– fortune –

Той вечір, Техьон може сказати зі всією впевненістю, був одним із найпаршивіших у його житті. Дощові нитки настукували по асфальту, а його наскрізь промоклі кросівки неспішно ступали по невеликих калюжах. Намокле волосся, що від вологи натягнуло кольору, такого темного, наче сама пітьма торкнулася його своїми кістлявими пальцями, прилипло до лоба й заважало дивитися вперед, тому чоловік недбало зачісував його назад тремтячими від холоду руками; завтра точно прокинеться із температурою.

Автомобіль, стрімко промчавши поруч із тротуаром, майже наполовину обілляв його брудною водою, і Техьон зупинився. До горла підходить ком від сліз, який він відчайдушно ковтає й, втерши вологі сліди дощу на обличчі, уперто прямує вперед – до свого дому. До теплої та затишної квартири, у якій він зможе виплакати весь стрес під гарячими цівками душу. Де в морозильній камері його чекає ванільне морозиво, а постійно ввімкнений ноутбук чуттєво відгукнеться на доторк до мишки, миттю засвітивши екраном.

Хочеться забути цей день так, як Кім забуває безліч речей у своєму житті. Забути, що його сьогодні обікрали, що підвищення на роботі урвав шахраюватий колега, що навіть кава, яку він п’є щодня, нині була схожа на щось геть плюгаве.

Шини машин звучно скриплять по мокрому темно-сірому асфальту, у якому відбивається світло фар. Техьон завжди любив дощ. Він, зрештою, і зараз любить. Йому до вподоби дивитися, як рівні кружальця розходяться від нових крапель у калюжах; як вуличні ліхтарі надійно підтримують насуплене небо, що ось-ось опуститься грозовими хмарами на місто; як різнобарвні шляпи парасоль створюють своєрідну мозаїку посеред відтінків сірого. Сьогодні, щоправда, усі парасолі, які йому зустрічалися, були чорними.

Як на зло, його білий хюндай сьогодні залишився на парковці біля будинку, оскільки Кім, не глянувши на прогноз погоди, вирішив пройтися, бо зранку було сонячно. Помилився.

У кишені ліниво вібрує телефон. Техьон, перетворивши зблідлі губи на тонку смужку, повільно його дістає. Вода збирається на екрані великими краплями, стікаючи донизу та ледь помітно розмиваючи яскраво-білий номер.

– Алло? – хрипко й майже нечутно, тому прокашлюється. Номер невідомий, а з такими потрібно бути обережним: ніколи не вгадаєш, телефонує хтось важливий чи ні.

– Кім Техьоне? Здрастуйте! – чоловік, розуміючи, що не знає голосу, на мить відтуляє телефон від мокрого волосся і дивиться на кутик, туди, де годинник: 21:21. Запізно, як для незнайомців. – Вас вітає Со Джиюн! Вибачте, що телефоную так пізно, проте спішу нагадати про Вашу завтрашню зустріч із нашим шеф-поваром. Я забронював Вам номер у готелі, можу скинути адресу за цим номером чи Ви підкажете свій емейл?

Дзвінкий голос віддається шумом у голові, хоча останній, ймовірно, виник через безперервний плескіт дощових крапель.

– Чорт…

Тільки і зривається з холодних губ, а вільна рука затуляє обличчя, аби зібратися з думками. Цей день настільки вибив його з колії, що він геть забув про завтрашню зустріч. А це ще добратися туди якось треба… А він навіть маршруту ще не бачив.

Погляд уважно охоплює все навколо й на секунду затримується на автобусній зупинці – єдиній місцині, де можна стати під навіс та уникнути дощу.

– Со Джиюне?

– Так, я Вас слухаю, пане! – радісно відповідають із того боку слухавки.

– Якщо мене не зраджує пам’ять, – Техьон швидко перебігає до зупинки й одразу щулиться від холоду, який пробирається неприємними сиротами по спині, проте бере себе в руки, аби голос не тремтів, – то зустріч запланована на десяту ранку. Чи можемо ми змінити сніданок на вечерю? З квитками тут безлад, і я не зможу бути присутнім у вашому місті зранку.

Байдуже, що Техьон стовідсотково добиратиметься на власному авто, байдуже, що він мав цілий день, аби «придбати квитки», байдуже, що єдиний безлад, який треба було згадати в розмові – це безлад у його, техьоновій, голові. Однак Кім, зрештою, сказав те, що сказав.

– Хм-м, секунду, – хлопець замислився; почулися клацання мишки, а потім шелест перегорнутих сторінок. – Так, я ще погоджу це із шефом, але орієнтовно зустріч буде о шостій, – Техьон, заплющивши очі, з полегшенням видихнув. – Вам підходить, пане?

– Так! – усміхається, а руки тремтять. – Так, дякую за розуміння, – видихає, потираючи лоба.

– Добре, тоді чекаємо Вас завтра в готелі «Фортуна», номер я скину Вам повідомленням, вечеря проходитиме в ресторані готелю, я вже бронюю місце.

