День 3

21 грудня 1979 року.

Ванну кімнату залило ранковими променями, перетворюючи бліді кольори стін та підлоги на палітру різних відтінків жовтого. Рампо вдивлявся у невелике вікно та боявся поворухнутись, інакше відчує, що вода остаточно охолола.

Американці, судячи з розмов однолітків у старших школах, приймали душ вранці, перед навчанням. Японець не вважав це зручним, однак його настільки у свій час охопило бажання стати схожим на людей навколо, що він поглинав місцеві звички, мов ганчірка. На жаль, це не допомогло затриматись хоч в одному з навчальних закладів довше, ніж на один семестр.

Спроби перетворити себе на середньостатистичного американського підлітка не обмежувались вимушеною асиміляцією. Кожна спроба підхопити повсякденні звички нормальних людей закінчувалась тим, що Рампо ще більше почувався не на своєму місці. І навіть ранковий душ не зміг стати кроком назустріч повноцінного влиття у соціум, адже через це він почав сильно запізнюватись на заняття. Таке враження, ніби самі спроби стати частиною власного оточення тільки віддаляли від нього, і через намагання порозумітись із світом навколо він лише більше починав усвідомлювати власну від нього відмінність.

Юнак здригнувся та все ж вирішив вилазити з ванної, інакше захворіє швидше, ніж переконає себе в тому, що він — нормальна людина.

Похмурий маєток пробудив юнака о шостій ранку, заклавши у голову нав’язливу думку, від якої було неможливо сховатись у жодному з куточків непрогрітого великого ліжка. Едоґава покинув спроби заснути приблизно о сьомій та прийняв рішення приготувати сніданок. Ця проста думка проймала його жахом, гірший за будь-який страшний сон, бо відсилалась на неспроможність у безпосередньо реальності.

Це не має бути складно. Два яйця, розбити та кинути на сковорідку. Перевернути. З’їсти. Це буде смачно, прямо як в Едгара.

Приблизно через дві хвилини на кухні намалювався Карл, однак Рампо не наважився піддаватись чаруючому погляду єнота та вирішив дочекатись його хазяїна: він наважився лише скористатись холодильником, яйцями та сковорідкою, але не був готовий брати відповідальність за те, що потрапить у шлунок чужого домашнього улюбленця.

Проблеми почалися вже на етапі увімкнення плити. Який вогонь слід виставити? Чорт з ним, середній завжди звучить як правильний вибір, чи не так?

Потім сил не вистачило на те, щоб розбити друге яйце о краєчок сковорідки, тому довелося діставати ніж. Юнак потягнувся до висувної тумби, але через прикованість погляду до сковорідки (до тряски рук боявся, що якщо відвернеться хоч на секунду — сніданок згорить) висунув не той ящик, і коли погляд все ж був кинутий на вміст, Едоґава завмер.

Він випадково дотягнувся до домашньої аптечки з базовим набором у вигляді бинтів, пластирів і ліків від болю у животі та горлі.

А ще напівпорожньої скляної баночки з маленькими круглими пігулками опіуму.

Рампо гучно захлопнув ящик, пригальмувавши вирій здогадок перед тим, як вони остаточно поглинули його свідомість та не стали причиною пожежі.

З другої спроби він натрапив на кухонне приладдя та віднайшов ніж. Чимось він нагадував один з тих, що виявився знаряддям вбивства у справі дворічної давності.

Хвилиною пізніше до пам’яті несподівано повернувся спогад про те, що завжди всюди необхідно кидати сіль (навіть у випічку, що звучало для Рампо як парадокс), але поки він намагався визначитись з необхідною кількістю, нижня сторона сніданку встигла підгоріти, а в процесі перевертання виявилось, що одне з яєць прилипло до сковорідки…

Скрип сходинок у коридорі. Володар дому, проспавши не більше чотирьох годин за цю ніч, намалювався на порозі кухні. Застиг.

— Рампо? — почулося стривожене десь згори, коли юнак підняв голову з колін.

Він не пам’ятав, як опинився на підлозі, піджавши під себе коліна та сховавшись у темряві закритих очей від всього, що він наробив за ці кілька годин свідомого існування у сьогоднішньому дні.

Едгар витратив кілька секунд на те, щоб оглянути поверхню кухонних тумб, звернути увагу на зіпсований сніданок і джерело неприємного запаху горілого, а після сів навпроти зігнутого у кілька разів горе-шефа.

