Повітря височини
від SynychkaЙого номер був далі по коридору, через один. Але він до себе не збирався і довелось трохи прискоритись, щоб заскочити в кімнату Володимира до того як двері закриються. Вова здивувався, але пройти дозволив. Він мовчки попрямував до стола, дістаючи з кишені телефон і кидаючи картку-ключ перед собою.
— Важкий день… — пробурмотів втомлено і безцільно.
Андрій не був певен, що це звернення звучало до нього. Він просто став мовчазним глядачем чужої рутини й був переконаний, що Зеленський так само приговорював би що-небудь собі під ніс, навіть якби нікого поруч не було.
— Я вже трохи відвик від чистого неба, знаєш. Постійно прислухаюсь в очікуванні тривоги… — він стягнув світшот через голову і залишився у мнутій футболці, на якій вже почали розповзатися невеликі плями поту під пахвами.
Духота не відчувалась. Навпаки: пальці морозно кололо, а спиною час від часу пробігались холодні мурашки. Але стояти повністю одягненим було якось ніяково і довелось ввічливо стягнути верхній одяг.
— То ти як? — уточнив Андрій, шурхаючи рукавами й стягуючи з себе куртку.
— Та нормально, мабуть… Наскільки це можливо.
Зеленський підійшов до вікна, прочиняючи його на провітрювання, а після – попрямував до холодильника за пляшкою води. Він мовчки протягнув її Єрмакові, але той з такою ж німою відмовою дивився на розвіювання тюлю.
— Ну? — кинув Володимир, розкручуючи пляшку.
— Що “ну”?
— Я слухаю.
Ця розмова не була окреслена. Андрій про неї не попереджував і не намічав коротким «нам треба поговорити». Він заскочив до чужої кімнати різко і неочікувано для самого себе ще до того, як придумав що саме буде казати. Але він дійсно збирався говорити.
Руки, що тримали куртку, холонули від нервів і він неконтрольовано почав шкребти зарубцьовані задирки. Він не займався подібним вже двадцять років. Свої закривавлені і погризені пальці він пригадував лише в час університетського юнацтва. Потім статус вимагав догляду, а заспокійливі допомагали тримати все під контролем. Але сьогоднішній день посприяв поверненню до старої звички.
— Пан Тшасковський… — Андрій заговорив тихо і відразу помітив як Володимир на секунду завмер і перестав ковтати воду.
Він продовжував тримати пляшку біля рота, але не кліпав і, здавалось, що навіть груди його не здіймались і нічим не видавали дихання. Це тривало не довше хвилини: майже відразу Зеленський заворушився і продовжив пити, жадібно прикладаючись до води. За інших умов Андрій може б і не зауважив такої короткої переміни, але зараз мав бути дуже уважним до найменших реакцій.
— Пан Тшасковський, здається, був дуже радий тебе бачити.
— Чесно кажучи, я думаю, що в них з Анджеєм якесь негласне змагання, – невесело хмикнув Вова, закорковуючи спорожнілу пляшку. — Допомога Україні це ж тепер бренд. Багато людей рвуться допомагати не тому, що справді хочуть цього, а для того, щоб через багато років повісити собі на груди ордена «За допомогу Україні».
Він поставив воду на стіл поруч з телефоном, а сам опустився в крісло поруч, схиляючись до шнурівок кросівок.
Єрмак продовжував над ним ніяково стовбичити, бо, звичайно, говорити хотів не про це. І був майже переконаний, що Вова це розумів. А навіть як не розумів, то ж мав би догадатися! Мав озирнутись назад і зрозуміти, що не так!
Однак той продовжив:
— Мене їхні наміри мало хвилюють, відверто кажучи. Вони можуть пояснювати собі це як завгодно. Літаки летять, допомога є — я задоволений. Рафал теж допомагає. Наскільки може. З висоти становища, як то кажуть.
Рухи Зеленського були такими перебільшено повільними, що Андрій відчував як закипає. Він навіть встиг роздратуватись з цього неформального «Рафал» і нервово перепитати:
— І яке ж воно його становище?