– Дякую, – облизує губи й розуміє, наскільки ж він змерз. – Щиро Вам дякую, до зустрічі.

– До зустрічі! – прощається дзвінкий голос хлопця, і дзвінок обривають.

Техьон, присівши на лавку, заривається пальцями в мокре волосся, з якого великими краплями стікає по шиї відлуння дощу. Ця зупинка не настільки й далеко від дому, можна пробігтись. Проблему із зустріччю вирішено, це добре.

– Точно, це добре, – зітхає, облизуючи губи. Ті від викиду стресових гормонів у кров уже й не трусяться, проте однаково холодні. – Зрештою, усе не так і погано, – дивиться на небо, рахує поодинокі зірки, які не сховані за кудлатими насупленими хмарами. – Добре, що забрали грошима й посадою, а не здоров’ям чи життям, – киває сам собі, опускаючи голову й подумки прикидаючи приблизний час свого марафону до під’їзду.

Наступної хвилини підошви кросівок нахабно порушили спокій рівної гладі калюж, а на техьоновому обличчі, незважаючи на дурні події дня, розквітла усмішка.

Іноді прийняття ситуації робить дивовижні речі, якщо ви не знали.

***

Чуже місто зустріло його високими обрисами багатоповерхівок, котрі здіймалися майже до неба. Техьон, намагаючись осягнути де їхній кінець, уже через кілька секунд опустив голову: заспазмувала шия. Готель, який Кім знайшов за адресою, що світилася в прочитаному повідомленні, сяяв розкішшю поміж цих сірих і скляних будівель. Від нього віяло аристократичністю і пихою, наче він, насміхаючись, просто своїм існуванням показував зовсім відмінний від інших рівень.

Золотого кольору вивіска буквально кричала назву, і Техьон на кілька секунд задумався, чому ж і для нього слово «фортуна» має саме такий коштовний колір. Напевно, тому що удача й щаслива доля – це розкіш, це та сама заможна тітка, що вибирає улюбленців і дарує їм свою прихильність, леліючи аж до самої смерті.

Техьон хотів би бути таким. Хотів би бути одним із тих племінників, яким із народження написано отримувати дарунки й лише пливти в потоці абсолютної удачі.

Якось по-своєму усміхнувшись, Техьон опустив голову, закусуючи криво складені губи. Про таке і мріяти не варто. Усе, що він може – це жити, будувати власне життя, і, погодьтеся, це краще, аніж жити за чужим, часто зовсім дивним, велінням. Можливо, це все його утішання самого себе, ніхто не знає, навіть Техьон не знає, проте впевненим неспішним кроком прямує до входу готелю, скло карусельних дверей якого відіграє в яскравих променях ледь помітними сонячними зайчиками.

У «Фортуні» приємно пахне чимось квітковим. Чимось теплим і затишним водночас, незважаючи на пишний інтер’єр, що так і кричить про свою дорожнечу. Техьон шумно ковтає, боячись навіть уявляти, скільки тут коштує ніч та бронь столика в ресторані.

Ресторан, до речі, розлігся численними круглими столиками праворуч від головної стійки, до якої Кім зараз прямує. Погляд ковзає буквально лічені секунди, проте одразу ж вловлює царський темно-червоний оксамит, яким оббиті крісла. Повільний джаз розтягує час посекундно, перетворюючи його в тягучий мед, що стікає в гарячий фруктовий чай, і Техьон сам не помічає, як тіло поволі розслабляється, а думки самовільно й без суду здорового глузду виштовхують проблеми геть із голови. Усе, що в ній залишається – це момент. Прозоре істинне задоволення.

– Так, Ваш номер «84», ось ключ, – дівчина за ресепшн ввічливо всміхається, протягуючи на долонях ключ із цікавими зазублинами. – Раді Вас вітати в нашому готелі. Гарного дня!

– Дякую, навзаєм, – Техьон теж щиро, але ліниво всміхається, досі вслуховуючись у чаруючий джаз.

Цей стиль музики прострілив його сердечко ще в шкільні роки, безцеремонно там поселившись та прописавшись терміном і до тепер.

Коридори тягнулися довгими зміями червоних килимів поміж молочними стінами. Золоті канделябри, як відгуки минулої епохи розкоші, розбавляли їх порожнечу разом із картинами в стилі бароко, на яких м’які мазки фарб майстерно вимальовували то чиїсь портрети, то барвисті пейзажі.

Увагу привертає одна з них. Мовби жива, вона закликає зупинитися і повільно ковзнути поглядом по коротких плавних рухах пензля, що залишав по собі шлейф фарби. Жінка. Техьон завжди захоплювався ними. Захоплювався і картинами. Їх об’єднує мистецтво – жінки і є втіленням мистецтва. Кім – не митець, він не знає точно, але здогадується, що найвеличніші представники, які творили історію, це прекрасно розуміли. Розуміли, звідки цей світ черпає енергію.

