3256.

Юнгі тероризує Чиміна з цим клятим айтішником при будь-якому зручному випадку, і Пак гадкує, що дарма природа подарувала йому таку жахливу функцію, як перетворювати думки на слова, не подумавши. Тому що перше, що він бачить вранці, це обличчя Міна біля його власного з сяючими очима, і посмішкою маніяка.

— Ти дізнався його номер? — Юнгі кладе голову на руки і підсувається ще ближче, фактично залазячи йому під ковдру.

— Кого?

Чимін дуже повільно роздупляється після сну, тому що, погодьтеся, вкрай складно зібрати себе воєдино, коли весь сон за тобою бігали мєнти через те, що ти здав найкращого друга в сексуальне рабство, погрожуючи урізом зарплатні та підвищенням комуналки.

— Того айтішника.

Пак ляскає себе по обличчю, негативно киваючи і про себе благаючи, щоб якась комета нарешті впала на Землю та припинила його страждання, коли Мін забирається на нього зверху, сумно обіймаючи. Він любить Юнгі всім своїм великим і черствим серцем, але іноді молодший — та ще скалка в сраці.

— Дізнайся, будь ласка.

Потім це повторюється за сніданком і коли Юнгі проводжає його на роботу, у парі десятків повідомлень і в кількох дзвінках в обідню пору, і коли він повертається додому, і навіть перед сном, коли чистить зуби. І так декілька днів поспіль. Чимін звинувачує себе в тому, що, сам того не бажаючи, вселив у прекрасну макітрочку Міна цю дурну ідею, хоча Кобб і ко явно прийняли б його за таке до себе. Але коли через тиждень безперервних дойобів і нервування Пак нарешті слізно благає свого брата допомогти, він відчуває лише задоволення, а не провину.

— З тобою зв’яжуться, — звучить швидше, як погроза від мафії, а не звіт про виповнення прохання у понеділок увечері, коли він фактично з ноги відчиняє двері, тримаючи в руках телефон.

Юнгі підривається з дивана, кидаючись на найкращого друга з обіймами і завалюючи його на підлогу, цілуючи, куди дістає.

— Дякую! — Мін дзвінко цмокає його в щоку наостанок і летить до холодильника за пляшкою шампанського, щоб відсвяткувати.

Одне добре — Чимін не бачив Юнгі таким щасливим за останній рік точно. Зазвичай Мін виглядає не як ялинка напередодні нового року, а як ялинка, яку в березні викидають на узбіччя.

Дивовижно, проте наступного ранку Юнгі піднімається ні світ, ні зоря, раніше за самого Чиміна, адже в звичні дні Мін прокидається ближче до обіду, якщо прокидається до приходу Пака взагалі. Юнгі стоїть на кухні, помішуючи їм обом каву, що вже встигла втекти, та підспівує якійсь попсовій пісні на радіо. Молодший виглядає надто життєрадісно для людини, яка прокинулася о шостій ранку, тому старшому спочатку здається, що він все ще не прокинувся або його друга викрали прибульці.

— Що ти робиш? — Чимін, заглядає Міну у вічі, намагаючись зрозуміти, чи не підмінили його. — Це що, зефір?

— Еге ж, — відповідає Юн та розквітає такою яскравою посмішкою, що у старшого серце кривавить, не віщуючи нічого доброго.

— Що ти робиш?

Пак повторює, хмурячись, та прикладає долоню до чужого чола, перевіряючи на наявність температури, коли Мін опускається поряд за стіл, відмахуючись від руки і підсуваючи до Чиміна чашку.

— Іду в JeonGroups, — відповідає Юнгі так, ніби він просто в ларьок “У тьоті Свєти” зібрався.

— І що ти там забув?

Чимін відпиває з філіжанки, а кава виявляється справді гарною, і, можливо, дарма Мін нехтує працювати в громхарчі.

— У мене зустріч із тим айтішником. Він працює десь там, — Юнгі спокійнісінько робить ковток з чашки, а потім переводить погляд на годинник на стіні, підскакуючи, мало не розливаючи все. — А щоб тебе, вже час.

Мін мчить у бік коридору, крутячись перед дзеркалом, ніби збирається не на по факту ділову зустріч з роботодавцем, а на побачення. Хоча в цьому випадку різниця не дуже помітна.

— Ти хоч знаєш, як його звати? — питає Чімін, коли Юнгі фактично застрибує у кеди та хаотично шукає свою сумку.