— Вони були праві, — бормотав він, поки в голові, мов на касеті, раз за разом прокручувались репліки, що з шепотіння перетворювались на чітко розпізнавані слова через відбиття від стін шкільного туалету. — Зі мною явно щось не так.

Нарешті пара смарагдових сфокусувалась на обличчі навпроти і побачила на них набір рис, повних непорозуміння.

Рампо мимоволі торкнувся власних губ.

— О боже, я що, сказав це японською?

Едгар кілька разів кліпнув та кинув погляд на холодильник. Тоді глянув на обличчя навпроти з теплотою, а куточки губ здійнялися у легкій втішній посмішці, що зчитувалась контрастами із на здивування яскравими та теплими променями зимового сонця за вікном та холодними тінями кухні.

— Як ти дивишся на те, щоб поснідати пластівцями з молоком? У мене десь лишились “Лакі Чармс”, я раніше годував ними Карла.

Рампо нахмурився: він знову не зміг віднайти в обличчі навпроти і тіні засудження чи здивування.

***

Цей ранок перестав бути поганим після того, як випав шанс знову спробувати найсмачніші у світі пластівці.

— Якби я міг, то їв би їх та тільки їх до кінця життя, — констатував гість із набитим ротом.

Карл, якому Едгар наважився висипати те, що лишилось та врешті позбавитись контрастно-яскравої та непідходящої для атмосфери маєтку коробки готових сніданків, погодився з цим твердженням голосним чавканням з підлоги.

— Хіба від того, що ти будеш їсти одне й те саме занадто часто, не зненавидиш це дуже скоро?

Едгар вирішив відмовитись від солодкого на сніданок і насолоджувався більш звичними кукурудзяними пластівцями, яких, судячи зі змісту тумб, була не одна коробка.

— Відкрию тобі секрет, — Рампо зробив невеличку паузу, щоб врешті проковтнути чергову порцію цукру з барвником та дофаміном. — Перший місяць у коледжі я їв виключно шоколадні та злакові батончики та не ходив у їдальню.

— Не думав, що любов до батончиків може бути настільки сильною.

— Насправді це не єдина причина, чому я не ходив у їдальню, — юнак перейшов на бурмотіння, натякаючи на те, що цю тему розвивати йому не дуже до вподоби.

Едгар придивився до нових ноток на обличчі навпроти, і, прочитавши присоромленість у цій недомовленості, хмикнув.

— Ти забув шлях до їдальні?

— Я забув шлях до їдальні.

По не стримав усмішки.

— Вибач.

— Все нормально! Огурі, коли дізнався, назвав мене ідіотом: він дійсно думав, що я жартую.

— В такому випадку мені доведеться слідкувати за тим, щоб ти не загубився у маєтку?

— Не настільки ж я дурний! — настала коротка пауза, під час якої Едоґава нахмурився та затиснув кінчик ложки зубами. — Хоча знаєш, так, будь ласка.

Едгар кивнув та повернувся до сніданку. Рампо, поринувши у думки та понуривши голову від ваги напруги, продовжив жувати кінчик ложки.

— Це жахливо, чи не так?

І так, він знов повернувся до цієї теми, бо слова ці застрягли у горлі та не давали нормально насолодитися стравою.

Едгар починав звикати до таких несподіваних початків діалогу та досить швидко вникав у їх суть, що тішило Рампо, який відчув у цьому порозумінні спорідненість. Юнак звів погляд на співрозмовника, обмірковуючи відповідь.

— Я б назвав це чарівним.

— Чарівним!? — детектив витріщив очі, не в змозі пояснити таку бурну реакцію на очікувану неоднозначну відповідь від людини пера.

Едгар втиснув голову у плечі. Погляд вчергове опустився до миски з пластівцями (там явно безпечніше) та стиснув губи.

— А що ти хотів почути?

— Дійсно, — Рампо згадав, що перед ним сидить людина, яка намагається дописати повноцінний роман за сім днів та тримає вдома єнота. — Але взагалі-то я хотів почути, що це тупо, по-ідіотськи, абощо, ну, ти знаєш.

Судячи з погляду, Едгар не знав.

— Вибач, я, мабуть, не задовольнив твоїх очікувань?

— Навпаки?

Обидва, дещо приголомшені, робили вигляд, що продовжують трапезу, хоча на дні обох тарілок лишилось кілька крапель молока.

***

— Як справи з “Тартюфом”?