Вишукані хвилі напівпрозорого шовку ледь заслоняли граційне тіло, дивакуватий браслет-змійка виблискував навіть на німому полотні, зісковзнувши до середини плеча через підняту догори руку. В іншій – горщик, що з вигляду нагадує ріг, по вінця повен золотими монетами, які щедро розсипаються по землі. Хвилі каштанового волосся повзуть по грудях, голову прикрашає майже непомітний вінок. Під пасмами виблискує пишне золоте сонце, повішане на ланцюгу, як прикраса. Жінка йде, хоча доречніше було сказати – пливе в повітрі, навіть у неї за спиною здіймаються тонкі, практично ефемерні крила, а на місці кроків – золотим сяйвом буяють квіти.

Приголомшливо.

Техьон вдихає, кілька разів кліпаючи, і робить крок назад, розуміючи, що на кілька секунд реальність його виштовхнула назовні. Повернення супроводжується неприємними мурахами по спині, і Кім, востаннє глянувши на підпис у кутку рамки, далі прямує до номера, шукаючи свою «вісімдесят чотири».

«Фортуна». Такою була назва картини.

***

Година зустрічі все ближче. Техьон, надягаючи масивні сережки з каменем під рубін, мимохіть кидає погляд на годинник: п’ята п’ятдесят три. Тихо чортихнувшись собі під носа, він стріляє очима на своє відображення і, оцінивши його як «задовільно», хапає телефон і папку з документами та ледь не шпортається об ніжку ліжка, коли гаджет у руках раптово починає видавати звуки. А це всього лиш дзвінок.

– Алло? Со Джиюне, перепрошую, якщо змусив чекати, я вже спускаюся, – Техьон говорить квапливо, одночасно з тим натискаючи на ручку. Двері виявляються замкненими, і він тихо лається собі під носа, шукаючи в папці ключа.

– Техьоне, це я маю перепрошувати, – починає хлопець, і Техьон перестає метушитися, зручніше перехоплюючи телефон. – Шеф відчуває себе геть кепсько, каже, що з’їв щось не те за обідом. Ми щиро перепрошуємо Вас за незручності, проте чи могли б ви зустрітися завтра за сніданком? Оплата готелю залишиться за нами.

Кім, застигнувши з піднятими вгору бровами, кілька секунд обдумує сказане, повільно дихаючи.

– Техьоне?

– Ох, перепрошую, – опам’ятовується, зачиняючи двері й повертаючись до кімнати. – Так, звичайно, ви теж пішли мені назустріч, тому я тільки радий, що можу відплатити таким чином, – папка летить на ліжко. Техьон, кілька секунд по тому, також.

– Чудово, – голос звучить радісніше. – Якщо бажаєте, то спустіться-таки в ресторан, там неймовірно смачна кухня і напої. За наш кошт, звичайно.

– Дякую, – облизує губи Техьон, вперіщившись поглядом у стелю. – До зустрічі.

– До зустрічі! Я напишу Вам годину.

– Гаразд, – скидає виклик.

І навіть не знає: радіти чи обурюватись. З одного боку, хотілося б швидше вже поїхати додому, до свого ванільного морозива та затишної квартири, а з іншого – йому пощастило провести вечір у такому прекрасному закладі за чужий рахунок. Навіть температура, мовби знаючи про все, не піднялась, хоча вчорашній дощ мав би про себе хоч якось нагадати.

Потрібно використовувати можливості, які тобі дарують, еге ж?

Саме ця думка крутилася в голові, коли Техьон, клацаючи пальцями під ритм уявного джазу, відчиняв двері й направлявся до ресторану, залишивши дурнувату папку самотньо лежати на ліжку.

Люду в ресторані значно побільшало, якщо порівнювати з ранком, коли Техьон тільки заселився. Спокійний джаз змінився на не менш приємну для слуху пісню з іспанськими мотивами, що підливала грайливого настрою і без алкоголю.

– Ваш столик ще готується, – ніяково повідомляє хостес, молодий та приємний омега, коли Техьон повідомив йому про бронь. – Якщо Ви не проти – зачекайте, будь ласка, на барі, напої за наш рахунок, – хлопець вказує на барну стійку з майже порожніми стільцями, і Техьон коротко киває: однаково хотів розкуштувати тутешній розкішний алкоголь. Хіба не дивно, що його сьогодні всі хочуть вгостити?

Цифри на екрані блимають шоста шістнадцять, і Техьон розуміє, чому хостес так нервує: такий ресторан не будуть відвідувати абихто; зазвичай це неабияк зайняті й достобіса багаті люди, які піднімуть скандал навіть за хвилину очікування, а тут цілих шістнадцять. Тому, підбадьорливо усміхнувшись, Техьон ступає до бару, подумки перебираючи напої, які все життя хотів скуштувати.

Нічого, однак, у голову не приходить, тому він кидає красномовне:

– На Ваш смак, – й елегантно, як і пасує поводити себе в таких розкішних місцях, забирається на високий стілець.