— Жодного уявлення, — Мін поправляє комір сорочки і маже губи гігієнічкою, цмокаючи і підморгуючи самому собі. — Але він має гарний номер телефону. Там багато чисел, кратних четвірці, а отже, мені пощастить. Побажай мені удачі!

Перш ніж старший встигає щось відповісти, Юнгі посилає йому повітряний поцілунок і зникає за дверима, голосно ними ляскаючи.

— Удачі, — загальмовано каже Пак у порожнечу, не розуміючи, на що підписав свого власного ліпшого друга.

 

01101001 01101100 01111001 

 

— Пан Чон на вас уже чекає, — каже миловидна висока брюнетка, і Юнгі піднімається з диванчика в приймальні, нервово поправляючи джинси.

Коли Чимін сказав, що хлопець його брата знає чувака, який знає одного айтішника, він запам’ятував момент того, що той айтішник, а точніше Чон Чонгук — не просто рядова одиниця чи нуль із двійкового коду, а, дідько, гендиректор однієї з найбільших айті-компаній Сеула. І коли казав, про те, що той забезпечений теж промазав. Тому що Чон Чонгук – непристойно багатий. Він входить у топ найуспішніших молодих людей Кореї, і його знають усі від собак на вулиці до міністрів, хоча сам Юнгі не бачив навіть його фотографії, бо Чонгук успішно ховався від преси. Тож питання, навіщо такій людині, як Чон, шукати собі того, кому він платитиме просто за своє існування у нього під боком, якщо буквально будь-які дівчина чи хлопець готові кинутися до нього на шию, стає все загадковіше.

Заходячи у велику скляну будівлю в центрі міста, Юнгі вже тоді пронизував нервовий мандраж, хоча до цього він був спокійнішим за удава. А коли хлопець на ресепшені сказав «а, ви до пана Чон Чонгука» і загадково посміхнувся, Мін строкато гигикнув й подумки перехрестився, з великим зусиллям піднімаючи з підлоги свою щелепу.

Юнгі опиняється у великому світлому кабінеті, очікуючи побачити щось у темних та стриманих кольорах, як решта офісу, в якому він був, але бачить лише купу кольорових папок та книг, кілька ноутбуків, обвішаних яскравими стікерами із замітками, електросамокат, та постери з відомими та зовсім незнайомими йому фільмами. Він натикається поглядом на молодого чоловіка, що сидить у кислотно-зеленому кріслі-мішку з планшетом у руках та в масивних навушниках. Єдине, що вибивається із загальної картини це те, що на ньому строгий костюм двійка та ідеальні лакові туфлі, що взагалі не поєднуються з інтер’єром. Людина не помічає Міна, продовжуючи щось захоплено писати і періодично тихо лаятися, тому Юнгі ніяково переминається на вході, допоки двері за його спиною ще раз не ляскають.

— О, ти вже тут, — він обертається на голос, що належить ще одному чоловікові, простягаючому йому руку, з променистою усмішкою. — Я Хосок, секретар та особистий помічник Чонгука.

— Мін Юнгі, — він потискує руку, чемно кланяючись.

— В курсі.

Хосок ще ширше усміхається та обертається на, либонь, того самого Чон Чонгука, кидаючи в нього огидно вульгарну м’яку подушку. Чонгук злякано підстрибує, майже упускаючи планшет, і люто стягує з себе навушники.

— Якого хуя? — він погрозливо піднімається, і Юнгі інстинктивно відходить на пару кроків назад, ховаючись за широку спину секретаря.

Чонгук вирівнюється на весь зріст, та Мін про себе зазначає, що той набагато вищий за нього самого. До того ж він страшенно симпатичний, хоча, гаразд, кому Юнгі пиздить — Чон Чонгук охуєнно гарний. Чорний дорогий костюм чудово сидить на його підкачаному тілі, що Юнгі аж доводиться проковтнути клубок в горлі. У нього ідеальне модельне обличчя, і, якби Мін не плавав у деталях, подумав, що перед ним айдол або актор. Взагалі Юнгі вважає, що приховувати таку особу від таблоїдів — восьмий смертний гріх. Вони зіштовхуються очима, й молодший завмирає, буцім олень у світлі фар, під чужим вивчаючим, але напрочуд ввічливим поглядом.

