ніч

/ 00:00 /

ritual delilah — too deep

Асфальт помітно мокрий після вечірнього дощу. Калюжі забрали собі світло ліхтарів та магазинних вивісок, Юнґі саме потрапляє в одну з таких, коли вони повертають на черговий вуличок, але часу думати про це немає. За ними мчить близько десятка охоронців, і кожна секунда зволікання коштуватиме, швидше за все, кінцівки чи здоров’я.

Закони вулиць жорстокі й безкарні, а цей Хосок не на жарт розворушив осине гніздо, і певно краще було б їм розділитись, аби підвищити власний коефіцієнт безпеки, але проблема в тому, що Юнґі абсолютно не орієнтується в цьому районі.  Вулиці тут сплетенні, як павутина, або нейронні шляхи у людському мозку. Поверни не туди, і опинишся або у глухому куті, або вийдеш прямо на бандитів. Слідувати за Хосоком здається розумним рішенням, тим більше якщо їх все ж таки наздоженуть, вдвох більше шансів вибратися. Юнґі ще у клубі якось переконався, що на хлопця можна розраховувати.

Новий знайомий рухається швидко, минаючи перешкоди, що виникають, і змінюючи напрямок, докладаючи зусиль аби заплутати охоронців. Юнґі чує, як тупіт ніг, що вже хвилин десять переслідують, віддаляється, отже, їм все-таки вдається відірватися. Пошкодженні під час битви місця, сильно ниють: обличчя і рука болять від чужих кулаків, кісточки на руках збиті з тієї ж причини, але зараз концентруватися на цьому немає можливості. Головне — це втекти якнайдалі.

На дворі стало відчутно прохолодніше, а нічний вітер забирається під футболку. Юнґі радіє, що вирішив накинути бомбер перед виходом. Він незмінно слідує за хлопцем уперед, про якого знає лише ім’я. Потягла ж його лиха доля в таку далечінь сьогодні. Як завтра перед керівництвом з таким побитим обличчям показуватись?

Вони мчать з усіх ніг, і перш ніж Юнґі встигає помітити, як Хосок гальмує на розі, вилітає з провулка, помічаючи за тридцять метрів від себе хлопців з клубу. Ті ловлять поглядом миттєво, кричать наказово аби зупинився, і Юнґі розуміє, що справи кепські. Все відбувається надто швидко, і до того, як він усвідомить, охоронець дістає пістолет і стріляє прямісінько в його напрямку. Оглушливий постріл розноситься між будинків безлюдної вулиці, чужа рука різко хапає за воріт бомбера і ривком тягне до себе.

Спритність Хосока сьогодні його бронежилет, адже куля пролітає повз, в той час, як Юнґі опиняється поряд із хлопцем.

— Живий? — запитує, але Мін нічого не чує через гуркіт в грудях власного серця.

У скронях нестримно пульсує. За рогом чується, як охоронці сваряться між собою. Стріляти в жилому кварталі посеред ночі – не найрозумніша ідея. Все ніби в уповільненій зйомці.

— За мною, — наказує Хосок відразу ж, не дозволяючи навіть отямитися.

Вони знову зриваються на біг, але тепер у протилежний бік. У своїй голові Хосок уже проклав новий маршрут, доки у Юнґі досі рядками перед очима: Мене мало не пристрелили.

Десь неподалік доноситься звук поліційної сирени, і очевидно, Міну варто повернути саме в тому напрямку, але він незмінно слідує за чорною шкірянкою. Хосок щойно врятував його від імовірної смерті. Варто хоча б «дякую» сказати.

За ними, здається, більше ніхто не женеться, але вони продовжують тікати. Повертають у ще один, схожий на інші, провулок, слідом такий же самий, без нормального освітлення, і так безупинно. Мін уявлення немає, куди вони прямують, але це вже не так важливо.

Адреналін трохи вивітрився з організму, і Юнґі відчуває незвичайний присмак свободи?

Цікаво —  це так позначається пережита загроза життю?

У будь-якому випадку відчуття дивне та піднесене. Хлопець навіть не намагається пояснити собі істину причину і просто придушує сильне бажання закричати на все горло. Така свобода шириться судинами. Хосок біжить поруч, іноді зиркаючи на хлопця. На новому повороті вони змінюють маршрут, минаючи кілька магазинів, і нарешті вибігають до закритого ринку, що слугує тимчасовим пунктом призначення.

Хосок легко перестрибує огорожу і очікує доки Юнґі з побитою рукою і спиною зробить те саме. Той шипить, коли перевалюється на той бік паркану, потирає поранені місця і піднімає очі. Лабіринти рядів бляшаних контейнерів тягнуться у всі боки. Заблукати легше простого, але очевидно не для Хосока. Він, довго не тягнучи, поспішає в новому напрямку і вже за хвилин десять активного бігу хлопці опиняються біля протилежних воріт, де Хосок допомагає Юнґі перебратися на другий бік. Місцевий ринок залишається позаду. Поталанило не потрапити на очі охоронцю.

Переповнені баки для сміття, гнилий запах і тиша — зустрічають їх у черговому провулку. Попереду освітлена вулиця, позаду темрява комплексу будинків. Мін все ще не знає де вони і чи точно минула небезпека.

— Куди далі? — цікавиться. Обидва дихають тяжко, втомлено.

— Мені треба подумати, — він згинається, намагаючись відновити подих. – Ти взагалі як?

— Нормально, — спираючись на стіну, відповідає Мін. — Сам як?

Хосок хмуриться, потираючи обличчя і показує великий палець вгору. Що ж, те, що їм вдалося відірватися, — вже успіх, а всі отримані поранені місця — заживуть. Хлопець підходить до кута будинку і обережно виглядає, оцінюючи ситуацію. Він близько хвилини вивчає вулицю, а потім повертається до Юнґі.

— Дай бандану, — відразу простягаючи руку і просячи достатньо вибагливо.

— Шо?

— Бандану, — повторює без пояснень і смикає пальцями, наче підганяючи.

Мін секунд десять зважує прохання нового знайомого. Вимога дивна, проте той його вже двічі за вечір врятував, тож тягнеться до волосся, розв’язує тканину і віддає річ. Хосок кидає швидкий погляд на впавші пасма м’ятного волосся, розкручує тканину, посміхаючись яскраво та підсумовує:

— Тобі так краще, — вказує на лоба, доки обмотує річ навколо власного обличчя, прикриваючи рот і ніс, а далі наказує: — Не висовуйся, — і прямує до вулиці.

Юнґі не може не висуватись з двох причин. Перша: не дивлячись на те, що Хосок чудово орієнтується і привів їх у безпечне місце, Міна все одно трохи дратує подібна наказова поведінка. Друга: його, певною мірою дитяча цікавість бере своє. Тому, попри чужі прохання, він обачливо висовує ніс з-за рогу і помічає, що хлопець стоїть за метрів п’ять від нього копирсаючись біля чорного мотоцикла. Той проводить якісь обережні маніпуляції руками з проводами і Мін різко розуміє, навіщо йому знадобилася бандана.

Лиш цього не вистачало.

Кричати пошепки — не найрозумніша ідея, але найкраща в їх випадку. Тому Юнґі і гукає нового напарника, голосом подібним до шурхання газети. В цілому, абсолютно марним.

— Шо хоч? — шипить невдоволено, помічаючи звуки, але  залишаючись біля мотоцикла.

— Якого хріну ти твориш? — обурюється мʼятноволосий додаючи звуків у власний шепіт.

— Рятую наші сраки!

За одну ніч Мін Юнґі зв’язався з дрібним дилером, вплутався в місцеві заколоти, ледь не зловив кулю, а зараз стає співучасником злочину. І все це не з власної ініціативи.

— Хосок, бляха, це крадіжка чужого майна, за таке можуть вліпити строк!

Нарешті закінчивши маніпуляції, заблоковане кермо піддається, і хлопець тихо відвозить байк зі стоянки.

— Чувак, — каже він, підійшовши, — як ти не розумієш — це їхній район. Поліція з таким не допоможе, бо, власне, не лізе у подібні розбірки. Виходів не так багато, і на своїх двох нам не виплигати, — він закидає ногу і сідає. — Ти сам бачив, на що вони здатні — стріляти у спальному районі та залишитися безкарними, — Юнґі раптом помічає, що у цьому хлопцеві може одночасно межувати баламутство та серйозність. — Тому, якщо ти не хочеш покаліченим або напівмертвим валятися десь на старому заводі, будь ласка, заспокой внутрішню сучку і всади свою солодку дупцю на байк.

Надто рано він зробив висновки на рахунок серйозності Хосока. Намагатися зачепити гідність Юнґі подібними фразами — марно, у нього все гаразд із самооцінкою. «Внутрішня сучка» Міна балакучому хлопцеві буде не по зубах, але, бляха, цей брудний флірт і манера, з якою говорить такий впевнений, вічно усміхнений, з набитою мордою та його банданою на обличчі хлопець, уже починає бісити. Причому так сильно, що бажання заїхати по задоволеній гримасі так і свербить під палацами. І на щастя, здоровий глузд все-таки бере верх над бурхливими емоціями.

— Язик в тебе, і справді, дохуя довгий. Треба було дозволити тим хлопцям його відрізати, — у відповідь Хосок грає бровами, заводить байк і видає:

— Визнай, тобі подобається.

Юнґі закочує очі, повністю ігноруючи те, що глибоко всередині насправді, можливо, трохи подобається. Але десь дуже глибоко, практично на дні свідомості і зовсім трохи, навіть побачити складно.

— Прикрий обличчя і застрибуй, я, труба, який голодний.

Крадіжка уже скоєна, вийти звідси власними силами точно не вийде, та і Юнґі так само голодний, тому слухається, піднімаючи комір бомбера до вух, і сідає на пасажирське місце. Хосок чекає, доки він зручно влаштується, і зривається з місця.