З того як Зеленський відвернувся від кросівок і випрямився, відкинувшись до спинки крісла, Єрмак зрозумів, що той знав, про що піде мова. І дражнив його навмисне.
Він хитро зіщулив очі і смикнув кутиком рота:
— Казав, що може не так багато, як Анджей, але обіцяв старатися.
— Не сумніваюсь, що твій Рафал буде старатися.
Чого він хотів оцим «твій Рафал» добитися — сказати складно. Можливо, це щось хлопчаківське забурлило і прагнуло хоча б дрібної провокації. Мабуть, хотілось, щоб Вова схопив цю наживку і взявся переконувати його у цінності і значущості.
— Ну ти ж знаєш, що нам це потрібно, — розмірено відповів Володимир натомість, наступаючи носком на п’ятку, та стягуючи ногою з себе кросівок.
Андрій знав. Але факт цього знання не заспокоював його. І такий Вовин спокій все лише ускладнював: він чудово бачив його стан, розумів його занепокоєння, але продовжував клеїти дурня. Можливо і не варто було це все починати. Вартувало все ж іти далі по коридору і після холодного душу спробувати здзвонитись з Денисом.
— Вибач, думаю я просто втомився от і… – пробурмотів Єрмак, розвертаючись до дверей. – Я краще піду до себе.
— Сядь, Андрій Борисович. Я зараз зроблю нам чаю.
Хотілось сперечатись, але він подумав, що це загострить невисловлений конфлікт. Ну або зрештою створить його. Все ж не було ніяких явних причин відмовлятися, бо мовчазне розпивання чаїв, що їх Максим завжди возив з собою, мало чи не ритуальний характер. Відмовитися від такого чаю означало пустити сигнальну ракету про те, що щось не так. Але хіба ж щось трапилось?
Ревність за юності здавалась природною. Та і завжди була пояснювана: підлітки ще лиш вибудовують власні кордони, вчаться комунікації та випробовують межі. Від того і можуть бути місцями нестерпними. Але дорослим дядькам уже належало б не перейматись дурницями і питаннями приналежності.
І він сам не знав звідки це з’явилось.
Чи слід це вважати комплексом? Заледве. На життєвому шляху довелось почути немало образ і якби він хапався за кожну, то з нього б нічого не залишилось. То ж стіна його незакомплексованості була міцною і не хилилась від легкого вітру.
Уся проблемність полягала у відсутності контролю. Наче він переставав розуміти, що відбувається і хто господар ситуації. І немає відчуття гіршого за нерозуміння.
Та все ж проблеми існували у його голові і не варто було втягувати в це ще й Вову. Єрмак покірно сів на президентське ліжко і спостерігав за ним, поки той розминав пальці в чорних носках.
— Мене зі школи ніхто не ревнував, – сказав раптом Зеленський. – Це приємно.
Андрій фиркнув.
— Я не ревную, а злюсь.
— Ревність це і передбачає.
— Добре, тоді я ревную,— роздратовано поправив себе.
Володимир різко сіпнув головою, наче кіт, що стовбичить вуха на звук і Андрій поспішив перепрошувати.
— Вибач. Боже, вибач, – він прикрив долонею очі. – Я думаю, занадто багато поляків біля тебе крутиться. Занадто як для моєї бідної голови… Не варто було взагалі починати цю розмову.
— Нічого не занадто, друже. Тільки Бог знає скільки гора може витримати снігу, — з посмішкою сказав Зеленський, намагаючись піймати рушник, який кинув в нього Андрій. — І дякую, що ти заговорив. Якби ти не поділився, то воно жерло б тебе зсередини.
Все і справді було б так. Володимир говорив авторитетно, як мудрець, що добре знався на цьому. Всі речі, які Єрмак намагався приховати від нього з часом ставали об’єктом довгої лекції на тему чому так робити не варто. При чому зовсім неважливим був предмет такого приховування: чи він намагався змовчати про сюрприз до дня народження чи якщо не хотів повідомляти про свою температуру 38,3 – Володимир завжди знав. А якщо не знав, то відчував, що чогось не знав і дивився обвинувачувально і питально водночас. То ж мовчати не виходило.
