1234.

Юнгі почувається трохи дивно, коли Хосок відчиняє перед ним двері чорного поршу, немов особистий дворецький, й зачиняє після. У салоні приємно пахне, але точно не Чонгуком — Мін добре запам’ятав запах його парфумів. Можливо, у того кілька машин, хоча дивовижного в цьому нічого нема, якщо людина заробляє стільки. На його місці Юнгі обзавівся б цілим автопарком навіть при тому, що не вміє водити.

— Я швидко, — гомонить молодший, скидаючи на порозі кеди, та махає рукою у бік кухні. — Це Чимін, він знає, де кава.

— Драстє, — киває офігівший від раптового вторгнення в його особистий простір Пак.

Мін зникає за рогом кімнати, найобуючись на рівному місці та голосно грюкаючи дверима. Хосок охуїває. Чимін теж.

— Вітаю. Я секретар та особистий помічник Чон Чонгука, Чон Хосок. Здається, ми з вами побічно знайомі.

Хосок підходить ближче, а Чімін дивиться на нього зверху-вниз, оцінюючи. Ти ба, дуже дорого вдягнені та ввічливі чоловіки в його хаті — велика рідкість, навіть дивина, особливо коли останні кілька місяців на його дивані тусується Юнгі.

— Пак Чимін, — він кокетливо простягає руку, ніби пані на балу, яку ввічливо тиснуть. — Бажаєте кави?

Перш ніж Чон встигає відповісти, Пак з непритаманною йому елегантністю зісковзує зі стільця та ставить чайник. А потім усвідомлення накочує на нього з ніхуйовою силою, й він різко обертається, лякаючи Хосока, що розглядає магнітики з-під пачок попкорну на холодильнику.

— Заждіть, того самого Чон Чонгука?

Звучить голосніше, ніж хотілося б, тому секретар ніяково переминається, не розуміючи, як на це відповісти, окрім як кивнути.

«Ніхуя ти взагалі попав, Юнгі», — Пак подумки присвистує та здуру насипає Хосоку три ложки робусти з гіркою.

У кімнаті щось з гуркотом падає, після чого чуються тихе матючиння, тому Чимін поспішає запропонувати чоловікові сісти, ставлячи перед ним огидну на вигляд каву. Чон відпиває трохи, вочевидь пошкодуючи про це пізніше, але з ввічливості навіть не кривиться. Хто ж знав, що зять Йонджуна так хєрово заварює каву.

— То ви не одружені?

Питання звучить несподівано різко, через що Хосок давиться, і Чимін дбайливо плескає його по спині.

— Вибачте?

— Вибачаю, — хитро мружиться Пак, обертаючись на Юнгі, який вивалився з кімнати.

— Я готовий.

Мін широко посміхається, відмахуючись від шкарпетки, що пристала до штанів, тримаючи в руках лише один невеличкий спортивний рюкзак.

— Це все? — Хосок, не вірячи, коситься за спину Юнги в очікуванні ще кількох валіз, але той лише киває.

Чону Мін Юнгі з хаосом на голові та трохи дитячим обличчям нагадує ураган одночасно із землетрусом у десять балів, і він думає, що саме така людина відмінно підходить Чонгуку, більшу частину часу спокійному та флегматичному .

Мін прямує до дверей, а Хосок слідує за ним, строкато озираючись на Чиміна, що махає йому вслід. Юнгі трохи знову не навертається, але вже на вхідному килимку, обертаючись на друга та салютуючи йому поглядом а ля «ми з тобою ще все обговоримо і набухаємося», а потім вони обидва зникають за дверима квартири. Пак внутрішньо посміхається, надсьорбуючи свою каву і кривиться.

 

— Йопстудей, що я накаламутив.

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

Шлях назад займає практично стільки ж часу, скільки й сюди, тому що квартира Чонгука й справді знаходиться недалеко біля офісу. Чон живе в розкішній новобудові з портьє та ресепшеном, і вже це змушує Юнгі присвиснути. Хосок запускає Міна у квартиру, не перестаючи вирячатися на його куций рюкзак.

— Це справді всі твої речі?

Він дістає з тумбочки дублікат ключів, впихуючи їх Юнгі в руки.

— Еге. Моя власниця викинула мене, не давши навіть забрати все, — відповідає Мін, витріщаючись спочатку на ніхуйову таку зв’язку і потім на всі боки, а секретар подумки робить у голові позначку.

Юнгі здається, що він потрапив у якусь дораму, в якій добра простачка з бідної сім’ї потрапляє в хороми до хамуватого чеболю. Певно, його ситуація трохи інша, проте такі хати він точно бачив лише по телевізору.

