5

Цього разу відкараскатись від Мунґо не вийшло. Діагностичні сітки й чаромедичні просвічування бісили Гаррі до усрачки. Рани гоїлися погано, він знову і знову шипів від заклинань, проте терпів, бо карі очі, що невідривно сканували дії чаромедиків, були налякані. Через нього.

 

Гаррі знову винувато поглянув на Герміону. Якби ж він не виявився таким безпорадним перед загрозою. Якби ж він не потрапив невідомо як майже за пів Англії від дому. Але ж ось він, божевільний герой, в піжамі й тапках, кличе на порятунок друзів, та ще й розповідає нісенітниці про чорні діри. Рон сприйняв серйозно слова Гаррі й допомагав слідчим. Герміона ж була більше стривожена станом Гаррі, ніж тим, що саме його атакувало і який зв’язок воно має з його сновидіннями.

 

— Гадаю, тобі треба пожити у нас.

 

Гаррі вийшов з палати, підписавшись під усіма відмовами та рекомендаціями й, не зупиняючись біля Герміони, пошкандибав до холу.

 

— Дякую за пропозицію.

 

Герміона йшла слідом.

 

— Я серйозно, Гаррі. Треба навести чари, щоб ти не міг вийти, поки спиш, і нашкодити собі.

 

— Обіцяю не шкодити собі, — зробивши неввічливий наголос на цитаті, Гаррі розвернувся до Герміони, стомлено подивився їй в очі й роз’явився.

 

 

 

___________

 

Першого ж дня директорці Макґонеґел, як, власне, й усім іншим, стало зрозуміло, що роботи не буде. Більшість учнів та їхніх батьків, що вирішили допомагати відновлювати Гоґвортс, розійшлися по купках, обіймалися й втішали одне одного. Випалена земля подекуди поросла зеленою живою ковдрою, стверджуючи головування життя над смертю, та руїни ніде не ділися. Учні сиділи на камінні, оглядаючи знайомі, та все ж не схожі на себе місцини. Потім винесли чай з їдальні, й усі пили його просто на подвір’ї, таким звичайним дійством намагаючись примиритися зі станом речей. До середини того дня так ніхто і не пішов, та все ж домовилися зустрітися завтра, щоб знову попити чаю разом, якщо нічого більше не вийде. Більшість зупинилися в Гоґсміді, та були й такі, що вирішили повернутися додому.

 

Рон, необережно грюкнувши дверима, вийшов з ночівлі просто у сонячний ранок. З усіх боків до Гоґвортсу йшли люди. Хтось із дітьми, хтось сам. Рон махнув рукою знайомим обличчям. Герміони дуже не вистачало. Та й Невіла десь не було видно. Коли востаннє він щось робив сам? Та не поїхати він теж не міг. Школа завжди була його другою домівкою і якоюсь константою в житті. Тому він мусить відновити цей образ у своїй душі.

 

З боку замку почувся гуркіт та гучні закляття. Наймані працівники разом із батьками учнів взялися до роботи, відновлюючи стіни та внутрішні коридори. Слизеринців майже не було. Ті, що прибули, не відходили від батьків, кидаючи косі погляди на решту дітей. Рон, оглянувши збори, що більше нагадували поминки, стиснув губи й рішуче пішов до середини. У розгромленому крилі робітники підіймали величезне каміння, шукали відламані кути, колони, вітражі і творили “Репаро”. Рон просувався вперед, переступаючи купи каміння та сміття, ухиляючись від дрібного каміння, що стрімко летіло до свого пазлу, підкорюючись магічному скеруванню. Він хотів було доєднатися до решти, як раптом помітив біляву маківку, що теж застигла, побачивши його. Рон примружився, не вірячи своїм очам, та голосний оклик увімкнув приймач навколишньої дійсності.

 

— Хлопці, тримайте-но цю камінюку! — Рон підняв свою паличку одночасно з Мелфоєм, бо це був саме він, притримав камінь у повітрі, поки його не левітували, й, опустивши паличку, знову поглянув у сердите обличчя навпроти. Рон помітно нервував та роздмухував ніздрі. Та як же він посмів прийти? Хто йому дозволив тут ошиватися? Чому цьому гадові усе завжди сходить з рук? Його хоч перевірили усіма можливими способами? Може, він проніс сюди якусь іще нечисть? Мелфой теж виглядав сердитим та зосередженим, але працював на рівні з усіма, тому Рон почувався так, ніби впустив момент і зараз накинутися з кулаками буде виглядати якось дико. Він роззирнувся довкола. Невже немає нікого, хто б теж був шокований появою довбаного смертежера просто тут, на руїнах того, що накоїв? Та чи річ була в тому, що в їхньому залу були самі робітники, чи Мелфой був звичайно вбраним із затягнутим у хвіст волоссям, та на нього ніхто не зважав.