Бармен коротко й розуміюче киває, повертаючись до полиць із пляшками, хоча здається, що й сама стіна побудована саме з них, а не із цеглин та цементу. За мить перед Техьоном ставлять великий бокал, заповнений майже до країв. Світло в ресторані приглушене, а лампи бару світять прямо в очі, та це не заважає роздивитися перехід двох рідин одна в одну. На дні безсоромно причаїлася насичено-червона, пускаючи полиски кольору на темну поверхню стола, над нею ж, ділячи простір із великими кубиками льоду, причаїлася ніжно-помаранчева.

Техьон, охнувши від краси, підтягнув за ніжку бокал до себе й, з обережністю зачепившись за трубочку, примкнув до неї губами. Солодко. І гірко. Потім знову солодко. Техьон, зробивши ковток, відсувається, намагаючись розібрати хоч якісь смаки, однак єдине, що він може сказати – неймовірно. Червона рідина смакує більше, аніж помаранчева, яка, всупереч своєму ніжному кольору, віддає гірчинкою алкоголю.

Градус швидко б’є в голову, і сам чорт смикає повернути голову вліво, де промайнула чиясь постать. Статний чоловік, кинувши піджак на спинку стільця, вмощується на ньому, щось жестами показавши бармену. Його чорна сорочка розстібнута зверху, краватка опиняється десь поруч із піджаком. Альфа, втомлено зітхнувши, зачісує темно-каштанове волосся назад і на мить ловить збентежений погляд навпроти. Теж ціпеніє, навіть не уявляючи, як подібне могло трапитися.

Техьон відводить погляд, голосно ковтаючи коктейль. Той уже не здається ні солодким, ні гірким, він стає просто ніяким, тому що через рій думок у голові інформація від смакових рецепторів просто не встигає оброблятись.

«Чорт-чорт-чорт»

Краєм ока Кім уловлює рух силуету, і щось всередині кричить бажанням підійти. Верещить, як набридлива сирена, що ось воно – рідне, так добре знайоме, тільки руку протягни. Ще один ковток алкоголю добре заглушує цей невідомий внутрішній крик, проте вже за мить той відновлюється з новою силою, коли потік повітря приносить до болю знайомі ноти парфумів, перемішаних із природнім ароматом міцної, майже гіркої кави, приправленої бурбоном.

– Давно не бачилися, – низький голос відчувається на шкірі приємним оксамитом, дорожчим, ніж оббивка тутешніх крісел. Чоловік сідає на сусідній стілець, махнувши бармену, і той швидко подає йому замовлення. Подвійне віскі, аякже. Як оригінально.

– Так, давно, – тисне усмішку Техьон, не в змозі розслабитися.

Зустрітися з колишнім чоловіком через сім років після розлучення. Справжня удача, чи не так?

Картинки їхнього недовгого періоду залицянь і трьох років шлюбу метаються перед очима, мовби стрічка якогось фільму. Чи, імовірніше, як зграя метушливих рибок, де кожна прокладає свій маршрут, а не бажає пливти за течією. У голові починає гудіти чи то від алкоголю, чи то від власних думок.

– Як поживаєш?

– Добре, – знаходить у собі сили підвести очі й заглянути в чужі – бездонно глибокі та втомлені. Від того не менш красиві – однаково чаруючі та темні, які без зусиль здатні змусити потонути. – А ти як?

– Теж, – коротко. Після робить кілька ковтків, відчуває, як холодний напій обпікає гіркотою горло, і неспішно додає: – Хоча побачив тебе і зрозумів, що не так уже й добре, – усміхається.

«Чонгук»

Чуже рідне ім’я палає в грудях вогнем, так хочеться його вимовити. Бажання клекотить під ребрами, б’ється замкненою пташкою, та, однак, йому не дозволять здійснитись.

– Сім років пройшло, – зітхає Техьон, допиваючи свій напій до дна. Жестом підкликає бармена і просить щось нове. – А здається, начебто й нічого.

– Це точно, – стверджувально кивають навпроти. – Виглядаєш неймовірно.

Темні очі ковзають по рубінах сережок, по покусаних вустах, по пухнастих віях. Червона сорочка оголює гострі кісточки ключиць, ряд ґудзиків спускається донизу, хвилеподібно вигинаючись, через те що Кім сидить. Чорні шкіряні штани обтягують вабні стегна, і погляд швидко від них відвертається до дна стакана з віскі. Робиться ще один спішний ковток.

– Це точно, – вторить Техьон, тихо всміхнувшись. – Як тебе сюди занесло?

– Це найближчий до мого дому бар, і віскі тут нічого таке, – знизує плечима.

– Ясно, – облизує губи Кім і м’якою усмішкою дякує бармену за новий коктейль. Цього разу рожевий – з парасолькою та полуничкою зверху.

Спершу Техьон намагається виловити ягоду трубочкою, смішно дуючи губи, коли та однаково з плескотом виявляється на поверхні напою. Потім, озирнувшись чи на нього ніхто не дивиться, швидко хапає її пальцями і кладе до рота, заплющуючи очі, коли він натиску по язику розтікається солодкий сік. Збоку посміюються.

– Не ржи, – спокійно застерігає Кім, розплющуючи очі й облизуючи вологі від напою пальці. Віддає алкоголем, як і полуниця, в принципі.

