Живий Мрець

Отак і було воно, холодно, непривітно. Декілька днів лили холодні дощі, Коха хворіла. В неї було щось на кшталт ангіни чи грипу, було важливо не заразитися. Тому Володимир і носився як з тою писаною торбою, ще й підбадьорював дружину, мов, а хто ж тоді буде купувати нову шубу за половину сімейного бюджету і красуватися в ній перед великим зеркалом.

Саме тоді Володимир згадав за свого давнього приятеля Симона. Колись таке було вже, Коха хворіла й Симон завітав в гості. Винниченко задумався так, й подумав, що з ним однозначно все добре, він ото ж ніколи й не хворів, тільки кашляв іноді через кляте куриво. З цими думками він пішов писати листа знайомому лікарю, аби той вислав ліки Косі. Хто знає, що то могло бути, але Володимиру здавалося, що лікар всяко розбирається краще, аніж він. Та, на жаль, хвороба встигла дійти й до самого Винниченка, через що декілька днів трималася гарячка, що він і нотував в щоденнику.

І ось, і він, і Коха одужали, все так добре, нарешті сірі плями на вулиці, чоколядна каша під ногами й похмурі рибалки зникли. На вулиці по-справжньому весняне тепло, все квітне, все цвіте, невдовзі він закінчить “Сонячну машину”, та все ж була тільки одна проблема: йому відмовляли у друці. Це дуже обурювало Володю, его нестерпно страждало, але він намагався зосередитися на моменті. Розі дуже сподобався човник, що був на пляжі під час їхньої прогулянки, от і вирішили вони пливти на ньому, все одно гуляють. І цей момент неначе повернув чоловіка в молодість, коли романтика, жінки і квітуча весна були єдиним, про що думав Винниченко. Вже й справи пішли вгору, Леночка допомогала шукати допомогу у публікації твору, та й життя з Розою вже не здавалося таким депресивним як до цього.

Якось раз Коха пішла на прогулянку, це був доволі хмарний день, і Володимир повідомив їй про те, що доєднається до неї пізніше, що й зробив. Вже на улюбленому пляжі, Розалія його зустріла з сірим обличчям і повідомила, що помер Петлюра.

– А який саме? Якщо ти про Василя, то я знаю, він давненько помер.

– Володь… – зробила паузу жінка.- Симон помер.

– Як помер?- в повітрі зависло це питання і Володимир усвідомив, що це точно було вбивство.

Згодом дивився він в газети, вони шуміли про смерть отамана. До суду його ще не кликали, та він був підозрюваним. Багато хто підозрював і його самого в вбивстві Симона, але йому до кінця не вірилося, що Петлюра мертвий. Вже потім він дізнається, що петлюрівці влаштували панахиду на його честь, та Володимиру стане лиш гірше. Він любив його, він непокоївся, коли Симон сував свого носа на фронт і їхав туди особисто, та кожен раз готувався до поганих звісток. Цього разу він не був готовий. Він був розбитий, з голови абсолютно не йшов світлий образ, але йому стало цікаво, що ж тепер. Що буде з Тризубом, що буде з Коновальцем, дідком, Ольгою та Лесею? Що?

Він не міг про це перестати думати, ще й ті листи з версіями вбивства Симона, де йшлося про те, що його в цьому підозрюють. Який би він не був злий на Петлюру, він би ніколи такого не зробив, проте багато кому здавалося дивним що він, живучи в пригороді Парижа, не міг так вчинити.

Одним дощовим ранком, коли вже шум навколо самої могили стих, Володимир вирішив прийти і навідати пам’ятник, подумати про те, що було між ними, покласти загиблому квіти, яких зовсім не дарував поки той був живий. Проте коло могили вже хтось був.

– Гей! – окликнув Володя пана в капелюсі. – Хто ви і що тут робите?

Пан нічого не відповів, лиш ледь повернувся, зняв капелюха і поглянув на прийдешнього чоловіка. І тут Винниченко просто обімлів. Перед ним сидів симон Петлюра власною персоною. Блідий, хворобливий, але живий. От і вирішив він потерти очі, бо думав, що то жалюгідне марення, та коли мара не щезла, він підійшов ближче і придився, чи точно це його приятель.

– Сідай-но, Володю. – прохрипів Петлюра, а потім вказав на місце поряд з собою на лавці і відкашлявся. – Маєш цигарку? Курити страшенно хочу. Доки в лікарні був, не курив, а хочеться. – слабо посміхнувся той і коли тремтячі руки протягнули йому з кишені плащу цигарку, він охоче її взяв і запалив від сірника.