З передпокою відразу ж відкривається вид на простору залу з величезними панорамними вікнами, крізь які видно половину Сеула, і Мін у життю не коперсав, що бетонні коробки та міські затори можуть виглядати настільки фантастично. За рогом міститься простора кухня, чиста та порожня настільки, що виглядає як гарний макет з ікеї. Хосок підштовхує його йти далі, показуючи решту приміщень.

— Там кімнати для гостей, хоч із самої забудови будинку вони пустують. Ото ванна кімната, а нагорі ще дві. Праворуч тренажерний зал, — Чон відчиняє двері одну за одною.

— Навіщо він тут? — дивується Юнгі, заглядаючи туди й помічаючи кілька тренажерів, мати й боксерську грушу.

— Чонгук не надто любить виходити з дому і контактувати з кимось, тому це був найоптимальніший варіант.

— Зрозуміло, — у пів тонах відповідає Мін, думаючи, що, якби він мав такі гроші, не вилазив би з квартири до кінця життя.

Вони піднімаються великими скляними сходами на другий поверх, а в Юнгі відчуття, що у нього земля з-під ніг суне. А ще таке враження, що квартира занадто величезна для однієї людини, і в цьому є щось самотньо-сумне.

— Там спальня Чонгука. Ото його кабінет, — Хосок тільки мимохідь вказує рукою вліво, проте веде Міна в інший бік, відчиняючи двері. — А це твоя спальня.

— У мене буде своя спальня? — запитує Юнгі, перш ніж перетнути поріг, а потім просто губить щелепу. — А бодай би мене шляк трафив.

Кімната здається гігантською та наповненою світлом, адже дві з чотирьох стін — скляні, там з виходом на балкон. Мін ніколи не жив у бідності та тісноті, крім останніх кількох місяців, й у нього завжди була особиста кімната в батьківському будинку, а потім взагалі своє житло. Проте ця спальня була розмірів, як його колишня квартира та хата Чиміна разом узяті. У Юнгі реально зараз такий зсув по фазі та загубленість у просторі, що він може лише відкривати й закривати рота, буцім риба.

«Я не поняв, це шо, Таймс-сквер чи шо», — звучить у мозку, а з рук майже випадає рюкзак.

— Що ж, — голос Хосока лунає, немов крізь вакуум, й Мін щипає себе за руку, щоб вирватися зі сну, в якому знаходиться. Спойлер: це не сон. — У мене ще є справи, тож я поїхав. Облаштовуйся. А, у холодильнику є їжа. Можеш робити, що захочеш, але без фанатизму.

Хосок ляскає його по плечу, і Юнгі нарешті відмирає, здригаючись, тільки коли внизу клацає вхідні двері.

«Очманіти, куди я потрапив», — сам у себе запитує Мін, плюхаючись на м’яке ліжко.

 

01101001 01101100 01111001 00001010

 

Чонгук заходить додому вже після опівночі, звалюючись з ніг від втоми та на ходу стягуючи піджак. Ось тому він й ненавидить офіси, бо, працюючи з дому, ти сам у своєму розпорядженні. Можна лягти на дивані або на підлозі у зручних спортивках, а не в піжонському костюмі, і не посміхатися ввічливо інвесторам на дурних нарадах. Чон скидає туфлі, наштовхуючись поглядом на пару пошарпаних кед, криво забуцаних у куток, а потім — яскраву джинсовку на вішалці, і завмирає в тупняках. Він пошепки вимовляє «а, Юнгі», згадуючи, що тепер живе не один. Навіть незважаючи на те, що ідея з «компаньйоном» була цілком хосокова, він не проти жити з кимось.

«Особливо з ним», — шумкотить десь на підкірці мозку, але Чонгук ігнорує.

Він заходить у порожню вітальню, зауважуючи, що на першому поверсі ніде не горить світло, тому одразу підіймається на другий. На подив, у кімнаті, виділеній Міну, теж темрява, а ось із його спальні крізь щілини у дверях розсіюється тьмяне світло. Чонгук, звісно, не проти, щоб молодший перебував у будь-якій частині квартири, проте це було як мінімум дивно, як максимум — підозріло. Тому він тихо відчиняє двері, мало не крадучись у власну кімнату, та впадає в ахуй.

Юнги з нудгуючим виглядом обличчя лежить на його ліжку на животі, підставивши одну руку під щоку, а другою гортаючи стрічку в телефоні. І все ніби окей, за винятком того, що Мін, блять, повністю голий. Піджак випадає з рук, ударяючись ґудзиками об підлогу, привертаючи увагу молодшого на того, хто увійшов.

— Здоров був.

Юнгі обертається на звук, невинно кліпаючи очима, поки Чонгук з невимовним ахуєм на обличчі десь хвилину тупо вирячається на нього. Деякий час по тому до Чона доходить, що стоїть нерухомо, не кліпаючи, занадто довго, тож він вигукує незрозумілий звук, відвертаючись та з характерним звуком врізаючись обличчям у двері, що зачинилися за спиною. Він тримається за чоло, яким прокочується хвиля болю, і опускається навпочіпки, упираючись головою у дерево, не в силах підняти очей.