– Я і не думав, – розтягує губи Чонгук, підпираючи голову рукою і повертаючись обличчям до Техьона. – Ти анітрохи не змінився.

– Сприйму за комплімент, – хитро всміхаючись, жмурить очі Кім і повертається до напою, роблячи перший ковток. Смачно. Ще смачніше, аніж перший.

– Маєш когось? – звучить раптово, але для Техьона чомусь геть не неочікувано.

– Так, – без роздумів відповідає, спеціально тягнучи холодну паузу, усім нутром надіючись, що за ці секунди в альфи серце провалилося під землю. – Собаку. Йонтан звати, – змилувався, вирішивши не затягувати. Чонгук шумно ковтає напою, ховаючи знервованість за стаканом, і ледь чутно повільно видихає. – А ти?

– Теж, – киває, одразу додаючи: – Доберман. Бомом назвав.

– Ти досі не сильний у назвах, – сміється Техьон. Алкоголь, здається, подіяв. Чи то чужий аромат навіяв затишок. Але факт залишається фактом: Техьону так добре, як давно вже не було.

– Зате досі сильний у компліментах, – посміхається, погляду не відводячи.

Погляд цей в’їдається під шкіру, проходиться мурахами по спині, і Техьон здається, відводячи очі першим. Робить кілька ковтків коктейлю, виграючи собі час на подумати. Це мало допоможе, звісно, але йому принаймні хочеться в це вірити.

– А ти чому тут? – наче ненароком цікавиться Чонгук, підтримуючи розмову.

– У мене зірвалася зустріч, – говорить правду, не бачачи перешкод, аби її сказати. – Але вирішив скористатися моментом і насолодитися вечором.

– Скласти тобі компанію? – ледь не муркоче, усе таким же низьким облесливим голосом пробираючись у самий центр думок і там поселяючись. Залом знову звучить джаз, та навіть серце не відгукується на плин улюбленої мелодії, тільки щосили стукотить у свідомості чужим голосом.

– Та хіба ж від тебе відчепишся? – цокає язиком, показово відпиваючи з келиха. Збоку звучить задоволений хрипкий сміх, і на вустах самовільно починає грати усмішка.

Вони говорили. Надзвичайно багато говорили. Здається, їхня розмова охопила всі теми, які тільки можна було, починаючи спогадами зі спільного подружнього життя і закінчуючи рахунком вчорашнього футбольного матчу. Тепло розливалося попід ребрами безконтрольним джерелом, і Техьон несвідомо грайливо закушував губи, хмільним поглядом впиваючись у чужі. І не знати від чого більше оп’янілим – алкоголю чи з такими ж нотами аромату гіркої кави.

Розвелися вони дуже по-дурному. Одружилися, коли Техьону було дев’ятнадцять, Чонгуку – двадцять два. Коли за три роки розходилися – Чонгук тільки піднімався на ноги у своєму бізнесі, а в Техьона були проблеми в університеті та з пошуками себе. Обидва розуміли, що щоденні сварки від втоми – не те, про що вони мріяли, коли давали обітницю. Розлучення не було довгим, тому що відбувалося за взаємною згодою, а за кілька місяців вони геть зникли із чужого життя, намагаючись забути.

Забути, як уже виявилося, не вийшло.

Вони цілувалися. Надзвичайно багато цілувалися. Губи в Чонгука досі неймовірно пристрасні, а дотики – залишають відгуки жару на шкірі. Заходячи до свого номера, Техьон пооббивав спиною всі кути, однак вуста пекли значно сильніше, аніж місця ударів. Міцні руки змушували бути ближче, втискували в себе, і, о господи, як же Кім бажав відчути це знову. Стан, коли тобою оволодівають чисті, нічим не сковані бажання. Вириваються на волю, як голодні до всього звірі, і крушать усе підряд, не особливо розбираючись що перед ними.

Техьону зносить дах. Признатися варто: почало зносити ще тоді, коли його сповнений збентеження погляд зустрівся із чужим втомленим за барною стійкою. А зараз він просто пожинає плоди. Плоди своєї гріховності.

Його штовхають на ліжко, і під лопатками відчувається щось тверде. Чонгук шпарко справляється із ґудзиками своєї сорочки, поки Техьон, недбало цокнувши язиком, щосили жбурляє папку на підлогу. Та жалібно заскрипіла по простирадлах і з глухим звуком гепнулася біля ліжка, поки те прогнулося під вагою навислого над Техьоном тіла. Документи, що вмить стали непотрібними папірцями, з характерним шелестом розсипалися по поверхні, аж доки протяжний стогін Техьона не перервав їхню симфонію.

Чонгук пам’ятає. Він пам’ятає все. Геть неможливо забути доторки, від яких його омега сходив із розуму. Від яких поцілунків він ловив розряди струму по чутливому тілу, від яких пестощів вимолював ще. Таке неможливо забути. І всі ці спогади вмить виниряють на поверхню, коли Техьон вигинається в спині, розтуляючи губи в благаючому стогоні.

