рудольф навіть не здригнувся, роззирнувшись на голос дядька Вольфа.

 

— ага. дід і в житті таким дурником був? він нагадує мені тата, — малий надув щоки, насупившись.

 

Вольф сів поруч, забираючи фотографії до себе. на якусь мить його обличчя втратило теплі фарби, а очі — зпорожніли. Рудольф виліз на диван колінами, взявшись пальчиками за руку Вольфа. ще й до його вуха притулився, щоб дивитися разом з дядьком. Вольф закрив альбом з посмішкою.

 

— твій татко справді схожий на нього. він дзвонив сьогодні?

 

— ні, — Рудольф голосно видихнув, опускаючи голову.

 

Вольф обійняв його під коліна й поцілував в чоло, після чого підвівся, щоб повернути світлини на місце.

 

— Авґуст не любив твого тата. розумієш… — Вольф, затинаючись, ще й чесав потилицю в намаганнях підібрати правильні для десятирічної дитини слова, — твій батько вчиняє як мудак, але він більше ніякої поведінки і не знає. це його не виправдовує, проте він хоча б не б’є тебе.

 

хоча б не б’є.

 

Рудольф заправляє рукава. шрами завжди синіють на холодному повітрі. іноді доводиться надавати допомогу в покинутих халупах з повною антисанітарією. ще один безглуздий день, коли він подарує життя, щоб наступного безглуздого дня життя відняли. але гроші вже в його кишені. гроші означає випивка, а випивка — забуття і спроба мастурбації.

 

частину дня Рудольф проводить в розкішному кабінеті Джованні, випиваючи майже всю пляшку бренді. розмова не в’яжеться, бо один з них алкоголік, а інший — говорить. Джованні забирає пляшку, коли у Рудольфа починають тремтіти руки.

 

— що знову? ви так і не помирилися? — погляд Паларатті як завжди розуміючий. Рудольф ховає обличчя за долонями.

 

— яка тепер різниця. ми просто… просто спали і все, — голос тихенький, щоб приховати весь біль і сльозливість. шкода що не можна приховати свого існування, шрамів або смерті Вольфа.

 

— ти ні з ким не трахаєшся просто заради траху. навіть з Ґуставом. чому цього разу розбіглися?

 

— мені час йти, — Рудольф різко піднімається, зриваючи пальто зі спинки невеличкого бордового крісла.

 

вдома стоїть жахливий сигаретний смок. у Рудольфа всередині утворюються льодовики, страшно повернутися обличчям до коридору і відпустити нарешті ключа. а може ну його? просто вийти. він не побіжить слідом, він надто гордий. купити мотузку в цілодобовому магазині. а потім!

 

рука. Ґустава. тепла.

 

його долоня лягає на плече так, ніби він чує весь цей хаотичний потік думок. Рудольф кусає губу, щуриться і повертається, щоб знищити фантомну близькість моменту.

 

Ґустав посміхається. та ще й так, ніби він правда нічого не зробив, ніби правда нічого не було, взагалі нічого за все життя: ні траху з Фрідріхом, ні поцілунку з Ґюнтером, ні бійки біля могили Вольфа. нічого. ніколи. Ґустав завжди робить вигляд, ніби все добре.

 

— вимітайся. в квартирі не можна курити.

 

— мене тут навіть немає. ти так намагався змусити мене пити таблетки, а сам? сам не п’єш. забув про свічку. а твоя собака її зіштовхнула.

 

— що…

 

Рудольф давить пальцями на повіки, ніби це могло б допомогти прийти в себе. шалений день. коли він знову відкриває очі, Ґустава вже нема. є тільки квартира, яка тепер точно не порожня — в ній купа диму. зовсім не сигаретного. і це не гра запалених мізків. в цей момент дзвонить домашній телефон, нагадуючи про розбитий сотовий. Рудольфу хочеться зникнути: не просто вдихати дим, а й взагалі розчинитися в ньому, стати такою самою хмарою. спочатку Рудольф виливає стакан води на тліючий край килиму, а вже потім слухає автовідповідач. голос доньки — його глибокі зморшки огиди, огиди до самого себе. Рудольф справді любить Марту, та й всіх своїх дітей, але зараз егоїстично ховається від проблем, частиною яких є й вони.