 

Кілька годин мовчазної праці та напружених поглядів промайнуло ще й як помітно, і Рон, докладаючи немалих зусиль для того, щоб змовчати, втомився від цього навіть більше, ніж від фізичних вправ. Чергова камінюка потребувала подвійної сили з дальнього боку, і поважний бородатий чолов’яга махнув Ронові перейти ближче до Мелфоя. Рон, відчуваючи себе так, ніби йому дали в руки карт-бланш, попрямував до дальньої стіни, дивлячись на Драко з-під лоба. В голові пульсувала дзвінка пустка, як це завжди бувало перед бійкою. Драко криво посміхнувся, та посмішка швидко сповзла з обличчя, він перемнувся ногами, розвернувшись до Рона якось невпевнено і виглядаючи готовим до всього. Рон дихав, мов віл на кориді. Він вже пройшов потрібну відстань, та все ж не зупинився.

 

— Не думав, що колись побачу тебе. Що тобі стане нахабства прийти, — він зупинився дуже близько, та руками не зачіпав.

 

— А я не думав, що побачу тебе… самого, — такий зморений погляд, навіть розчарований. Його очевидно не цікавив ані Рон, ані його нервове сопіння йому в обличчя.

 

Драко раптом відвернувся і змахнув рукою, напруживши м’язи. Рон обернувся та, помітивши, що усі, крім нього, вже почали, доєднався.

 

В голові крутилося стільки звинувачень, справедливих, безперечно. Він обов’язково вискаже йому все, а може навіть тюкне пару разів.

 

Та статися цьому не судилося, бо наступним завданням для Рона стала допомога в іншій групі. Стіни росли та міцнішали просто на очах. Тисячі “Репаро” та “Левіос” збирали уламки, мітли та ганчірки витанцьовували свої звичні па відновленою підлогою.

 

Вечоріло, й учні невеличкими компаніями прямували у Гоґсмід. Рон знайшов Невіла, якого не бачив раніше на роботах і пішов разом із ним.

 

— Я чув про Гаррі, — промовив Невіл, буцнувши невеличкий камінь на дорозі. — Відомо, що то було?

 

— Невже всі все вже знають, — розпачливо промовив Рон, сплеснувши руками. — Темномагічного не знайшли, — зітхнувши, додав він, згадуючи, в якому стані вони з Герміоною знайшли Гаррі в лісі, коли прибули на допомогу. — Герміона думає, що йому гіршає.

 

Невіл штовхнув важкі двері й мовчки пройшов всередину.

У “Трьох мітлах” веселощами навіть не пахло. Але усім було приємно побачити старих друзів, розповісти про свої плани або ж просто помовчати за келихом пива.

 

— Сподіваюся, хоча б ти повернешся, — Рона дуже хвилювало це питання, бо дуже хотілося повернутися до нормальності і витерти усі жахіття з голови.

 

— Так, і я бачив ще декого з хлопців. Вони теж повернуться.

 

— Візлі… — чіткий голос чутно пролунав крізь гомін відвідувачів. Рон не вірив своїм вухам, він що, справді прийшов у Гоґсмід?

 

Та поки він повернувся, хтось вже відгукнувся на знайомий голос.

 

— Що в дідька тут робить цей смертежер?

 

До нього одразу ж приєдналися ще кілька голосів. А дехто навіть скочив зі своїх місць. Мелфой озирався навсібіч з якимось приреченим виглядом. Та все ж повернувся назад.

 

— Візлі, на кілька слів.

 

— Ти що тут забув, змійониш? — раптом хтось штовхнув його у плече, і вже троє людей стояли біля Мелфоя. — Задумав нові вбивства? Мало тобі?

 

— Він щось винюхує!

 

— То ми зара підчистимо йому нюхало, — лунало з усіх боків.