Жар долонь проходиться від тазових кісточок до ребер, задираючи сорочку. Наступної миті її насичено-винна тканина розходиться в боки, оголяючи витончені кісточки ключиць та впалий живіт. Пальці ледь відчутно ковзають по ньому, поки губи жадібно покривають цілунками груди, від чого в каштанове волосся вплітаються тонкі пальці.

– Твоя тяга до тісних штанів завжди мене дратувала, – сопе носом Чонгук, коли ті з крайнім небажанням не хочуть зніматися. Техьон у відповідь тільки сміється, ховаючи обличчя під згином ліктя.

Губи. М’які й вологі, Техьон навіть не намагався рахувати кількість доторків, що вони йому дарували. Руки. Сильні й гарячі, до побіління стискаючі його принадні стегна. Тіло. Велике й таке бажане, нависло й повністю перекрило повітря густим ароматом.

Кім не відмовляє собі в бажанні провести носом по чужій шиї, потім зариваючись у волосся на скроні. Легені заповнюються знайомим до поколювання в кінчиках пальців запахом, стертим через парфум, та він навіть так несамовито крутить голову. Його омежий ніжно малиновий завжди видавався лише сиропом до міцної кави, хоча Чонгук кожного разу заходився в агонії, коли на піку еструсу аромат розкривався, як ніколи: букетом ягід, починаючи чорницями й закінчуючи суницями.

Техьон по-справжньому тремтить, коли пальці Чонгука опиняються всередині. Стогне так глибоко і протяжно, наче не в змозі контролювати власне тіло, що приємними мурахами по шкірі відгукується на чужий шепіт біля вуха.

«Я так скучив»

Так. Так! Техьон теж! Це відчуття, мовби насолода від забороненого плода, розливається по тілу, безбожно тьмарить свідомість і змушує згорати. Точно, згорати. Тліти в шаленому бажанні, чистій пристрасті оволодіти чужим серцем. Чужою душею.

– Чонгук… – гріховне бажання, та сама замкнута у вузькій клітці ребер птаха таки виривається на волю палким шепотом, що осідає на чужих вустах потоком повітря.

– Так, я тут, – відзиваються, даючи зрозуміти, що це реальність.

Не якийсь придуманий хворобливим мозком та його уявою сюжет, а реальність, яка відчувається гарячою шкірою під пальцями та диким серцебиттям у грудях. Реальність, яку їм дарувала доля, змилувавшись над самотніми мандрівниками.

– Чонгук… – знову шепоче, виловлюючи чужі губи, коли плавним поштовхом альфа проникає всередину.

Глибоко.

Майже без дискомфорту, якщо не враховувати Підозру, що побитим вороном дивиться із пітьми й тільки чекає моменту, аби підняти архіви всіх тіней, які свідомість під натиском хіті так старанно ховає. Образа, причаївшись біля неї, теж глядить вовком, готуючи гострі криві пазурі, аби слушної миті впитися ними в живу плоть серця і противно, ніби виделкою по склу, зашкребти.

Чонгук у ньому занадто глибоко, і ніщо вже не зможе його звідти дістати. Він у серці, тече замість крові, розповсюджується по кістках. Одного разу пройнявшись почуттями й не помітиш, як ті заполонять простір, вплетуться хитромудрими ліанами в мури, які так відчайдушно будував для оборони. І спалити їх може тільки ненависть – набагато, ні – достобіса сильніше полум’я, що до дідька спалить усе живе, залишивши тільки обгоріле каміння порожніх стін.

А Чонгука немає за що ненавидіти. Хоча, судячи з усього, Підозра й Образа вмить знайдуть необхідні факти, дай він тільки привід.

– Усе добре? – дбайливий голос торкається почервонілого вуха м’яким потоком, і Техьон замружується, аби розчинитися в ньому.

– Так, – шепоче. – Тільки не зупиняйся, прошу…

Простирадла давно зім’яті через зміну поз, деякі подушки полетіли на підлогу, вриваючись до побитої життям папки. Техьон, ковзаючи колінами по білосніжній постільній білизні, прогинається в спині від чергового імпульсу задоволення і тепер торкається її і грудьми. Навколо його сосків розцвіли неглибокі укуси, як і на стегнах, коли Чонгук занадто захопився підготовкою пальцями. Шкіра вкрита краплинами поту, що відблискують у напівтемряві кімнати, а змазки настільки багато, що та стікає по шву донизу, бруднячи й постіль.

Чужі пальці міцною хваткою тримають його за талію, поривчасто вбиваючись у піддатливе тіло, а Техьон тільки і зминає поміж пальцями тканину, підмахуючи стегнами під темп.

Дикий.

Чонгук несамовитий, коли доходить до сексу. Кусає губи й низько стогне, змучуючи кімнату наповнюватися ритмічним ляскотом сідниць об його стегна. Ковзає поглядом по вигнутій спині й затримується на шиї, у місці загривка. Колись там буяла його мітка. Не тільки там, Техьон був покусаний усюди, де тільки можна було дістати, тому що Чонгук чортів власник. Шия, ключиці, внутрішні поверхні стегон, груди. Їх, міток, було чортзна-скільки, тому що…

Його. Техьон його й тільки його.

