Коли все йде шкереберть

— Закрий свій писок, вишкребок.

— Від вилупка чую. Твоя мати тебе у підвалі із собаками народила, що ти такий кудлатий, Янович?

Женя відчув, як кулаки його стиснулися до болю, так сильно йому хотілося вдарити в цю нахабну та пихату мордяку красунчика Субботи, якого обожнювали всі однокласниці, а сам Янович на дух не переносив.

— А у тебе прізвище Суббота, бо твоя мати в інші дні тижня їбалася з усіма наймання?

— Янович!

Різкий вчительський вигук наче батогом вдарив по вухах хлопців, що набичившись стояли один перед одним, вирячивши очі від люті. Євген не вірив у кохання з першого погляду, але ненависть, що виникла за таких умов, відчував зараз же.

— Взяв речі та вийшов геть із класу, щоб я тебе не бачила. Щоденник на стіл; я зроблю все, щоб нарешті твої батьки дійшли до директора. Твоя поведінка переходить всі межі, Янович! — Ось і варто було клятій математичці повернутися із вчительської прямо у момент Женіних прокльонів.

Стиснувши зуби, що аж вилиці побіліли від напруги, він одним рухом закинув скромні пожитки з парти до наплічника, та різко сунувся до дверей. В могильній тиші класу декілька стукотів поспіль чулися неймовірно гучно: спочатку від щоденника, що жбурнувся на вчительський стіл, а після від стикування дверей та одвірка. Злість Яновича застилала тому очі: Спартак зламав все його життя.

***

Усе почалося наприкінці вересня, коли емоції від літніх канікул вщухли, а неспокій перед змінами в новому навчальному році не виправдався. Все було так, як і раніше, як Євген звик. Клас залишився у тому самому складі, як і в попередньому, десятому; його ліпший товариш Микола Перваков, не дивлячись на погрози його батьків перевести його в інший ліцей, все ж таки залишився з ним, і Янович вірив, що до самого випуску. Навчання продовжувалося, і Женя, повний найкращих сподівань, готувався без проблем дожити останній рік до дорослого життя, аж поки ранок останньої вересневої п’ятниці не почався з непевних чуток, що до їх класу приписали новенького.

Чомусь Євген тоді уявив когось невпевненого, соромʼязливого парубка, якого він міг взяти під свою опіку, як староста. Він би показав йому кабінети, познайомив би з учителями, можливо навіть трохи б допоміг із завданнями, звісно, в міру, щоб новенький не сильно розслаблявся, але й не хвилювався занадто також. Але новачок із дивним іменем Спартак Суббота чхав на Євгенову гостинність з високої башти. Йому зовсім не потрібна була допомога чи патронат. Впевнений у собі, розумний, привабливий, він привертав на себе увагу і школярів, і викладачів, та прихиляв до себе, не роблячи до того ніяких зусиль. Вже після першого тижня він зрівнявся по популярності з Яновичем, а далі обійшов його. Майже ніхто не відносився до Субботи ворожо, як до новенького, окрім Євгена. А йому було за що. Тепер не Женю, а Спартака вчителі запрошували до участі в наукових семінарах, тепер не Янович представляв проєкт для учнів середньої школи, а Спартак, наче він усе життя тут вчився. Останньою краплею була суперечка в класі між Євгеном та новеньким щодо подарунків до Дня вчителя, де навіть Микола, його вірний друг, не підтримав звичну ідею вітання, і перебіг до ворожого табору Субботи. Женя сприйняв це як особисту зраду. Він залишився один і нікому не потрібний.

Шкільні проблеми підкріплювалися сімейними негараздами. Його батьки були на межі розлучення, а він ніяк не міг цьому запобігти. Ніхто про це не знав, навіть з Колею, з яким після того разу він спілкувався набагато менше, це не обговорював. Це був його особистий, інтимний біль, який іржею розʼїдав його нутрощі із середини. Євген почав палити.

Гарні знайомства з працівниками ліцею залишили свої відбитки в якості забутого усіма ключа від аварійного виходу. Ці двері вели з маленького приміщення біля актової зали на крихітний ґанок ззовні позаду будівлі, що губився поміж густих кущів вічнозеленої рослинності, і Женя був певен, що ніхто, окрім нього та Миколи, не знав, що вони взагалі можуть відкриватися. Саме там він дозволяв собі курити, не хвилюючись про можливість викриття. Так він повів і цього разу.

Пройшовши через порожній актовий зал, він вийшов на вулицю, тихо притуливши за собою дверцята, та одразу пожалкував, що не взяв куртку із гардероба. Листопад набирав оберти й, хоч снігу ще не було, студінь пробирав до кісток. Євген зіщулився. Витягнувши тремтячими пальцями — чи то від холоду, чи від залишків люті — цигарку, він кинув рюкзак на бетонний край ґанку та сів на нього, перекинувши ногу через край. Перша гірка тяжка принесла довгоочікуване полегшення. Самотність і давала йому задоволення, і гнітила його.

Євген палив небагато, але сьогодні вирішив розвʼязатися на повну. Як швидко він скурив першу, Янович не помітив, та проігнорувавши дзвінок на перерву, залишився на ґанку, прикурюючи другу. Він вже почав відчувати той спокій і свободу від гніву, за якими й прийшов сюди. Нікотин вбирався в його кров й звільняв. Але водночас Жені не хотілося нікого бачити, тому, почувши тихе рипіння двері, що обережно відкрилася за його спиною, він почав повертатися до неї та запевняти Миколу, що скоро вже підійде на заняття, допоки не замовк від несподіванки. Агресія, яка щойно покинула його, почала повертатися з подвійною швидкістю.

— Якого, бляха, дідька, ти тут робиш, Суббота?

Замість відповіді, на поверхню біля ґанку з плескотом приземлився пошарпаний Євгенів щоденник.

— Після занять ми з тобою удвох ідемо до директора, це вимога Світлани Олегівни, — з відчутним роздратуванням все ж одізвався Спартак, повертаючись назад до виходу.

— Але як ти дізнався, що я тут?

Хлопець у дверях повів плечем невдоволено, але відповів:

— Коля сказав.

Янович вибухнув лайкою, але того вже слід загув. Все обіцяло стати тільки гірше.