— Що трапилося?

Юнгі схвильовано підскакує з ліжка, прямуючи до Чона, ледь чутно човгаючи босими ногами по підлозі. Чонгук відчуває, як на його плече дбайливо опускається чужа долонька, та бореться з бажанням скинути її з себе, бо шкіру палить навіть через бавовну сорочки.

— Одягнися, бога заради! — звучить голосніше, ніж хотілося б, тому Мін вмить прибирає руку, роблячи кілька кроків назад.

— Мій одяг в іншій кімнаті, — голос у Юнгі спокійний, можливо, навіть із легкими нотками образи, про що Чон уперто намагається не думати. — Мені треба відчинити двері, щоб пройти, але ти тримаєш їх у заручниках.

Чонгук сам того не помітив, як з усього дуру стискав нещасну ручку, що та майже заскрипіла. Але в нього походу ноги відмовили, якщо він навіть поворухнутися від шоку не може.

— Візьми в мене хоча б футболку в тій шафі, — він наосліп махає рукою за спину, чуючи, як віддаляються кроки, а потім квапливий шурхіт.

А у Чонгука перед очима ввижається чуже тіло, маленьке та витончене, з плавними тендітними вигинами, зі світлою ідеальною шкірою. Чон ударяється лобом у двері ще раз для вірності, щоб нав’язливе видіння пропало, тихо скулячи, коли чує, що Мін повертається.

Врешті-решт Чонгук дозволяє собі розплющити очі та розвернутися, знесилено сідаючи п’ятою точкою на підлогу й дивлячись на Юнгі. Мін здається ще витонченішим та меншим в безрозмірній чорній старій футболці Чона з написом «hello, i speak code», що дістає йому мало не до колін і не приховує ключиці, що випирають, коли та сповзає з плеча. Юнгі має худі руки з маленькими ніжними пальцями, але довгі, майже модельні ноги з гострими колінами. Чонгук сковтує клубок, що стоїть у горлі, тому що Мін Юнгі дійсно вродливий, і, можливо, він один з найкрасивіших людей, яких Чон бачив. Ні, Чонгук зустрічався з моделями та акторами, помічав приємну зовнішність незнайомців у натовпі, але краса Юнгі була настільки непорочно-природною, ніби він й не реальний зовсім.

Мін же просто дивиться у відповідь, надуваючи губи, як маленька скривджена дитина, та опускається навпочіпки поруч, накриваючи голі коліна краєм футболки.

— Що,— Чонгук прочищає горло, проте голос ламається, буцім йому знову тринадцять, намагаючись не дивитись на чужі відкриті ділянки шкіри,— що ти робив?

Юнгі заправляє пасмо за вушко, пальцем вимальовуючи нехитрі візерунки на паркеті, та тихо бубонить:

— Я думав, що так треба.

Чонгук конкретно зависає, немов ноут перед звітним тижнем, не розуміючи, що навіть сказати на це у відповідь.

— Як треба?

— Ну, ми ж тепер у таких стосунках. Усі так роблять, — Юнгі знизує плечима, майже закочуючи очі, ніби це так очевидно, що питати тупо, а потім нахмурюється. — Мабуть.

Чон гучно видихає, зачісуючи пальцями волосся назад та спирається потилицею на двері, дивлячись кудись у стелю.

— Дідько. Ти не мусиш цього робити.

— Чому? — ставить неоднозначне питання Мін, і це спонукає Чона нарешті подивитися на нього.

— У якому сенсі «чому»? Тому що ми не в стосунках як пара, — либонь, ці слова звучать трохи грубо, але Юнгі нічим це не виказує, лише внутрішньо здригається. — І ти не повинен цього робити просто тому, що хтось так робить.

— Але це буває не лише у стосунках.

Юнгі говорить так щиро і безневинно, ніби боїться слова «секс», й ніби не він зараз лежав із голою дупою на чоновому ліжку.

«От холєра, треба вписати новий пункт у контракт», — думає Чонгук, піднімаючись з підлоги, відкидаючи піджак на пуф біля входу та подаючи руку задумливому Міну.

— Не хочеш поїсти? — хай зараз він переводить стрілки, проте потім обов’язково повернеться до цієї теми.

Юнгі вдячно приймає руку, киваючи, й від Чонгука знову не вислизає, наскільки його велика футболка пасує Міну.

— Я замовлю доставку, — каже Чонгук, відчиняючи двері, та спускаючись донизу, поки Юнгі лопотіє за ним по п’ятах.

— Я можу щось приготувати, — це змушує Чона зупинитися посередині гвинтових сходів, обертаючись. — Якщо ти хочеш.