 

Вони праві. Усі з них втратили як мінімум знайомих, як максимум — родичів або близьких людей. Драко стиснув губи й похмуро дивився на Рона, не звертаючи уваги на погрози та ще один тичок, вже більш сміливий. І у Рона щось неприємно стислося в грудях.

 

Що він робить?

Стоїть і терпить.

Щоби що?

 

— Візлі… — та один з хлопців відштовхнув іншого зі свого шляху й, схопивши Драко за шкібарки, з розмаху втовкмачив свого кулака тому в обличчя. Драко не пручався, тільки заплющив очі й втримався на ногах, вчепившись пальцями у спинку дивану.

 

Рон підскочив і схопив занесений кулак хлопця, заламуючи його руку за спину.

 

— Виведи його, Невіле! Давай, до нашого місця.

 

Невіл підхопив Драко під лікоть і швидко переніс його на вулицю. Рон відпустив чужу руку, похмуро подивився у злі та здивовані очі, зітхнув та роз’явився.

 

У “Проклятій дірі”, навіть якщо хтось і сидів, видно їх не було. Столики потонули у темних кутах, навколо яких дивні зеленоокі павуки наплели велетенські сітки павутиння, що виблискувало фіолетовим та зеленим. А, можливо, то через дивне освітлення, що лилося з різних сторін по черзі. Зачарована платівка награвала моторошну мелодію, від якої сироти бігли шкірою. Та Рон знав куди йде. Пройшовши кілька прихованих павутинням столів, звідки чулося бурмотіння

таємничих відвідувачів, Рон увійшов до маленької ніші. Там одразу ж знайшлися і Невіл, і Драко, що сиділи за пляшкою віскі.

 

Пив тільки Драко, тримаючи серветку, просякнутою кров’ю, біля розбитої губи, відмахуючись від палички Невіла, який шось белькотів про допомогу і простеньке закляття, яке він точно добре знає.

 

Рон грузно опустився навпроти Мелфоя.

 

— І що ж таке важливе вартувало розбитої пики?

 

Драко мовчав, відпиваючи ще віскі й перекочуючи його за хвору щоку, очевидно намагаючись продезінфікувати побиті ясна або губу з середини. Рон хлюпнув віскі у свою склянку, підніс її до рота й зупинився, оглядаючи симпатичну ніжку з теплого матеріалу, але, оглянувши інший посуд, що стояв перед Невілом та Драко, випив таки одним великим ковтком, розсудивши, що після важкого дня, та ще й у такій компанії точно не завадить.

 

— Як тебе не відлупцювали ще на будові? Прослизнув одразу до робітників?

 

Драко налив нову порцію у свій стакан, не дивлячись на Рона.

 

— Ти ж розумів, що так буде. Якого ж Дракла…

 

— Де він? — перебив його Мелфой. Рон так і залишився з відкритим ротом.

 

Де хто? Очевидно, хто. Але?…

 

— А що, ти вже знайшов, хто заплатить за координати?

 

— Мені треба поговорити з ним, Візлі, — Драко потроху п’янів.

 

— Кого хвилює, що там тобі треба? Ти, бляха, серйозно?

 

Драко п’яно кивав головою, погоджуючись із Роном або ж зі своїми думками, і гірко всміхався їм.

 

— Нікого… нікого… — тихо собі у келих.

Невіл перевів жалісний погляд від Драко на Рона. Та той не зважав.

 

— Це точно, — та злість чомусь випаровувалась, — і не раджу тобі ходити на будову, я більше не вивертатиму руки людям, які схочуть справедливості.

 

Рон зібрався підводитись, та Драко схопив його за рукав, притискаючи руку до столу, й підняв рішучі очі.

 

— Просто скажи, чи з ним усе гаразд, і хтось усе контролює, — видно було, що робить він це через силу, що ситуація для нього нестерпна, як, власне, і компанія. Рон стряхнув з себе його руку та підозріло примружився.

 

— Якого біса, Мел…

 

— Чому його ніде нема? Що сталося, Візлі, ти ж мусиш знати, — побачивши, як змінився вираз його обличчя, і він майже просить, Рон відкинувся на спинку дивану, розглядаючи Мелфоя, мов якусь невідому комаху, та все ж мовчав.

 

— З ним усе добре, Драко, — заговорив Невіл, — якщо це можна так назвати.

 

Драко подивився на Невіла, ніби вперше його бачив, довго й не моргаючи. Потім кивнув, ніби усвідомлюючи його відповідь до кінця. Відставив склянку і, тяжко зітхнувши, підвівся з-за столу.

