6789.

underage стоїть, тошо за корейськими мірками юнгі ще нелегальний

саньку-айтішніку, який поставив мені пальоний ютуб, навіть якщо він ніколи не дізнається про це. ось тому я люблю айтішників

цю роботу можна охарактеризувати як «кричущий ромком з купою кліше, але великою і прекрасною мораллю»

6789.

Офіціантка накриває на стіл, поставивши перед Юнгі чашку з кавою та тістечко, поки той повільно спостерігає за її акуратними діями.

«Я так умію, але не хочу», — пробігає в голові.

Мін думає, що це навіть не тому, що він у перші години роботи розлив би на підлогу каву, спіткнувся, перевернувши тацю з тірамісу на якусь огидно-крикливу сукню старої багатої пані, або переплутав цукор із сіллю. Ні, це, звичайно, теж, але просто сама по собі така робота сто відсотків не для нього. У чому сенс подавати комусь, ввічливо усміхатися й кланятися, перепрошуючи, навіть якщо клієнт — мудло їбане, яке заслуговує, щоб на нього вилили добай десять кухлів кави. Тут навіть справа не в гордості й не у власному почутті важливості, а-

— Ти знову надто голосно думаєш, — порушує тишу Чимін, який сидить навпроти та надто експресивно сьорбає апельсиновий фреш крізь трубочку.

— Я просто заїбався, — Юнгі теж відпиває трохи свого капуча, розмірковуючи, що зерна надто пересмажені. Він гадає, що так само пересмажив би їх. — У мене незабаром очі повилазять від того, що я двадцять чотири на сім гортаю вакансії і відправляю резюме, на які мені з тридцяти тільки в одному спроможуться хоча б чемно послати.

Мін відсуває від себе чашку, бо кава аж занадто гірчить, і впирається руками в щоки, змушуючи друга розчулитися на співчутливий погляд.

— Не може все бути настільки погано.

— О, повір! — Юнгі розплющує очі й розчепірює пальці, починаючи загинати їх, рахуючи. — То в мене недостатньо навичок для цієї роботи, то так багато не треба на ту. Там треба сто років досвіду роботи, на цю можна без досвіду, але ми все одно візьмемо того, у кого цього досвіду більше. Туди мені занадто мало років, сюди мені надто багато, хоч мені, бляха, вісімнадцять, як мені може бути багато, ватафак?

Мін вибухає, зариваючись руками у волосся і підвищуючи голос, через що на них обертаються з сусідніх столиків, а бариста аж занадто косо дивиться, що Чиміну доводиться, перепрошуючи, усміхнутися.

— Я навіть вже не шукаю роботу за фахом, — тихо й приречено виє Юнгі, лягаючи щокою на стіл, поки Пак ніжно пестить його рукою по волоссю, — бо нікому не здався дизайнер з першого курсу, який може лише відкрити фотошоп й намалювати там пером деталізований член.

— Ну, бувають різні роботодавці.

Чимін намагається заспокоїти друга, але Юнгі лише докірливо на нього дивиться, підводячи голову і знову б’ючись нею об стіл.

Мін, насправді, дуже чудова людина. Він підгодовує вуличних котів, іноді жертвує у фонди, ніколи не кидає брудні шкарпетки під батарею. Чимін знає його кілька років, але, здається, вони знайомі з минулого життям. Тож за цей час Пак вивчив Юнгі вздовж і впоперек, бо той був відкритою книгою, яка не закривалася від кількості позитивних якостей у ній, але найголовніше, що він зрозумів — Мін Юнгі вітряний. Не те, щоб це було негативною рисою характеру, але ця риса була і, можливо, саме вона іноді заважала Міну. Юнгі не був лінивим, але часто дозволяв собі не робити те, що варто було б. Він не був боягузом, але іноді пройобував шанс за шансом через якісь особисті переконання. Мін Юнгі був розумним, особливо для свого віку, кумедним та кмітливим. Він цікавий співрозмовник, який часом взагалі не затикається, але в цьому є своя особлива чарівність. Юнгі досить емпатичний, дбайливий, уважний і завжди прийде на допомогу — чи це забивання цвяха в стіну капцем, щоб повісити нове дзеркало о першій ночі, або розбите серце на вихідні. Він володіє дивовижною харизмою, почуттям гумору та милим писочком, на який не можна не звернути увагу. Згуртувавши всі фактори та критерії, ми отримаємо формулу, за якою Мін Юнгі був середньостатистичною людиною, і це не робило його гарним чи поганим. Він був самим собою, і Чимін щиро цінував це.