Байк такий різкий, що Юнґі хапається за чужу талію, намагаючись утриматись, але однією рукою робити це абсолютно не зручно.

— Краще двома, я не тягтимусь як черепаха, — пояснює Хосок, повертаючи голову.

— Як мені ховати обличчя, придурок?

— Втикнися мені в шию, — спокійно відповідає.

— Може тобі ще подрочи… — але закінчити не дають, бо водій давить на ручку газу, і Юнґі машинально хапається за талію двома руками.

Приємний цитрусовий запах нахабно забирається всередину, коли той ховається в холодну шкірянку. Хосок приємно пахне і Мін не відмовляє собі в задоволенні сильніше вдихнути. Обережно підсовується ближче й обвиває худу талію міцніше. Транспорт помітно прибавляє швидкості. Мотор реве, доки вони спокійно покидають спальний район, а Хосок переможно посміхається під банданою.

Чужі руки міцно обіймають.

ariashade — clearestblue

Байк мчить вулицями Сеула, минаючи світлофори, маневруючи між машинами. Вони повертають до південної частини міста, і Юнґі більше не ховається від камер, забираючи голову від чужої спини. Нічне повітря грає з пофарбованим волоссям і холодить побите обличчя. Приємно. В очах миготять яскраві вивіски магазинів та заправок. Юнґі знову ловить це невидиме почуття свободи.

Ця ніч рухається у якомусь незрозумілому напрямку без чіткого пункту призначення. Він уявлення немає, що буде за півгодини. Можливо Кімов шайка якимсь дивним чином їх наздожене і поб’є до напівсмерті. Можливо виявиться, що Хосок ще небезпечніший за них і втягує зараз хлопця у щось підозріле. А можливо Юнґі, вже за годину засинатиме у ліжку своєї квартири. Насправді він не дуже то хоче знати і відверто кажучи взагалі начхати. Через це і відчуває дивну свободу.

Ще півтори години тому Мін би не погодився на подібний розвиток подій. Приклав би максимум зусиль, аби вийти з туалету, до того, як брати Кім увірвуться всередину, залишив цього дивного хлопця розбиратися самому, не переймаючись чужою безпекою. А зараз міцніше стискає руки, коли Хосок викручує до межі ручку газу, і просто жадібно ловить губами повітря, намагаючись не задихнутися.

Вони проїхали, напевно, вже з десяток забігайлівок та цілодобових магазинів з раменом, але байк жодного разу так і не зупинився. Мабуть поїздкою насолоджується не лише Юнґі. Швидкість додає до раніше викинутого адреналіну нову порцію. На подібне можна підсісти. Відчувати себе живіше живих після того, як вибрався з небезпеки, дихати на повні груди, не замислюючись про наслідки, і летіти без шоломів нічним містом — адреналіновий кайф.

— Куди ми їдемо? — питає якомога гучніше.

Пасажиру не варто робити додаткові рухи на таких швидкостях, тому він не ризикує нахилятися до вуха.

— Побачиш, — кричить впівоберта Хосок, а далі повертає на вузьку вулицю.

Мотоцикл піднімається схилом і Юнґі розуміє, що, очевидно, Хосок добре орієнтується. Район тихий, а о дванадцятій ночі абсолютно безлюдний, лише рев мотора порушує спокій мешканців.

Хлопець зупиняється біля магазинів, що все ще працюють, і пасажир швидко зістрибує, втрачаючи вже звичний запах цитрусу.

— Маєш якісь переваги в їжі? — запитує водій, стягуючи бандану і повертаючи власнику. Юнґі заперечливо махає головою. Життя загартувало харчуватися всім без особливих примх. — Я збігаю за ріг замовити їжі і випивки, а ти охороняй цього красеня. Відчуваю, він нам сьогодні ще знадобиться.

— Хочеш сказати, що люди тих хлопців можуть простежити за нами аж сюди? — він підіймає здивовано брову, зав’язуючи бандану під волоссям. — Ми півміста проїхали.

— Вони знають мене, мій район, мого боса, а тепер ще й… — Хосок різко перериває голову. — До речі, а тебе як звати?

Саме час. Раніше його це не хвилювало? Наприклад, коли пропонував наркоту в туалеті чи втягував у перепалку. Коли посадив собі за спину і повіз чорт знає куди.

Юнґі теж молодець, бовдуром слідував без зайвих питань і сумнівів.

Хлопець мнеться кілька секунд, зважуючи, чи варто говорити справжнє ім’я.

— Юнґі, — інтуїція підказує, що варто.

— Приємно познайомитися, Юнґі, — він простягає руку, — ти певно чув, але я повторю — Хосок, проте якщо подобається, можеш звати мене Хоуп, або Хобі,  — і знову яскрава посмішка з примруженням очей розливається по обличчю.

Юнґі на секунду підвисає, чіпляючись за деталі. Запам’ятовує, фіксує у пам’яті, так вже навчений. Симпатичне лице прикрашають не лише яскрава посмішка, але і засохла кров та синці від ударів. Неприємно, але здається Хосока це аж ніяк не бентежить.

Кажуть, якщо людина заплющує очі, коли посміхається, то це ознака повної довіри співрозмовнику. І спостерігаючи саме за такою поведінкою напроти, Мін ловить себе на думці, що теж довіряє.

— Взаємно Хосок, — він стискає чужу долоню у відповідь і відчуває яка вона холодна. Ну звичайно, адже Хосок вів мотоцикл на високих швидкостях, без спеціальних рукавиць, вночі, коли температура падає до п’ятнадцяти-десяти градусів. Питання самостійно народжується в голові, і хлопець його відразу озвучує: — Не знаєш, є тут поблизу аптеки?

— Вверх по вулиці має бути, — йому показують напрямок у відповідь. — Але я не впевнений, краще перевір на картах.

Юнґі лізе до кишень, де зазвичай має бути телефон і дуже не вчасно усвідомлює, що того там немає. Ще раз уважно перевіряє, стукаючи по тканині, лізе в інший, у штани, але нічого.

— Бляха, — тільки цього не вистачало, опинитися фіг знає де без мобіли.

Скоріш за все пристрій випав під час бійки, а хлопець навіть не помітив. Або загубився, поки вони летіли вулицями міста. Неважливо. Без телефону взагалі не варіант, у всіх сенсах. У нього там проїзний, посвідчення, гаманець, зв’язок з рештою світу, —  хоч і світ Юнґі зовсім невеликий, — а він тут, у абсолютно чужому районі, посеред ночі.

Юнґі хмуриться, розуміючи, що аптека відміняється.

— На, — перед очима з’являється чужий телефон, — можеш одразу номер свій черканути, — пропонує, і перш ніж Юнґі побачить у цьому флірт, додає, — раптом хтось підібрав і люб’язно погодиться повернути.

Мін вагається якусь мить, а потім бере пристрій, випадково чіпляючи чужі пальці. І знову десь із глибин свідомості виринає, чи то почуття відповідальності за холодні руки водія, чи просте бажання: згребти їх у свої та тримати, доки не зігріються. Пориви такі дивні і потужні, що на хвилину здається ніби він дійсно так зробить. Але все ж вгамовує себе, коритися їм точно не варто.

— Пароль 7890, не складний, проте зручний, — кидають без сорому.

І це або довіра нового рівня, або чужа дурість. Юнґі поки що не може розібрати, але знову почувається дивно. Вбиває пароль і бачить на заставці нічне місто, кілька додатків з червоними цифрами повідомлень і віджет з цитатою в лівому нижньому кутку: «Книги давали йому відповіді на всі ті запитання, які він не ставив»¹.

Хлопець вперше її бачить, не знає звідки вона і що означає в житті Хосока, але собі відмічає потім заґуґлити. Довго не затримуючись, скролять у пошуках браузера. Вже за мить дізнається, на якій вулиці знаходиться сам, і, що за сто метрів вгору є цілодобова аптека. Чудова інформація, тільки от у нього від сьогодні немає свого телефону, а отже і грошей теж не має. Готівку хлопець носить у поодиноких випадках.

— Дякую, — він повертає телефон, спирається на байк, що стоїть на ніжці і складає руки на грудях, намагаючись зігрітися.

— Ти кумедний, Юнґі, — Хосок сує свій телефон у кишеню чужого бомбера і знімає шкірянку.

Мін думає, що хлопець зовсім дурень, якщо вирішив роздягтися, коли тіло і так замерзло після нічної поїздки. А ще Юнґі думає, що у нього доволі накачені м’язи для подібної комплектації, гострі ключиці, що проглядається з-під футболки, і ще одне татуювання, яке ховається під рукавом. Юнґі помітно розглядає, вивчаючи.

— Купуй, що треба і повертайся, я поки що схожу за їжею, — хлопець вішає шкірянку на байк. — Спробуєш втекти з моїм телефоном, — він надто різко наближається до обличчя напроти, штовхає язиком щоку і посміхається. Погрожує: — Знайду. Полізеш куди не треба, — опускає секундний погляд на губи, а слідом на кишеню з телефоном, — виколю очі.

— Я майже обісрався, — байдуже відвертається і виштовхує хлопця з особистого простору. — Не боїшся, що байк разом із шкірянкою спиздять?

— Це мій район, Юнґі-я, — Хосок показово розкидає руки в сторони, задкуючи. — Це моя шкірянка. Якщо хтось і посміє взяти моє, то потім сильно про це пошкодує.

— Намагаєшся мене вразити? — нахиляє голову, спостерігаючи за фігурою, що віддаляється.

— Виходить?

Виходить, звісно. Вийшло в клубі, на вулицях Сеула, а потім ще кілька разів. Виходить, коли він відверто надить, заграючи. І Юнґі біситься, бо його це чіпляє.

Якого хуя взагалі?