 

вже потім Рудольф малює. він довго нагострює олівця скальпелем. найтихіші звуки тепер здаються гучнішими: стукіт крил молі, шурхіт під час малювання, тріскіт в суглобах. Рудольф малює малесеньку пухлину в оточенні розірваних шматків тіла. коли б це його картини не були відображенням власних переживань? от тільки потім йому й самому було важко розшифрувати значення багатьох з них. як наприклад тої, що висіла в кінці кімнати біля шафи з книгами. просто здоровенна рука, прибита цвяхами до стіни, а з фаланги безіменного пальця знята шкіра. він намалював її в період, коли штовхнув Ґустава, тому що той дозволяв собі казати багато огидних речей. тому Рудольф прийшов до висновку, що картина про контроль себе.

 

перед сном Рудольф не стримується: вимикає світло, знервовано дихає і стягує піжамну футболку. він облизує два пальці, щоб різкувато притиснути до соска. соромно. дідько. кров пульсує в голові, а ще так гаряче в тілі, щоки наливаються рожевим. як соромно, але він, гучно ковтнувши слину, починає робити кругові рухи. не вистачає тільки тепла за спиною, лоскоту волосків і м’яких грудей і… і.

Рудольф тисне собі на повіки, міцно стискає зуби, щоб не пролунав розчарований видих. в сосок приємно холодить, член стоїть, а в голові тільки одне питання: 《чому》. чому це завжди повторюється. чому він не може втримати себе. чому мастурбує тільки на Ґустава. все одно кінчити не вдається, бо все звалюється в такі от припадки 《чому》. час знайти когось іншого, хоча б раз, так, як робить сам Ґустав. в середині неприємно стискається. Ґустав просто зараз може трахати когось, навіть Фрідріха. Рудольфу вдається заснути тільки коли він кусає себе за долоню і біль заміняє хаотичний потік думок.

 

востаннє руки Рудольфа так сильно тремтіли перед операцією, коли довелося збирати до купи челюсть хлопчика, якого батько побив залізною трубою. тепер перед ним сидів Ґустав з виделкою в оці. нічого жахливішого Рудольф й уявити не міг.

 

— чому так перелякано дивишся? — він, сука, посміхається. Рудольфа сіпає.

 

— що сталося?

 

— Джованні не сказав? ви ж такі пліткарки з ним. а ти мені щось вколиш, так? ось це, — він тикає пальцем біля скаліченого ока, — я просто розібрався з минулим. нічого грандіозного.

 

— ти знову… ти знову вліз, куди не треба?

 

— це тебе не обходить. роби вже свою справу.

 

для Рудольфа це болючише ляпаса. він відвертається на якусь мить, а в очі набігають сльози. це так принизливо. він збирається допомогти після всього, а Ґустав.. огидний. так само огидний як і в ту ніч, як і в той день, коли казав дурниці про Вольфа. він не заслуговує допомоги Рудольфа, проте Рудольф просто готується зробити ін’єкцію, сціпивши за маскою зуби ледь не до скреготу.

 

— а можна я повністю відключуся? я давно не спав.

 

Рудольф хмурить брови. Ґустав обхопив його зап’ястя, заважаючи піднести голку шприцу ближче до ока.

 

— тобі завжди все можна, — не втримується від іронізації Рудольф, бо знає, що виконає прохання Ґустава, — не торкайся мене.

 

— чому? мені ж завжди все можна. ніби я тебе колись до чогось примушував! не роби з мене того, ким я не є. ти мене дратуєш. ще зі школи терпіти тебе не можу. віриш?

 

— ні. припини мене ображати або йди до іншого хірурга. може завітаєш до моєї колишньої дружини?

 

Ґустав, на диво, замовкає. коли він відключається, Рудольфу стає набагато легше: серце більше не вистрибує з грудей, голова не болить. перед тим, як почати оперувати, він дивиться на лице Ґустава з невимовним смутком. шкільні роки — це травматичне лайно. Рудольфу не можна зараз про це думати, краще він залише це непритомному Ґуставу.

 

а й справді шкільні роки що для одного, що для іншого те ще випробовування, хоча по Ґуставу так було й не сказати.