Цього разу йому навіть не доводилось якось дивитись: Андрій сам не стерпів і приклеївся до його спини, пиляючи поглядом будь-якого надміру товариського партнера.
— Та це дурість якась, ну. Мені п’ятдесятка, Вова. Я оці драми теж в школі вже мав би пережити. Але вони всі так дивляться на тебе…
— Як?
— Ніби мають на тебе право? – Єрмак розгублено розвів руки, наче і сам шукав відповіді. – Не знаю. Оцей твій геройський образ дозволяє чогось чекати від тебе. Ти так близько до божественності, що у випадкових людей з’являється надія…
— І бажання?
Він явно дражнився. Андрій відчув, як ніздрі його широко розкриваються, а груди підіймаються з глибоким вдихом. На задирці з’явилась кров.
— Так, і бажання, – відповів він вдавано спокійно. І так же холодно продовжив. – І це мене злить. Мене злить, що вони думають, що можуть так поводитись з тобою. Думають, що можуть розглядати твої фото і фантазувати про тебе. Вони думають… Мене це дуже злить. І ще більше мене злить, що ніхто не бачив твоєї винятковості досі. Аж треба було біді трапитись і от вони на твоєму порозі. А де вони були досі? Не було їх. Зараз всі наввипередки роздають тобі ордена і медалі. А у 2019 році? Ти пам’ятаєш як вони дивились на тебе у 2019? Боже, та ще навіть в лютому 2022 вони відводили погляд. А тепер думають, що можуть отак от…
Він старався надавати голосу мало не технічної монотонності, але однаково зривався і доводилось іноді себе поправляти і заспокоювати посеред слова.
Однак Володимир залишився нечуттєвим до чужого неспокою.
— Я не можу втямити: тебе дратує конкретно Рафал чи вселенська несправедливість?
— І одне, і інше. Коли ми їхали сюди я радів, бо думав, що це ті кілька днів, коли ракети над тобою не літатимуть і сигнал про тривогу не підніме тебе з ліжка. А тепер… Тепер я чудовисько, яке хоче затягнути тебе назад в небезпеку лиш би ти був зі мною і ніхто не роздягав би тебе поглядом.
Зізнатися собі в подібному було соромно. Визнання власних недоліків давалось йому тяжко. Але тяжкість ця була зумовлена не самообманом і приховуванням своїх гріхів, а власне самим їх існуванням. Своєю гріховністю він розчаровував сам себе. А Володимира так і подавно.
— Але й українці були незадоволені мною свого часу, – проговорив Володимир, схрещуючи щиколотки. Він втомлено підпирав долонею щоку і усім своїм виглядом демонстрував скептичність до предмета розмови. Однак проявляв належне терпіння і Єрмак вирішив продовжувати:
— Безперечно, але у них всяко більше на це прав. З одного боку політичні опоненти і дурний вплив окремих прошарків, з іншого боку скептики-консерватори, які все ніяк не можуть впорядкувати в голові твоє акторство і політику. Ти не був для них чистим листком. Іноземці ж… – він перервався, бо зрозумів, що мало не гарчав і знову змусив себе глибоко вдихнути, щоб продовжити спокійніше. – Іноземні лідери нічого про тебе не знали. Ти був для них чистим і вони посміли вважати, що цього недостатньо. А тепер торкаються тебе своїми липкими руками і роздягають у своїх думках.
— То проблема не в Тшасковському?
— Він один з них, але не конкретно в ньому.
Тоді Зеленський блиснув очима, схрестив руки на грудях і хлопчаково-пустотливо сказав:
— Це добре, бо Анджей по президентському секретику сказав мені, що в них дещо накльовується, то ж… — він підвівся і вправно стягнув з себе футболку, рушивши в сторону ванної. — Я зараз іду в душ, а потім почну тобі пояснювати як мені приємна твоя ревність. Зроби тим часом кави, бо чаєм тут не обійдемось.
Вже через закриті двері ніби невбачай крикнув:
– Вони, до речі, кликали нас на приватну вечерю!
Андрій подумки почав молитися, щоб Вова не погодився.
Його «я сказав, що ми будемо» довелось розбирати через шум води.
0 Коментарів