3

Вранці після служби Дьюдроп сидів за столом на дворі, щось шукав в телефоні. До нього із коробкою в руках підійшла Цірус.
– Що там?
– Мені передали сімейство черв’яків третього круга. – упириця показала вміст коробки, там у спеціальній землі повзало три товстих черв’яка. Дью скривився відводячи погляд.
– Фу, Цірус, нахер ти їх притягнула, це ж мерзенні істоти!
– Та вони милі, – упириця взяла одного з них, він почав повзати у неї на руці. Дропа потягнуло блювати.
– Забери цих потвор з-перед моїх очей.
– Та заспокойся!
– Що це у тебе? – збоку на шум підійшов Ефір. – Ох, Стана, нащо ти їх принесла?
– Та чому вони нікому не подобаються?
– Бо вони гидкі, бридкі, жирні, огидні, мерзенні, мені продовжувати?
– Та вони в мене жити будуть, ви їх більше не побачите!
– А Кумулус знає, про це? – з відразою Дроп тицьнув пальцем у коробку.
– Що я повинна знати? – ніби нізвідки з’явилась упириця, заглядаючи у коробку. – Феее, вони будуть на твоїй половині!
– Не ну нахер, краще б уже сколопендри жили. – Дью зіскочив з лавки й побіг у сторону дома, шукати Свісса. Проте його для “спеціального завдання” забрало керівництво. Шукаючи до кого можна доєбатись знайшов Рейна. У душі розгорівся вогник. Радісна усмішка заграла на обличчі, йому подобалось виводити Рейна, подобалось як той червоніє відчуваючи на собі чужі доторки. Подобалось його пестити, обіймати, шепотіти на вухо. Подобалось дивитись у його невинні сором’язливі очі. Подобалось загалом дивитись на водяного. “Медитує” – розглядав здалеку упиря, той повільно дихав, повторював щось собі під ніс. Вирішивши не чіпати упиря у такий відповідальний момент, пішов у дім.
Напроти спокійно сидів Ефір, а от Дьюдропа викручувало, ламало. Було важко всидіти на місці, він перекачувався зі сторони в сторону кидаючи на друга злісні погляди.
– І от чого ти сидиш?
– Дроп, що ти хочеш?
– Що б ти не сидів, іди постій! Чого ти такий спокійний? – вогнику було важко впоратись із власним напливом емоцій, йому хотілось бігати стрибати, цілуватись, трахатись, обкуритись, стрибнути в річку, але його ніби скувало власне тіло він міг тільки нервово ламати руки.
– Як мені тобі допомогти?
– Ніяк мені потрібен Свісс. – емпат краще читав емоції і міг підказати, що робити, він компенсував його буйство своїм спокоєм. Дроп продовжував ніби битись в припадках, не природно вигнатись, тертись тілом об диван як при корості.
– Може підемо книги перекладати? – запропонував Ефір пригадуючи цей дієвий метод.
– Чудова ідея. – стрибаючи вогняний гуль побіг в сторону бібліотеки.

Через годину повернуся Свісс, Рейн зустрів його на кухні, коли той обідав.
– О привіт, тебе Дью шукав.
– А де він зараз?
– Книги перекладає, – скептично відповів, – з Ефіром.
– А, то я вже не потрібен це на довго.
Рейн сів поруч, трохи тихіше запитав:
– А навіщо він це робить, я уже кілька разів помічав його за цим заняттям.
– Ти ж бачиш який він у нас активний, іноді це переходить межі, як коли діжка переповнена, але вода не розливається, його розриває всередині. Для нього книжки це як медитація, він концентрується на чомусь і заспокоюється.
– Тобто потрібно просто його чимось зайняти?
– Ага, ми цим уже кілька років користуємося. – Свісс закінчив із трапезою й поставив тарілку в посудомийку. – Рейн, ти якийсь сумний.
– Та ні все добре.
– І в храмі тебе не було.
– Нормаль все, просто проспав.
– Слухай, ти ж знаєш я – емпат ти можеш не брехати.
– Ой ну хоч день можеш мене не читати?