Після тривалого і трохи стресового для молодшого пускання бісиків, Чон нарешті відводить очі, піднімаючи з підлоги крінжову подушку у формі члена, й кидає її в секретаря. Той, на власне щастя та щастя Юнгі, спритно ухиляється, прикриваючи собою Міна, який охуїв від такого перебігу подій. Куди він, до біса, потрапив.

— Не агресуй, — парирує Хосок штурхаючи нещасну подушку носком туфель.

— Та я скоро шипіти почну в цьому йобаному костюмі.

Чонгук роздратовано цокає та послаблює краватку на шиї, і цей рух змушує Юнгі шумно видихнути. Якщо він отримає цю «роботу», то купить Чиміну найдорожче вино, а краще машину, навіть якщо вона йому нахуй не потрібна. Тому що, пробачте Юнгі за меркантильність, але працювати на Чон Чонгука варто хоча б заради його обличчя.

— Що то за хлопчик? — питає Чон, киваючи на Міна та сідаючи за дебелий дубовий стіл, за яким пасує до цього місця більше, ніж у кріслі-мішку.

«Хлопчик?» — думає Юнгі, вмить змінюючи свою думку та вже збираючись заперечити, а вірніше накинутися з кулаками, бо він явно не вважає себе дитиною, проте секретар вчасно смикає свого протеже, підштовхуючи сісти навпроти Чонгука.

— Це Юнгі, він буде твоїм- Пробач, як тобі зручніше буде це називати? Шугар бейбіком? Солодкою кралею?

Мін мимохіть пискотить, втикаючись очима в долоні, відчуваючи, як щоки зрадницьки горять, забарвлюючись у термоядерно-червоний. Дякувати богу, він не бачить, як кінчики вух Чонгука стають такого самого кольору.

— Та не треба так переживати, — Хосок кілька разів підбадьорююче плескає його по плечу, посміюючись. — Давайте називати це особистим компаньйоном, так?

Юнгі киває, на силу підводячи голову, і знову натикається на чонів вивчаючий погляд. Цього разу він зосереджений, ніби намагається зчитати всю можливу інформацію, наче якийсь рентген недобитий. А в Юна мурашки по шкірі від цього погляду й у горлі пересихає.

— Де ти його взяв? — Чонгук, прикриває рота долонею, не перестаючи дивитися на Міна, голосно пошепки звертаючись до Хосока.

— У мого знайомого з кав’ярні, де готують дуже смачний фрапучино, до речі, є хлопець, а в того хлопця є брат, а в брата є Юнгі, і ось, власне, це він і є, — також псевдо тихо відповідає секретар, трохи нагинаючись.

Чонгук думає, що пахне гаєрічівщиною, а Мін думає, що хоче додому.

— Він надійний? — Чон допитливо піднімає брову, на щастя, переставши коситися на того самого Юнгі, і не менш допитливо дивиться на Хосока.

— Ти що, не довіряєш моєму баристі?

— Я взагалі ще тут, — Мін підвищує голос, проте потім нітиться, коли дві пари очей зводяться на ньому. — Перепрошую.

— Все в порядку.

Чонгук відмахується, складаючи руки на грудях, коли Хосок ще раз плескає Юнгі по плечу, яке вже скоро болітиме від такої доброзичливості. У кабінеті повисає тривала пауза, і кожен із присутніх чує, як цокає на стіні годинник.

— Давайте перейдемо до справи, — секретар прочищає горло, розбиваючи гнітючу тишу, обертаючись до Міна. — Загалом Чонгуку потрібна нянька. Він має проблеми зі сном, іноді забуває їсти, може забути, куди поклав ключі від машини.

Хосок загинає пальці і Юнгі відчуває, що йому час би діставати блокнот та конспектувати.

— Він буває роззявкуватим, — веде далі секретар, — іноді кричить на ноутбук та кидається речами, але не в людей, не переймайся. Хоча в мене бувало. І йому треба постійно нагадувати про зустрічі, інакше компанія розвалиться.

— Я не дитина, — Чонгук закочує очі, цокаючи та буцаючи кут столу, змушуючи Міна несвідомо підстрибнути.

Чон намагається послабити краватку ще, адже набридливий костюм буквально впивається у шкіру, але в нього не виходить, тому він психує й агресивно стягує його так, що Юнгі здається, він чує хрускіт тканини.

«Отож зайва гарячковитість занесена до списку того, що треба врахувати», — думає про себе Мін та витріщається на нещасний дорогий шматок тканини в руках Чонгука.