Мін не відповідає. Ховає руки в кишені, відштовхується від байка і крокує вулицею вгору, у бік аптеки, безглуздо посміхаючись. Цей татуйований, відкритий хлопець із чокером на шиї та фарбованими у фіолетовий пасмами — непростий. Юнґі ловить себе на думці, що насправді не сильно й хоче, аби ніч закінчувалася.

john connor — love always

Мила жіночка середнього віку збирає необхідне в стандартний пакетик і Юнґі вклоняється, оплачуючи товар. У відображенні скляних дверей помічає, що на його обличчі теж залишки засохлої крові. Йому дісталося не так сильно, як Хосоку, але є припухлості й буде тільки гірше, якщо вчасно не обробити.

Він дістає щойно куплену пачку мокрих серветок і швидко витирає обличчя. Далі руки самі лізуть до волосся, розправляють спутане вітром і швидкістю, а слідом розрівнює пом’ятий одяг. Жінка на касі тихо гигикає, спостерігаючи за діями покупця, чим власне і відволікає. Юнґі, розуміючи, що бажання привести себе в порядок мотивовано однією епатажною персоною, яка чекає знизу вулиці, моментально кудлатить волосся назад, прощається з продавчинею і виходить на прохолодне, свіже повітря. Це все вже якось занадто.

Зі схилу вулиці показується чудовий краєвид на нічне місто, що горить вогнями. Юнґі крокує повільно, насолоджуючись тишею та міркуючи. Навколо естетика у своєму чистому вигляді: квітневе повітря, віддалені звуки центру, кроки черевиків, які ступають по калюжах, запах мокрого асфальту і світло висоток вдалині. Усе це здається місцем спокою на фоні сьогоднішніх подій, проте варто йому спуститися трохи нижче, як все стає маревом на горизонті, фата-морганою.

Він більше не чує звуки, не бачить вогнів міста і не відчуває запаху, хоча на підкірці свідомості йому саме так і запам’ятається. Замість цього, його очі прикипають до постаті під жовтим світлом ліхтаря, фігурі хлопця в шкірянці, який спирається на сидіння байку, високим чорним конверсам, джинсам, що гарно обтягують міцні стегна з дирками на колінах (що, швидше за все теж замерзли), запаленій сигареті між тонких пальців і закинутої до неба голові із заплющеними очима.

Він відверто розглядає, відчуваючи примарну насолоду в купі із дивною тривогою та ще чимось. Поки що не розпізнав. Занадто захоплений виглядом, який липкими відбитками фіксується у пам’яті.

Хосок вчуває кроки, що наближаються, і опускає голову, повільно втягуючи сигаретний дим. Він виглядає як чортове живе кліше стоячи в цій чорній шкірянці біля байку, з чокером, цигаркою та татуюваннями. Виліз із довбаних коміксів, і реальною фігурою стоїть перед Юнґі. Вивірено спостерігає і хитро розпливається в задоволеній усмішці, коли Мін зупиняється на відстані двох метрів.

• Намарафетився для мене?

Блять, от же ж заноза.

— У тебе завищенe ЧСВ(почуття власної важливості), ти знаєш? – так, уважний ти пиздюк. — Де їжа?

Мін Юнґі не варто надто губитися у відчуттях, пам’ятаючи про те, хто він такий, а хто такий Хосок — Надія Пандори, чортів дилер. Вийти з довбаних фантазій про «бед боя» і помахавши тому ручкою на прощання, подякувати, що втягнув в цю пригоду.

Дякую, проте досить, вражень вистачить надовго.

— Готується, — видихаючи дим, відповідає той. — Ти ж розумієш, що шлях тобі в той гадюшник закритий? — він робить нову затяжку, а Юнґі програє сам собі, не здатен відірвати погляд. Всі переконання про: «згадай хто ти, а хто він» разом з димом розвіюються по вітру.

— Не велика втрата. На, — згадуючи про вміст пакетика, він дістає два мішечки і кидає хлопцеві. Той спритно ловить вільною рукою. — Зігрій.

Хосок розглядає подачку, одразу розуміючи, що це, доки Юнґі посекундно спостерігає, як чуже обличчя перетворюється уже на знайому задоволену пику, і одразу шкодує, що виявив якусь турботу. Але що вдієш, якщо руки у того наче лід, а Мін не міг позбутися докучливого бажання це виправити.

Як Хосок взагалі здатен пальцями цигарку нормально тримати?

— А ти безмірно уважний, Юнґі-я, — усміхається, нахиляючи голову і так вдоволено дивиться у відповідь.

Як же дико бісить ця пихатість у голосі й допитливо спостерігаючі очі. Юнґі за цей вечір уже не перший такий погляд ловить.

Бісить.

Бісить.

Бісить…тому що це звабливо, пиздець.

Внутрішні біси дикі танці витанцьовують, породжуючи бажання втиснути це обличчя в найближчу стіну, стерши гонорову усмішку і розмазати по шкірі свіжу кров. Лиш для того, щоб потім причина була самому цю кров і прибрати будь-яким можливим способом. Злизавши, наприклад. Чи які там ще є варіанти?

— Послуга за послугу, — він повертає телефон, все таки потай записавши свій номер. Раптом знадобиться.

— Це ти про ту, де я підставив тебе перед братами Кім, чи коли зробив співучасником крадіжки? — питає, видихаючи дим убік.

На вулиці так само тихо. Час перевалив за дванадцять, Юнґі помітив це, коли розплачувався чужим пристроєм. Доки він крокував схилом, мав можливість трохи проаналізувати вечір і те, що сталося. І прийшов висновку, що у тому, що Юнґі опинився не в тому місці і не в той час, немає чиєїсь провини. І якщо об’єктивно оцінити ситуацію, то Хосоку насправді було б складно вибратися без нього. Але з іншої сторони, хоч він і втягнув Юнґі, але повноцінно взяв за нього відповідальність.

Тим більше, не факт, що брати Кім стали б розбиратися, хто є хто, і не вирубили Міна при першій його спробі покинути туалет. В будь якому разі, якби ситуація не склалася, зараз вони у безпеці саме завдяки Хосоку.

Хлопець робить останню затяжку і гасить бичок носком конверсу, ховаючи руки зі зігріваючими мішечками в кишені.

— Про ту, коли мене мало не задушили, — нарешті відповідає, і очі Хосока несподівано різко змінюються, стаючи серйозним. — А потім мало не пристрелили.

Повз проїжджає машина, стягуючи увагу Хосока на себе і Юнґі нараз дозволяє собі роздивитися його: рівний ніс, пухкі побиті у кутку губи, садну на щоках, розбиту брову, татуйовану шию та чітку лінію вилиць. Впевнений, якщо останнього торкнутися можна порізатися. Він ковзає деталями лиця напроти, досліджуючи та фіксуючи у пам’яті, аби  після дістати пачку серветок і простягти хлопцю зі словами:

— Тримай, — прикладаючи зусилля аби звучати максимально байдуже, — обітрися, дивитись на тебе боляче.

Хосок вдивляється кілька секунд на предмет у руках, а потім розпливається у вдоволеній усмішці і робить такий хитрий вираз.

— Юнґі-я, хіба ти не бачиш, я не можу, — і піднімає кишені шкірянки, демонструючи обмеженість рухів. — Ти ж сам мені велів зігріти ручки. Доведеться тобі самому це зробити.

Хто б міг подумати, що добро каране, а турбота неоплатне? Його ж таким чином навмисне випробовують, пперевіряючи на стійкість, а він ведеться.

— Бляха, яка ж ти заноза, — цедить, дуже швидко скорочуючи відстань і опиняючись впритул.

Хосок сіпається від несподіванки, раптово стаючи серйозним, не відразу усвідомлюючи, що на провокацію справді повелися. А коли врешті доходить, врізається очима в обличчя навпроти.

Чужий темний погляд відчувається на периферії. Боком зором помітна карамельно-коричнева райдужка, але Юнґі не дозволяє собі розглядати, приділяючи увагу пошкодженням і крові. Виразні ноти цитрусу збуджують не лише нюх, а й свідомість, осідаючи на її підкірці приємним спогадом та створюючи нові нейронні зв’язки, асоціації.

Він піднімає руку і проходиться по лівій щоці, другою притримуючи чуже підборіддя, а Хосок ціпеніє, наливаючись свинцем. Ніздрі неконтрольовано здіймаються від важкого дихання, очі невідривно прикуті до Юнґі, і той відчуває, як стискаються та майже скрегочуть зуби під пальцями. Посмішка зникла так само, як і легковажність у погляді. Очевидно, Хосок любить контролювати ситуацію, а несанкціонована близькість йому не так вже і до вподоби. Мін переможно тріумфує всередині.

Не тільки Хосоку бентежити людей.

Проте коли серветкою випадково чіпляє скоринку на губі — чує невдоволене шипіння.

— Терпи, ніжинка, ходиш людей лякаєш, — а потім все ж легенько дме на місце роздратування.

Пальці Хосока в кишенях шкірянки до болючого хрусту стискають мішечки, в той час як чужі руки не надто обережно обтирають шкіру. І не через біль така реакція, хоча Юнґі не дуже то і ніжний. Хосок просто дозволяє себе торкатися і далі, як той захоче. Очі невідривно прикуті до такого ж побитого обличчя навпроти.

Мін повторно відзначає це, але вирішує ігнорувати. Він і так уже перейшов власні кордони дозволеного і робить неприпустиме.

— Навіщо взагалі потяг за собою? Міг же кинути, як тільки ми вийшли з туалету.

— Я б сам не впорався з охоронцями, — прокашлюючись, відповідає.

Бреше.

Хто закрив Юнґі собою, коли їх оточили? Хто наказав триматися позаду? Хто ладен був битися за двох?

— Я знав, що ти здатний. Такий щупленький, а так руками працюєш, — хитрує, а потім додає: — Ти в усьому такий вправний?

Знову повернувся дотепник, з цією блядською впевненістю в голосі і хитрістю в погляді. Юнґі ж хотів поговорити з Хосоком, а не цим клоуном.