– Я це не контролюю, – Свісс підійшов ближче, – ти можеш нічого не казати, я все зрозумію. – хвіст Рейна замотався, в ваганні. Все ж Дощик ткнувся в плече друга. Той у відповідь обійняв бідолашного. Вони стояли так кілька хвилин, доки Свісс не відчув цілковитий запах спокою.
– Дякую, – щенячими очима глянув, посміхаючись.
– Завжди будь ласка, залишишся на вечір? – емпат показав на стіл за яким скоро збереться уся група.
– Аааа, я не думаю, що…
– Не вагайся, скажи “так”.
– Ой ну все ти знаєш, добре я прийду. – показуючи гострі ікла, поспішив до себе в кімнату. За цей тиждень вона уже стала рідною. Останнім часом він все більше і більше практикувався, часто грав для Кумулус. Тож взявши бас гітару почав програвати знайомі ноти. Коли грає немов перестає існувати весь світ навколо, повністю віддається мелодії, що грає з серця. Пальці автоматично попадають на потрібні струни, перебирають лади, це чарувало його самого. Наче транс, наче приход, наче він падав у темряві пісень. Через години півтори у двері постукали, це був Моунтайн, що збирав компанію.
– Там уже Свісс, Ефір та Дью сидять, я зараз за дівчатами збігаю, без нас не починайте. – крикнув барабанщик біжучи до східців.
Дьюдроп тасував колоду карт багато значно дивлячись на Свісса.
– А вам не здається, що твоя участь це вже махлюйство? – Рейн кинув погляд у сторону емпата.
– Повірь я навіть якщо підглядаю, все рівно програю, я погано граю.
– Ахаха ну зрозуміло, – Рейн сів за стіл напроти Дью.
Перша роздача, грають: Рейн Дью Свісс, Цірус та Ефір інші ж сказали, що просто подивляться. Дощ був впевнений у своєму виграші, навіть дивлячись на не найкращі карти, не розгубився.
– На що граємо? – поцікавився Квінтесенція розглядаючи свої карти.
– На бажання. – у Цірус точно були виграшні карти, якщо не сумнівалась, що доведеться виконувати чиєсь бажання.
– Ну гаразд. – розчаровано видихнув Свісс розуміючи – знову програє.
Після першого ж кругу Рейн залишився без карт – виграв.
– Та як так? – Дьюдроп розчаровано збирав карти по столі, що накидали суперники.
– Грати вмію, – хитро посміхнувся, ближче сідаючи до Свісса, аби допомогти. На це не сильно звернули увагу. Хоча вогник іноді злісно зиркав на “парочку”. Йому було байдуже, що Дощ допомагає, йому не подобалось, що той дуже близько до мульти. Не подобалось, як Рейн дивився, не подобалось як Рейн торкається, не подобалось як Рейн посміхається до Свісса. Дьюдроп остаточно закипів, коли вони утрьох вийшли у фінал, де вирішиться доля програвшого.
– Це вже підстава якась, не допомагай йому! – обурився вогник.
– А ти уяви, що проти мене граєш, – Рейн затьмарений впевненістю, дозволив собі підморгнути Дью. Він знав свої можливості, адже учився грати у найкращих. Махлював він як ” боженька” хоч і не любив цю справу. Але от рахувати карти….
– У нього дві дами з козирною, і три дев’ятки без бубни. – шепотів на вухо партнеру.
– Як ти знаєш?
Але Рейн не відповідав, лиш дивився прямо у вічі супернику, самовпевнено всміхався. У два успішних ходи залишили Дропа у дурнях.
– Та блять! – Розкинувши карти по столі обурювався вогник.
– Бажай, Рейні, – Кумулус, ніби сама виграла, радісно констатувала.
– Свісс, щоб ти хотів якби це бажання було твоє? – дивно було споглядати за таким Дощем, зазвичай сором’язливий упир, зараз заграв новими барвами. Усередині озерце пішло хвилями, приємними вібраціями віддавало по всьому тілу.
– Дью, попрацюй замість мене в храмі.