Рампо, здається, з радістю відволікався від тексту, але Едгар від друкарської машинки, мов за годинником, піднімав голову лишень кожні сорок п’ять хвилин та робив перерву на п’ять чи п’ятнадцять: потирав очі, скидував зім’яті папірці у смітник біля столу, вдивлявся важким поглядом у пейзаж за вікном та бачив там щось, не видиме більш прагматичному Рампо.

— Той юнак, що підкреслював текст червоним олівцем, очевидно, той самий Скотт-як-там-його, — детектив зіщурився та поспіхом повернувся до форзацу книги, пробігся поглядом вздовж прізвищ на бібліотечному бланку, де були задокументовані всі тимчасові власники. — Фіц-дже-ральд, — деякі прізвища все ще давалися японцю дуже важкими для читання. — Ти бачив його фотографію на дошці пошани? Він випустився з коледжу кілька років тому, зараз, мабуть, вже закінчив університет, завів собі дружину, дітей, та потрапив у пастку нудного колеса модерного існування. А такий талант був, в нього дуже влучні нотатки, з них можна потрібне мені есе зібрати.

— А сам твір тобі подобається?

— Нудно, не дарма я всі лекції проспав, — юнак опустив розгорнуту на потрібному моменті книгу на коліна. — Як справи з твоїм романом?

Очевидно, письменник жахався цього питання, як вогню.

— Що ж, боюся, я дійсно потребую твоєї професійної поради.

— Так, взагалі-то ти з самого початку казав, що у тебе сформувалась сюжетна дірка, але ми про це навіть не говорили, і ти ці два повноцінні дні, я так розумію, сподівався, що просто факт моєї присутності чимось допоможе.

— Він дійсно допомагає, — було кинуто тихо, бо і сам Едгар усвідомлював, що цей аргумент не робочий.

— Але ти сам наполягав на тому, щоб дати мені рукопис на оцінку, — у кілька кроків детектив опинився біля робочої поверхні письменника, склав руки на спинці стільця та опустив на неї голову. — Як я зможу допомогти тобі, якщо навіть не знаю, про що ти пишеш?

— Спочатку твоя компанія на робочому місці видавалась мені дещо незвичною, саме тому я не дав тобі рукопис одразу, — юнак потягнувся до одного з розділів, сторінки якого єднали скріпка. — Але цієї ночі я усвідомив істину причину своєї сором’язливості, і коли вже дізнався її самостійно, мені, мабуть, не буде так страшно почути її від тебе.

Рампо прийняв простягнутий рукопис. Він всівся на підлогу поруч зі столом та взявся за читання. Риси обличчя моментально набули серйозності, пальці мимоволі поправили окуляри за старою звичкою.

— Може, сядеш у крісло? — донеслося зверху ледь чутно. Едгар злякався такої різкої зміни настрою.

Рампо у відповідь приклав вказівний палець до вуст та шикнув, не відводячи погляду від тексту. Він поринав у всесвіт словосполучень, речень, абзаців. Письменник це коментувати не став, натомість знову впився поглядом у вікно. Він очікував на реакцію, яка згодом у вигляді тихого хіхікання розлилась по бібліотеці.

— Зізнаюся, мені дуже лестить те, як ти приписуєш головному герою мої риси!

Едгар зітхнув.

— Це прояв непрофесіоналізму, чи не так?

Рампо замислився, бездумно гортаючи сторінки першого розділу в зворотньому порядку.

— Не думаю, що причина у цьому.

— Думаєш, знаєш краще за мене?

— Думаю, — детектив повернув рукопис на місце, перехилившись через друкарську машинку. — Тому що ти не здатен оцінити себе та власну роботу раціонально. В тебе цей синдром, як там…

— Самозванця.

— Він самий, так.

Розмова обірвалась без права на продовження до того, як Едгар у пориві натхнення від виду за вікном не напише кілька рядків у додаток до сьогоднішньої порції слів. Рампо, схрестивши руки та спираючись на стіл, терпляче чекав на потрібний момент, щоб задати питання.

Коли пальці врешті спинились, а погляд метнувся до гостя, той подав голос:

— То ти збираєшся присвятити твір матері?

Письменник знову зазнав поразки у спробі приховати хоча б якусь деталь.

— Ти дізнався про це тільки з першого розділу?