Він роздратовано тисне серветкою на ураження, відтираючи останні сліди крові та сердито кидає:

— Вільний, — відштовхуючи пальцями підборіддя і відступаючи назад.

Але не встигає він зробити і кроку, як чужа рука ловить зап’ястя, притягує до себе, і швидко облизавши власний великий палець, маже їм по куточку губ Юнґі.

Від такого нахабства у Міна зриває стоп-кран. Він смикає чужу руку, викручуючи так, що хлопець повертається на сто вісімдесят градусів і заламує її за спину, змушуючи того зігнутися навпіл і застогнати від болю.

— Ти охуїв? – гарчить озлоблено Юнґі. Нарешті здійснив бажане і втиснув цю морду, стерши задоволену усмішку.

Хосок шипить, доки його люб’язно втискають у сидіння байка і заламують руку сильніше. Він, можливо, трохи загрався з хлопцем, але визнавати це не має наміру. Нехай Юнґі не вийобується. Кидає свої двозначні погляди, піклується, варто Хосоку хоч щось зробити, то ламається наче школярка.

— Отже тобі мене обтирати можна, а мені тебе ні?! — сіпається, проте нічого не виходить, і руку тягне ще сильніше.

— Ти, блять, сам попросив! — відбиває атакі Юнґі.

— А ти й проти не був, — цедить хлопець, згинаючись над байком. — Тим більше, я певен, тобі сподобалося, Юнґі-я.

І говорить це з таким задоволенням у голосі, що Мін не стримується, викручує руку сильніше, промовляючи:

— Чувак, ти щось плутаєш. Ми не подружки і не коханці, — він притискає своїм тілом Хосока до байка сильніш і схиляється до вуха, проясняючи: — Послухай сюди, зараз ми поховаємо разом, потім ти викличеш мені таксі — і це буде твоя компенсація за зіпсований вечір.

Відверто заїбав.

Юнґі з ним по-людськи, чортові мішечки купив, а він,бляха, клоуна грає.

Про таксі насправді бреше. Їхати відверто нікуди не хоче, але трохи налякати не завадить. Тільки Хосоку це знати необов’язково. Як і те, що у Міна серце сумнівні удари пропускало, поки той липким поглядом чіплявся до нього. А зараз нутрощі взагалі в кашу дробляться, притискаючи до байка і вдихаючи запах цитрусу.

Він відпускає бідолаху і відходить назад. Скрутити хлопця не складно, але повторювати таке не варто. Занадто близько.

Хто там говорив про злизування чужої крові? Мін нормально стояти поряд не може.

— Я просто піклувався, щось не подобається, так і скажи, — потираючи зап’ястя, пояснює Хосок. — Нахуя руки ламати? — маска блазня і веселуна, здається, розбилася об сидіння байка.

— Виявляй турботу нормально, а не грай як із сучкою.

Хосок відмічає прохання хлопця та дістає чергову сигарету, аби відволікти себе. Викликати таксі після того, як вони закінчать із їжею, зовсім не хочеться. Йому хочеться підібратися трохи ближче до свого нового знайомого. Дуже вже зацікавив, але їсти на вулиці теж не варіант. У двох кварталах — їхня з братом квартира, і вони могли б піти туди, проте той скоріше за все уже спить.

Він простягає Юнґі пачку, пропонуючи цигарку, але той відмовляє. Розказуючи, що кинув, коли в армії служив і вкрай пишається собою. А ще у Міна в пакетику з аптеки є ще кілька засобів, необхідних обом, але поки він про це мовчить. Пил від колишньої близькості не зійшов і обидва помітно напруженні.

— Отже я зіпсував тобі вечір? — хрипить Хосок, видихаючи сигаретний дим. — Як на мене, ти не клубна людина. Сумував, як біля барної стійки, так на танцлопі з тією дівчиною, — якийсь хлопець проходить вулицею вперше за весь час. — Вона явно відповідає твоїм вподобанням, але навіщось потягнувся танцювати.

Юнґі ховає руки в кишені бомбера і відвертається убік.

Який уважний.

 

Вони знайомі лише кілька годин, а той уже зумів визначив його смаки. І звідки така кмітливість? Адже Мін справді прийшов у клуб не з власної ініціативи і особливого задоволення від алкоголю і танців не отримував. У нього взагалі дуже посереднє особисте життя.

Робота забирає добіса багато сил та часу. Особливо, коли ти тільки нещодавно прийшов у колектив, а тебе ганяють, як собаку з будь-яких дрібниць. Як правило, доводиться затримуватися найдовше і приходити раніше за інших, аби заслужити повагу. Юнґі вже не пам’ятає, коли нормально висипався, а про інше і нема що говорити.

Події сьогоднішньої ночі, немов ковток свіжого повітря у вирі безпросвітної рутини. Незважаючи на те, що вже за кілька годин йому сидіти за робочим столом, зараз він в якійсь мірі відпочиває.

— Слідкував за мною? — хмикає, не відводячи очей від вулиці, так, наче, темрява привабливіша хлопця, що стоїть навпроти.

— Швидше спостерігав, із інтересу.

Увага Хосока цієї ночі цілком належить цьому м’ятноволосому. Він розглядає, ні секунди не соромлячись, приділяючи особливу увагу лицю. Ніяких відмінних рис, просто в цілому приємно дивитися. Воно гарне. Тільки от садни і подряпини відверто дратують, але не так сильно, як чужі сліди на шиї, від невдалої спроби задушити. Хосок шкодує, що не приділив додаткової уваги нападникові і не переламав усі пальці. Відбитки його так сильно дратують, що він мимоволі складає план повернення і відомщення тому покидьку.

Просто, задля заспокоєння власної душі.

— Дозволь дізнатися, що за такий інтерес? — запитує Юнґі, вириваючи з думок.

Хосок продовжує витріщатися, зовсім про це не хвилюючись. Колір волосся, фарфорова шкіра, м’які риси обличчя, йдуть у розріз із грубими черевиками, міцними ударами та строгістю в поведінці. Але як перше, так і друге — займає, викликаючи не просто зацікавленість, а потяг.

Підібратися до Юнґі виявилося складніше, ніж він спочатку думав, але так навіть цікавіше. Звичний флірт та властиві Хосоку методи не спрацювали. Йому варто спробувати нову тактику, наприклад, чесність і м’якість.

Хосок має намір пробити чужі стіни оборони.

— Особистий, — зізнається і спостерігає як чужа голова різко відвертається від вулиці та впивається в нього поглядом. Хосок фіксує секундну зміну на обличчі напроти.

Одне слово, а в Міна таргани в голові сальсу танцюють. А цей вічно прикутий погляд, навіть спокійно вдихнути не дозволяє. Хосок взагалі знає, що напирає надто сильно? Юнґі не завжди встигає блокувати.

— Що тобі буде за продаж на чужій території? — питає, аби змінити вектор розмови. Хай би що означав цей особистий інтерес, Міну не можна на цьому зациклюватися.

Хосок мав рацію, коли сказав, що поліція не втручається в усобиці наркобізнесу, тільки якщо це, звичайно, не загрожує безпеці мирних жителів, — собі дорожче, а толку ніякого. З боку правоохоронних органів це здається правильним, адже ті люди наражають себе на небезпеку і ризик самі. І Юнґі розуміє, що Хосок так само вплутався з власної волі, але від думки, що той у небезпеці через сьогоднішню суперечку чомусь зовсім не легше.

— Ти, — він відштовхується від байку і наближається повільними кроками, — так мило про мене турбуєшся, — видихає сигаретний дим прямісінько в його сторону, і Міну геть не подобається чужий вираз і гордовитий тон. — Не припиниш, і я, — продовжує напирати, зупиняючись за кілька сантиметрів і нахиляючи голову вперед, — втріскаюсь в тебе. — хоча здається я вже.

— Погрожуєш? — цікавиться, вдивляючись у вічі навпроти вдаючи байдужість. Йому необхідно розуміти, грають із ним чи ні. Хосок ніби в посмішці розплився і весь із себе такий самовдоволений, але погляд видає щось ще.

— Попереджую, — у чужій темній райдужці ризик і серйозність хлюпаються. Юнґі залишається незворушний і Хосок відступає. — Зі мною нічого страшного не станеться, — робить останню затяжку і гасить бичок носком конверсу, — я б не ризикував так своєю шкірою. Пандора скоро всіх поглине і братів Кім теж, тож можеш спати спокійно.

Що ж, все звучить дуже солідно, якби перспектива майбутнього не була гіршою за нинішню. Працювати на організацію наркоторговців, що швидше за все прикриватиметься легальним бізнесом — небезпечно. Це брудне підприємство, брудні гроші, брудні справи. Мін уважно дивиться в очі навпроти і розуміє, що такий розклад по відношенню до цієї людини, його якось надто сильно бентежить.

Хосок поправляє шкірянку на плечах, наказує Міну чекати, і той чекає, доки хлопець ховається за рогом будівлі. Думки про їжу повертають у реальність. Він мінімум із дев’ятої вечора нічого не їв, а зараз початок першої ночі, живіт так і тягне.

Довго чекати не довелося, адже Хосок повертається швидко, з двома банками пива та пакетом загорнутої, готової їжі. Пахне смачно, Юнґі готовий прямо тут впасти і за ожин присіст все прикінчити.

— Бери байк та йди за мною, — командує, — тут недалеко.

— А це обов’язково. Не можна тут похавати? — обурюється Мін, бо надто голодний, аби чекати.

— Обов’язково, — відрізає Хосок. — «Похавати» ти можеш і тут, а вечеряти будемо в іншому місці, — і, не обертаючись, іде вперед.

j-hope ft. j.cole — on the street

Голодному Юнґі не залишається нічого іншого, окрім як зняти байк з ніжки і штовхати слідом за хлопцем, що тим часом уже піднімається вгору.