Проте, узявши до уваги роботу, вона дійсно була йому потрібна, тому що батьки були згодні оплачувати навчання, але про проживання та всі «хотілки» в іншому місті Мін повинен був подбати сам. І все було непогано, поки була стипендія весь перший семестр, а, отже, й квартира, однак потім хороші бали зникли, а Юнгі залишився ні з чим. Ймовірно, якби він піднажав зі своїми навичками, більш оплачувана робота сама потекла б до нього в руки, втім Юнгі був непосидючим й нетерплячим і, можливо, розчарувався у власному професійному виборі. Мін, швидше за все, давним-давно знайшов би хоч щось, якби не вважав якісь дрібні підробітки, як от роздача флаєрів, дивними, а роботу в громхарчі — не для його рівня. Юнгі, як і всі, мріяв, щоб його взяли на першу ж вакансію без резюме, досвіду та співбесіди, платили щодня по сотні євро, а робота полягала б у простому сидінні та нічого не робінні. Проте на жаль, життя не робить таких приємних кошерних сюрпризів, тому власниця квартири виселила Юнгі через несплату за три місяці, одного дня кинувши без ключів, отже — без речей, відчаливши в іншу країну й залишивши похмуро скролити стрічку додатків для роботи у Чиміна вдома на дивані. Пак був би щасливий, навіть якби молодший залишився з ним жити назавжди, але він бачив, як самого Юнгі це гнітило. Не сказати, що ситуація була безвихідною, просто вона була в поєднанні з багатьма чинниками і це робило її трохи дурною.

— Ну, чому мене не може взяти собі в утриманки якийсь непристойно багатий сексі юрист? — канючить Юнгі, обхоплюючи себе руками і сумно дивлячись у вікно. — Убачай мене матеріалістом, але я серйозно вважаю, що чоловік на дорогій машині, з пентхаусом та золотою карткою вирішить усі мої проблеми.

Чимін киває, тому що думає так само, але, можливо, не так серйозно, як Мін. А потім у голові щось клацає, і він повільно каже:

— Юрист, може, й ні, а ось айтішник-

— Що?

— Що, — тупо повторює Пак і дістає з кишені свій телефон, кілька хвилин шукаючи в ньому щось.

Потім він відкладає його та коситься на Юнгі, переводячи кілька разів погляд з нього на вікно і навпаки, ніби не наважуючись щось сказати, доки друг зацікавлено дивиться на нього.

— Коротше. Я не думав, що це стане в нагоді, і взагалі це дивно, але так склалося життя, що я володію цією інформацією, і, — Чимін помічає явне сум’яття на обличчі Міна, намагаючись зібрати думки в одну купку. — Так от. Ти ж знаєш мого брата, Субіна? Ну ось у нього є хлопець, Йонджун, і той працює в кав’ярні в центрі, й туди постійно заходить одна людина, здається, його звати Хосок. І вони потоваришували, а виявилося, той працює в одній великій айті-компанії, і його друг, айтішник, він, як сказати. Багатий? Чи йому нудно? Коротше він шукає собі утриманку. Утриманця? Йобене, шугар бейбіка, я не знаю, як це називається? Наскільки я зрозумів, йому потрібна людина, яка складатиме йому компанію і отримуватиме за це гроші. Ось.

Мін загальмовано дивиться на Чиміна, звузивши очі й намагаючись роздуплитися в такому великому обсязі інформації, витягнувши з неї лише щось про гроші. А це досить важливий чинник.

— І ти пропонуєш мені стати його шугар бейбіком? — Юнги підіймає одну брову, й Пак миттєво спалахує, негативно махаючи руками, розуміючи, як довбойобськи це все звучить.

— Ні! Я тобі нічого не пропоную. І взагалі це трохи дивно. Просто так, до слова прийшлось. Забудь.

Він сьорбає свій фреш й відводить очі, не розуміючи, нахуя він взагалі це ляпнув, бо це було дуже великою помилкою, тому що Юнгі-

— Чому б ні.

«Стиць пиздиць», — думає Чімін, усвідомлюючи, що він глобально проїбався.

Тому що Юнгі був людиною, яка просто магнітом притягує до себе хуйові ідеї. Йому навіть робити нічого не треба, щоб проблеми знаходили його дупцю самостійно: чи то бажання проїбати пару, на якій випадково оголосили про позапланову контрольну, чи поїздка в інше місто, де в нього вкрали буквально останні труси разом з рюкзаком, телефоном та документами. Неприємності переслідували Мін Юнгі по п’ятах, а йому кросівки тисли, тому він сильно й не тікав.

