1

Вітаю у Драррі фічку!)

Бетонька: Revy_en💖

Кам’яна дорога закінчувалася біля непомітного парканчика, порослого виноградом, листя якого подекуди почервоніло й крутилося завитками, вплітаючи до живоплоту дерева поряд. Якщо не знати, що десь тут є будинок, та ще й жилий, то пройти повз не складно. Чи то одразу дме вітер, і хочеться відвернутися в протилежний бік, чи то просто нападає якесь дивне душевне заціпеніння, й небо починає вабити своїми кольорами, та очі самі знаходять цікаві цілі й пришвартовуються поглядом, оминаючи підказки.

Раз — і передмістя вже й скінчилося. Далі — самі поля з посадками по краях.

Куди йти?

Тож рідко хто заходив так далеко старою вуличкою від центру. Все більше проїжджали повз маґлівські автівки, розбавляючи навколишню тишу шурхотом шин об бруківку.

Драко роззирнувся навсібіч за відпрацьованою звичкою та, набравши код на паркані, пройшов у двір і дістав з кишені маґлівської куртки ключ. Це ж треба, він майже звик до цього їхнього барахла. Звик натягувати капюшон за будь-якої погоди, ховаючи свою найвиразнішу рису. Звик до важких та незручних рюкзаків, до мокрих чобіт, до дурнуватих сусідів, повз дім яких мусив проходити, вибираючись до міста. Схочеш жити — звикнеш. І до самотності теж. І до віскі, наче з віслючої сечі. Хто це виробляє? Вони самі його куштували?

Увійшовши в дім, Драко виклав з рюкзака продукти. Так, це довбана їжа, яку треба готувати, і це окрема історія. Та Драко пережив і її. Пристосувався. Не так уже й багато він потребує, щоб не навчитися тому, що вміють навіть маґли. На дерев’яному столі стояла ваза, яку Драко наповнив яблуками та гронами винограду. Так має бути. Так було в нього вдома. Нехай буде в його житті хоча б якась константа.

Усе магічне, що він може собі дозволити, щоб зайвий раз не засвітитися, надійно заховане. У пам’яті, у потаємних шафах та прихованій надійними закляттями коморі.

За вікном гримнуло, Драко кинув погляд на небо назовні. Темне. Одразу ж насунула тінь, сутінки заповзли до кімнати, стало зовсім незатишно, й Драко увімкнув торшер. Як завжди за такої погоди, знов занило плече, вибите в магічному магазині ще за часів, коли він наївно думав, що виправдання у суді його справді звільнить від осуду суспільства.

Кілька яєць зашкварчали на пательні, з рюкзака на стіл була виставлена пляшка місцевого віскі. Кілька рухів кухонними предметами, назви яких він принципово не вчив, — і готово. Вогонь вимкнуто, пательню відставлено. Усе стихло, навіть половиці під ногами.

Драко відкоркував пляшку й підставив свою улюблену склянку. Можливо, улюбленою вона була, бо, власне, була єдиною. А може, тому, що останнім часом він зріднився з нею, і, відпиваючи огидного маґлівського віскі, перечитував короткий напис «Les moments heureux*», крутячи її у руках.

Але саме в цю мить старовинний годинник гучно сповістив про закінчення ще однієї години. Перший удар прозвучав немов постріл у навколишній тиші, вдаривши по нервах, які й так були ні до чорта. Горло пляшки зіскочило зі склянки, перевертаючи її на підлогу і розбиваючи вщент.

«То не на щастя», подумалося Драко. Наче воно в нього колись було…

Він вилаявся на безневинні уламки й жбурнув один з них ногою, забиваючи маґлівський гол у кухонні меблі, та, зітхнувши глибоко, поплівся за віником, бо склянок не рятують Репаро. Не можна. Погана прикмета. Тому нехай вже буде чашка з віскі, бо склянок Драко більше не має.

