Цвинтар

Всім Христос воскрес, кури несуться, Зеленський президент!!!

Пасхальний кролик на лапу з автором і прекрасним чатиком, принесли вам отаку хтивочку на пасочку))

Гарного читання і смачної паски, сонечки <3

Хлопці майже закінчили тур, це було передостаннє місто, в якому вони мали побувати. Але сьогодні в них був вихідний – подкасту не було. Тож вони сиділи в номері, Женя шукав інформацію для наступного запису, а Суббота грав Доту на ноутбуці.

Янович підняв погляд і побачив, що Спартак виходить з гри.

– Закінчив? – питає, встаючи з дивану.

– Так, – відповідає хлопець.

Спартак відкидається на спинку стільця, потягується і відчуває, як до шиї торкаються теплі долоні. Женя легенько чухає його за вушком і ледь прокрадається пальцями під край горловини футболки, гладить м’яку шкіру.

– Не хочеш прогулятися? – запитує Женя. – Ми коли їхали до готелю, ти сказав, що хочеш сходити глянути на той костел. І могли б поїсти зайти кудись, якщо хочеш.

Янович заривається носом в коротке волосся, вдихає запах шампуню і залишає поцілунок на маківці.

– Добре, я не проти. – Спартак торкається його руки, веде від зап’ястя майже до плеча, потім назад, скріпляє їхні долоні.

Вони одягаються, прощаються по дорозі з Антоном і Колею, і виходять на вулицю. Місто ще нагріте денним сонцем, бо квітень радує хорошою погодою, на вулиці багато людей, хтось так само вийшов гуляти, а хтось йде додому з роботи, на годиннику тільки шоста. Хлопці йдуть гарною вулицею, небо вже заливається оранжево-червоними вечірніми фарбами. Женя звіряє їх маршрут з ґуґл-картами, доки Спартак розповідає щось про лекцію, яка має відбутися по приїзду назад до Києва.

Через десять хвилин вони вже стояли біля старих кованих воріт. На території костелу, здається, нікого не було. Женя простягнув руку до хвіртки і та легко піддалася. Храм величався над ними своєю високою постаттю. Гарна, в готичному стилі споруда вражає своєю красою. Вони стоять біля кам’яних сходів з задертими доверху головами й вдивляються в найвищі шпилі споруди. Ті височіють в безхмарному небі, виблискуючи кольоровими вітражами на круглих вікнах. Обрамлення і кам’яні різьблення на фасадах відкидають дивні, а місцями й химерні тіні.

– Гарно… – майже шепоче Женя.

Тут, за кованими воротами, так тихо, тільки і чути, як де-не-де співають пташки. Всі шуми з вулиці відійшли на інший план. Вся атмосфера пасувала споруді. Тихо, спокійно, безлюдно. Територія засаджена ялинами і соснами, тому і повітря тут зовсім інше.

Янович краєм ока вловлює рух збоку, Спартак рушає до масивних дверей, ті зі скрипом піддаються і їх обхоплює потік холодного повітря, що виходить з кам’яної споруди. Суббота входить першим, Женя тихенько прокрадається за ним, як дитина, що боїться відійти від дорослого, хапає його за руку і стискає долоню. Зал перед ними великий і просторий. Повітря холодне і навіть трохи вологе. Простір залитий жовтим теплим світлом, що пробивається крізь вікна і вітражі. На вівтарі розпливлися кольорові плями сонця, що падали через основний вітраж з зображенням святого сімейства. Десь спереду сиділо декілька людей і тихий шепіт линув приміщенням. Ехо відбивалося від різьблених стін. Женя сильніше стиснув долоню Спартака.

– Ти ж розумієш, що якщо хтось з тих жіночок побачить як ми тримаємося за руку, то вона, прямо тут богу душу віддасть. – Суббота прошепотів це настільки тихо наскільки міг, Женя ніяково усміхнувся, наостанок ще раз стис долоню і відпустив, ховаючи тепер обидві свої в кишені.

Звуки їхні кроків линули залою, творячи атмосферу повної усамітненості. Вони ходили по костелу більш як сорок хвилин, розглядали ікони та розписи, візерунки на стінах, орган, слухали тишу, а Женя слухав, як Спартак розповідає цікаві факти про релігію, мистецтво, психологію. Йому, Женьці, прямо на вухо.

Вони вийшли через ті самі масивні двері, на вулицю, де вже повільно насувалися сутінки.

– Давай ще по території пройдемося, – пропонує Спартак, вказуючи на доріжку, що веде між сосен кудись за будівлю.

– Так, давай, – погоджується Женя.

Вони йдуть поруч, але вже міцно скріпивши долоні, бо хто їх тут побачить. Женя розповідає історію з життя і Спартак голосно сміється. На території багато різних скульптур, що ховаються між великих гілок, від чого стає трохи моторошно. Вони старі, трохи побиті, але мають свій шарм. Хлопці роздивляються фасад, Женя вказує пальцем на гарні деталі.

– Женя, ходи ще туди зайдемо, – Спартак вказує рукою на такі ж ковані, але менші ворота.