 

ранок в будинку Вольфґана починався з ароматом кави. Рудольф із задоволенням прокидався сам, щоб поснідати разом з дядьком. дядько м’яса не їв, тому його страви були ідеальними. не те що батько. батько тільки бубнів, що Рудольф —《недо-чоловік》, якщо не їсть свинину. останнім часом він і не з’являвся вдома. нова дівчина батька його лякала, бо чіплялася з недолугими запитаннями.

 

— 《а чи подобається тобі якась дівчинка?》, — трошки роздратовано переказав Рудольф, пережувавши шматок кабачкової котлети, — 《розкажеш мені, які дівчатка тобі подобаються?》. це так тупо, дядьку.

 

— чому тупо? — Вольф на мить відвів погляд від газети.

 

— бо.. — Рудольф насупився, відпихаючи від себе тарілку, — чому обов’язково дівчинка? чому мене ніколи не запитують про малювання? мені подобається малювати. ще я б хотів колекціонувати камінці різних форм і кольорів, але батько мені не дозволить. для нього все це 《захоплення не для справжнього чоловіка 》. він хоче, щоб я грав в баскетбол або футбол в шкільній команді. чому він такий?

 

Вольф з голосним видихом склав газету на колінах і, зробивши великий ковток ще паруючої кави, відповів:

 

— Ґюнтер жах як ненавидів твою бабусю. думаю, тому він так пригнічує жінок і ділить все на 《чоловіче》та 《жіноче 》. добре, що ти цьому не піддаєшся, бо все це — дурня. запам’ятай це назавжди, добре?

 

— добре.

 

— щодо малювання. я міг би тебе прилаштувати кудись, домовилися? а тепер доїдай, мий тарілку і поїхали в школу. й так вже запізнюємося на дванадцять хвилин.

 

в машині Рудольф поправляє окуляри, те й діло зиркаючи в дзеркальце. то ближче до кінчика носа, то до очей. а чи збільшують лінзи його очі? бридкий Біллі сказав, що він в цих окулярах жаба, які продаються зараз в іграшкових магазинах. Рудольф оглянув всі іграшки в крамниці неподалік від школи, і найчастіше йому зустрічалися жаби зі здоровенними беньками. а потім він дивився так довго на себе в дзеркало, що його очі дійсно збільшилися, тільки не насправді, а в уяві.

 

згодом Рудольф попрощався з Вольфом і від першого погляду на шкільні двері посмішка його змарніла. як він ненавидів це місце. та що поробиш — в іншу школу він не хотів ще більше, бо батько точно віддав би його в ту, яку відвідував старший брат Фрідріх. тож Рудольф приречено опустив голову й зайшов. першим ділом до шафи, після цього вибачення перед вчителькою, а далі як завжди замальовки на останніх сторінках зошита.

 

під час перерв Рудольф ніби намагався стати меншим, ніж він є: дивився під ноги, схрещував руки. він настільки захоплювався внутрішнім монологом, що й навколишній гомін ставав пригніченим фоновим шумом. от тільки поштовх в плече змусив знову розрізняти голоса навколо і дивитися перед собою. він зупинився і роззирнувся: бридкий Біллі ткнув йому середнього пальця. Рудольфа аж засіпало. він поправив окуляри й зупинився біля вікна. не встиг як слід побачити що коїться за вікном, як на підвіконня заплигнула якась дівчинка. вона з усмішкою дивилася на нього, а він робив вигляд, що не помічає переферійним поглядом та й взагалі він закляк. що робити? відійти? але він перший підійшов. так не чесно.

 

— ей, привіт. глянь вже ти на мене, – дівчина махнула долонею.

 

— привіт? — невпевнено привітався Рудольф, опускаючи голову. дівчина здалася йому такою гарною. він не хотів, щоб вона роздивлялася його потворні окуляри.

 

— я тут, а не внизу. куди ти дивишся? як тебе звуть?

 

— Рудольф. — він зняв окуляри, підводячи погляд до круглого обличчя з пухкими щічками. її волосся було дуже туго стягнуте на потилиці, тому лице здавалося трохи більшим, ніж є насправді, — я просто хотів спокійно подивитися у вікно.

