freefall. 1/2

скло. можливо не так сильно і скляне, але і не сильно приємне.

він кохав його. сильно. до фізичного болю в грудях. до червоних полосочок – слідів від нігтів на долонях коли згадував ті небесно-блакитні очі в яких хотілось потонути. до кров’яних ранок на таких ніжних вустах, коли сам себе змушував мовчати щоб не сказати зайвого. до болю в м’язах і кістках бо так сильно тримав себе на місці щоб не податися в ті рідні, теплі і солодкі обійми. до білих зірочок в очах, бо так сильно жмурив їх щоб не уявляти ті забиті татуюваннями, міцні, накачані і такі дорогі душі руки. до слідів від своїх зубів на ніжній шкірі рук, бо намагався хоч якось заткнути собі рота поки плакав вночі. плакав. кожної ночі. бо його серце кричало, рвалось на зовню, благало про взаємність, шкіра палала вогнем бо так хотіла відчути тепло тої самої людини а живіт крутило що аж нудило від всіх тих емоцій які мозок не встигав опрацтовувати. він плакав, бо так бажав засинати поруч з тим самим здоровим чоловіком, з тим серйозним, холодним, майже без емоційним(ну бо інколи жарти які летіли з вуст кучерявого були дійсно варті посмішки) та закритим в собі психологом, який завжди відмовлявся говорити на тему стосунків. відмовлявся бо знав, що сенсу в них немає. бо знав що без них краще. бо не хотів прив’язуватись. знав що це обов’язково закінчиться. бо він не створений для кохання. не створений для обіймів, поцілунків і, як казав актор, “банальностей”. йому це не потрібно. він не бачив цьому сенсу. йому було комфортно мати тільки товаришів. йому цього вистачало. але зеленоокий чоловік не розумів цього. він так бажав називати Спартака своїм коханням. точніше так і було. Суббота і був коханням актора, але невзаємним. таким тяжким, болючим, палаючим червоно-помаранчевим вогнем невзаємним коханням. яке душило, давило, змушувало зжиматись все тіло від одної згадки про це слово.

Янович закрився в собі. закрився від всіх. став схожий на обраного серцем чоловіка. тихим та темним. але цього ніхто не помічав бо Євген актор-комік. він знав коли і що потрібно сказати аби якась дуже серйозна річ стала звичайним жартом. аби його крик про допомогу залишився не почутим.  і в нього чудово виходило. ніхто не помічав що веселий, тактильний, завжди усміхнений хлопчина все більше і більше тонув в чорній безодні під назвою “не взаємне кохання до Спартака Субботи”.

він схуд. бо майже нічого не їв. бо постійно хвилювався. бо весь час біг за психологом, але не міг наздогнати того. бо багато курив, хоча обіцяв кинути. бо дуже багато гуляв вдень і вночі тому що це допомагало хоч на кілька хвилин забути те русяве волосся яке інколи так смішно тирчало після душу. ті великі, чисті очі кольору неба в сонячний весняний день в яких хотілось жити. ту сяючу посмішку, яка з’являлася так рідко, але була найбільш щирою. те міцне, спортивне, забите чорними татуюваннями тіло до якого так хотілось пригонутися, відчути тепло та ласку. ті чорні костюми які так ідеально подходили Спартаку.

він гуляв вночі довго. до самого світанку, до першого співу пташок, до того самого морозного повітря, яке чомусь з’являється саме з 4 до 5 години ранку. до перших людей, які кудись так поспішають..

а Євген нікуди не поспішав. він блукав. блукав вулицями вже рідного, але не яскравого міста, бо воно втратило всі кольори з визнанням думки що ці страждання закінчяться тільки разом зі смертю. ох, смерть. вона вже не лякала актора. вона здавалася виходом, спасінням, вірним рішенням в цій складній задачі, завданням якої було витерпіти ці страждання.

і хто тільки сказав що кохання то так чудово? що то квіточки в полі, метелики в животі, тепло в душі.. Євген зневірився в цьому майже одразу. він сподівався що те що відчуває він буде взаємним. але..

Спартак не помічав змін в Яновичі: в його поведінці, в його жестах, його тілі, його розмовах. бо його не хвилювало. він занурювався в психологію. він любив досконало робити свою роботу. він любив тишу. буденність, каву, проводити лекції..

вони ще на початку знайомства домовились про майже безумовні стосунки. але за одну важливу річ вони все ж таки домовились – не допомагати один одному поки про це на пряму не попрохають.

і це було доволі корисно. меньше хвилювань. більше роботи мозку. Субботі це подобалось. він мав і так багато турбот щоб ще хвилюватися за дорослого чоловіка який може сам собі допомогти в 99% випадків. та психолог не замислювався що настане цей 1%, коли допомагати.. рятувати вже не буде кого. бо Женя зникне. так тихо і не сподівано. тим самим прохолодним ранком. десь згубиться між людей які поспішають. між пташок які співають. між вуличок, які встигли стати рідними для курчяваого. між прохолодного повітря о 4-5 годині ранку. між перших промінців ранкового сонця. зникне. не залишивши після себе рівно нічого окрім не допитої вдома кави та напів порожньої пачки цигарок. зникне. наче його ніколи не існувало. наче ніколи не було тих не слухняних шоколадних кучерів. тих зелено-карих очей з дитячою наівністю і допитливістю. тих постійно покусаних рожевих вуст які так вміло жонглювали жартами і серйозними словами. того дзвінкого і такого щирого сміху, що змушував всіх навколо посміхатися. тих трохи худорлявих кістей рук які так швидко  і справно друкували новий матеріал для подкасту. того підкачаного тіла, на якому гарно сиділо все: строгий костюм, футболка з єдинорогом і спортивні шорти, спортивний штани і худі.. не важливо. зараз це все вже не важливо. бо його вже немає. і ніколи вже не буде. він вирішив завдання задачі. він знайшов вихід. тепер він вільний. тепер він не відчуває болю. він може дихати на повну. він може випрямитись, бо немає того тягаря на душі який тягнув до долу. бо коли ти мертвий ти нічого не відчуваєш. коли ти мертвий тобі все одно на інших. ти просто мертвий.

ти мертвий.

вперше пишу щось ось таке. вперше викладаю кудись. сильно капцями не закидуйте.

кому цікаво то маю відео-едіт для цьої замальовки.

мій тікток @lhnlzt

ласкаво прошу🖤