— Ключовою деталлю в образі твого головного героя є його опіумна залежність, ти вжив це слово та пов’язані з ним під час розкриття ним одного з вбивств, — погляд смарагдового метнувся до тексту, ніби намагаючись згадати кожне виписане на папері слово. — І це мені просто ну до чортиків сподобалось, знаєш, — майже непомітно був спійманий погляд навпроти для задокументування реакції на комплімент. — Я підозрюю, що наступна смерть буде пов’язана з пагубним впливом опіуму, що змусить головного героя відмовитись від наркотику…

Едгар захитав головою:

— Прикро, що і це тобі вдалося розгадати так швидко. Невже у застосуванні інструментів побудови сюжету я настільки передбачуваний?

Детектив закотив очі:

— Справа не у твоєму таланті, а в тому, що я просто найкращий у світі детектив, не забувай, — Рампо зробив паузу, зняв окуляри. Зробивши вдих, налагодив зоровий контакт. — Плюс до всього, сьогодні зранку я знайшов кілька пігулок опіуму у шухляді, — пауза, щоб набратись сміливості для наступного запитання. — Твоя мати була залежною?

— Я не знаю, хто з них був більш необережним та безвідповідальним: вона чи лікар, — детектив трошки розслабився у позі, відчувши, що Едгар ділиться цим одкровенням досить спокійно. — Їй було виписано кілька пігулок лише на перший час, але вона попросила продовжити рецепт, і більше з цієї дороги зійти не вийшло.

— То вона померла від передозування?

— Лікарі сказали, що від асфіксії, але…

— Але?

Едгар уважно роздивлявся кілька секунд спалахи цікавості в очах навпроти, за які Рампо не було соромно ні на мить попри усвідомлення, що треба, мабуть, проявити хоч якусь повагу до чужої мертвої матері.

Письменник кліпнув та відвів погляд.

— Але я буду вдячний тобі, якщо ти зрозумієш, що трапилось насправді.

Рампо розвів руками:

— То ти сам не знаєш?

— Якби я знав, Рампо, ти б вже розгадав цю загадку.

— І те правда, — юнак повернувся до крісла в іншому кінці кімнати. — То це і є твоя сюжетна діра? Розв’язка, якої не вистачає і в житті цієї жінки, і в присвяченому їй творі?

— Якщо подивитися на ситуацію з цієї точки зору, то так.

— Цікаво… Цікаво.

Ці слова повисли у повітрі на наступні кілька годин, ніби вирок.

Але Едгар не скаже більшого, поки в нього не запитають. Рампо був вдячний за усвідомлення того, що згубити в ньому цікавість було рівноцінним перериванню потоку натхнення у письменника. Він подумає про це трошки пізніше, вже в ліжку, адже тут простір кімнати мають право заповнити думки Едгара, а не його.

Під час читання Рампо змінював позу занадто часто попри той факт, що крісло було дуже зручним, але щоразу через десять чи в кращому випадку двадцять хвилин проявлялось неприємне почуття у м’язах або німіла нога, рука, шия чи будь-які інші м’язи, і детектив дуже сподівався, що такий частий скрип меблів не заважає Едгару працювати.

Бажання відволікти та розбавити атмосферу бесідою, таке палке та маніакальне, іноді хвилями накривало свідомість юного детектива, і він піднімав погляд до робочого столу з письменником за ним та вдивлявся довго, вишукуючи надії на те, що врешті спіймає момент, щоб задати цікаве питання або кинути провокативну репліку. Але після їх останньої розмови Едгар, здається, впіймав натхнення та майже не відривався від тексту.

Це захоплювало.

Слова лились з нього сотня за сотнею, старі розділи доповнювались, нові писались та насичувались новими фразеологізмами і тропами. Попри той факт, що письменницька рутина Едгара виглядала дуже одноманітною, на відміну від зберігання у шухляді гнилих яблук або випивання двадцяти чашок кави на день, детектив відкривав все нові деталі для вивчення, в тому числі покусування нігтів у момент особливого хвилювання, коли не вдавалось сформулювати речення або підібрати потрібне слово.

Едгар зливався з бібліотекою та вбирав у клітини власного тіла її ритм життя. Не без завітання час від часу до кімнати Карла, який складав компанію двом літературознавцям, влаштувавшись в одному з крісел, де спеціально для нього була постелена подушка. Рампо намагався допомогти підтриманню цієї ідилії особливо голосним гортанням сторінок твору.

— Ти сьогодні мовчазний.