— Гаразд, — легка усмішка машинально торкається його губ, і він повторює. — Якщо ти хочеш.

У чонгуковому холодильнику зазвичай перекотиполе та чути, як завивають вітри в Арктиці, утім буквально за день перед «співбесідою» Юнгі Хосок увірвався до квартири з трьома пакетами, напхом забитими продуктами. Або секретар — реінкарнація верховинської ворожки Калини, або все було підозріло сплановано.

Правду кажучи, Мін, звичайно ж, не був шефом з мішленівського ресторану або навіть рядовим помічником у забігайлівці з рамьоном. Чапчхе вийшло жирнуватим, а локшина перевареною, проте Чонгук був радий, як дитина подарунку на день народження, тому що це перша домашня їжа, яку він їв років за шість-сім, а не щось із пафосних закладів із заїбчастими назвами, доставки або піци з морозилки.

Стола в квартирі не було, тому що він просто був функціонально безглуздим, тож Чон сів за широку барну стійку, поки Мін умостився прямо на стільницю для приготування. Це було смішно й, можливо, Чонгук зміг би звикнути до когось іншого, крім нього самого, тут. Юнгі, на диво, робить це забуте богом місце надто домашнім, просто перебуваючи в квартирі менше доби.

Вони їдять у тиші при тьмяному світлі кухонних світильників та вогнів нічного міста, й ця тиша зовсім не ніякова, навіть, незважаючи на те, що було годиною раніше, а по-своєму комфортна. Чон і не думав, що пізня вечеря о другій годині ночі може бути настільки тихомирною.

— Сильно вдарився?

Чонгук настільки занурюється у свої думки, що випливає з них лише коли Юнгі обережно торкається долонею його чола, розгладжуючи мімічні зморшки. Старший переводить погляд з тарілки на Міна, і той, здригаючись від раптової уваги темних очей, прибирає руку, повертаючись до колупання локшини.

— Ні, — м’яко відповідає Чонгук, відчуваючи приємне поколювання там, де його торкнулася тепла долонька. — Коли навернувся із самокату на кахлі, було болючіше.

Юнгі пирскає зі сміху, уявляючи сео однієї з найбільших компаній у країні, що розтягнувся на підлозі через невелике дтп.

— Ми нічого, по суті, не знаємо один про одного, — несподівано для себе знову подає голос Чонгук, закінчуючи трапезу та відсуваючи тарілку.

— І те правда, — Мін робить так само, витерши губи серветкою.

Так і є. Все, що він знає про Чон Чонгук, це розмиті факти зі статей й те, що він його «роботодавець». Все, що відомо Чонгуку про Мін Юнгі, це те, що він дуже милий.

— Мене звуть Чон Чонгук, мені двадцять вісім, — він відпиває зі склянки води. — Я займаюся скриптами та програмним забезпеченням. Я люблю кричати на комп’ютери і… обожнюю фікуси.

Юнгі гигикає останньому раптовому одкровенню й озирається на всі боки, згадуючи, що не бачив ні клаптика чогось зеленого в будинку.

— Тут же жодної рослини.

— Вони просто не виживають, — Чонгук знизує плечима, а Юнгі думає, що їм у такому величезному порожньому приміщенні просто самотньо. — Твоя черга.

Мін жамкає в руках серветку, не знаючи, що про себе розповісти, тому що його життя виглядає настільки середньостатистичним, наскільки може бути взагалі.

— Мене звуть Мін Юнгі. Мені вісімнадцять і я-

Але закінчити йому не дає Чонгук, у якого вода йде носом, й він починає кашляти, хапаючись руками за ріг столу.

— Скільки? — йому ввижається, що в нього зараз очі випадуть, а в мозку тиск стрибнув так, що доведеться викликати білі халати. — І що ти збирався робити, перепрошую?

Мін цокає, роздратовано кидаючи серветку у смітник, але промазує та зіскакує зі стільниці, піднімаючи її.

— Що за ейджизм? — він підходить до Чонгука ближче, упираючись руками в стійку й погрозливо спрямовуючи на нього його палички.

— Ні, просто, —  Чон інтенсивно хитає головою, жмурячись й ляскаючи себе по лобі. — Блять, Хосок.

— У тебе із цим проблеми? — Юнгі запитливо піднімає брову, проте все ж таки опускає прилади.

— Ні просто-

Як запрограмований повторює старший, але Мін несподівано голосно ляскає у долоні, через що Чонгук майже підстрибує на місці.

— Тоді на добраніч, Чонгуку. Я помию вранці посуд.

Остання фраза звучить якось по-домашньому, утім Чон не звертає на неї уваги, дивлячись, як Юнгі швидко піднімається нагору та як грюкають двері чужої кімнати.

— Добраніч, — відповідає Чонгук уже в порожнечу й тяжко видихає.

Ні, він точно вб’є Хосока.