– А що там? – запитує Женя, сильніше втискаючись в горловину курточки, бо вже відчутно ставало холодніше.

– Цвинтар. Кладовище, старе, польське, – пояснює Спартак. Брови в Жені повзуть вверх, видаючи його здивування.

– Серйозно? – швидше з іронією запитує він. – Цвинтар? Спартак, я знав, що в тебе специфічні вподобання, але ж ну май хоч краплю совісті. Ніч скоро, а ти мене на цвинтар запрошуєш.

– А якщо я скажу, що це тепер офіційно перетікає в статус побачення? – Спартак бере його руку у свою. Він знає, як для Женьки важливі всі ці романтичні штучки і зараз буквально тисне на його слабке місце.

Женя кусає губу, незадоволено стогне, але все ж дивиться в блакитні очі й погоджується. Стискає долоню сильніше, ніби справді боїться, і слідує за Спартаком. Той відкриває жахливо скрипучу хвіртку, доріжка викладена бруківкою, яка вже ледь тримається купи під впливом часу. По дві сторони від доріжки в ряди стояли пам’ятники та надгробки. Кладовище було старим, проте зовсім не занедбаним.

– Тут могили ще з дев’ятнадцятого століття є, – говорить Спартак, розбавляючи мертву тишу, що стояла в повітрі. – Це стара частина, там далі нова, – він вказує вільною рукою кудись за поворот.

Женя притискається до його плеча, слухає уважно. Погляд бігає по скульптурах, цих десь побитих і вкритих мохом статуях, і по спині біжать мурашки. Це все так дивно…

– І звідки ти знаєш це? Це ж просто кладовище, в місті де ти навіть не живеш, – Женя вже знає відповідь, бо Спартак завжди знає все наперед.

– Та от, коли ми їхали, то я побачив цей костел, загуглив, а там і про кладовище розповідалося…

Спартак пояснює, продовжує щось розповідати, вказує на пам’ятники, які найбільше йому подобаються. Вони доходять до нової частини кладовища, проходяться трохи там, а тоді іншою доріжкою рушають назад.

Під Спартакові розповіді, дотики та сміх, Женя зовсім відпустив ситуацію. Тепер це місце здавалося атмосферним і навіть затишним, бо тут тихо і так близько до Спартака. Женя покірно слідує за ним, тримаючись за широку і міцну долоню. Суббота повертає кудись трохи лівіше, вони проходять між рядами майже однакових надгробків.

– Куди ми йдемо? – тихенько запитує Женя. Спартак мить мовчить, а тоді притискається губами до Женіних. Той здивовано мичить в поцілунку, та Спартак не реагує, поглиблює, пхається язиком всередину. Суббота знаходить бігунок на блискавці Женіної курточки, тягне вниз, аби бути ближче до такого бажаного тіла. І Женя тане, ледь тримається на ногах, відчуває, як міцні руки охоплюють його за талію і він чіпляється руками за чорне пальто.

– Що ти робиш? – відхекуючись, запитує Женя.

– Роблю наше побачення краще, – Суббота розпливається в усмішці, тулиться обличчям до шиї і залишає вологий слід язиком. – Чи ти забув, як вони в нас зазвичай закінчуються?

Янович стогне від відчуття гарячого дихання на шиї, він торкається пальцями короткого волосся, притискається ближче.

– Ні, я… Я пам’ятаю, – відповідає Женя, хоча питання було більше риторичне. – Спартак, але… – дихання збивається, Спартак накинувся на нього ніби спраглий до пестощів та пристрасті і зараз залишає розсип слідів на його шиї.

– Скажи, що ти того не хочеш, Жень. Скажи і я зупинюся.

Женя стогне, коли відчуває, як через тканину до члена торкається чужа рука, оглядається по сторонах наскільки може йому дозволити таке положення.

– Спарта-ак… Мг-х! – Суббота змушує його мовчати, займаючи рот власним язиком. – Ні, не… Не зупиняйся. Будь ласка!

Спартак і не думає, тягнеться руками до ґудзика на штанах, справляється з ним, з ширінкою, і запускає руку всередину. Торкається прутня, пестить через тканину, відчуваючи, як той твердіє. Женя тримається за його шию так ніби от-от впаде. Стогне, коли відчуває, як Спартак притискається пахом до його стегна. Він відчуває стояк, згадує, як це, коли цей член заповнює зсередини. Тіло під дією гормонів саме лине ближче до Спартака. Яновичу вже начхати де вони та чи може їх хтось побачити. Йому хочеться одного – отримати розрядку від цих рук.

Спартак стягує штани з Жені нижче, так аби вивільнити гарячу і збуджену плоть. Він проводить кільцем з пальців від стовбура до голівки. Женя тулиться лобом до плеча, важко дихає, хникає. Долонями стискає широкі плечі, серце стукає все швидше, кожен рух розходиться тілом безмежно приємною хвилею збудження.