У тиші, що накопичувалась незліченну кількість хвилин, голос Едгара прозвучав достатньо різко для того, щоб Рампо здригнувся.

— Не хотів відволікати тебе.

Письменник розвернувся боком та глянув на гостя. Обидва не помітили, як за вікном стемніло. Рампо на секунду сфокусував погляд на вікні, через яке можна було розгледіти дрібний сніг, що під натиском вітрових завивань ставав все більше схожим на бурю, додаючи затишку кімнаті.

— Це дійсно зупиняло тебе, попри те, що тобі може стати нудно?

— Мені не нудно, — юнак махнув розгорнутим та вже наполовину прочитаним “Тартюфом” у знак заперечення. — Я вмію знайти собі розвагу, коли потрібно, між іншим!

Краще йому не акцентувати увагу на тому, що саме зацікавленість у персоналії Едгара не давала йому нудьгувати. Навіть Рампо ще не був готовий це визнати, не те що письменник.

Володар маєтку піднявся з робочого місця та потягнувся. Здається, настав час перерви. Рампо тріумфально закрив книгу у відповідь на німу пропозицію відволіктись бесідою.

Письменник перебрався у центр кімнати та влаштувався у крісло біля Карла. Єнот солодко дрімав та дригнув вухом і відповідь на чухання.

Рампо сів поруч на підлогу.

— Тобі там зручно?

— Так, — Рампо повільно кліпнув. В голові з’явилась іскра надії, тому слідом послідувала провокація: — звідси відкривається абсолютно інший погляд на речі.

І Едгар піддався на неї, влаштувавшись поруч на килимі. Під схваленим поглядом Рампо письменник роззирнувся довкола. Посміхнувся, хоча в обличчі все ж читалась втома.

— Дійсно, в цьому щось є.

Рампо схрестив ноги та схилив голову набік. Його абсолютно влаштовувало те, що вони сиділи, сховавшись від світла ламп та не так давно запаленого каміну. Причаїлись у тінях, де майже нічого не можна було розгледіти.

— Якщо лягти на підлогу, то буде ще прикольніше.

— Хіба?

Едгар, майже не зволікаючи, прийняв ініціативу та ліг, навіть не здогадавшись взяти з одного з крісел подушку. Детектив, заворожений цією наївністю та піддатливістю, ліг поруч. Теж без подушки, чисто в знак поваги.

— Головне — не закривати очі. Інакше заснеш моментально.

Якийсь час лежали мовчки. Тріск палаючого дерева у каміні здавався особливо гучним, наближаючись до передсмертних криків за рівнем драматизму. Нудна сіра стеля бібліотеки не могла розважити великою кількістю тріщин: лишень одна, ледь помітна, проявилась тоді, коли смарагдові очі остаточно звикли до напівтемряви.

Але тіні у грі теплого і холодного розгортали на одноманітному полотні химерне спотворення реальних меблів у кімнаті.

— Рампо, дозволь задати запитання.

— Дозволяю, — юнак зіщулився, і тіні попливли глузливими формами перед очима.

— Твої окуляри несправжні, декоративні. Чому ти носиш їх?

Погляд детектива покосився вбік. Слідом повернулась голова. Профіль Едгара тим часом насолоджувався абсолютно іншим поглядом на речі.

— Як ти здогадався?

Письменник усміхнувся, очевидно радий тому, що зміг здивувати гостя.

— За сніданком ти спокійнісінько читав склад пластівців на коробці без допомоги лінз.

— Дідько, — юнак хлопнув себе по лобу та засміявся. Стіни відбили незнайомий їм прояв емоцій ледь відчутним ехом. — Я не очікував, що так просто втрачу увагу.

— Втратив увагу, кажеш… — Едгар підхопив останнє словосполучення те смакував ще якийсь час. — І все ж, ти не відповів на моє запитання.

— Доведеться зізнатися тобі! Ці окуляри — невід’ємна частина моєї філософії дедукції. Без них я ніби починаю думати в рази менше, майже нічого не помічати. Зате коли одягаю — бац! — я здатен розгадати будь-яку загадку. Це просто такий вмілий самообман, просто обожнюю.

Едгар хмикнув, і в цьому прочиталась пристрасна письменницька зацікавленість.

— То це подарунок від батьків?

— Від дядька Юкічі, якщо бути точним.

