Аварія та лісова мавка

Всі метушилися, збирали останні речі. Сонце тільки починало підійматися, але віщало пекельну спеку, тому Фелікс добре втирав крем в ніжну шкіру Хьонджину. Чонін з солом’яним капелюхом на голові сидів на своїй червоній валізі, яка пройшла перевірку вже десь третій раз. Бан Чан бігав по гаражу в пошуках паспортів, які могли лежати хоч за туалетом, тому що молодший любив їх перекладати, щоб хтось точно не дізнався де вони і не викрав. Мінхо вже сидів в невеликому бусі, в який вони зі старшим перенесли все музичне обладнання. Він був невеличкий, червоного кольору. Хьонджин випросив його на роботі для, так званого «відрядження». Спочатку виглядала страшно, тому що наче в ній перевозили свиней, а може в ній заїхали в болото. Хлопці провозилися над нею всю ніч, тому тепер вона сяяла як нова монетка. І хоча машина й виглядала старенькою, всередині більше не було ні пір’я, ні фантиків, а Фелікс взагалі знайшов під водійським сидінням використаний презерватив. Його крик, напевно, міг почути навіть його власник. Хлопець ще пів вечора провів у ванній кімнаті у спробах відмити всі мікроби з рук. Єдиний, хто не допомагав їм, був Мінхо. Тому саме він мав бути їх власним шофером на час поїздки.

Вони вирішили вирушити раніше, тому що саме під вечір мали прибути до наступного невеликого міста. Звісно, можна було їхати безперестанку і просто змінюватися, але ніхто не горів бажанням їхати вночі. Тим паче зарплати вистачало на чотири ночівлі в дешевому хостелі.

– Так, наче все, – зітхнув Бан Чан, виходячи надвір, – давайте швидше, вже початок сьомого. Крикнув він вглиб гаражу.

Хлопець хоча й обіцяв не брати участь в підготовці, хвилювався за них не менше. За поведінку Чоніна, за хворобу Хьонджина, хоча самого хлопця це взагалі не парило. Він перед самим від’їздом наївся таблеток проти алергії, тому навряд чи його зараз взагалі хоч щось чіпало.

Першим з гаража, після Бан Чана і Мінхо, вийшов Чонін. Він пхав свою величезну валізу, в якій був один мотлох, тому що одяг Бан Чан поклав у свою сумку. В яскраво зелених сандалях, шкарпетках з людиною-павуком, жовтій футболці і фіолетових шортах, які були йому точно не по розміру і скоріш за все він «позичив» їх у старшого, був схожий на маленьку дитину, яку мама вдягнула як можна яскравіше щоб не загубити в натовпі. Його круглі окуляри звисали на горловині футболки, але він не хотів їх одягати жмурячись і бурчачи на вранішнє сонце.

Хьонджин перебіг відстань від гаража до машини за лічені секунди. Його лице щільно закривали величезні сонцезахисні окуляри і кепка з великим козирком. Вся шкіра, окрім рук, була щільно закрита одягом. Навколо шиї, як вужі, вилися різнокольорові шарфи. Які, так люб’язно, всю зиму в’язав йому Фелікс. Взагалі, якщо йому дуже потрібно були вийти надвір вдень, то він просто брав парасольку і намагався не звертати уваги на погляди людей, але перебігти до буса міг і просто так. Його шкіра здавалася ще білішою від рясного шару сонцезахисного крему, який Фелікс весь ранок нещадно наносив на Хьонджина. З козирка кепки на його плечі спадали білосніжні локони. На відміну від Бан Чана і Чоніна, Хьонджин був блондином з самого дитинства. За що хлопчика не раз травили. Його грубі черевики доходили майже до колін, на що Чонін від чистого серця дивувався, як той це терпить. Рукава довгої сорочки доходили майже до кінчиків пальців і через це він був трохи схожий на П’єро.

Останнім підстрибуючи і муркаючи якусь пісню собі під ніс вийшов Фелікс. Він був у величезному светрі і чорних вузьких джинсах з отворами на колінках, у своєму звичному амплуа. Його шия, зап’ястки та пальці були завішані різними прикрасами. Вони були з бісеру та дерева, деякі він знайшов на барахолках. Фелікс так любив  всі, що не міг відмовити собі у спокусі носити їх одночасно. Хьонджин інколи називав його сорокою, або циганом, тому що Фелікс не міг відірвати погляд, коли бачив щось блискуче. Він мав стільки кілець, що жалкував що не міг носити їх всіх, через нестачу пальців. Зате його було завжди чутно по дзенькоту металу. Фелікс взагалі любив щось збирати. Його рюкзак, який зараз підстрибував разом зі своїм власником і був напхом наповнений одягом і іншими речами, був весь завішаний яскравими значками по старим аніме, рок-групами і просто смішними картинками. Здавалося, що він сам тримався тільки на тих значках та ізоленті Бан Чана.