Незрозуміла веремія бажань та почуттів починає битися об ребра разом із дурним серцем, і Чон голосно ковтає, щосили востаннє штовхаючись, аж Техьон проїжджається вперед, і зупиняється. Кім дихає неспокійно й очманіло впирається лобом у ліжко, тільки сильніше стискаючи кулаки.

Чонгук навалюється грудьми на чужу спину, і Техьон, відчуваючи, як йому гаряче, благально скиглить, коли поміж лопаток прокладають доріжку із цілунків.

– Підіймайся, – ніжно шепочуть йому на вухо, і проходить кілька секунд, перш ніж він знаходить у собі сили виконати прохання.

Упирається ліктями, потім кистями. Широка долоня підхоплює його попід ребра, допомагаючи вирівнятись.

Близько.

Вони так близько, що чуже серцебиття відчувається, як своє, а дихання в поцілунках зливається в одне. Чонгук цілує тягуче, мовби навмисно хоче позбавити розуму, мовби навмисно хоче цілком підкорити собі. І Техьон, прекрасно це розуміючи, підписує угоду, заводячи руку за чужу голову й, притиснувши, поглиблює поцілунок.

Чон у відповідь робить поштовх стегнами, і вся воля вмить зникає, стікаючи поміж пальцями, як дрібний пісок. Те розриває поцілунок, просто дихаючи в губи напроти й ловлячи чужі видихи своїми вустами. Поштовхи знову стають грубими, тільки рука, що тримає поперек живота, не дає звалитися, аби жалібно стогнати і благати ще. Тримає, змушуючи буквально відчувати, як свідомість із кожним ковзанням по простаті його покидає, замінюючись чимось невагомим та примарним, що ілюзорними пальцями омани обплітає реальність.

– Хочеш вузол? – запитує, цілуючи скроню.

Член усередині збільшується, коли час підходить до піку задоволення, і широка долоня накриває техьонове збудження, обдаючи жаром і змушуючи скрикнути.

– Так, – зішкрібає рештки сил, аби відповісти, на доказ ще й махнувши головою, будучи не до кінця впевненим, чи дійсно озвучив згоду.

– Добре, – цілує за вухом, після впираючись носом у затилок, і пришвидшує темп, тихо стогнучи.

Техьон цього, правда, не чує. Настільки увага пливе до долоні, що стискає голівку його збудження, і насолоди, яка проходиться тілом від ритмічних поштовхів, що аж тьмариться в голові. Обриси кімнати починають пливти, бо очі від частих заплющень не встигають звикати до напівмороку, а у вухах стоїть тільки несамовитий шум серцебиття, через що Кім не чує навіть власних гучних стогонів, що деруть горло.

Чонгук кінчає першим. Презерватив стримує сперму, вузол починає збільшуватись. Техьон кінчає, коли той починає тиснути на простату, аж зводячи м’язи судомами від задоволення. Його вигинає, губи розтуляються в німому стогоні, коли на додачу чужі зуби впиваються в плече. Не до крові, звичайно, Чонгук не почув згоди. Та навіть якби почув – не знати чи зробив би: а раптом у Техьонові говорить алкоголь?

Остання думка неприємно заскреготіла кігтями по ребрах. А що, якщо Техьон такий якраз через алкоголь? І згодився теж тільки із цієї причини? Який же ти дурний, Чонгуку…

– Чонгуку? – ледь чутно вимовляє на видиху, втискаючись нігтями в альфове передпліччя. – Давай ляжемо… – дихає так загнано, досі не в змозі розплющити очі через вузол, що тисне на простату.

– Звичайно, – цілує в укус на плечі, притискаючи до свого тіла сильніше й обережно вкладаючи їх на бік.

Техьон стискає його передпліччя, зрідка стогнучи й тяжко дихаючи носом. Чонгук пригортає його до себе, обіймаючи так міцно, аби так довести собі, що Техьон дійсно цього хотів, адже алкоголь не відзивався б так щиро, правда ж?

Хіба ні?

***

Ранок зустрічає Кіма важким ударом по голові та яскравим промінням у лице. Чорт, чому він не зашторив увечері вікна? Спроби порухатися натикаються на всесильне вето ліні, що пожиттєво тримає мозок у заручниках. Та й тіло чомусь чавунне. Усе, що йому дозволяє млявість – це повільно розплющити одне око й миттю ж пошкодувати про своє рішення, адже сонце світить усе так само яскраво. Друга спроба вінчається успіхом, і Кім навіть відкинув бажання нарікати на сонце, як перед очима з’являється перешкода у вигляді тіла, що зветься його колишнім чоловіком.

Лінь, знаєте, у таких випадках одразу дає задню.

Тіло інстинктивно смикається вбік, і Те навіть затуляє рота рукою, аби до шурхоту простирадл не додалося його красномовне «курча мать». Рука Чонгука, що до того лежала на омежій талії, падає на ліжко, однак альфа, здається, і далі спить.