 

Рон обмінявся з Невілом багатозначними поглядами і встав, затуляючи Драко вихід.

 

— І що це в біса було?

 

Той похилив голову й, не дивлячись на Рона, відступив убік. Раптом Рон змахнув паличкою, Драко закрився, й наступне закляття потрапило у стіну в тому місці, де Драко щойно роз’явився.

 

Рон вилаявся на усіх Мелфоїв світу та людину, що придумала роз’явлення, сховав паличку та вийшов з будівлі в осінній вечір.

 

— Ти це чув? — Рон дивився вперед і замислено мружив очі назустріч вітерцю. — Дивно, правда?

 

Невіл мовчки йшов поряд, згадуючи подумки шкільні бійки Гаррі з Мелфоєм та речі, що йому завжди здавалися дивними, про які він зовсім забув.

 

 

 

_________________

 

 

— Ти не приходив на будову. Я думав, ти схочеш допомогти, — Рон зазирнув до холодильника, тяжко зітхнув та вигрузив зі своєї сумки кілька судочків, обмотаних рушниками, — Герміона теж не ходила. Сказала, що ще не готова. Він знову поколупався у сумці, дістав якісь пакунки та порозкладав по шафах.

 

— Мама кличе тебе вечерю, — Гаррі мовчав, відвернувшись до вікна.

 

Ронові стало страшно. Сьогодні вперше Гаррі не піднявся з ліжка. Він вже звик до відстороненості, до відсутності діалогу, до довбаного крісла навпроти комину, але це був якийсь новий виток. Та чомусь здавалося, що говорити треба; треба, щоб тут, у цьому будинку лунав людський голос. Він поставив чайник і продовжував щось бурмотіти собі під носа.

 

— Там стільки народу допомагає. А другого дня всі пішли у Гоґсмід. Навіть той виблядок прийшов, уявляєш? Я думав, він сидить собі в якійсь дірі й не відсвічує. Даремно ти його відмазав.

 

Чайник засвистів, Рон підхопив його складеним рушником та розвернувся до чашок, але запнувся, бо Гаррі повернув голову й дивився живими, стривоженими очима.

 

— Хто п-прийшов?

 

Рон прочистив горло й залив окропом заварку. Це ж добре, що він зацікавився? Чи навпаки, не можна його нервувати?

 

— Ну… Ти тільки не хвилюйся. Він нічого підозрілого не робив. Я слідкував. Та й наврядчи він ще прийде, йому трохи перепало, — Рон продовжував бурмотіти й навіть посміхнувся, згадуючи приречений вигляд, що Мелфой мав у Гоґсміді.

 

— Хто, Роне?

 

Він сів у ліжку й напружено очікував на відповідь.

 

— Тхір, — Рон зітхнув і поніс бутерброди з чаєм до ліжка. — Коли ти їв в останнє?

 

Гаррі справді виглядав паршиво, запалі щоки й очі наводили на думку про Мунґо.

 

— Як перепало? — Рон, перед тим відкусивши шмат від канапки, припинив жувати. Гаррі вперше за довгий час дивився прямо, і щось таке горіло в очах. Життя? Йому ж просто цікаво. Довбаний Мелфой завжди дратував його.

 

— Бредс дав йому в пику, — тримаючи зоровий контакт, обережно відповів Рон, непомітно вкладаючи другу канапку Гаррі в руки.

 

— І що? — Гаррі відкусив, але не жував, чекаючи продовження.

 

— І я його звідти забрав, — напружений зелений погляд пронизував, і Рон навіть відчув тиск в голові, ніби Гаррі намагався залізти до нього в голову. Але Гаррі б так ніколи не зробив. Певно, то просто за зміну погоди.

 

— Куди?

 

— До “Проклятої діри”, звісно.

 

— Рон, ти … його бив?

 

— Що? Ні, хоча й хотів.

 

Гаррі полегшено зітхнув та промовив, протираючи свої щоки:

 

— Навіщо він прийшов, Мерліне? Він же знає, що не можна.

 

Гаррі видавався дивно нещасним. Не апатичним, не відстороненим, а саме нещасним. Потягнувся рукою до тумбочки й, намацавши окуляри, нап’яв їх на носа.