Шокований чоловік вирішив дослухатися і просто слухняно, та тремтячи, сів на лавку поряд і став вглядатися в Лице живого мерця. Він не міг зрозуміти що в біса не так, але шось було не так. Оцей пам’ятник, газети, панахида – це все здавалося фальшивим поряд з живим отаманом. Він з ваганням мочки вказав на пам’ятник, а потім знов перевів погляд на Симона, який сидів й сумно дивився на свою могилу. Він повністю змок під дощем, але то його не турбувало, він просто хотів закурити і вже збирався піти до Миколи.

– Що? – спокійно запитав Петлюра в до біса наляканого чоловіка, який сидів поряд під зонтом.

– Яким чином? – тихо запитав Володимир у відповідь.

– А? Це? Я воскрес. Чудо, не інакше. Проте лікарі мене вже записали як мертвого. – з іронією і тліючою цигаркою в зубах всміхнувся Симон. – І така панахида. Вона занадто грандіозна як на мене, хоч я й люблю Бога. Не думаєш?

– І справді… – промовчав той. – Чудо. Я навпаки думав, що це в твоєму стилі. Ти любив такі заходи, тебе хлібом не годуй, дай помолитися твій семінарській душі. – іронічно посміхнувся Винниченко у відповідь.

Виявилося, що, тоді, коли Симона розстріляли, йому визвали швидку, його забрали в лікарню і там лікарі боролися за його життя. Як би вони сильно не старалися вони не змогли врятувати життя отаману і наступила клінічна смерть. Та вже через кілька хвилин лікарі жахнулися і порадувалися водночас: пацієнт прийшов в себе, ба більше, ще й спитав що відбувається, неначе він тільки прокинувся після звичайного солодкого сну в сонячний день. Наче нічого не існувало, лиш затишна кімната та м’яке ліжко в сонячному світлі.

Вмить здивування та радість перекрило усвідомлення того, що Симон просто веде проти них цю нечесну гру. Всі вони страждають, все близьке оточення знаходиться в скорботі і люті одночасно, але, здавалося, Симона це не хвилювало. Саме так і подумав Володимир і тепер його просто переповнювала злість. Він виказав все, що він думаю про Симона вперше за все життя йому в лице, а Петлюра навіть не дивився на нього. Під кінець балаканини той просто посміхнувся.

– Тобто ти не радий мене бачити? Мені вмерти назад, Володька? І все ж, ти про мене думав, хоча обіцяв собі того не робити. Ти обіцяв мені цього не робити. І де ти зараз? Ти на моїй могилі. – знизав плечима Симон і продовжив вже серйозніше. – Це все надто підозріло. Те, що люди за мною плачуть, мені не приємно, я не вартий їхніх сліз. Проте мені приємно, що про мене пам’ятають, хоч ми всі й розбрелися по всьому світові. – кивнув чоловік і приобійняв Володимира.

– А що підозрілого? – вирішив запитати Винниченко, зсунувши руку на талію отамана по старій звичці.

– Підозрілим є те, що за мною слідкували останнім часом. Нестор все бачить. Запам’ятай мої слова. – пробубнів Симон і лиш пригорнувся до Володимира, розслабившись під зонтом на плечі чоловіка. – А квіти кому? Твоїй черговій коханці? – посміхнувся той і підняв голову, аби зручніше було дивитися.

– Якщо б ти нею був, то так. Але вони й справді були для тебе. Точніше для твоєї могили. – посміхнувся Володя й повернув голову до чоловіка. Після недовгого зорового контакту він не стримався й поцілував того в щоку. – Я правда дуже радий, що ти живий, Балерино, та це все видається дивним.

– Згоден. Тільки ніхто не повинен знати, що я живий, аби на мене не скоїли напад ще раз. Я не хочу, щоб Ольга знала, вона вже достатньо постраждала. Може Леся колись і дізнається, але точно не зараз. Микола точно буде знати. Микола буде знати все, як і завжди. – він сумно посміхнувся після поцілунку.

– Почекай, який Микола? Отой самий, що твій охоронець був?

– Отой самий. Чеботарьов. Він зараз в Парижі. Будь-ласка, забери деякі мої речі після розслідування. Ольга тобі їх надасть. – чоловік знову поклав голову на плече Винниченка й закрив очі. Він був таким спокійним як ніколи раніше, тільки легкий смуток кутав його до Володимира і він потім втикнувся в те плече носом.

Ніхто не зна скільки вони вдвох так просиділи, та вже під вечір пора було повертатися додому до Рози, тому Володя попрощався з Симоном, навіть поцілував його в губи, як і раніше, й поїхав додому, залишаючи те “марення” за колесами автомобіля. Так і залишилося ті незабудки не на могилі, а в тендітних руках Симона. Він ніколи не забуде це.