«Чорт-чорт-чорт»

Спогади вчорашнього вечора проносяться калейдоскопом перед очима, і голову миттю прострілює різким болем похмілля. Рука тільки сильніше втискається, аби не видати ненароком болючий стогін. Сполохані очі оглядають кімнату: папка на землі, розсипані папери прикриті подушками. Одяг валяється там, куди викинули, з-за вікна визирають перші промені ранкового сонця.

Техьон різко піднімає ковдру, оглядаючи тіло: чисте. Та і презерватива ніде немає, хоча Кім прекрасно пам’ятає, як сам розкочував латекс по шалено твердому… Кхм. Чонгук подбав про це, чудово.

– Я переспав із колишнім чоловіком, Боже… – варто було тільки забрати перешкоду з вуст, як ті таки вмудрилися щось та й ляпнути.

Долоня миттю повертається до рота, а очі боязко впираються в чужу постать, що заворушилася й, тихо видихнувши, розплющила очі. Техьонові від цього стали ще ширшими, геть не знаючи, що робити. Наїхати? Подякувати? Що, у біса, він має робити в таких випадках? Де, бляха, інструкція?!

– Лягай, – низьким і хрипким від сну голосу муркоче Чонгук, тягнучи Кіма до подушки за витончене зап’ястя. – Лишень шоста ранку, ще дві години можна поспати, – на мить заплющує очі, поки Те й дихати боїться, аби Чонгук чимшвидше знову заснув. Проходить десь із пів хвилини, поки терпіння Чонгука, як запалена мотузка, не догорає до логічного кінця. – Лягай, кажу, – гарчить, піднімаючись на лікті, й, іншою рукою захопивши чужу талію під контроль, втискає Техьона в ліжко.

Той аж високо охнув, коли ліжко його відпружинило. Чорняве волосся розсипалося по білосніжних простирадлах, і Чонгук на секунду залюбувався такою картиною. Схожою на ті, що прикрашають порожні стіни коридорів.

Ні. Абсолютно точно ні. Ця безсумнівно найкраща з усіх.

Техьон, роздумуючи, зводить брови досередини, коли його міцно обіймають, влаштовуючись поруч. І хай би як не хотілося сказати протилежне, та йому подобається. Ці обійми не замінить ніхто інший.

– Ну, переспав і переспав, подумаєш, скільки ми вже разів це робили… – бурмоче Чонгук йому на вухо. Притискає до себе сильніше, аж до збентеженого писку. – До того ж: чому колишнього? Я взагалі-то знову намірився тобі освідчитися, – цілує в скроню, не розплющуючи очей.

Цікаво спостерігати за тим, як Техьон, мовби здобич під лапами лисиці, перестає кліпати. Перестає і дихати, тільки очима збентежено блукає по розкішній стелі.

– Стій, що ти оце мелеш?.. – приходить до тями, повертаючи голову до чужого обличчя, і його тут же цілують у губи. Ті стискаються, закушуючись зсередини.

– Кажу, будеш моїм, Кім Техьоне? – і дивиться так невинно, наче це не він увесь вечір залишав на ньому свої фанатичні мітки.

У Техьона відбирає мову. Цей готель, напевно, проклятий. Точно, потрібно просто його спалити, і тоді все стане на свої місця.

– То що?

А може, і ні…

– Ти бовдур, – тільки й вимовляє серйозним тоном Техьон. – Справжнісінький бовдур. Таких ще пошукати треба…

– Та годі тобі, – цокає язиком, підпираючи голову зігнутою в лікті рукою. – Тоді ми були молоді й зелені, а…

– А зараз старі й сині, – перебиває, досі не вірячи, що Чонгук зробив йому пропозицію. Знову. І цього разу вона звучить краще, хоча ні каблучки, ні красивої промови немає.

– Невже ти не хочеш спробувати знову? – вкрадливо запитує, намагаючись достукатися до потаємних закутків техьонової свідомості, аби перетягнути їх на свою сторону.

– До чого тут це… – тяжко зітхає, потираючи перенісся. – Ми просто знову станемо на ті ж граблі, і…

– Я готовий на них віртуозно станцювати, – цього разу перебиває вже Чонгук, широко усміхаючись. Здається, Техьон уже на його стороні, не потрібно й достукуватись.

– Я не готовий знову проживати розлучення, Чон Чонгуку, – суворо промовляє, дивлячись з-під нахмурених брів.

– Його й не буде, – радісно притискає ближче до себе, вкриваючи їх обох ковдрою.

– Якщо ми знову розведемося, я тебе каструю, – виниряє носом із чужих обіймів, аби вдихнути, і таки обіймає у відповідь, непомітно затягуючись міцним ароматом. Інтуїція, проте, розливається приємним теплом у животі, нашіптуючи, що все буде добре, як ніколи.

– Гаразд, – низько сміється Чонгук, зариваючись носом у темне волосся на маківці.

І ці двоє ніколи не дізнаються, що богиня Фортуна – та сама жінка з картини – цієї миті міцніше стискає ріг у руці, ідучи від душі гамселити Підозру та Образу, виганяючи геть із техьонової пітьми.