Між іншим пробігає думка, що якось надто легко у них зібрався кредит довіри. Перший без задньої думки слідує за другим, доки той спокійно довіряє телефон і веде не відомо куди. Немов знайомі з дитинства і подібні речі для них буденність. Найцікавіше, що саме так це і відчувається.

Ваблячий запах їжі шлейфом тягнеться від пакета прямо до носа Юнґі і викликає голодне бурчання, доки він штовхає важкий байк під гору. Хосок не планував вести його саме в це місце, але зміна тактики передбачає щирість, тому такий варіант видався вірним рішенням. Хлопець уповільнює крок, прилаштовується ззаду мотоцикла та вільною рукою починає штовхати, допомагаючи Юнґі. Такими темпами вони до завтра не дійдуть, а їсти ну дуже вже хочеться.

Піднявшись на схил, він просить Юнґі сісти за кермо, поки сам влаштовується на пасажирському, і, не заводячи двигун, вони спускаються вниз на паралельну вулицю, де з усіх присутніх ліхтарів працює лише один. Далі черговий підйом вгору вздовж тихих житлових будинків, де у вікнах давно не горить світло. Що не дивно, адже час піздній і окрім двох хлопців із краденим байком більше ніхто не совається нічними вулицями. Хосок знову допомагає з важким транспортом у гору і коли вони нарешті доходять до пункту призначення, наказує зупинитися.

Навколо типові, щільно забудовані житлові будинки, не більше трьох поверхів кожен. Неозброєним оком видно, що район бідний і тихий. Юнґі винаймає квартиру в подібному, тільки на іншому кінці міста, тому відразу помічає нетипову багатоповерхівку, яка чорною плямою стирчить між колориту вулиць. Освітлення ніякого, місяця на небі також немає, у вікнах будівлі темно. Територія огороджена старим парканом, який у кількох місцях розвалений, що свідчить про незавершене будівництво. Вони затягують мотоцикл через одну з дірок і Хосок закликає йти за ним далі.

— Тільки незаконного проникнення нам не вистачало, — обурюється Юнґі.

— Блять, — тягне хлопець зупиняючись, — ти завжди так складно стелиш? «Крадіжка чужого майна», «Незаконне проникнення», — він мружиться, — тобі не похуй? Байк ми вже сьогодні залишимо десь на узбіччі, і власник знайде його вранці. Він все одно був нам потрібніший, — пакет із їжею шарудить, поки Хосок залазить на плиту недобудованого балкону, — чи краще якби нас упіймали, але тоді все б було за законом? – Юнґі мовчить, відповісти нічого. — А на рахунок будівлі, вона давно занедбана, ми просто заліземо поїсти і спустимося. Тим більше, що старий охоронець спить без задніх ніг.

— Навіщо нам туди лізти? — питає, дивлячись знизу на хлопця. З такого ракурсу його ноги, в цих обтягуючих джинсах, здаються ще стрункішими і довшими.

— На дворі мокро сидіти після дощу,  а і хочу тобі дещо показати, — усміхається і простягає руку, допомагаючи Юнґі забратися.

Долоня тепла, Мін відчуває, коли хапається і опиняється поряд. Вони разом ховаються у темряві стін багатоповерхівки. Старими дошками намагалися забити отвори під вікна та двері, проте видно місцева шпана позривала їх, вивчаючи покинуту будівлю. Юнґі у дитинстві з друзями робив так само.

У руці Хосока спалахує ліхтарик, освітлюючи голі стіни, розписані різноманітними графіті. Запах старої фарби та плісняви міцно засів всередині. Приміщення або було покинуто на перших етапах будівництва, або пограбувано, тому що крім плит, голих стін і сходів немає нічого іншого. Десь із цементу стирчать залізні прути, місцями валяється цегла, але це все. Ніякого скла чи проводів.

— Скільки тобі років? — раптово цікавиться Хосок, доки вони підіймаються на другий поверх. Хто б міг подумати, що перед тим, як поїсти, треба буде стільки подолати.

— А що, звертатимешся формально, якщо виявиться, що я старший? — живіт бурчить, рука болить, і чесно кажучи, він уже втомився. Біганина нічним містом гарненько виснажило.

Хосок намагається, але вимкнути власну особистість складно, особливо коли йому так люб’язно надають привід для флірту, тому кидає своє:

— А тебе заводить, коли з тобою говорять формально? — нічого з собою вдіяти не може, надто подобається, як Юнґі реагує на нього такого.

Вони проходять ще кілька сходових прольотів і опиняються на потрібному поверсі, де Хосок повертає в темний коридор. Юнґі не поспішає відповідати на запитання з двох причин. Перша — раціональна: ведучись на подібні провокації, він лише підливає масла у вогонь. Друга — особиста: так, його інколи подібне заводить. А ще він і з радістю послухав би, як гордовитий Хосок стелиться, саме перед ним, використовуючи ввічливу форму. Так ніби йому вдалося приборкати дикого та

Але мовчати безглуздо — той все одно докопається.

— Двадцять п’ять, — видає без приховування.

Вздовж коридору кілька дверей: деякі забиті, інші ведуть до напівзруйнованих кімнат. Хосок повертає ліворуч, і вони опиняються в одній з подібних кімнат, тільки з відсутнім шматком зовнішньої стіни. На диво, усередині доволі світло, а з дірки відкривається чудовий вид на місто, що горить вогнями. Юнґі на мить задивляється, а потім проходить усередину, за Хосоком.

Що ж, таке видовище вартувало усіх зусиль.

— Виходить, мені варто називати тебе хьон, — Хосок підходить ближче до краю стіни, зовсім не переживаючи.

— З твоїх вуст це звучить пошло.

— А ось і ні, — заперечує, ставлячи на підлогу пиво, пакет із їжею, а слідом приземляється сам. — Я не вкладав у ці слова нічого вульгарного. Це вже твоя особиста проекція до мене.

Юнґі хмуриться, намагаючись зрозуміти зміст сказаного, але виходить погано. Голодний та втомлений мозок відмовляється зовсім працювати.

— Ну дивись, — помічаючи чужу спантеличеність починає пояснювати. — Ти хочеш бачити мене вульгарним — ти бачиш, — і перш ніж Юнґі встигане заперечити, продовжує. — Переносиш свої внутрішні переконання, емоції, бажання на інших, тобто на мене, щоб уникнути їхнього усвідомлення та прийняття, — що відбувається, відколи замість флірту та йорництва, Хосок говорить такими складними фразами? — В даному випадку, ти просто спостерігаєш за моєю поведінкою чи зовнішнім виглядом і проєцируєш власні переконання, припущення чи очікування, — він потирає підборіддя, розглядуючи місто в далині та обмірковує наступну фразу. — Можливо, це твої фантазії, в яких ти хочеш, щоб я був саме таким.

Нарешті закінчує власне припущення і чує збоку сміх. Це спантеличує, Хосок не очікував подібної реакції. Де ж те обурення, роздратування, агресивне протистояння? Він за цей вечір уже звик до подібної поведінки на будь-яку неоднозначно кинуту ним фразу. Спочатку просто збавлявся, а коли помітив, як Юнґі реагує, став виводити на емоції навмисно. Дуже подобалося спостерігати за подібним. А зараз той просто сміється?

Причому так щиро.

Хоуп відриває погляд від міста і дивиться на хлопця, що сидить поруч, підігнувши під себе ноги і яскраво посміхається. Відверто підвисає, спостерігаючи за таким новим, але таким шалено красивим виразом обличчя. Очі намистинки сховалися за тонкою лінією, губи розтяглися, демонструючи маленькі, білі зуби, плечі пружинно скачуть, а цей грудний сміх, лоскоче власний слух.

На такого Юнґі хочеться дивитися невідривно. Поруч із таким Юнґі самому хочеться сміятися, тому він сам несвідомо розпливається в посмішці. А ще такого Юнґі раптом хочеться притягнути до себе ближче, щоб сміявся кудись у вигин шиї, або грудну клітку, а звуки вібраціями по тілу розліталися. З таким Юнґі не хочеться більше дуркувати, наче клоун.

— Ти такий дивний, — видає, заспокоївшись, Мін. — Це ж із психології. Скільки тобі, звідки подібні знання у торговця наркотиками?

— Двадцять три, — прокашлюється Хосок. Новий Мін Юнґі сильно приголомшив його, аж дар мови втратив. Відвівши врешті погляд від хлопцям він помічає пакет поруч із ногами навпроти. — Що там у тебе?

— Мазь від ударів, антисептик та пластирі, — пояснює. В армії та під час навчання дуже рятували такі штуки. Мін до аптеки тільки заради цього ходив.

— Діставай.

— Чувак, — тягне Юнґі з такою досадою та втомою, — я жерти хочу, зараз помру.

— Ти сказав, щоб я нормально піклувався, — Хосок підповзає ближче, маючи намір виконати задумане, і забирає пакет. — Я піклуюся. Їжа нікуди не дінеться, а ось твої поранені місця набудуть нового відтінку, якщо вчасно не обробимо.

— Ти свої бачив? — цікавиться, спостерігаючи, як Хосок відкручує кришечку тонкими пальцями, виливає антисептик на серветку і нахиляється зовсім близько. Знову.

dave thomas junior — i can’t make you love me

Нічний світ грає з контурами обличчя навпроти і Юнґі розуміє, що це вже втретє за ніч, коли вони так близько один до одного, але вперше він не проти.

Серветка із засобом обережно проходить по засохлим подряпинах і забитих місцях. Зовсім не так, як це робив Юнґі, а з особливою ніжністю. Коли з лиця стерта вся кров Хосок видавлює мазь і розмазує по чужому обличчю плавними рухами пальців. Вони теплі, неочікувано ніжні. Мін дивиться куди завгодно, тільки не на хлопця. Йому достатньо чужих дотиків до шкіри та теплого дихання на щоках.