Біленька порцелянова красуня, витончена, мов балерина, була наповнена брутальним питвом і поставлена на безпечне місце. Та думка про биті уламки не полишала.

— Розбиті щасливі моменти, — промовив він свою алегорію вголос.

Так, він розбив їх чимало. Власноруч чи під чиїмось пильним наглядом — яка тепер різниця. Драко вийшов з вітальні у довгий коридор, який вів до спальні, але не попрямував до кімнати, а, завернувши за двері, зробив кілька кроків маленькими закрученими сходами, які, на перший погляд, вели в нікуди, зігнувся, щоб вміститися в низькому кутку й, торкнувшись рукою стіни, прошепотів закляття, скасовуючи Розілюзнювальні чари. Зі стіни проявилися обриси кімнатної шафи. Драко відкрив маленькі дверцята, що нагадували скоріше шуфляди комода, й потягнув за ручку, легенько провертаючи.

Шуфляда вискочила на диво далеко, вдаривши Драко по колінах, з середини повіяло холодом і клацнуло кілька разів. Зазирнувши та перевіривши, чи все склалося як треба, Драко ступнув туди однією ногою, потім іншою, і став спускатися драбиною, що звивалася у викривленому та збільшеному просторі його таємної бібліотеки, як він сам її охрестив, незмінно супроводжуючи це слово гіркою посмішкою.

Руки потягнулися за предметом, до якого він останнім часом прикипів. Маленький шкіряний записник, який він знайшов у маєтку та встиг сховати перед обшуками. Він не знав, чия це річ, і що конкретно вона робить, та все ж дослідним шляхом встановив, що можна таки її якось пристосувати, і використовував практично навпомацки.

До цього він теж звик — бачити дорогих людей тільки так.

На дворі знову гримнуло, і крізь прохід до немагічного простору Драко почув, як за вікном у кімнаті заляпало великими краплями по підвіконню. Він заплющив очі й майже побачив дощову завісу. Завжди так є в його довбаному житті.

Вогко й самотньо. Винятково самотньо.

Він гірко посміхнувся своїм думкам, відсьорбнув притягнуте з собою віскі, скривився та взявся за перо, сховане в шкіряній обгортці записника. Опинившись у теплі власника, перо зблиснуло срібним сяйвом впізнання та згасло.

Драко схилився над папером і, акуратно вимальовуючи літери, так, як його вчили, у верхньому кутку листка написав «мама». Чорнила лягли каліграфічними петлями і… ввібралися у папір, не залишаючи по собі й сліду. Драко напружено завмер.

— Ну ж бо…

Ніби почувши позов, пустий лист розквітнув маленьким візерунком у центрі. Лінії звивалися й повзли по різних кутках, розфарбовуючи лист монохромними відтінками. За кілька секунд у темному малюнку можна було впізнати фігуру, закутану в товстий коц, що сиділа в кріслі й читала книжку в тонкій палітурці. Драко торкнувся малюнку, і фігурка ожила, підійняла обличчя й подивилася просто на нього, наче відчувши на собі пильний погляд.

Зображення розтануло, і Драко зітхнув. Все добре. З нею все добре, де б вона не була. Не в Азкабані — і слава Мерліну. Нікого не хвилювало, що вона взагалі не мала права голосу. А Драко був заслабким, щоб щось зробити з цим.

Слідом за «мамою» записник намалював Блеза, який прямував звивистою вулицею, а потім і Пенсі, яка сиділа у потязі й дивилася у вікно.

Драко жадібно вдивлявся в їхні обличчя. Коли ж зображення зникли, зітхнув, напружено дивлячись на пустий лист.

Зрештою, наважившись, він заніс руку з пером і зробив перший штрих, замислившись раптом, і вже впевненіше написав ім’я, яке завжди вимовляв тільки потайки. «Гаррі».