— Я не думав про це так детально, але це справді вихід, — Мін кладе палець на підборіддя, і по його обличчю Пак бачить, що той всерйоз замислився над цим.

Якихось захмарних моральних принципів у Юнги ніколи не було — набрехати мамі про двійку в семестрі або спиздити жуйку на касі це, звісно, одне, а зустрічатися за гроші з якимось мужиком — трохи інше. У суспільстві сказали б, що це збочення та слабкість, але Міну якось, як і раніше, фіолетово, як у кімнаті з кварцуванням у лікарні, бо гроші є гроші. І вони дуже потрібні йому.

— Розкажи мені про нього, — поза Юнгі трохи розслабляється, мабуть, тягар життєвих роздумів більше не обтяжує його тендітні плечі, й нетерпляче чекає, поки Пак подумки доб’є самого себе і продовжить.

Чимін зволікає, все ще думаючи, що треба б хильнути не фрешу, а клей моменту, щоб не наговорити ще якоїсь дурні, але Мін дивиться на нього цуценячими очима, і, боже, який Пак слабкий.

— Я знаю трохи й сам його ніколи не бачив, але він якийсь там айтішник, і я не шарю в їхніх градаціях й рівнях, та начебто якийсь крутий.

— Блискуче, — Юнгі киває, а на його обличчі розпливається задоволена посмішка.

— Йому близько тридцяти, — продовжує перераховувати Пак, дивлячись, як Мін дістає з сумки невеликий блокнот і починає його конспектувати.

— Чудово.

— Цілком непогано виглядає.

— Прекрасно.

— І начебто забезпечений.

— Файно, — робить висновок Юнгі, захлопуючи блокнот, коли друг закінчує, й з сяючими очима допиває свою каву, забиваючи на її гіркоту.

Все, що Юнгі знав про айтішників з масової культури, це те, що вони багаті і якось пов’язані з комп’ютерами. Цих знань йому геть достатньо. Навіть якщо сімдесят відсотків із цього — піздьож чистої води.

— Дідько, почекай, — Чимін хапається за руку Юнгі в німому жесті зупинити потік свідомості у чужому мозку й швидко хитає головою. — Любий, ти що серйозно думаєш про це?

Мін киває, і Пак внутрішньо виє.

— Ти не думаєш, що це трохи-

— Дивно?

— Небезпечно. А якщо він вимагатиме від тебе щось таке? — Чимін нахиляється, прикриваючи рота долонею й переходячи на шепіт, а Юнгі повторює за ним.

Збоку вони виглядають, як два ідіоти, які придумують план із захоплення світу. І в цьому є частка правди – вони справді ідіоти.

— Яке? — Юнгі нетямуще хмуриться, напружуючи всі мозкові звивини, та марно.

— Ну, те саме.

— Ти про мій к-поп мерч чи що? Я його нізащо не віддам, не переймайся.

— Та я про секс! — Чимін, вибухає, говорячи надто голосно, і жінка у літах за сусіднім столиком хапається за серце, хрестячись. — Вибачте.

Юнгі хмикає, дивлячись на кавову гущавину в чашці, і, курва, це точно поганий знак.

— Ну, ти сам сказав, що він симпатичний, — тягне Мін, задумливо перебираючи пальцями зібгані серветки, змушуючи Чиміна пускати очі під стелю.

— Не будь шльондрою.

— Як грубо, — Юнгі дує губи, буцім дитина, знаючи, що друг сказав це не всерйоз. — Я не малий невпевнений у собі незайманок і я не тупий. Тож якщо мені щось не сподобається, я завжди зможу піти.

— Або тебе запруть у підвалі й кормитимуть кашею на воді.

Критично припускає Пак, і тепер Юнгі закочує очі, відкидаючись на спинку стільця.

— Гей, він багатій, значить, у підвалі буде плазма, а годуватимуть мене вагою, — Мін трусить перед Чиміном ложкою, і той розуміє, що логічність — явно не найсильніша його сторона.

— Боже, про що ми говоримо? — Пак втомлено видихає, відбираючи в Юнгі ложку, та плескає нею по чужому лобу. — Як я твоїм батькам у вічі дивитися буду?

— З гордістю.

— Іди нахуй.

— А ти мене з ним спочатку познайом, потім подумаю, — Мін змовницьки підморгує, і Чимін б’ється головою об стіл, думаючи, що якщо він зараз кинеться з кулаками на молодшого, їх точно викинуть з кафешки.