У Рона тим часом здогадки зміняли одна одну, а потім і зовсім щось таке невиразне спливло у пам’яті, що він скинув брови. Нібито він бачив колись, як гадський Мелфой крадькома виходив з якогось кабінету, де ніколи не було занять. Рон тоді ще подумав, що треба терміново розповісти Гаррі про це, але за кілька хвилин двері відчинилися, і з кабінету вийшов сам Гаррі, розтріпаний та спантеличений. Рона покликали й він, із думкою, що усе, мабуть, під контролем, начисто про те забув. Та тепер спогади стали просякнутими якимись незрозумілими сумнівами.

 

— Знаєш, що він хотів?

 

Гаррі опустив очі й мовчав.

 

— Поговорити де з ким.

 

Гаррі відклав канапку й потер очі просто під окулярами, ховаючись під долонями та зовсім схиливши голову. А потім тихо спитав:

 

— А ти?

 

Рон остовпів. Тобто Гаррі розуміє, чому приходив Мелфой, розуміє, з ким хотів поговорити. Гаррі підвів жалісні очі.

 

— Сказав, щоб відвалив.

 

Гаррі кивнув, ще раз і ще.

 

— Мабуть, хотів подякувати за те, що не гниє в Азкабані, — промямлив Рон невпевнено та майже запитально. Гаррі знову кивнув, підібгавши губи. — А ти… хотів би вислухати?

 

— Ні…ні. Немає, про що говорити.

 

Він влігся до ліжка.

 

— Вибач, Роне. Так хочеться спати, — відвернувся й загріб подушку під себе.

Рон підвівся із тацею в руках і повним безладом у голові.

 

— Ти п’єш зілля від кошмарів?

 

— Так, Роне, не хвилюйся.

 

Рон ще трохи постояв, розмірковуючи над тим, чи правда той щось п’є, чи воно якесь паршиве, бо не схоже було, щоб Гаррі виглядав відпочившим.

 

— Якщо не допомагає, я спитаю щось сильніше.

 

Гаррі не відповів, тільки підтягнув ноги, звернувся у клубочок і зітхнув.

Ще трохи посидівши із мовчазним тепер Гаррі та врешті зібравшись додому, Рон залишив бутерброди на тумбочці та пішов, залишившись під дивним враженням від недосказаності в словах Гаррі. До того ж, мабуть, було б непогано Герміоні знову поглянути на нього, а краще б чаромедикам. Бо проблеми очевидно не тільки зі сном, а й з їжею.

 

Гаррі ж цілком погрузився в нервове заціпеніння, прокручуючи слова Рона у своїй голові.

Навіщо він прийшов?

 

Живи своє вільне життя, ти ж хотів.

 

Навіщось згадалися вечори на самоті зі спогадами про палкий поцілунок, про який з тих пір більше нічого не нагадувало. Мелфой став чужим та байдужим, як і раніше. Він був упевнений у своєму Забуттятусі. Спробував, погрався і пішов, залишивши Гаррі зі зламаною реальністю, в якій, він тепер це знав, Драко Мелфой має м’які теплі губи і вміє дивитися так, що збивається з ритму серце. Навіщо він це взнав? Навіщо Драко це йому показав?

Гаррі тоді ніби потрапив до іншого виміру, де Мелфой зненацька виявився не огидним поганцем, а просто хлопцем з гарними сірими очима, глибокими за хмарної погоди та майже синіми за сонячної.

Бійок між ними більше не траплялося, бо Гаррі на черговий поштовх у плече відповідав автоматично, намагаючись розгледіти в сердитих очах того іншого Драко, того, що був із ним у пустому кабінеті. Скоро кожна усмішка Драко стала прискорювати його пульс, а квідич став випробуванням, бо це не клас. Гаррі чув його голос, бачив зухвалі посмішки, а іноді чув запах. Що воно таке: чи дорогі парфуми, чи зілля привабливості у підкладці, Гаррі не знав. Він просто споглядав за ним та за його граційним щиголянням і радів душею.

 

Коли ж усе навколо почало розвалюватися на шмаття і здавалося, що жорна подій перемелють усіх дорогих йому людей, Гаррі наважився. Драко знов сидів з пустими очима й дивився в нікуди. Цей його вигляд останнім часом краяв Гаррі серце. Щось коїлося в маєтку Мелфоїв. Час від часу Драко зникав, а вертався ще більше відстороненим. Пройшовши повз замисленого Драко великою залою, він вкинув записку тому до портфеля.