Фелікс виходить на сонце витягує худорляву, як сірник, руку і підставляє під вранішнє проміння. Деякі промені пробивалися через тонкі пальці та падали на таке ж бліде обличчя як у Хьонджина.

– Це буде прекрасна поїздка, – з ледь помітною посмішкою промовив хлопець, набираючи більше ще свіжого повітря в легені, – хоча б через погоду, яку передають просто чарівною.

– Не накаркай, – почувся голос Чоніна з авто, – після таких слів завжди все перевертається з ніг на голову.

– Так, так, – сказав Бан Чан, який проігнорував слова молодшого та покірно чекав допоки всі вийдуть з гаража і зачинив двері старим, ржавим ключем, який завжди зберігався в нього на шиї, – застрибуй уже в машину, мрійник.

Кожен сів на своє місце. Мінхо за кермо. Біля нього на передньому сидінні розмістився Бан Чан з величезною картою в руках. Біля вікна сидів Чонін, який не міг відірвати погляд від навколишнього краєвиду, хоча вони і їхали ще по місту. Потім сидів Фелікс, який не встиг виспатися і з навушниками в руках досипав десятий сон з головою Хьонджина на плечі, який сильніше закутався в сорочку, ховаючись від сонця, яке нещадно пробивалося через вікна в салон авто. В салоні грали тихенькі пісні Міцкі та була тепла атмосфера. Мінхо барабанив великими пальцями по керму, уважно слідкуючи за дорогою. На піднебінні було передчуття прекрасної подорожі.

***

Сонце вже давно піднялось і почало сильно підпікати через нестачу кондиціонера в салоні, тому Мінхо мав відчинити вікна, щоб вони просто не засмажились в машині. А Хьонджин перебрався вглиб буса і просто засів з зошитом та кульковою ручкою між барабанною установкою та чохлами з-під гітар. Бан Чан продовжував показувати шлях іноді впадаючи в легку дрімоту. Фелікс попередньо закинувши у свій рюкзак декілька нових книжок, був вже на середині  першої. Чоніну набридло споглядання однотипного пейзажу, бо перетнувши кордон міста вони їхали просто по прямій трасі, тому він почав просто мотиляти ногами, постійно попадавши по сидінню Мінхо, за що був нагородженим бутербродом з маслом. Але навіть він не затримав свою увагу хлопця надовго, тому Чонін ліг на коліна Фелікса та швидко провалився в царство Морфея.

– Вже о пів за третю, ніхто не хоче їсти?, – сказав батько сімейства, встаючи колінами на своє сидіння та обертаючись до хлопців. Здавалося на нього ніхто не збирався звертати уваги, але між інструментами виглянула піднята рука Хьонджина, – Мінхо, заїдь кудись в ліс, пообідаємо.

Вони проїхали ще з пів години, коли Мінхо звернув увагу на поворот і заїхав на невеличку доріжку, яка ховалась між скронями розлогих дерев. Всі вийшли з мікроавтобуса, розминаючи затеклі кінцівки. Навіть Хьонджин скинув один з шарфів і сильніше втягнув лісне повітря. Чонін вже хотів побігти вглиб ліса, але Бан Чан не дав йому це зробити, міцно схопивши за горловину футболки і змусив робити всім бутерброди. Але той більше сам з’їдав, куштуючи кожну третю скибочку ковбаси. Фелікс недалеко відійшов прогулятися по лісу, але після того, як натрапив на дохлого їжа, долучився до приготування їжі. Хьонджина ніде не було видно. Скоріш за все той просто відійшов відлити. Поки Мінхо розминав спину, яка встигла сильно втомитися після майже дев’яти годин сидіння, Бан Чан роз’яснював де і коли їм потрібно повернути. Вони мали прискоритися, тому що сьогодні переночувати прийдеться все одно в авто, а завтра вже хотілося б бути в місті.

– Хлопці, налітайте!!!, – на всю силу голосу крикнув Чонін, хоча вони й знаходилися всі в метрі один від одного. Здавалося, що весь ліс задрижав, а птахи, які спокійно спали в тіні, перелякалися і позлітали, вдаряючись крилами об гілки.

– Чого кричиш?, – сказав Бан Чан забираючи свій бутерброд з паштетом із рук Фелікса, – весь ліс перелякав.

– Не дивуйся тепер, якщо за нами будуть лісовики і мавки всякі бігати, – підтримав розмову Мінхо, стараючись сховати посмішку, а Чонін подивився на нього з широко відкритими очима, – ну що ти дивишся? Наче не чув цю легенду.

Поки він говорив, очі Чоніна тільки розширялися, в той час, коли всі інші з усієї сили старалися здержати сміх.

– Ні Мінхо, розкажи, – попросив молодший, на що той тільки відвернувся, стараючись не спалитися, – ну Хьон, будь ласочка, я так хочу почути цю історію.