Хосок особливо дбайливий з обличчям. Навіть лагідний. Юнґі не чинить опір і не відштовхує, дозволяє подбати, немов показує, що коли по-доброму — то він і не кусається зовсім.

Хосок готовий по-доброму, ніжно, з почуттями. Вирішив це вже на парковці, захотів ще раніше. Десь у той момент, коли чужі руки обняли талію та виткнулися в шию. Щоправда тоді серце так не гупало, як зараз, від відчуття холодної шкіри під пальцями. Тоді він навіть подумати не міг, що захоче пилом розсипатися під чорними черевиками, коли руками спуститися до шиї. Адже в цей момент хлопець реагує так чуттєво на його дотики, нахиляє голову для зручності і дозволяює обробити ушкоджене місце. Доки Хосок проковтує спазм, аби не зірватися і не вчепитися губами в цю зранену шкіру, стерши відбитки жорстоких рук.

Тому що поки не можна. Незважаючи на те, що обидва, здається, відкрито демонструють власну симпатію, не приховуючи її — ще рано. Піддатися почуттям легко, а от розбиратися потім із наслідками складніше. Їм слід краще пізнати одне одного. Як мінімум, Хосок хоче розповісти більше про себе і показати не лише бік блазня та наркодилера.

— Як горло? — дістає пластири з пакету, і коли мазь підсохла, клеїть перший на кінчик брови. — Не болить?

— Ти про всіх так піклуєшся?

— Ні, — м’яко усміхається і додає: — Тільки за кого відчуваю відповідальність.

Наступний пластир покриває вилицю, там де шкіра вже почала наливатися відтінком бордового. Той, хто цілився в обличчя Юнґі, зовсім відбитий. Хіба можна псувати таку красу?

— І багато таких?

— Усього дві людини, включаючи тепер тебе, — у Юнґі якось дуже очевидно змінюється вираз обличчя, тому Хосок поспішає пояснити: — Мій молодший брат.

— Ясно, — залишатися незворушним виходить погано і куточки губ помітно тремтять. Стрибок від розчарування до полегшення надто різкий, а Юнґі надто очевидний.

— Знімай куртку, — наказує Хосок, видавлюючи ще мазі на пальці. Мін коситься, не розуміючи прохання.

— Травми на руці та спині теж необхідно обробити.

Так, необхідно, тому що вони все ще сильно болять, але Юнґі сам може це зробити. Тоді чому слухняно стягує одяг та повертається до хлопця спиною?

Під об’ємною тканиною, виявляється, ховалося підтягнуте тіло. Широка спина, з пропрацьованими м’язами, накачений трицепс. «Юнґі мабуть із зали не виходить» думає Хосок доки піднімає рукав футболки і одразу помічає опухле місце удару, що ще не встигло забарвитися характерним синім кольором. Обережно торкаючись місця він спостерігає за реакцією, але чуже обличчя залишається спокійним.

Юнґі не боляче. Дотики надто дбайливі, ніжні, навіть цілющі, і він просто дозволяє про себе подбати незнайомцю.

Незнайомцю, якого зустрів у клубі кілька годин тому.

Незнайомцю, що втягнув його у клубну перепалку, а потім врятував від кулі.

Незнайомцю, що якимось дивним чином відчувається ближче знайомих.

Коли рука оброблена, Хосок підсувається ближче і задирає футболку. Під нею сліди від удару палицею не просто напухли, а налилися типовим фіолетовим відтінком. У місцях, де палиця попала по кістках і хребцю — колір яскравіший, хвилястими лініями по краю і болісно жовтими плямами до центру. Навіть дивитись боляче. Хосок заносить руки, і пальці застигають за кілька міліметрів від шкіри.

Тишу порожньої кімнати порушує лише дихання навпроти, бо свого Хосок не чує. Він, здається, і не дихає зовсім, розглядаючи чужі сильні плечі, що виглядають до страшного вразливими з цими мітками. Це ж через нього Юнґі дісталося, і немає сенсу злитися на кривдників. Якби Хосоку вистачило сміливості самому впоратися зі своїми проблемами, то він би не боявся зараз торкнутися чужого тіла, відчуваючи вину.

Якби Хосок відпустив його раніше, то зараз би не знаходився так близько.

Йому хотілося б торкатися його за інших обставин. Вивчити пальцями, порахувавши кожну кісточку, вдихати запах крашеного волосся, спробувати на смак шкіру, теплими губами, зігріти…

— Мені холодно, — чужий голос вириває зі фантазій саме вчасно, аби вони не розгулялися.

— Вибач.

Він прокашлюється і нарешті наносить лікувальну мазь на синці та сліди. Шкіра Юнґі реагує надто чутливо, вкриваючись мурахами, і він тихо шипить.

Потерпи, будь ласка.

Мабуть, удар по спині був сильніший, якщо наслідки з’явилися так швидко.

— Я все, — тихо повідомляє.

Юнґі опускає футболку, натягує назад бомбер, ховаючись від нічного повітря, і помічає, як хлопець сідає навпроти, витягаючи обличчя та заплющуючи очі каже:

— Твоя черга.

— Це обов’язково? Сам не можеш? — навіщось випускає шипи Мін.

Може тому, що елементарно боїться його торкатися.

Може десь на підкірці свідомості здоровому глузду все-таки вдається докричатися до розуму і нагадати, що не можна заграватися.

Ненадовго правда, бо Хосок робить скривджене обличчя, все ще чекаючи, і Юнґі здається. Легко посміхається, бере все необхідне і повторює дії, ретельно обробляючи травмовані місця.

— Тебе не вчили ухилятися? — запитує, видавлюючи мазь на пальці.

— Вулиця вчить тільки бити поки стоїш на ногах, — Хосок відверто насолоджується чужою турботою, навіть якщо та здається вимушеною.

— Чому ще навчає вулиця? — цікавиться Юнґі, обробляючи рану на щоці.

У Хосока шкіра приємна, м’яка, чиста. Мін дозволяє собі розтирати засіб довше за необхідне.

— Вчить не бути наївним і не довіряти першому враженню, — він мружиться, коли Юнґі чіпляє скоринку біля губ. Такий чутливий.

— Вибач, — Мін не звик бути ніжним з кимось, рухи грубі й дуже відрізняються від хосокових.

На чужому обличчі більше ран. Хосоку було б краще менше базікати і дати м’язам відпочити, але слухати його так приємно. Юнґі заклеює подряпину на щоці, біля брови та під губою. На останній затримує пальці і ніжно погладжує. Дозволяє собі зробити хоч мінімум з того, що хочеться.

Тільки і це вже занадто, тому що вони все ще в реальному світі і завтра Юнґі йти на роботу, бути тим, ким він є. Тому загравати з Хосоком не чесно, безглуздо і жорстоко.

— Ще вчить розпізнавати своїх людей, — розплющуючи очі й затримуючи погляд на хлопцеві, продовжує той.

— І як, виходить? — запитує, ігноруючи чужу увагу, і оглядаючи оброблені рани.

Робота зроблена, і Мін поспішає забирати пальці, маючи намір відсунутися, але зап’ястя несподівано хапають і тягнуть назад. Хосок дивиться уважно, в темних вирлах лиш бліде обличчя і м’ятне волосся відбиваються. Погляд серйозний, багатослівний. Юнґі все розуміє одразу й серце стискається. Хосок підносить його руку ближче до обличчя і, заплющуючи очі, пригортається. Ласкаво тереться носом і губами, водить чужою рукою по власній шкірі. Ла́ститься до нього, наче потребував весь вечір тільки цього. Такий вразливий, такий заборонено ніжний. Такий закох…

У Юнґі нутрощі болісно стягує в тугі вузли. Серце провалюється на перший поверх, пробиваючи всі бетонні плити, розбиваючись на шматки. Шкіра мурашками від хребта до п’ят. Ціпеніє, не здатний поворухнутися, поки м’які губи навпроти втикаються у долоню, а носом вдихають запах його шкіри. Кого цікавить вид на нічне місто, кому потрібна охолола їжа в пакетах? Юнґі цікавить тільки хлопець, що з таким дивним розпачом леститься.

Тактику змінено.

Хосоку не хочеться фліртувати, не хочеться жартувати, зачіпати. Йому хочеться показати себе і як він уміє. Адже Юнґі його зачепив, міцно і до хрусту в ребрах. Тому він здається власним почуттям, виставляює на показ те, що встигло народитися лише за кілька годин. Інструкція з догляду проста: будьте чесні, приймайте та підтримуйте і тоді це щось — розростеться до таких масштабів, що на все буде здатне. Тільки дозвольте йому рости.

Немає сенсу ухилятися, зважувати, випробовувати.

Докучливими літерами рядком по внутрішньому вікові біжить: подобається.

Хочеться собі забрати і себе натомість віддати. Лиш би взяли. І, здається, беруть. Так?

— Я хочу їсти, — все, що у Юнґі виходить вимовити, аби припинити ці тортури серця.

Він не може дозволити цьому продовжуватись. Не може. Не можна. Нечесно.

І повторює собі це кожну йобанну секунду, відколи опинилися на парковці.

Очі напроти розплющуються повільно, надто очевидно змінюючись. Хосок відстороняється і відпускає чужу руку. На обличчі знову з’являється дурна усмішка. Юнґі фіксує зміну, спостерігає, аналізує і робить висновки. Тільки краще не робив би.

Хосок ховається під маскою блазня, включає того ж зухвалого типа з парковки, з яким здавалося, що вони вже попрощалися. Блазня, якого не хвилює, що ти про нього подумаєш. Якому відверто начхати на світ навколо, крім людей, за яких несе відповідальність, за людей, які важливі йому ж. А ім’я Юнґі, що ще свіжими чорнилами красувалося в цьому списку — щойно було ним власноруч викреслено.

— Шкіра ніжна, ніби у дівки, — Хосок піднімається з місця і відходить до пакетів з їжею, більше не дивлячись у чужі очі.

Докучливими літерами рядком по внутрішньому вікові біжить: не беруть.