Букви зникли, вбираючись магією записника, і розквітли чорною ілюстрацією. Драко примружився, впізнаючи на малюнку вдалині на пагорбі свій колишній маєток.

— Що? Що це? Де ти, Поттере?

Проявилися та заповнилися грою світла й тіней останні обриси, й Драко побачив знайомий силует, що темнів чорною плямою поміж дерев, потім скинув нервово паличку догори й знесилено тримався за дерево, яке чомусь рухалося, наче живе, як і весь ліс на малюнку.

— Що за чортівня? — Драко торкнувся паперу, й чорнила з усіх боків побігли до його пальця. Він миттєво відсахнувся, а Гаррі повернув назад викривлене стражданням обличчя й, поглянувши сліпим поглядом, наче шукав і нічого не бачив, розтанув разом із малюнком без сліду.

Драко налякано дивився на чистий знову папір. Може, щось не так спрацювало? Не може бути, щоб Поттер знову був у небезпеці, та ще й поблизу маєтку Мелфоїв. Може, це минуле? Хто сказав, що ця магічна іграшка показує тільки теперішній час? Драко знову схопився за перо і рвучко написав «Гаррі». Чорнила зникли, і Драко, здається, зовсім припинив дихати.

Тільки не він. Тільки не знову.

Візерунки закрутилася, вимальовуючи густий ліс. Темна тінь просувалася між деревами в напрямку маєтку, позаду нього хащі спліталися в цілісне листяне полотно, звужуючись усе щільнішою стіною навколо тіні. Драко нахилився нижче, намагаючись розгледіти в тіні Гаррі, та чорнила почали густішати біля фігури так різко, що Драко відсахнувся. Малюнок зник, різко, ніби хтось вимкнув живлення. Драко помітив, що тремтить, в голові дзвеніло.

Він провів рукою по неголеному підборіддю, перетравлюючи побачене. Що в дідька те все означало? Вдома щось однозначно відбувається. І біс би з нею, з магічною Британією, але ж… Там він… Оточений якоюсь чортівнею.

Драко схопився й почав вистукувати кроки по дерев’яній підлозі, наче це могло допомогти думати. Скоріше скинути трохи стресу на м’язи.

Час від часу він дозволяв собі підгледіти за деякими людьми. Працювало не завжди. Та матір він бачив, і цього було досить.

Майже.

Бо була ще одна людина, ім’я якої він всього кілька разів наважувався написати. Ще за часів вилазок до магічного світу, купуючи пресу, його завжди дивувала відсутність будь-яких відомостей про героя. Тому чи то під впливом міцного алкоголю, чи то через самотність, він зривався і писав те ім’я. Потім жалкував, психував через свою слабкість. Раптом той його бачив?

Як працює той клятий записник, він не знає. А бути впійманим за підгляданням після всього, що він накоїв, то занадто. Та й обриси завжди були нечіткими. Щось невиразне, але принаймні він точно знав, що той живий. Бо пробував писати й інші імена, тож знав, як виглядає, коли ні.

Драко підскочив до столу, сховав записник та дістав книжки з зіллєваріння, що використовував, як шаблони, до яких додавав свої інгредієнти, вдалі сполучення з якими винайшов в ході експериментів. Трохи погортавши, зупинився на своїх записах і замислився.

— Якби я мав ту довбану квітку… — промовив він сам до себе й постукав замислено пальцем по написаній назві. — Чорт! — він роздратовано луснув долонею об стіл. Безсилля — це справді гидке відчуття. А коли він щось міг? Усе завжди з острахом. Вибір без вибору. Хоча кому він бреше…

Та зараз необхідно щось зробити. Так, він навчився добре маскуватися й контролювати себе. Пирхнеш, зреагуєш на що не можна, і розкриєш себе. А цього Драко робити не збирався. Ніколи до цього часу.

Якби ж він знав, коли відбувається те все, що малює магічний записник. Може, воно ще не сталося, а може, Поттер десь у лісі біля колишнього маєтку Мелфоїв просто зараз. І часу насправді зовсім немає.