 

— а мені хотілося подивитися на тебе, — вона всміхнулася ще ширше, — Руфіку. я буду називати тебе Руфі.

 

— ні, не будеш. я не шукаю друзів.

 

Рудольф зачепився поглядом за блакитний светр з рожевою квіточкою на плечі. він здавався таким безглуздим, до того ж старим. Дівчинка, зрозумівши хід думок свого нового знайомого, відтягнула трохи комір і відповіла:

 

— тітка зв’язала. це дорога річ, навіть якщо ти так не думаєш. мені час йти на урок. ще побачимося.

 

залишок дня Рудольф почувався не на своєму місці сильніше, ніж зазвичай. з ним вперше хтось познайомився без наміру поглузувати. напевно вона з паралельного класу, хоча звідки йому знати. він рідко роздивлявся людей, зайнятий своїми діалогами в голові. от що змусило його трохи засмутитися — це дорога додому. він вперше помітив її в шкільному автобусі, проте вона вже сиділа з кимось іншим, активно вела розмову і голосно сміялася. Рудольф забився в свій куточок біля вікна, крім того ще й нанатягнув на голову капішон. тільки б не помітила його. серце в цей час билося швидше, тому що насправді Рудольф дуже хотів, щоб якимсь дивом ця дівчинка відчула його присутність і пересіла до нього. як тільки вона вийшла, серденько 《зупинилося》, а напруга зникла з тіла. тепер і дорога за вікном не здавалася такою цікавою. дідько. от полохливий бовдур! треба було сказати їй щось. точно! хоча б ім’я запитати!

 

— дурень, — Рудольф вкусив себе за губу, піднімаючись. його зупинка.

 

приблизно так й почалася історія їхніх дивних стосунків. вже через якісь два тижні Рудольф наважився підійти до неї з власної ініціативи. долоні пітніли, язик в роті заважав, а окуляри лежали в кишені худі. та от не пощастило — не встиг дійти до вікна, як перед ним виліз бридкий Біллі. Рудольф зупинився. Біллі всміхнувся, зрушивши з місця. тікати було б зовсім принизливо. хоча…

 

— МакГі, — Біллі стукнув по плечу, — давно не бачилися. ти хворів?

 

— так, — Рудольф невпевнено кивнув, зазирнувши за голову Білла. вона уважно дивилася. дідько. як соромно. зараз його принизять. о так. і якщо Вольф ще раз скаже, що бути ініціативним — дорівнює отримувати, чого він хоче, Рудольф розізлиться, розкаже все і можливо похникає з наріканнями 《чому мені так не щастить》.

 

— гей, Вільяме, — вона вигулькнула з-за плеча Білла так тихо і несподівано, що Рудольф здригнувся, подумавши, що це один з дружків Біла.

 

— чого тобі, Янгелю? — Білл неохоче відпустив Рудольфа. — знову хочеш зіпсувати мені день?

 

Янгель? Рудольф завмер, розгублено дивлячись то на одного, то на… іншого? ні, йому точно почулося.

 

— не займай Руфі. він мій друг.

 

— не дивно, що такий фрік як ти, Ґуставе, почав тусуватися з такими, як 《Руфі》, — Білл засміявся, штовхнувши Ґустава в груди.

 

реакція Ґустава довго чекати не змусила — він заїхав кулаком в скулу Білла. вони счепилися дійсно серйозно і скінчилося все тим, що Ґустав притис руку Білла дверцятами шафи. а потім був кабінет директорки. Рудольф просто не міг не вмішатися: при вчительці копнув Білла. отож забрали і його. їх залишили в кімнаті очікування. Ґустав тер щоку, а Рудольф не знав як запитати.

 

— це сильно відчувається, — Ґустав посміхнувся, — запитай мене про це. ти ж хочеш.

 

— ти не дівчина?

 

— ні. я Ґустав Янгель. я, — він стинув плечем, — повільно розвиваюся, мабуть. чи шось таке. я не хочу вкорочувати зачіску тільки тому що хтось може сплутати мене з дівчиною. та й бути дівчиною це круто, хоч і дуже тяжко. я люблю дівчат. а ти?

 

Рудольф видавив з себе коротке рокочаще《е》, а потім опустив голову й вкусив себе за губу.

 

— мені подобаються камні.