– ЯКОГО ХЕРА Я ПОВИНЕН ВИКОНУВАТИ ЦЕ БАЖАННЯ!!?? – як з цепку зірвався Дроп. – ТИ НЕЗАКОННОГО ВИГРАВ! – упир мало не підстрибував на стільці від злості.
– Тоді може ще партію, тільки ми удвох, якщо я програю загадаєш мені бажання. – з викликом дивився напроти. Для Рейна це була ніби відплата за вчорашній вечір, тоді Дью був занадто впевнений у собі.
– Давай. – усі хто не приймав участь у грі пересіли на диван. Залишились двоє пар очей. Свердлили один одного, розпалювали вогонь, викликали цунамі. Горіли та тушили. Вони ніби грали на смерть. Хотіли переграти диявола, викупити власну чорну душу.
– Скільки у тебе карт? – у фіналі коли не залишилось підбору питав Дроп. Рейн відразу зібрав віяло в одну карту.
– По одній не помилися.
Рейна більше не пускали за стіл, він вигравав усі партії, віддаючи бажання іншим. Дроп також сидів з кислим обличчям, доведеться пахати в храмі дві неділі поспіль. В знак помсти він легенько бив Рейна хвостом по плечі, іноді гладив його торс, споглядаючи сором’язливе обличчя.
В неділю група Ghost нарешті показали Рейну, не тільки територію Храму, а й провели екскурсію по місту. Семеро упирів гуляли невеликими вуличками розглядали старовинні будинки, храми. Водяному упирю найбільш цікавими здавались люди. Такі різні хоч і однакові. Він слухав їх розмови, споглядав їх емоції. Зацікавлений погляд бігав від машин до будівель, від дивного одягу до дерев, що росли близь дороги. Згадував життя в Пеклі, там такого не було, усі похмурі, злі, смерділо отруйними парами, кричали грішники. Такий контраст вражав.
– А вони не помічають? – запита він про роги та хвіст, Ефіра.
– Ні, це бачать тільки скажемо наближені до нас. – Квінтесенція провів руками по своєму тілу, наче по святому лику.
– Вигідно, – Рейн поспішив уперед до упирів, аби підслуховувати їх розмови було легше.
Коли холодний літній дощ почав голосно стукати, по землі розбиваючись, усі упирі уже сиділи в загальній кімнаті. Моунтайн готував вечерю: плов із телятиною. Приємний запах заповнив усю кімнату, викликаючи слинку в упирів. Рейн перебуваючи у Пеклі не відчував голоду, та й декілька днів на землі не розумів навіщо усі кладуть щось до рота окрім алкоголю. Але до кінця першої неділі живіт буркотів й довелось куштувати їжу. Як виявилось це доволі смачно. Звісно їв він не так як усі кілька разів на день, адже людський голод його же не догнав.
– Ще хвилин 6 й можна вечеряти, – залишаючи плов на одинці Моунтайн пройшов до кімнати.
– Може завтра по репетируємо трохи? – Рейн вагався запитувати, проте потрібно було показати свої уміння.
– Звісно. – десь блукавший Дью погодився й обійняв друга ззаду. Хвіст відразу притулився до ноги, ніби малеча до матері. Дроп почав ніжно пестити пасма між рогами, чухати мов песика. – Чекаю не дочекаюся почути твою гру. – дуже тихо, на вухо муркотів вогник. Рейн трохи здивувався цій фразі, адже він завжди чув як грає сусід, хіба, що бас дуже тихий. Після смачної вечері водяний упир вийшов у сад до лісу, на туж лавку де сидів із Ефіром. Після дощу приємно пахло мокрою травою, із лісу лунали пісні тварин, що йшли на полювання, або навпаки були жертвами. Білі плями на чорному небі сяяли так яскраво, мов виблискуючі діаманти в шахтах.
” Magna “( прекрасно )- подумав Рейн споглядаючи за природною красою землі. Він повернувся в дім коли всі уже солодко сопли по своїх кімнатах. Рейн міг спокійно заснути лиш зараз коли ніхто нічого не робить, не стукає не грюкає, просто сплять. Водяний й сам через кілька хвилин розтанув у маренні видінь.