— Авжеж, звісно, бреши собі більше, — секретар посміхається, киваючи Чонгуку.

Що ж, Юнгі зрозумів, у чому була каверза. Бути нянькою для тридцятирічного мужика це, звичайно, не те, на що він розраховував, але, якщо чесно, Мін не проти. Це не звучить як щось овер складне, і це у сто разів краще, ніж роздавати на вулиці брошури на пальоні мікрохвильовки в мороз. У будь-якому випадку, Юнгі, якщо щось не влаштовуватиме, завжди може вчинити так, як він звик чинити у складних життєвих обставинах — давати по зйобам по-тихому у захід сонця.

— Гаразд, я пішов, — Хосок плескає в долоні, вириваючи Міна зі своїх думок, — а ви спілкуйтеся.

Він ще раз тисне тому руку, і, коли секретар тихо шепоче «удачі», Юнгі пиздець як не вселяє довіри це напуття.

Коли за Хосоком зачиняються двері, Мін не наважується звести очі на Чонгука, який знову взявся щось друкувати на планшеті. Вони сидять у цій незграбній тиші, поки Чон, не відриваючись від екрану, звертається до нього.

— Взагалі, це була не моя ідея, а ідея Хосока, — каже він, нарешті прибираючи планшет із рук, і Юнгі дозволяє собі підняти на нього погляд.

— Помітно.

Мін ніяково усміхається, стискаючи краї сорочки, та несподівано Чонгук теж усміхається йому у відповідь.

«Усмішка в нього досить мила», — кумекає подумки Юн, але швидко відмахується від цього наративу.

— Зазвичай я працюю з дому, але іноді буваю в офісі у справах. Часом мені потрібна пара на тупі безглузді вечірки, — Чон заривається пальцями у волосся, роблячи безлад у до цього ідеальної укладки, і, дідько, це дуже сексуально, — але Хосок вважає, що мені потрібна компанія, інакше я перетворюсь на дикуна та буду кидатися на людей .

Чонгук тихо сміється та, мати василева, сміх у нього теж чудовий. Бодай чорти вхопили Юнгі з його ласість на милі речі.

— Говорячи про вигоду для тебе, — продовжує Чон, і Мін ловить себе на тому, що витріщається, — щомісяця тобі на карту надходитиме фіксована сума, можеш витрачати її, як завгодно, вважай, що це зарплатня. Проте я так само купуватиму тобі що захочеш. У межах розумного, звісно.

При розмові про гроші очі Юнгі спалахують зацікавлений вогнем, й він нетерпляче вовтузається у кріслі. Що ж це за сума така?

— Але якщо тобі потрібний острів, — Чонгук зніяковіло чухає потилицю, дуркувато усміхаючись, — чи. Не знаю? Поні? Я думаю, що зможу домовитися з парою людей.

Мін стримує себе, щоб не засміятися в голос, тому що в якому метавсесвіті він зараз знаходиться, що всерйоз обговорює з одним із найбагатших людей країни покупку коня.

— Так, поні я б собі хотів, — з діловитим обличчям каже Юнгі, і тепер черга Чонгука підторможувати.

— Серйозно? — він уже тягнеться до телефону, збираючись набрати Хосока, щоб спитати, чи немає в нього знайомих із ранчо, але Мін вчасно негативно киває.

— Ні.

— А, — Чон кліпає кілька разів очима, а потім сміється. — Такі жарти будуть, я зрозумів.

Юнгі теж дозволяє собі смішок, й заправляє пасмо волосся за вухо. Чому він так ніяковіє, до дідька?

— О, і ти можеш жити в мене. У мене квартира недалеко, якщо хочеш. Але якщо не хочеш, я можу виділити тобі водія.

— Це було б чудово. Про квартиру. Тому що, якщо чесно, справа в тому, що у мене немає дому.

Мін встигає сказати, перш ніж подумати, через що Чонгук різко піднімає брови та давиться повітрям.

— Перепрошую?

— А, ні-ні, — Юнгі бентежно махає руками, підскакуючи з крісла. — Просто власниця виселила мене з квартири, і я жив у друга. Не хочу його більше обтяжувати. До того ж, гадаю, так буде зручніше.

Чон нарешті відмирає, і знову усміхається, змушуючи Міна з полегшенням видихнути.