Ні для кого не було секретом, що той був лише опікуном Едоґави і не мав жодної спільної з ним ДНК, але Рампо був вдячним Едгару за те, що той не став чіплятись за слова та уточнювати. А також за те, як Едгар майже несвідомо відбирав слова та питання так старанно, ніби власне мовлення було усним романом на невидимій безпам’ятній поверхні.

Розмова без поспіху перебралась безпосередньо до переказів Рампо розкритих справ власними мізками дев’ятнадцятирічного віку.

— Хіба ця справа, про яку йдеться мова, не засекречена від сторонніх вух?

— Якщо брати до уваги те, що цей вбивця наслідував літературного героя, то я цілком можу розповісти тобі деякі деталі, бо це не буде сильно відрізнятися від оригінального твору.

— Тобто використання деталей цієї справи як джерело натхнення вже можна вважати плагіатом.

— Хіба натхнення чимось — це плагіат?

— Як письменника, особисто мене мучить совість, якщо я використовую елементи, за якими можна легко вгадати, звідки взято.

— То ти їх використовуєш?

— Час від часу.

Остання фраза була кинута невпевнено, бо обидва ще не до кінця перенесли у своїй уяві бесіду до сповідальні, і не до всіх одкровень були готові.

Рампо схрестив руки та нахмурився. Після цього руху усвідомив, що деякі м’язи починали боліти від довгого лежання на підлозі. Скільки вони вже розмовляють? Годину? Дві? Десять хвилин?

Тіні на стелі здригались від гри полум’я, але не скорочувались чи розтягувались, як від сонячних променів, тому вже скоро обидва втратили почуття плину часу, а годинник на стіні, здається, назло перестав відбивати секунди в підходячщому для розрахунків ритмі.

— Особисто я не помічав посилань, хоча і дуже зацікавлений у концепті інтертекстуальності і зазвичай бачу їх.

Зі сторони почулося позіхання.

— Агов, не спати!

— Навіть і не думав, — Едгар приснув, зрозумівши, що це був своєрідний докір за те, що гість все ще зацікавлений у бесіді та не бажає її закінчувати.

— Тобі дійсно цікаво вислуховувати мої розповіді про серійних убивць, відрізані голови, не знаю, сімейні драми та психопатів?

— Я безсовісно використовую це щоб надихатись так.

— А ще ти крадеш риси моєї персоналії для свого героя.

Рампо побачив, як тіло поруч здригнулось та напружилось.

— Тебе це точно не ображає?

— Навіть якщо так, — Рампо хитро посміхнувся та повернувся на бік. — Ти готовий переписати ледь не весь роман через це?

— Я готовий кинути весь рукопис прямо зараз в камін та закритися у своїй кімнаті і померти від розчарування у неспроможності задовольнити власні очікування.
Едоґава зітхнув.

— Який жах, Едгаре! Ти стаєш потенційним претендентом на моє звання королеви драми, — юнак позіхнув у спробі заразити цим письменника, риси обличчя якого досі були напружені. — Це лестить мені, справді. Я б ніколи не подумав, що стану головним героєм чиєїсь книги.

Погляд уважних темних очей крізь решітку волосся затуманював фокус. Їх зоровий контакт розділяла умовна стінка сповідальні у момент одкровення.

— Скоріше музою, я б вжив саме це слово, — у спробі сказати це вголос потік повітря зі скрипом надірвався десь у горлі наприкінці фрази.

Рампо кліпнув. Розвернувся назад на спину. Хвиля жару несподівано вдарила в мозок, даруючи відчуття ейфорії.

— Ого, — він зробив глибокий вдих у спробі заспокоїти пришвидшений пульс. — Класне слово.

Він підозрював, але все одно був вражений.

З продовженням бесіди через якийсь відрізок часу, який відчувався як три години та одночасно десять хвилин, до позіхань Рампо все ж знову доєднався і сам Едгар. Тому обидва, задурманені теплом каміну та бесідою, до учасників якої можна було додати і стелю при всьому бажанні, все ж розпрощалися з проведеним вечором, а через якийсь час і одне з одним у коридорі.

Рампо впав на холодне ліжко і відчув, як стомлені м’язи та нагріта шкіра у контрасті з нетронутою за весь день постіллю викликає тремтіння, яке, однак, у суміші із враженнями ставало приємним.

Коли голова на подушці охолола від наслідків вечора, Рампо схопився за думку про те, що, взагалі-то, він обіцяв собі обдумати всі причинно-наслідкові своєї ранкової знахідки, але він не спромігся обдумати її як слід до того, як заснув.