— Де ж ті твої міньйони? Чому ти сам?

«Тому що колись ти так вирішив», — підказувало зсередини. Драко вилаявся, зітхнув, приймаючи рішення, й постукав паличкою по стіні, одразу ж ставлячи ноги на невидимі сходи й піднімаючи очі до світлого квадрату. В кімнаті шум дощу був чутний сильніше.

Походивши ще трохи з кута в кут й зрозумівши, що не зможе відсидітись, нічого не зробивши, до того ж відчуваючи шалений голод від нестачі інформації, Драко зітхнув, рішуче скрипнувши зубами, й попрямував до закамуфльваної шафи з зіллями. Вливши у себе флакон настійки зістарювання й подовжувач, який виявив у маґлівських таблетках, він узяв рюкзак та вийшов під дощ, забувши про парасольку та холодну вже яєчню.

Чи ми насправді обираємо? Чи керуємо своїм життям? Чи, можливо, вбудовуємося у готові стільники, і далі граємо в ігри розуму, доводячи собі, та й усім навколо, що ми самі так вирішили. За позитивного результату, звісно. Або, що не мали вибору, за негативного. Драко завжди думав, що йому не щастить. Злісний фатум був не на його боці, а золотий хлопчик, користуючись усіма привілеями обранця долі, навіть, здавалося, і не помічав цього. Та все перевернулося в старших класах. Драко досі кололо всередині від спогадів.

І можна було б сказати, що хтось тиснув на нього, що доля, як завжди, тримала його на прицілі. Можна. Тільки кому? Собі?

Сам він точно знав, що мав вибір. Бо йому його дарували. Разом із серцем.

Сива борода лоскотала шию, а довгі волосини звисали з брів просто в очі. Драко майже дійшов до повороту на місто та, кинувши оком на дім, повз якого проходив, напружився і мало не послизнувся на щебеню, бо з вікон знову дивилися три пари очей. Не ворушачись і не моргаючи. Усі втрьох. Це щоразу збивало з думок й моторошно лоскотало під шкірою. Прискорившись та заспокоївши себе тим, що, звісно, ніхто з них, як і завжди, до нього не вийде, Драко ступив на бруківку й попрямував, кутаючись у плащ, провулок за провулком до дверей, що вели до під’їзду старого будинку, та, якщо ручку перевернути до гори дриґом, у дверному отворі видно зовсім не приміщення, як мало би бути, а вузеньку, середньовічну на вигляд вуличку з низенькими домами та кольоровими віконними рамами. Драко зобразив втомлену старечу ходу й, заглибившись про всяк випадок у капюшон, попрямував до крамниці з зіллями, що, не дивлячись на перекошене подвір’я, носила горду та дуже модну назву «Чароцевтика».

Останнього разу Драко був тут минулого року і запам’ятав цей чарівний день назавжди. Навіть плече занило, нагадуючи ту його безславну вилазку. Та зараз думки крутилися навколо Поттера, лісу та темряви, що оточувала того з усіх боків.

Дзвоник неприємно полоснув слух. Двері скрипнули, погрожуючи не втримати самим одвірком старезну стіну.

— Доброго дня, — одразу донеслося дзвінке та настирливе майже над вухом, — Вітаємо в «Чаротевтиці», — продавець блиснув штучними зубами й, перебільшено радіючи клієнту, мало не впав, перегинаючись через прилавок. На полиці щось булькало в котлі, кришка якого час від часу підскакувала, а зсередини доносилися звуки чогось явно живого. До того ж з котла валив густий дим, наповнюючи простір зеленуватим переливом. Це не добре. Драко чув щось про виявляльні зілля. Може, то й вони.