Юнґі бридко, і зовсім не від слів. Від самого себе.

anson seabra — i can’t carry this anymore

Їжа давно охолола, але це не проблема. Голодному організму на таке начхати, адже гострі токкпоки і холодне пиво чудово втамовують голод і залітають на «ура». Власне мали б, от тільки Юнґі шматок у горло не лізе. Він дивиться на висотки центрального Сеулу, нічне небо і колупає свою порцію.

Почуття провини разом із холодним пивом розтікається по внутрішнім стінкам шлунку. Юнґі сердиться, що так відверто насолоджувався чужою турботою, але так підло її відкинув, знецінивши.

Бажання розрядити обстановку розмовою настирливо скрипить під шкірою. Хочеться, щоб хлопець знову говорив, жартував, усміхався, докучав. Тільки би не слухати тишу, що нудотою повисла між ними.

— Бачив у тебе в телефоні цитату, — нарешті чіпляється за щось крихке і непевне, сподіваючись, що хлопець піде на контакт. — Що вона означає?

Хосок робить ковток пива, спостерігаючи за обрієм, і мовчить якийсь час. А потім лізе в кишеню шкірянки, дістаючи все ту ж пачку сигарет. Вогник спалахує у темряві, на мить освітлюючи обличчя хлопця, він затягується і світло ховається назад. Юнґі сварить себе за те, що заглядається, знову. Але як же, сука, складно «не».

Було б тупо стверджувати, що Хосок має не привабливі риси. Юнґі ще в туалеті помітив його незвичну красу. Худі пальці, що зараз затискують фільтр, похилий розріз темних очей, гостра лінія вилиць, пухкі губи і вишенькою на торті —  цей блядський чокер над малюнком тату. Так витончено і до біса мужньо одночасно. Стриманий образ хлопця: чорна шкірянка, старі конверси, вузькі джинси з дірками на колінах, але яскраві фіолетові пасма. Бунтарський характер, але дбайливе серце, уважний погляд, особливе почуття гумору та безкорисливість. Він весь ніби персонаж, що вийшов з підліткового кіно, а не людина, яка реально сидить поруч із Юнґі.

Людина, яку він сам, бляха, відштовхнув.

— Пам’ятаю, як брат запитав мене, чому мама не повертається, — голос хрипить через сигаретний дим. — А я дивився на нього і думав про те, що хотів би сам запитати це в когось. Підійти до дорослого, — він повертає голову до Юнґі і дивиться в очі вперше за останні хвилин двадцять, — і спитати: «А чому мама не повертається?».

Юнґі неочікувано помічає, що у Хосока погляд не двадцятитрирічного хлопця. У цих очах надто багато життєвого досвіду. Він давно перестав шукати відповідь на поставлене вище запитання. Йому більше не цікаво, чому людина, яка мала захищати, підтримувати, зрештою любити — кинула його, примусово змусивши подорослішати надто рано.

Юнґі раптово злиться. Бо знає, якого це, коли дорослі егоїстично руйнують тебе, завдаючи ран. Він, бляха, знає, що ці рани хоч і шрамами затягуються, але назавжди приречені кровоточити. Від усвідомлення чужих слів у скронях пульсує різке бажання вдарити найближчу бетонну стіну кулаком. Воно позве до кінчиків пальців і там тоне без можливої реалізації.

Хлопець, якого він зустрів  у туалеті нічного клубу, що крав чужий байк, замовляв їжу для двох, ластився до його руки, був ним же відкинутий, чорт,  — не створений для цього лайна. Ніхто у світі не створений.

Хосок народжений для кохання та турботи, яку колись відібрали, але яку Мін так сильно хотів би повернути натомість. Адже в нього її теж багато зібралося.

Тільки от він не може.

Серце знову болісно стискається, в той час, як голос розуму нагадує — не вийде, і нема чого годувати себе надіями.

— Вона привела нас до дідуся, коли мені було сім, а братові п’ять, — повертає погляд виду з вікна і продовжує: — Батько пішов із сім’ї, коли я був зовсім дитиною. Їй важко було. Утримувати двох синів — те ще завдання, — він тихо посміхається, вдаючись до спогадів. — Купили нові штани, а ти після школи з хлопцями поліз на турніки і впав, порвав. Потім стусанів отримуєш, слухаєш, що від тебе одні проблеми. А наступного дня знову лізеш, бо з пацанами забилися, а ти не силко мале, щоб зливатися. Хоча насправді ще й яке сикло,  — він докурює, слідом запалюючи ще одну. — Дідусь пив по-чорному, але мав охуєну домашню бібліотеку. Я часто там зависав, тікаючи від реальності. Скоріше за все, якби я стільки книг прочитав як він, теж спився б, — Юнґі влаштовується зручніше, спираючись на стіну напроти хлопця, і уважно слухає. Хосок у цій нічній тиші діє на нього як знеболююче, або це просто мазь нарешті спрацювала. — Багато зарубіжної літератури, а для тих часів це рідкість. Може, якби вони обидва знали ціну тих книг, то давно продали, — він кілька разів затягується, випускаючи густий дим. — Я знайшов у тих книгах відповіді на багато запитань і навіть на ті, що ще не ставив собі. Вони допомогли мені, коли через два роки дідусь помер, а нас із братом забрали до місцевого дитбудинку.

Яка функція людського серця?

Качати кров організмом.

А в Юнґі воно ніби забуло про власну діяльність і лиш болісно стискається. Наче хтось руку встромив у грудну клітку, розірвавши м’які тканини, і в кулаку стиснув цей життєво важливий орган.

Несправедливість розпирає, давлячи на ребра зсередини.

— Дитбудинки — це місце виживання. Пекло для другорядних дітей на землі. Там я уперше побився до крові. А потім, коли мені було шістнадцять, втік не витримавши. Перші дві години відчував неймовірну свободу, гуляв містом, насолоджувався, а потім ейфорія спала і за два дні повернувся, бо не міг вчинити так із братом. Зрозумів, що кинув його, так само як робили всі до цього. Пообіцяв, що більше ніколи в житті не залишу і завжди буду поруч, — Хосок опускає трохи шкірянку і задирає рукав футболки. — Ми з ним набили однакові.

Юнґі підповзає ближче, намагаючись розглянути. На плечі видніється тату уробороса, а в центрі змії знак клану Учіха. Він пізнає відразу, не було такого хлопчика, який би не дивився це культове аніме. Хосок тицяє саме у цей маленький знак.

— Тільки він нажаль тяжко переносить біль, тому зробив маленьку, і щоб у майбутньому взяли на хорошу роботу — у непомітному місці. — Хосок усміхається. Юнґі помічає, що думки про брата викликають у нього лиш теплі емоції. — У нас є тільки ми, — він одягає шкірянку назад і відкидається, спираючись руками на підлогу. — Вулиця навчила мене, що всім начхати на твої проблеми, життєві обставини чи несправедливість світу. Усі на вулиці пройшли через якесь лайно. Єдине, що важливо – наявність грошей, — сперечатися безглуздо, — «Гроші є тотальне й абсолютне панування людей над людьми»², прочитав це дитиною в одній із книг дідуся. Я тоді зовсім не зрозумів, що це означає, бо мені здавалося, що найголовніше у світі — це сім’я, — десь знизу проїжджає машина, нагадуючи, що вони все ще в Сеулі. — Але я запам’ятав фразу. Вже пізніше мені стало зрозуміло, що я досягну для свого брата найкращого, чого б мені це не вартувало. Тому що, якщо у нього буде краще, то все інше не матиме значення. Найкраща освіта, найкраще навчання і жодних зв’язків з наркобізнесом. Навіть якщо доведеться своїм майбутнім пожертвувати.

Заслухавшись Юнґі різко хмуриться вловивши останню фразу. Не можна так самовіддано принести себе в жертву іншій людині. Будь-які проблеми варто розділити порівну. Це не вина Хосока, що його мамі не вистачило сил і сміливості виховати своїх синів. Йому нема за що розплачуватися. Тим паче нести тягар свого брата.

— Я не згоден, — ніхто не питав його думки, але якщо вони тут вже так відверто діляться, то чому б не висловитися? Хосок повертає голову, чекаючи на продовження. — Нас було троє в сім’ї — я середній. Скільки себе пам’ятаю, батьки завжди були незадоволені мною. Здавалося, що інших емоцій щодо мене у них просто немає, — Юнґі витягає ноги на холодному цементі. Біологічний годинник підказує, що час майже дві ночі. — Я зі шкіри ліз, аби хоч трохи це виправили, але цього було мало. Коли у шістнадцять років усвідомив, що мене приваблюють не лише дівчата, а й хлопці, відчув дикий сором. Раптом здалося, що моє існування одна велика помилка, — на хвилину замовкає, зважуючи наступні слова. Зізнаватися комусь у своїх вподобаннях досі дивно: —  А потім я вперше закохався у однокласника, — все ж у них ніч зізнань. —  Прям по-справжньому, з метеликами в животі та іншою хрінню, — банка пива наполовину повна, він робить ковток. — Мама випадково знайшла мій щоденник і прочитала.

— Бляха, — тягне Хосок, він, як і Юнґі, сів, спершись спиною на холодно стіну.

Обидва сидять один напроти одного, але поглядами не перетинаються. Коли відкриваєш душу і ділишся болем — автоматично стаєш вразливим і намагаєшся уникнути чужих очей. Боїшся побачити там холодні емоції, такі як: байдужість, розчарування, зневага.