Спартак шепоче йому на вухо щось, але Женя не чує. Тоді Суббота опускається на коліна перед ним. Женя похитується, гублячи плече, що слугувало надійною опорою, дивиться вниз. Спартак знову веде рукою по стовбуру. Вони зустрічаються поглядами, Женя дивиться майже благально, засоромлено, він залитий фарбою від щік до кінчиків вух. Погляд Спартака ж зухвалий і зверхній, навіть в такій позиції він відчуває себе впевнено і контролює ситуацію. Суббота торкається язиком до голівки, бере її в рот, трохи піддається вперед. Спартак рухається повільно, приймаючи сантиметр за сантиметром. Женя піддається стегнами вперед до гарячого рота, вмілого язика, який знає як треба рухатися, аби зробити приємно. Женя затуляє собі рот рукою, бо те, що відбувається внизу до біса приємно. Настільки, що хочеться стогнати на весь голос, повторювати ім’я Спартака, знову і знову. Але він старається стримуватися, лише тихо мичить в долоню, коли іншою пестить коротке світле волосся. Стає дуже гаряче, спина вже зовсім змокла, піт проступає на лобі, скочується важкими краплями по скронях.

Спартак тягнеться рукою вниз до власного члена, поспіхом розстібає ремінь і решту завадних деталей на одязі. Торкається прутня, що вже боляче треться об тканину білизни. Відсторонюється, тяжко дихає, знову дивитися вгору. Женя жалісно зводить брови, штовхається в руку, що досі обхоплює його прутень.

Суббота синхронізує рухи обох рук. Задає один темп для них двох, так, як це зазвичай приносить задоволення. Приймає в горлянку так глибоко, як тільки може і стискає власний прутень в руці. Рухається швидко, уривчасто.

– Ах! Спарт… Спартачку! Тр-рясця, це до біса приємно, – Женя не витримує, викрикує, бо вже ледь тримається на ногах.

Спартак не збавляє темп. Бере з кожним разом все глибше, а рукою рухає ще швидше. Він відчуває пальці у власному волоссі, Женя стискає його майже до болю, та зараз це не грає ролі. Він ловить кожен стогін, кожен рух назустріч, чує як той хниче і стогне його ім’я. Те, що їх можуть почути, побачити, те, що вони в такому незвичайному, як для хтивостей, місці, просто доводить до межі. Суббота відчуває, як Женя стискає його волосся сильніше, чує приглушене долонею:

– Я от-от… Спартачку, ще трохи… Мг-х!

Ще мить, Спартак дрочить собі швидше, аби закінчити разом з Женею, бо то окреме задоволення. Янович сунеться стегнами вперед і його нарешті накриває хвилею оргазму. Тіло пробиває приємний спазм, ноги стають ватними. Суббота проводить долонею від кореня до голівки, сильно і швидко, і також закінчує. Спартак чекає доки Женя випустить все сім’я з себе і проковтує. Вивільняє член з рота, відхекується. Янович відпускає світлі пасма, проводить рукою по голові, зачісує волосся в попереднє положення. І Суббота усміхається з цього руху, бо навіть тут Женя зумів попіклуватися про нього. Підіймається, обтрушуючи коліна від трави і бруду, заправляє сорочку назад в штани, застібає ремінь і ширінку. Женя тулиться до його плеча, також приводячи себе в порядок.

– Зажди, в мене серветки мають бути в рюкзаку, – Женя хвилину риється в сумці, дістає пачку вологих серветок і простягає її для Спартака. Той витирає щоку і руки, ховає її в кишеню пальто – потім викине. – Дякую, – шепоче йому Янович, цілує, потрапляє кудись в кутик губ і знову чіпляється йому за долоню.

Вони виходять на доріжку, якою прийшли на цвинтар. Женя заводить розмову про подкаст. Сутінки повністю оповили землю. Хлопці йдуть, завівши буденну розмову. Назустріч їм йде якась жіночка з зеленою хусткою на голові. Коли між ними залишається декілька метрів, Женя чемно вітається:

– Добрий вечір.

– Добрий, хлопці, – відповідає жіночка скрипучим від віку голосом. – Христос воскрес!

– Воістину воскрес, – знову відповідає Женя і зніяковіло усміхається.

Вони проходять повз неї, мить мовчать.

– Значить погано закопали, – шепоче Спартак на вухо Яновичу. Той заходиться сміхом, згинається навпіл, потім рівняється і витирає вільною рукою очі від виступивших сліз.

– Спартак, це жахливий жарт, – продовжує сміятися Женька.

– Але ж смішний.

– Не сперечаюся, – Янович притискається ближче, цілуючи Спартака в щоку.

Вони виходять з території храму тою самою доріжкою. Говорять про щось, Женя голосно сміється, знову і знову згадуючи тупий, але трясця, смішний жарт. Хлопці доходять до готелю, підіймаються в номер, їх чекає прекрасний вечір в компанії один одного.

– Женя.

– Що, Спартачку? – відповідає хлопець.

– Згадуй, де ми ще сексом не займалися, – Янович заходиться гучним хихотінням, прикриває рукою обличчя, важко дихає.

– Добре. То це в нас буде багато побачень? – грайливо запитує Женя.

– Так, – схвально відповідає Спартак і затягує його в поцілунок.