— Лаванду срібну, — Драко майже не дивився в його бік. Буркнув назву, старанно маскуючи голос під кашель — це те, що найбільше його турбувало. Бо та білозуба усмішка може стати дуже небезпечною, якщо ненароком видати себе, як це вже було.

— Оу, очевидно, месьє має якісь надзвичайні плани, — продавець зробив великі очі, одночасно усміхаючись так, що його напомаджене й розділене на проділ волосся, здавалося, теж попливло за щоками. — Бо месьє потребує ду-у-уже рідкісної рослини.

Драко не особливо сподівався на везіння. Цю квітку просто так не продадуть. Невідомо кому. Та спробувати було треба, бо крамниця, до якої він прийшов, попри дивний вигляд та відразливо ввічливого продавця, була відома далеко за межами Авіньйону, тому Драко відмахнувся від зелених клубів пари, що настирливо лізли до ніздрів, і вирішив вдавати уважного слухача, що би не щебетав той жабоїд, аби тільки продав потрібну рослину, що мала виняткові властивості працювати в тонких полях планети, як у величезній нейромережі, знаходячи та з’єднуючи так званих абонентів.

— Я вже давно не отримую її від постачальників, — майже сумно проговорив продавець, збираючи брови до купи, й волосся його вибудувалось дивною ялинкою слідом. Драко похмуро спостерігав метаморфози, напружено роздумуючи, чи є в нього план. — Хоча, можливо, якщо гарно пошукати… — з-під масних вусів знову забіліли зуби. Драко спіймав себе на втраті відчуття реального світу довкола.

— Тож я можу її купити? — Драко не планував говорити цієї фрази, бо не був упевнений у своїй французькій настільки, щоб не боятися видати себе акцентом.

Продавець, судячи з усього, знову шкодував Драко, бо лице його сплюснулося з боків та витягнулося за бровами.

— Це буде дуже складно.

Пар потроху заходив у носа та очі Драко, погіршуючи видимість. До того ж його трохи колихнуло, що було підозріло, й Драко кашлянув, закриваючи носа.

— Припускаю, що месьє скучив за якоюсь чарівною мадам, — огидно заіржав той, та одразу ж додав, нависаючи й роблячи круглі очі: — А якщо ні? Раптом месьє хоче нашкодити комусь?

— Авжеж, ні, — у Драко паморочилося в голові, очі закривалися, він ледь тримався на ногах, чіпляючись за стіл.

— Авжеж, — з дивною інтонацією повторив продавець, миттєво змінюючись обличчям і штовхаючи Драко в плечі. — Ким би ти не був під цією чужою личиною, зараз люди розберуться.

Драко чіплявся за всі кути та невідворотно падав. З підшитої в рукаві кишені в долоню ткнулася паличка, Драко наставив її майже наосліп, прошепотів «Зв’язатус» і рухнув, загрібаючи за собою столик з візитівками та газетами.

Слідом почувся гуркіт та французька лайка. Драко підвівся, насилу ворушачи кінцівками, й кинув закляття стазиса у котел, який агресивно хлюпав та шипів, погрозливо підкидаючи кришку.

— Акціо, Лаванда срібна, — з дальньої шафи виплив футлярик, грюкнувши важкою шуфлядою. Драко схопив його й, нахилившись до продавця, що брикався на підлозі, зв’язаний мотузками, злорадно прошипів у перекошене обличчя своєю аристократичною англійською: — Я невимовно вдячний вам, містере, за чудовий сервіс.

Тримаючись за стіни, Драко згріб в оберемок газети та вийшов на свіже повітря, пропускаючи повз вуха погрози у відповідь. Віддихуючись та випускаючи з рота зелені хмарки, Драко, відвертаючись від зацікавлених поглядів, нахилив голову й стиснув у кишені шкіряний футляр.

— Ніхто досі не знайшов, і ти не знайдеш, — буркнув він собі під носа та, насунувши капюшон, попрямував до маґлівського передмістя.

*Щасливі моменти (фр.)