— Зараз я розумію, що, мабуть, це було на краще, бо зробило мене тим, ким я є. Але тоді мені здавалося, що світ під моїми підлітковими і дуже зудими ногами —  зруйнувався, а мене більше не існує. Є субстанція, що рухається, їсть, спить, але в ній немає сенсу, життя. Хоча це дивно, адже почуття навпаки вдихають життя у кістки, — волосся приємно холодить весняний вітер. —  Вони водили мене до психолога, намагалися вилікувати, — усміхається, а от Хосоку зовсім не весело. Він злиться, бо гірше, окрім як жити без батьків, можна лише жити з такими батьками. — «Хворий, ні на що не здатний», здавалося, гірше вже нікуди. Але ні, коли вони зрозуміли, що «терапія», — і піднімає пальці, показуючи лапки для останнього слова, — не допомагає, батько сказав, що я йому більше не син, а мати назвала позориськом сім’ї, пошкодувавши, що дала життя такому нікчемі.

— Суки! — обурюється Хосок. Юнґі лише посміхається, спостерігаючи, як той кидає порожню банку кудись у стіну. — Спробуй, легше стає.

— Мені більше не болить.

— Брешеш. Таке не заживає.

— Після закінчення школи я зібрав речі й поїхав з дому назавжди. У мене було трохи накопичень, тому я подався до Сеула. Столиця — місто можливостей. Так мені здавалося. А стикнувшись з суворою реальність вирішив спершу зарахуватися до армії. Відслужив, знайшов підробіток і вступив до університету. Було пиздець важко, але я впорався. Сиджу тут перед тобою і розповідаю це все не для того, щоб ти мене пожалів, — він зоглядає Хосоку в очі серйозним поглядом, вирішуючи сказати те що думає. — Ти не мусиш виконувати роль батька для свого брата і нести чужі помилки на своїх плечах. Дозволь йому відчути смак цього лайнового життя і на своїй шкурі теж. Воно зробить його сильнішим. Гіперопіка ще нікому не допомагала. Не зациклюйся на тому болеві, що завдали колись, нехай він не визначає тебе, як людину.

Хосок не відповідає, довго розглядаючи його обличчя. Юнґі намагається прочитати емоції у погляді, але там надто багато всього й одразу. Йому раптом здається, що більше не існує світу за межами цієї кімнати і важко уявити, як уранці повернутися в життя, де немає місця Хосоку. Він чесно кажучи і не хоче повертатись туди. Усвідомлюючи, що  Хосок йому не просто симпатизує, він уже душею прилип до хлопця. Особливо після розмови.

Прив’язав себе серцевими судинами сам.

Такі уже не розв’язати, хіба що вирвати з коренем, а потім, мабуть, померти від втрати крові. Бо без нього вже не хочеться.

— Фігові нам батьки дісталися, — нарешті каже Хосок, важко видихаючи.

— Якими б батьки не були, наша відповідальність стати власними кращими версіями.

Хосок піднімається і підходить до дірки у стіні, ховаючи руки в кишені шкірянки. Юнґі приєднується щодо нього і стає поруч. Там мирне місто, з такими ж зламаними долями, якщо не гірше. «Усі ми проходимо через боротьбу, яку ніхто не знає»³ неочікувано згадує Юнґі. Цей напис висів на одному з поверхів університету, в котрому вчився.

— Підірвати б це місто до біса, — Хосок піднімає руку до горизонту, стискаючи долоню над висотками, імітує вибух розтискаючи пальці з гуркотливими звуками.

— А як же майбутнє брата, життя мільйона людей? — цікавиться Юнґі.

— Немає капіталістичного суспільства — немає потреби відповідати його нормам. А отже і майбутнє в нього інше, — про життя мільйонів людей він не думає. Єдина цінність Хосока — брат. — Я б повіз його до моря, кажуть, там повітря корисне, — він замовкає, повертаючи руку назад у кишеню, а потім задумливо продовжує. — Але знаєш, навіть серед такого лайна, ти все одно, сука, знаходиш чим насолоджуватися, і за що любити життя.

— І що ж це?

— Наприклад стабільні речі.

Легкий весняний вітерець забирається під футболку Юнґі, холодячи теплу шкіру. Приємно. Весь цей момент приємний: голос Хосока, його присутність поряд, його ще свіжі дотики пальців на лиці Юнґі.

— Такі як, — продовжує перераховувати хлопець: — дощ у спеку, освіжаючий душ, запах свіжоскошеної трави, холодна кава влітку, — у Юнґі фантомні запахи, звуки, смаки у свідомості з’являються. — Шоколадне морозиво, сміх молодшого брата, цвітіння вишні у квітні і те, як ти дивишся на мене, коли думаєш, що я не бачу.

Стоп. Що?

По-перше, з якого часу це потрапило до списку незмінних речей, по-друге — було помічено Хосоком.

Мін Юнґі з тебе жахливий конспіролог. Усі емоції на лиці.

— І чому це тобі подобається? — прокашлюючись, запитує. Надто вже сильний інтерес.

— Тому що на мене так давно не дивилися, — він повертає погляд Міну. — Так, наче я не Чон Хосок, хлопець без батьків та майбутнього, а хтось особливий.

Занадто відверто, занадто щиро, занадто прямо. Юнґі не готовий, йому нема чим крити такі зізнання.

— Тобі здалося, — губиться від уважних очей навпроти і натиску Хосока, тому і намагається вигадати бодай якесь виправдання. І здається вигадує: —  У тебе все обличчя побите, а ще ці кольорові пасма, тату, шмотки — все надто привертає увагу.

— Ні Юнґі, ти не на них дивишся, — бляха, бляха, бляха. —  Ти дивишся на мене і бачиш ти також мене. Можеш заперечувати це скільки завгодно, але ти головне дивись так і надалі.

— А як більше не буду? — скажи, що тобі начхати, що просто пожартував, що це не треба. Тільки не напирай.

— Тоді я попрошу тебе продовжувати. — Чорт.

— А що я отримаю натомість? — навіщось, сам не розуміє навіщо, питає.

— А чого ти хочеш? — не знаю, може, щоб мій світ був іншим і я все-таки міг залишитись поруч, став твоїм другом, знайомим, просто став ким завгодно. Якщо захочеш — кимось більшим. Щоб ми разом поїхали до моря і я познайомився з твоїм братом.

— А ти? — все що виходить, все що можна.

Хосок дістає долоню з кишені, обережно торкається чужих пальців, перевіряючи реакцію. Юнґі дозволяє і він переплітає їх зі своїми.

Важко чинити опір. А ще важче відмовитись, коли й сам хочеш того ж. Рука у Хосока тепла, приємна, не те що його.

— «Нічого в цьому житті не слід боятися. Жодний біль не може зрівнятися з болем не бути собою»⁴. Не зраджуй себе через те, що дорослим не вистачило мудрості прийняти тебе справжнім. Вище голови не стрибнеш, тож не варто витрачати все життя на спроби. Знайди людину, яка полюбить у тобі те, що ти сам любити не в змозі.

Дивним чином ці слова резонують внутрішній дитині Юнґі, і він міцніше стискає чужу руку.

— Ти завжди хочеш добра для інших, але не для себе?

— Угу, — посміхається, а Юнґі здається, що він уже звик до цієї посмішки за таку коротку ніч.

Він опускає погляд на сплетені пальці і враз усвідомлює, що шукати йому насправді нікого не потрібно. Ця людина зараз стоїть поряд і стискає його долоню у своїй. Тоді чому так нестерпно тягне грудну клітину від цього розуміння?

— Дивись на свої руки, — Юнґі раптово піднімає долоні, аби перестати думати про все те, що щойно навалилося. — Їх би теж обробити не заважало, — там такі ж ранки після боротьби, які Мін вже помічав раніше, але чомусь не надавав значення.

Хлопець садить Хосока на підлогу і береться до справи.

— Я бачив, як ти б’єшся. Замах важкий, але техніка жахлива. З такими успіхами — один хибний удар і виб’єш кістки або пошкодиш суглоби. Запишись у якийсь місцевий клуб, щоб показали, як бити правильно, а там і ухилятися навчать.

— Звідки мозолі? — Хосок наче не чує усе, що йому кажуть. Повертає чужу руку, розглядаючи шкіру, що загрубіла на внутрішній стороні долоні. — Невже так самотньо?

І грає бровами так хтиво, задоволений власним дурним жартом. Щойно був страшенно серйозним і ось будь ласка, знову балабола увімкнув. Проте Юнґі вже не проти. Звик напевно.

— Ти мене взагалі слухав?

— Звичайно, — він повертає погляд хлопцеві і дозволяє Юнґі закінчити обробляти рани. — Звідки стільки знаєш про боротьбу?

— Армія, а потім захоплювався трохи айкідо, — про третє Юнґі мовчить.

— Ти мене так заламав на парковці, — забирає оброблену руку, — було круто. Покажеш, як таке робити?

— Ми тільки недавно поїли, хочеш, щоби все повернулося назад?

Насправді, не це так турбує Юнґі, а розмаїття тісного контакту у виконанні того чи іншого прийому. Але Хосок піднімається на ноги, рішуче налаштований і простягає руку.

— Сам сказав, що треба вчитися ухилятися, покажи пару прийомів, і я відстану. Навіть викличу таксі додому, як плату за урок.

Останнє — прикро шкрябає всередині. Не потрібно йому ніякої оплати за урок, і додому йому теж не потрібне. Неприємна така різка зміна у поведінці хлопця. Але хто у цьому винен? Він сам кордони розставив, не дозволивши тому наблизитися на бажану відстань. Ось і пожинай плоди.

Хочеш дбайливого ставлення, щирості, ніжності? Будь ласкавий, дай натомість чесність, відкритість, любов. Ні? Тоді отримуй Хосока-блазня, що байдужий до всіх навколо.

Вони відходять подалі від зовнішньої стіни і стають один навпроти одного. Мін розминає шию, плечі та руки. Кісточки типово хрустять.

Що ж Чон Хосок, ти хочеш урок? Буде тобі урок.

***

¹Джеймс Метью Барі “The Book of Mormon Girl: Stories from an American Faith”

²Карл Марск «Капітал»

³Майкл Дж. Фокс

⁴Рей Брэдбери «451 градус по Фарингейту»