А після відбою чекав. У закутку Слизеринських підземель біля портрету, що завжди спав.

Драко прийшов вчасно, обережно став у протилежному кутку й, вдаючи байдужість, зложив руки перед грудьми, крутячи губами сірника.

 

— Буде вендета?

 

Гаррі гмикнув. Цікавий початок. Та так навіть краще. Може й нормальна вийде розмова.

 

— Залежить, як поглянути.

 

Гаррі пнув ногою кут стіни, скривився від свого тупого жесту, та, як завжди в таких ситуаціях, скинув підборіддя догори.

 

— Я думав, чи не допомогти тобі опанувати кілька заклять?

 

Драко підняв брови в крайньому ступені здивування.

 

— Ти? Мені?

 

— Так, уяви собі, — Гаррі дратував цей зверхній тон та й взагалі ситуація, в яку він сам себе загнав. — Бо, ходять чутки, що ти маєш проблеми з Забуттятусом.

 

Сірник в роті Драко завмер. Він мружився та заглядав Гаррі в очі, спочатку здогадуючись, потім сумніваючись, та, наштовхнувшись на твердий мовчазний погляд, застиг, розплющуючи очі в розумінні.

 

— Так, ти схибив, — тихо відповів Гаррі на красномовну міміку. Чомусь уся бравада зійшла на нуль. Стало жахливо ніяково, а ще шалено заколотилося серце, бо ось він. Так, наляканий, та тепер же все можливе, хіба ні?

 

Драко силоміць натягав маску, випростовував спину, ніби готуючись до бою.

 

— І чого ж ти хочеш? — голос був сиплим, та Драко прочистив горло й додав: — …за мовчання?

 

Що?

Гаррі реагував миттєво. Кліпнув очима й зробив крок вперед. Ще один і ще. Підняти очі не виходило, та може й не треба.

 

— Я хотів знати… Чому Забуттятус? Чому ти не спитав мене? Чому так? Без права вибору?

 

Секунди йшли, Гаррі підняв погляд й побачив Драко, якого шукав. Сумні сірі очі блукали його обличчям, сірник випав з губ. Чи він обмірковував відповідь, чи просто відпочивав від байдужих масок, та цей мовчазний погляд, втомлений та правдивий, був вартий очікування та сумнівів. Він справді небайдужий Драко. Усвідомлення цього било по нервах міцніше за вогневіскі. Дихання збилося, й несила було опанувати себе. Рукам необхідно було щось робити, і Гаррі непомітно для себе взявся за ґудзика на сорочці Драко і, не дуже усвідомлюючи, що він щось таке робить, почав його крутити. Думки його були в одному питанні: раптом він запізнився?

 

— Чи все… досі так? — він боязко підняв погляд.

 

Драко був так близько і пахнув тим своїм терпким парфумом.

 

— Поттере… — обличчя Драко стало ще смутнішим, його долоня обхопила руку Гаррі.

 

— Досі так? — Гаррі відчував тепло сильної долоні немов усім тілом, так, наче його всього тримають в обіймах. Нестерпно хотілося відчути знов той пристрасний поцілунок, він заплющив очі й полинув вперед, торкаючись носом чужої щоки, а губами — зворушливого куточка вуст. Драко не ворушився, хіба що тихенько тремтів та дихав нерівно.

 

І Гаррі торкався губами, прохав розкритися й впустити, прохав підтвердити усе, що він собі намріяв. Драко майже не відповідав. Він сперся на стіну й, здавалося, кайфував від кожного дотику несміливих губ.

Та раптом відсторонився, зазираючи в зелені очі навпроти, спускаючись поглядом на прочинені губи.

 

— Чорт забирай, — гірко, наче сам до себе. — Чому тільки тепер?

 

Він щось іще шепотів у поцілунок, та Гаррі не чув. Бо кожна секунда дзвеніла усім тілом, кожна секунда того поцілунку, який Гаррі ніколи не забути.

 

Думки плавно перетнули кордон між спогадами та сновидінням, Гаррі понесло чорними підземеллями, в потилицю хтось дихав, паніка затоплювала мозок.

 

Ніч була нескінченною. Гаррі намагався вирватись з пут жахіть, та знову опинявся у вогких підземеллях, кричав та проклинав долю й власну слабкість.