1

Минуло півроку. Довгих шість місяців абсолютної самотності. Вечір вівторка. Спартак веде ефір. Знов, щоб відволіктися, щоб зайняти вільний час. Людей на ефірі менше, ніж зазвичай. Запитань тепер також менше. Йому дають спокій, залишаючи на душі величезні рубці, проте не катуючи постійними провокаційними моментами. Життя приймає спокійну течію, заповнену судовими справами, тренуваннями, навчанням та новими проектами. Складно, але з кожним днем легшає.

Дзвінок у двері. Спартак знімає один навушник, обертає голову назад, дивлячись на вхідні двері. Почулося чи ні? Ще один вимогливий дзвінок, а потім стукіт у двері. Стає тривожно. Він знімає два навушники, ховає їх у кейс і ставить заставку на каналі з музикою, поки розбереться з вимогливими дзвінками у двері.

Людина за дверима починає стукати дедалі вимогливіше. Спартак кладе в кишеню толстовки перше, що трапилося – скляну невелику статуетку, яка важить близько півкілограма. Про всяк випадок, якщо на нього хочуть напасти. Він підходить до дверей, дивиться у вічко і не може розібрати нічого.

-Хто там? – запитує Спартак.

-Це я, – переляканий зірваний голос, знайомий до тремтіння.

Спартак без роздумів відчиняє двері і в квартиру майже залітає Женя. Його Женя. Він не вірить очам. Намагається приховати радість, свою посмішку. Він не бачив його півроку, лише в одному закладі якось. Спартак був впевнений, що і шатен тоді помітив його, але побажав би, щоб той ніколи не знав, як він дивиться на нього крадькома.

Женя намагається привести дихання в порядок, його дуже сильно трусить, волосся все мокре від поту. У темряві квартири Спартак спочатку не бачить повної картини. Але потім Женя підводиться і на сорочці майорить кривавий слід. Спартак упирається в нього очима, намагається навіть зробити крок назад з переляку.

-Я, – запихається шатен, – Вибач, я був не правий, все це була брехня, пробач мені, – він бурмоче собі під ніс, зовсім не дивлячись чоловікові в очі, – Це все сталося випадково, я не знаю, що робити, – раптово на його очах з’являються сльози. – Боже, я не хотів, чесно.

Спартак підходить до нього впритул, бере його руки у свої, зауважуючи, що руки теж забруднені кров’ю.

-Що трапилося? -він говорить впевнено, але з турботою, намагаючись не злякати Женю від продовження його історії.

Спартак нахиляє голову трохи вниз, щоб зіткнутися поглядом з очима шатена. І йому це вдається. Він дивиться на нього, у його чудові, хоч і заплакані очі.

-Я вбив його, – ледве вимовляє Женя.

-Кого?

-Блять, – знову сльози, руки трусяться, плечі здригаються. Спартак відчуває це, так як сильно стискає його руки в своїх.

-Скажи мені, ти ж знаєш, я допоможу, – він чомусь бере забруднену кров’ю руку Жені і кладе собі на щоку. Відчуває його тепло і запах, очі заплющуються, – Кого? – пошепки.

– Іллю, – Женя вимовляє це і замовкає, дивлячись на реакцію чоловіка, – Все було випадково. Ми були в нього в кабінеті, лаялися, він розповів мені все і я відштовхнув його в сварці, – він дивиться з довірою чоловікові в очі, – Він впав і все. Кров під головою, він не дихав, я не знав, що робити. Боявся викликати швидку.

-Де він зараз? – питає Спартак.

-У багажнику машини, – зізнається шатен.

Спартак раптово наближається ще ближче і впирається губами в губи Жені. Сухий спокійний поцілунок, який не турбує ні його ні Женю. Начебто це те, що мало статися. І в хаотичності моменту цьому судилося бути.

-Всі подумають на тебе, – вимовляє Женя, відсторонюючись від губ Спартака, – Я не знаю, що далі робити, – тремтіння минає.

-Мені не вперше, -він гладить його руки, намагаючись заспокоїти, – Я впораюся.

Він іде до ноутбука та відключає його.

-Іди вниз, сідай за кермо і я, як переодягнуся, спущусь до тебе, добре? Ми все владнаємо, сховаємо всі докази. Я обіцяю.

Його “обіцяю” звучить переконливо. Це остаточно заспокоює Женю і він спускається вниз до свого нещодавнього секрету, покірно чекаючи свого порятунку завдяки чоловіку, якого колись називав другом.