– Ну слухай, – сказав він, сідаючи між Чоніном та Феліксом, – їхала якось одного разу якась панк-група на концерт. Ти глянь, майже як ми. Їхали, їхали, а тут бац. І закінчилося в них пальне. Думали піти в місто, та ж були посеред ліса. Ходили, блукали вони по лісу й набрели на будиночок лісника. В нього була така борода, що в ній постійно заплутувалося різне гілля на листя. Хлопці звісно побоювалися його, але вибору в них не було, тому вони залишилися. Лісник сказав, що піде пошукати грибів їм на вечерю і тільки запевнив, що треба бути дуже тихим. Все б нічого, але вони так довго блукали, що загубили свого бас-гітариста. Не знаю, як так збіглося, що ти теж граєш на басу, але все ж… Хлопці вийшли на ґанок будинку і стали прислухатися, але його все не було чутно. Вони почали гукати його, десь так само, як ти кричав. Хоча лісник й запевняв їх ні в якому разі цього не робити. Вони нічого не досягли і зайшли назад в будинок, сподіваючись знайти хлопця вранці. Через деякий час двері знову відкрилися, але на порозі був не лісник, а прекрасна дівчина. Вона мала довге світле волосся і струнке тіло, червоні, як кров, губи та зелені, як той ліс, очі. Дівчина була одягнена в білу сукню, яка як на диво, не була знизу брудна, хоча й доходила до самої землі. На її голові був величезний вінок з різних лісових квітів. А руки у неї всі в крові. Хлопці дивилися на неї, як заворожені, коли та представилася внучкою діда та сказала що просто ходила на полювання. Дівчина пройшла на кухню та почала там копошитися, а вони ж не могли відірвати від неї свій погляд. Через декілька хвилин, перед ними стояла запашна грибна юшка. Хлопці були настільки голодними, що змели її за лічені секунди. Юшка була дуже смачна, але гітарист їв довше, і йому наче потрапила якась кістка. Він дістав її з рота, але то була не кістка. То був перстень. Той самий перстень, який постійно носив їх друг. Такий самий, який так любиш ти. Вони перелякались і повибігали з будинку. Почали бігти хто куди, а в спину їм сміялися ніжні голосочки лісових мавок і лісовиків. Більше їх ніхто не бачив, але люди кажуть, що насправді то справді була лісникова внучка, яка перетворилася в Мавку, тому він підкормлював її такими загубленими хлопцями, які не виконують застереження поводитися тихо в лісі… Бу!!!

– ААА!, – весь час Чонін як заворожений не міг відірвати погляд від Мінхо та дуже уважно слухав, тому коли той після спокійно шепоту, голосно крикнув йому на вухо, не зміг не злякатися. Він закрив долонями лице і забіг назад до авто, сідаючи на своє місце.

– Ну от, – стомлено зітхнув Бан Чан заходячи до машини за меншим, поки інші майже валялися на підлозі від сміху, – налякали мені дитину, тепер пів ночі спати не буде.

– Я вже давно не дитина, – почувся грізний буркіт з глибини буса.

– Так, так, я знаю, – сказав старший, приобіймаючи Чоніна та почав ніжно його заспокоювати.

– Бляха, Мінхо, це ти тільки що придумав?, – нарешті заспокоївся Фелікс, щоб поставити питання, – було так реалістично, що мені на секунду здалося наче ти сам був один із тих хлопців.

– Та ні, тільки що, – відповів Мінхо, – сідаймо, а то з цими історіями ми можемо повторити їх нещасну долю, а ночувати посеред лісу я зовсім не хочу.

Хьонджин знову розмістився вкінці авто і завалився спати, домовившись з Мінхо підмінити того після заходу сонця. Фелікс, просто одягнув свою величезні навушники і провалився в шалений рок з головою. Чонін розморився після обіду і провалився в сон на плечі Бан Чана, хоча й прокидався кожні пів години через кошмари.

Сонце почало спускатися за горизонт в точності, як в день, коли Мінхо знайшов постер. Воно залишало помаранчеві півкільця на рожевому небі. Хмари повільно плили. Мінхо несвідомо згадав Вогника. Як він там без нього? Хоч хтось його підгодує за час відсутності Мінхо?

– Мінхо, зараз направо…, – з думок його вирвав голос Бан Чана і він повернувся.

– Що ти сказав?, – запитав він одною рукою тримаючи кермо, а другою опираючись на спинку свого сидіння.

– Мінхо, блядь…!!, – від власно крику старшого він інстинктивно натиснув на гальма, але вже було пізно.

Об капот автомобіля щось вдарилося і впало з глухим стуком. За час поїздки вони не зустріли ні одну машину, не те що людину. Від різкого гальмування всі підскочили і почали дивитися що сталося. Мінхо не міг відвести погляду від побаченої картини. На землі, прямо перед його машиною, лежав чоловік в уже не маленькій калюжі крові, яка стрімко продовжувала витікати з його голови. Він збив людину…