Буденність та трохи пустощів (Частина 1)

Початок покладено!) Маю надію, що вийшло не так і погано. Це сильно відрізняється від творів з літератури які я раніше писала у школі, але мені подобається. Приємного читання, мої хороші! ^^

*

— Мені здається, що ти навіть на свої похорони запізнишся, — втомлено пробурмотіла Юмено, чуючи в динаміку шум.

— Закрий ротик, сонце, я й так борюся з бажанням кинути у когось праскою, не змушуй мене розглядати твою кандидатуру.

— Добре, добре, — майбутня студентка вже зрозуміла, що сенсу сперечатися нема, тому змушена була відступити. — Постарайся встигнути хоча б до половини офіційної церемонії.

— Прийняла, відключаюсь.

А доки у школі знайомі вже очікували прибуття безвідповідальної бідосі, вона носилася по будинку наче маленький смерч, змушуючи свою собаку ховатися в іншій кімнаті. Не сиділа би вона пів ночі за читанням манги, то може зараз їй і не прийшлося бігати з одної кімнати в іншу, боючись відхватити не тільки від викладачів, а й від подруги.
Згодом соня вже закінчила зі зборами та, позичивши скейт від молодшої сестри, вирушила у напрямку школи.

***

Декілька матів злетіло з губ юної особи, як тільки зручний стілець замінили на бетонну підлогу. Збоку почулися шовані вздохи та декілька занепокоїних голосів, а потім чиїсь руки підняли все ще сонну та нічого не розуміючу постраждалу та повернули на колишнє місце.

— Не забилася?

— Все в нормі Накамура-сенпай, дякую.

Тепло посміхнувшись, хлопець повернувся до свого монологу. Шико навіть не намагалася слухати його. Сьогодні має право. Адже, як єдина відмінниця з японської, вчора до чотирьох ранку редактувала новий випуск газети, бо відповідальний за це першокурсник захворів. Ось чому вона може трохи подрімати, забувши про всі норми пристойності та пославши совість далеко та надовго.
Інші члени клубу все ще озирались на свою колегу, навіть не думаючи закінчити перешіптуватися. Дехто жалів бідну дівчинку, хоча учора ніхто з них навіть і не думав запропонувати своєї допомоги. Знайшлися й ті, хто активно розносив плітки про те що голова клубу, прекрасний Накамура Мінору, не рівно дихає до Йошико. І ще мають наглість говорити знаходячись досить близько до їх обьєкту обговорення. Це верх неповаги до старшого. Мало того, що вони обговорюють своїх же колег, ті ще й приходяться їм сенпаями. «Нинішні першокурсники втратили усякий сором» — пронеслося в голові у брюнетки.

***

— Що ж, сьогодні ми плідно попрацювали, — весело заключив Мінору, хлопнувши у долоні. Хлопець поправив чубчика та, перебравши пальцями папери на столі, знову звернувся до колег по клубу: — Думаю варто подякувати нашій Юдзу-чан, адже якби не вона, з новим випуском газети прийшлось би ще потянути.

По невеличкому кабінету пронеслися оплески, що поставило названу у незручне становище. Видавивши із себе посмішку, вона покачала головою в знак подяки. Як тільки всі знов відволіклися від неї, перевела похмурий погляд у сторону голови клубу, бажаючи йому, певне, найжахливішої смерті. Той, у свою чергу, навіть не звернув уваги на колегу, продовжуючи дарувати колегам теплу і доброзичливу посмішку.

— Можемо розходитися, дякую за роботу! Вже завтра все надрукують, тому декілька днів можете відпочити. Роботу над новим випуском почнемо за три дні.

З класу всі виходили, перешіптуючись між собою. Ліниво збераюча свої речі Юдзу, змогла краєм вуха вловити декілька фраз, які змусили її закотити очі:

— … скажи?

— Так, безмежно милий! А як посміхається! Якби не сиділа то ноги би мене не втримали.

***

Покинувши будівлю школи, Юдзуру змогла спокійно видихнути. Нарешті перед очіма не маячать обличчя першокурсниць. Вона навіть думала, що новенькі прийшли до клубу журналістики лиш для того, щоб кожен день радувати себе «ідеальним» (з їх слів) образом голови. З дня на день споглядати як прохолоджуються її кохаї та займаються тільки тим, що боготворять Накамуру, втомлювало та відволікало Йошико. Мстила вона їм найдієвішим способом: завалювала роботою. В результаті залишаючись поганою та жорстокою, а ще — «ревнивою». Останнє найбільше виводило з себе дівчину, яка й так не відрізнялася терплячістю та поблажливістю.
Ліниво ступаючи з одної сходинки на іншу, Йошико поплелася до воріт, де вже помітила очікуючий її силует подруги. Перехвативши сумку так щоб було зручніше нести в ній «мукулатуру» (як називала підручники Юдзуру), вона рушила далі, ледве перебираючи ногами.

— Убий мене, — жалісливо звернулася Шико до подруги, опустивши голову на її плече.

— Вибач, не хочу брати гріх на душу, — вона лиш опустила руку подрузі на потилицю, проводячи зверхув в них по волоссю.

— Ти жорстока, Токіто

— Яка є, — на обличчі названної грала розслаблена посмішка. Вона продовжила заспокійливо водити рукою від маківки і до шиї, втішаючи подругу наче маленьку дитину. — Ну все, ти ведеш себе гірше ніж моя сестра, а вона, між тим, вчиться у молодшій школі.

Зобразивши печаль всесвітнього масштабу, Йошико відсторонилася.

— Ти дійсно жорстока, Токі-чан, — знов повторила дівчина та в мить відсочила від подруги. Ледве уникнувши підзатильнику, Шико посміялася та, показавши язик, кинулася втікати.

***

— Наївно, — задоволено заключила Токіто, сидячи на одній з лавочок у парку. — Дійсно думала що не впіймаю тебе?

— Спробу… вати… було… Ха… варто, — важко дихаючи від бігу, дівчина сиділа колінами на прогрітому весняним сонцем асфальті. — Наступного разу… я протримаюся… довше! Запам’ятай мої слова!

— Буду чекати з нетерпінням, — самовпевнено відповіла Токіто.

Йошико знала, що програє. Куди їй тягатися зі спорцменкою? Але кожного разу та продовжує провокувати подругу на подібного роду пустощі, оправдовуючись одним лиш — «це весело».

— Дивно, я не бачу щоб ти спішила, — неочікувано висловила свої спостереження Токі, піднявши нарешті подругу на ноги.

— А мала би? — Юдзуру тільки перевела на спорцменку абсолютно невинний погляд, дійсно не розуміючи про що вона говрить. — Із Ран я гуляю набагато пізніше.

— Та я не про собаку! — зразу пояснила Токіто. — Ще ж недавно ти після уроків йшла на прогулянку зі звоїм хлопцем? Невже ви розбіглися?

— А-а-а! Більше не згадуй про це створіння.

— Без проблем, я забуду про його існування, як тільки почую подробиці.

— Тоді чекай дзвінка, я зараз не маю настрою згадувати ні про одну з помилок свого життя, — відповіла Йошико та, перегнавши Токіто, повернулася до неї, тим самим йдучи спиною вперед. — До речі, про помилки, а як в тебе на особистому? Давно я не чула цікавих історій. Нумо, прадуй подругу.