— Добре. Тоді можеш хоч сьогодні забирати речі, Хосок тебе підвезе, — Чонгук дістає зі столу стос паперів, простягаючи їх Юнгі. — У разі якщо ти зі всім згоден, то, сподіваюся, будеш не проти, якщо ми підпишемо контракт. Одну копію тобі, одну мені.

Мін бере до рук документи, трохи зачіпаючи пальцями медову шкіру Чонгука. На мить здається, що його б’є струмом, але він посилається на чисту випадковість. Якщо чесно, він трохи здивований і це віддалено нагадує йому сцену з якогось фільму. Благословенням богам, пам’ять цей епізод стерла самостійно, не радячись з її власником.

— Що в ньому? — він уважно переглядає пункт за пунктом, все одно уточнюючи.

— Нічого особливого, — знизує Чонгук плечима, відклеюючи і приклеюючи жовтий стікер на ноутбуці поруч. — Так, формальності. Просто те, що я вже згадав і затверджена суму, якщо ти з нею погоджуєшся.

— Там не написано, що я беру на себе кредит, дрібним шрифтом? — жартує Юнгі, але, перегортаючи сторінку, бачить ту саму суму. — Зрозумів. Кредиту там немає.

Чонгук сміється вже який раз за день, сам того не бажаючи. Він знає якогось Мін Юнгі усього швидкоплинні півгодини, але десь у глибині душі йому здається, що все буде нормально. Без зайвих форс-мажорів.

— Ти згоден? — питає Чон, коли Юнгі бере ручку і, здавалося, не замислюючись, залишає свій підпис у кількох місцях.

— Так? — Мін у питанні дивиться на нього, забираючи копію в сумку.

— Просто ти так легко підписався на це.

Взагалі Чонгук (не)сильно здивований. Через те, що в такій пропозиції, навіть якщо вона було абсолютно не з його ініціативи, хтось зацікавився. Точніше, хтось, як Юнгі. Мін не перший у цьому списку, й Хосок приводив до нього ще кількох «кандидатів», і це виглядало набагато крінжовіше. На Чона мало не вішалися на шию, з порога пропонували весь спектр своїх послуг та рекомендували себе як персон з багаторічним досвідом. Чонгуку невтямки, чому буквально пацан такого віку погодився на такого роду «роботу», проте Мін, сидячи в кріслі навпроти, виглядає абсолютно адекватно. У Чона навіть було почуття, ніби він просто співбесідує новачка на посаду, а не, — як там висловився Хосок? — особистого компаньйона.

Хоча, якщо бути відвертим із самим собою, Юнгі був привабливим. Насправді він був навіть дуже милим та чарівним. Чонгуку було захопливо спостерігати, як потенційний «працівник» мило нітиться під його поглядом або обов’язково жмакає щось у руках, коли помітно, що він нервує. Щось у Міні було такого, крім простоти та щирості, чого не було в інших.

Юнгі у свою чергу лише знизує плечима замість відповіді. Йому нічого втрачати, і, правду кажучи, це найадекватніша пропозиція щодо роботи, яку він чув. Навіть якщо саме вона і найдивніша.

— Ти не виглядаєш, як людина, яка продасть мене на органи і це єдине, що мене б турбувало. Отож, так, я згоден.

Вони мовчать, усміхаючись один одному, й ця тиша більше не здається такою незручною, як була раніше.

— Гаразд, я піду? — нарешті питає Юнгі, підводячись із крісла.

— Звісно, — Чон теж встає, чемно кланяючись, і це спонукає Міна безшумно гигикнути. — Я в жодному разі не обмежую тебе.

— Дякую.

Він проводжає молодшого до дверей, відчиняючи їх, і опиняється збіса близько.

— Якщо хочеш, Хосок відвезе тебе по речі, і покаже квартиру. Вибач, сьогодні я буду пізно. Але ти поки що можеш облаштуватись.

Від Чона пахне приємними дорогими парфумами з дерев’яними нотками, а в Юнгі щоками так по-ідіотському повзе рожевий рум’янець. Він щиро бореться з бажанням влупити собі по обличчю, угукаючи.

— І не слухай його, благаю, — продовжує Чонгук, підводячи очі. — Я не такий безвідповідальний, просто-

— Іноді втомлюєшся, — якось надто з розумінням продовжує Юнгі, й Чонгук киває, перш ніж той зникає за дверима його кабінету.

— Так.